Нардепи проголосували за законопроєкт  “Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання розвитку українського книговидання і книгорозповсюдження”. У новині про це йдеться, зокрема про те, що буде запроваджено стимулювання розвитку українського книжкового ринку як важливого фактору гуманітарного розвитку та національної безпеки. Так, передбачили з 2023 року надання держсубсидії (у розмірі до 20% доходу) для відшкодування витрат на оренду нерухомого майна, що використовується суб’єктом видавничої справи (який продаватиме книги українськоюмовою, мовами ЄС та корінних народів з використанням РРО).

Також парламент установив надання громадянам України сертифікатів на придбання книг на 0,3 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (зараз це 800 грн).

У пояснювальній записці зазначено, що такий сертифікат надаватимуть під час отримання свідоцтва про народження, а також під час отримання громадянином України, який досяг 14-річного віку, паспорта громадянина України.

“Сертифікат зможе бути використаний виключно для придбання книжкових видань державною мовою у розповсюджувача видавничої продукції, що відповідає встановленим законопроєктом вимогам. Видача сертифікатів відбуватиметься з 1 січня 2023 року”, – зазначено в документі.

Сообщение Книговидання в Україні стане вигідним бізнесом. Парламент ухвалив законопроєкт появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. Минулої неділі, 6 червня, він приймав численні вітання з нагоди Дня народження, а також і з приводу професійного свята журналістів. Цій професії Петро Мойсейович віддав чимало років. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Сьогодні “Український репортер” розміщує декілька важливих і цікавих фрагментів з минулих інтерв’ю з Петром Мойсейовичем. Ось як, приміром, поет коментує ситуацію з книговиданням:

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Розмірковує поет і на тему війни. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає поета з Днем народження! Нехай усі чудові і світлі барви Вашого розкішного Слова, шановний  Петре Мойсейовичу, додають бадьорості й оптимізму! Щоб Ваше Слово завжди тішило величезну аудиторію шанувальників! Нових чудових книжок! Многая літа!

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

ВІДЕО

Петро Мойсейович Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”. 

Сообщение “На книжкових полицях дуже мало нашої, української літератури”, – поет Петро Перебийніс (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це повідомила директорка Українського інституту книги Олександра Коваль, передає Укрінформ.

“Щодо культурної дипломатії, тобто нашої діяльності за кордоном, цього року в нас запланована участь у меншій кількості книжкових ярмарків, згідно із зовнішніми пріоритетами уряду. Це – Вільнюс, який вже відбувся дуже успішно; Лондон – через тиждень; Париж – через два тижні; найбільший дитячий книжковий ярмарок у Болоньї, який перенесли через коронавірус (сподіваємося, що він відбудеться); Варшава і Франкфурт”, – розповіла Коваль.

За її словами, очікується, що сукупно у цих форумах візьмуть участь понад 50 видавництв, котрі підготують більш як 200 якісних пропозицій на видання, переклад своїх авторів за кордоном.

“Треба просувати українську літературу, яка стає дедалі відомішою у світі. І ми сподіваємося, що на цих ярмарках відбудеться понад тисячу ділових зустрічей. На це виділено бюджет 13,3 млн грн”, – зазначила директорка Українського інституту книги.

При цьому вона нагадала, що 2019 року УІК забезпечив участь України у 12 книжкових ярмарках.

Сообщение Цьогоріч українська книга буде представлена на шістьох міжнародних виставках появились сначала на Український репортер.

Але ми живемо у вік Інтернету. Тому цього року я вирішив не тільки організувати один з заходів на «Арсеналі», але й провести дослідження: як автори та видавці шукають шлях до потенційних читачів у ХХІ столітті.

Перший шлях – поєднання книги та нових технологій. Це справжнє відкриття цьогорічного Арсеналу я продемонстрував групі учнів, головним чином з київської 181 школи разом зі вчителькою Зоєю Поражинською.

Я вже організовував заходи з цими дослідниками нового покоління, де знайомив молодь із прийомами поєднання досягнень науки та культури з високими технологіями. Справжнє захоплення викликають 3d-книги, в яких через анагліфічні окуляри можна побачити об’ємний рельєф Землі (демонстрація Михайла Самійленка), або художніх творів, які оживають у додатках віртуальної реальності (технологія SIMO AR).

Віртуальна реальність особливо допомагає молоді та дітям зацікавитися героями як класики, так і нових книг. Дуже серйозні та глибокі книги таких авторів, як Кафка, стають зрозумілішими, якщо подивитися на себе очима героя, наприклад, Грегора Замзи з «Метаморфозу». Повну віртуальну реальність представили чеські розробники Achtung 4K та 4Each у проекті VRwandlung/The Metamorphosis VR, презентованого Франкфуртським книжковим ярмарком. Відчуйте себе мурахою!

А для наймолодших читачів був зроблений VR-проект “Знайомство з Туконі”, презентований New Cave Media за підтримки ЛакіБукс. Ілюстрації представила Оксана Була, автор книги про казкових друзів лісу туконі, що вийшла у Видавництві Старого Лева. Діти в окулярах віртуальної реальності шукали туконі за деревами, а коли дивилися на них, ті виходили та розповідали про себе. Втім, познайомитись із туконі дорослим було цікаво не менше – «українських покемонів» у віртуальному лісі шукав і президент Порошенко.

Другий шлях до читачів – можливість поспілкуватися з видатними людьми, що стали авторами книг. Деяких авторів давно чекали в Україні – проте навіть величезний «Арсенал» не вміщував охочих. На щастя, гості приїхали з-за океану на довший період. І, наприклад, Енн Аппельбаум з «Вашінгтон пост» я побачив ще перед відкриттям виставки. Її творчість – предмет окремої розмови. А з Доржем Бату вдалося поспілкуватися вже після закриття – і тут ми переходимо до наступного пункту нашого дослідження.

Третій шлях можна назвати «реальна фантастика». На сьогодні науково-технічний прогрес настільки неймовірний, що легко перетікає у фантастику – яка інколи теж стає реальністю з легкої руки його учасників. Книга Доржа Бату «Франческа. Повелителька траєкторій» (Видавництво Старого Лева) – яскравий приклад. Герої книги – інженери NASA, які керують супутниками та космічними кораблями. Сам автор – насправді наш співвітчизник Андрій Васильєв, в минулому кореспондент українських новин, а зараз оператор NASA. Псевдонім «Дорж Бату» пов’язаний із бурятським корінням Андрія.

Книга «Місія – космос» Леоніда Каденюка – ще один приклад такої «реальної фантастики». Натхнення від неймовірних пригод та занять авторів «чіпляє» нове покоління, і так традиція читання продовжується.

Багато цікавого презентували й інші видавництва, зокрема «Саміт-книга», чиї видання – як правило, шедеври дизайну. І це четвертий шлях до читачів: естетичний. Ілюстрації та дизайн – важливий спосіб утримати увагу читача. Саме у цьому видавництві вийшла й моя книга, ювілейне ілюстроване видання «Перемоги нового покоління: незалежній Україні – 25 років». Книга вже другий рік користується великим попитом у міжнародних читачів.
Ось що дійсно важливо: молодь та діти з захопленням читають книжки, які «розмовляють» з ними сучасною мовою, особливо мовою технологій. І це дає майбутнє книгам, а значить – і людству.

Сергій ВАКАРІН, Голова правління UkraineIS

Сообщение Книжковий Арсенал-2018: шлях до читачів через космос та віртуальну реальність появились сначала на Український репортер.

Надію Стеценко добре знають в Прилуках. Вона – журналіст за освітою, письменниця за покликом серця.

«…На побачення з Долею»–прозова книга авторки, де вміщено есеї про місто і його мешканців та художні новели.

На зустрічі йшла мова про час і життя, про любов і маленький, найдорожчий, куточок рідної землі, де ти народився і виріс. Щоб книга з’явилася на світ, цьому посприяло ГО «Українська Громадська Рада» та її голова правління Юлія Капран. Зі щирими словами і найкращими побажаннями до пані Надії звернулися також начальник відділу культури і туризму Прилуцької міської ради Катерина Мовчан, директор міської центральної бібліотеки Людмила Зубко, герої її журналістських інтерв’ю –директор краєзнавчого музею Тетяна Зоць, відомий еколог Юрій Скиба, поетеса Ніна Заболотна, художниця Катерина Кантур…

Окремі уривки з новел книги прозвучали в чудовому виконанні режисера театральної студії ЦТДЮ «Казкар» Юлії Сікалової, студентів Прилуцького агроколеджу Валерія Сокола та Альбіни Бірюкової, працівник телебачення Олексій Підгайний. Нотку щемливої роздумливості придав саксофон керівника Народного естрадного оркестру МБК Олександра Ярмощенка і акапельна пісня солістки районного Будинку культури Наталії Вовк.

Ця книга – про життя і людей, про їх долі. І – про любов. Один до одного, до своєї домівки, до своєї землі.

Першу частину збірки складають публіцистичні нариси і журналістські інтерв’ю, краєзнавчі есе, частина яких раніше була надрукована у ЗМІ. У розділі «Місто моєї любові» – біографічні сюжети, що присвячені долям відомих земляків, їх входженню у професію, працю, світогляд. Яке прекрасне сузір’я видатних імен – Дмитро Шкоропад, Микола Яковченко, Георгій Гайдай, Павло Білецький-Носенко, Любов Забашта, Ганна Ігнатенко!.. Господь Бог, пролітаючи над Прилуками, щедрою рукою сипнув благословенної землиці, яка зростила безліч талановитих і цікавих особистостей. Без цих видатних людей неможливо уявити рідний прилуцький край, який вони звеличували і прославляли у різні часи.

Так, це аксіома, що велич кожного краю – у людях, які тут жили, живуть, працюють, творять. Тетяна Зоць, Владислав Придатченко, Володимир Карась, Георгій Радченко, Катерина Кантур, Юрий Скиба, Юлія Сікалова, Катерина Рогова, Аліна Шаповал, Анатолій Суховерський… Нариси про талановитих сучасників, які пишуть власну оригінальну сторінку в історії та сьогоденні Прилуччини, – це новий погляд на місто через долі харизматичних творчих постатей. Авторка виклала у своїх текстах не сухі, всім відомі факти, а влучними штрихами «намалювала» нам портрети людей з їх особливостями та неповторністю. У цьому ж розділі читаємо ми і її зізнання у любові рідному місту. В емоційній і сповідальній манері Надія Стеценко торкається унікального минулого міста, згадує його славну козацьку добу, перебування Тараса Шевченка у нашому краї, Густинський монастир…

Історія маленької батьківщини – важлива частина історії України. Надіїні твори – вдала спроба зберегти історичну пам’ять, донести її до сучасників. Нам не вистачає сьогодні гарних матеріалів краєзнавчої тематики, а тому завдяки цій книзі історія рідного краю буде ще раз почута, впізнана, прочитана…

Тема малої батьківщини продовжена і в другій частині книги «Невідправлені листи». І це вже – красне письменство.

У новелах є дивовижні жіночі образи, чисті і світлі, і я просто зачарована ними. Ці жінки начебто нічого героїчного не робили, але своєю присутністю у чиємусь житті, своєю любов’ю і ласкою, Богом даною мудрістю уміли зберегти дорогоцінне тепло родинних вогнищ. Від них завжди йде тепло і тиша, спокій і турбота. Вкотре розумієш, що дім тримається не на землі, а на жінці.

Образ батьківського дому – один із найяскравіших образів книги. Цей домашній сакральний світ наповнювався молитвами і піснями, материнськими колисковими, голосами дітей, що розписували перед Великоднем писанки. Авторка веде нас від простоти і щирості сільського життя з його незвичайною чарівністю до розуміння безцінної самобутності української душі. Їй та її героям притаманна цікавість до свого родоводу, до своїх духовних витоків, до давнини. Надія стверджує, що минуле – для живих, для пам’яті, а голоси пращурів – поза часом, і ми чуємо їх і сьогодні.

Ностальгія за справжнім і чистим, за криницями автентичної краси і духовності на тлі неоднозначного сьогодення зрозуміла і виправдана – вона потрібна нам, щоб ми не почувалися в країні живих уже мертвими.

У книзі є цікаві життєві історії – авторка володіє даром «підглянути», побачити в реальному житті те, що не бачить ніхто, потім переосмислити побачене і викласти на папір. Кожна з цих історій сповнена глибокого змісту. У новелах «Окрайчик хліба», «Травневий трикутник», «Двічі в одну річку», «Мелодія часу», «Груша» кожна доля важлива, а в житті все пов’язане, одне виростає з іншого. Доля людини написана і скріплена печаткою Бога, чи сама людина – єдиний режисер і сценарист свого життя?.. Герої творів зустрічаються зі смертю – книга роздумує про смерть і… стверджує життя. Бо єдиний спосіб вижити – продовжувати жити.

Надія Стеценко створила у книзі свій особливий жіночий світ (і – такий впізнаний, наш світ!), в якому багато квітів, пахощів любистку і півоній, кольорових суконь, філіжанок із різною на смак кавою – деталей, які так важливі для жінки. У цьому світі всі речі і явища живі – будильник «викаблучується на столі», як маленький бешкетник, у мандаринового сонця «розпатлана голова».

У цьому світі – «качани жовтозубі», дощі – «плаксиві», а перламутрові сережки «гарно сміються» у дівочих вушках. У ньому повно схованок жіночих секретів, «яких у жінки, як води у морі». У ньому зустрічаються і прощаються, страждають, вибачають (вибачення – це початок кохання). У новелах «Кольорова парасолька», «Посмішка», «Один телефонний дзвінок», «Осіннє дежа-в’ю», «Вперше і востаннє», «Наша гра», «Звичайнісінька історія кохання», «Вино з осінніх трав» жінки різні, не схожі одна на одну.

Жінки у творчості Надії Стеценко – відьми і кицьки, в беретах і в рудих веснянках. З волоссям кольору кульбаб. Вони розпачливо чекають телефонного дзвінка – одного-єдиного, варять борщі, прасують білизну, колекціонують спогади і мрії, збирають камінчики на березі моря, плачуть, консервують огірки, скуповують у квітковій лавці всі хризантеми і від болю кидають їх у Дніпро.

Сидячи прямісінько на підвіконні, снідають омлетом, п’ють каву і здаються декому божевільними дивачками чи істотами з іншої планети.

Жінки з Надіїних новел не бояться старості і зморшок, моляться біля могил, народжуються з новим коханням, трепетно бережуть парфуми, з ароматом яких ходили на побачення з коханим. Для когось ці жінки – ребуси чи ієрогліфи, для когось – Космос. Вони мало мріють про «чарівника, який приносить кольорові сни в пурпуровій торбинці», вони самі розфарбовують життя в яскраві кольори.

Хтось вважає, що потрібно жити з тим чоловіком, якого послав Бог – «і так невипадково її життя присвятилося йому».

Інші ж жінки не покидають надії зустріти чоловіка, який би боявся «упустити» їх серце, щоб не розбити, як крихку порцелянову чашку – «найтонша і найкрихкіша модель світу – людина». І її так легко зламати. Рідний дім для них, як гніздо, де вони збирають себе по частинках після чергової поразки, оновлюються і знову йдуть назустріч снігам і вітрам… Їх всіх об’єднує кохання, воно у них різне, але ці жінки точно знають, що лише кохання здатне заповнювати порожнечу, воно – єдиний порятунок від прірв і безодень.

Любов – головна тема творчості Надії Стеценко, вона у неї багатомірна, невичерпна у змісті, у відтінках, у словах і жестах. Нею вимірюється кожен людський вчинок, різниця між «Я» і «Ти».

Родзинкою письма авторки є неочікувані фінали, які розставляють усі крапки над «і», а тому новела раптом сприймається по-іншому, ніж сприймалася до цього. Мене по-доброму здивував непередбачуваний парадоксальний фінал «Червоної сукні», і я довго сміялася. Ця новела про те, що всіх нас колись доганяють наші гріхи – «ефект бумерангу», панове… Бог поки що легенько стукнув по носі цю «хазяйку життя, переможницю», опустив її на землю… Поки що… легенько…

Перегорнувши останню сторінку, я зрозуміла, про що ця книга. Про те, що українці не втратили ген любові – ні ті, що воюють на фронті, ні ті, що їх чекають тут, ні ті, що пишуть картини і створюють спектаклі… Цей ген, що передається з покоління в покоління, як живиця зі стовбура старої груші, як символ невмирущості і оптимізму української нації. Надія Стеценко своєю книгою (а вона є, без сумніву, вагомою творчою перемогою юної талановитої письменниці) запрошує нас до Любові. Головний мессидж книги – час кохати… Отже, сердечно просимо в країну Любові!

Лілія БОНДАРЕНКО-ЧЕРНЕНКО,
член Національних Спілок письменників України та Білорусі

Сообщение Запрошення до любові у Прилуках появились сначала на Український репортер.

Серед них  такі з першого погляду безневиненні книжки, як казка про Іллю Муромця, збірник богатирських “русских сказок”, підручники з хімії та англійської мови.

“Держкомтелерадіо надало відмову у видачі дозволу на підставі негативного висновку експертної ради Держкомтелерадіо з питань аналізу та оцінки видавничої продукції”, – повідомляє відомство.

Зокрема, в Україну тепер заборонено ввозити:

1. “Большая энциклопедия школьника” (Шон Конноли);
2. “Сталинград” (Энтони Бивор);
3. “Я пишу правильно. От “Букваря” к умению красиво и грамотно писать” (Надежда Жукова);
4. “Путешествие на Восток наследника цесаревича” (Эспер Ухтомский);
5. “История Российского государства. От истоков до монгольского нашествия. Часть Европы”;
6. “История Российского государства. Ордынский период. Часть Азии” (Борис Акунин);
7. “Записки княгини Дашковой” (автор не указан);
8. “Мемуары” (Княгиня Мария Павловна);
9. “Дневник. 1917 – 1919” (Барон Будберг);
10. “Дневник 1873 – 1882” (Дмитрий Милютин);
11. “Воспоминания” (Анна Вырубова);
12. “Химия” (Майлен Константиновский);
13. “Звёзды на небе” (Эллина Быстрицкая);
14. “Михаил Кутузов: стратегия победы” (автор не указан);
15. “Православие. Честный разговор” (протоиерей Всеволод Чаплин);
16. “Моей Матильде. Любовные письма и дневники Николая Второго” (Борис Соколов);
17. “Илья Муромец и Соловей-разбойник: сказки о русских богатырях (автор не указан);
18. “Богатырские русские сказки” (автор не указан);
19. “Записные книжки дурака” (Евгений Янович Сатановский);
20. “700 новых устных тем по английскому языку” (Клим Я.О.).

Нагадаємо, видачу (відмову й анулювання) дозволів на ввезення книг тепер видає Держкомтелерадіо. Експортери або імпортери книжок мають подавати заяву, один примірник оригіналу видання, що ввозиться (або його електронний відповідник у форматі PDF), угоду, укладену з власником прав на видання, та рецензію, складену державною мовою фахівцем щодо оцінки та характеристики змісту видання. Далі книгу “перевірятиме” експертна рада Держкомтелерадіо з питань аналізу та оцінки видавничої продукції. Впродовж 10 днів імпортер російської книги отримуватиме безоплатний дозвіл або обґрунтовану відмову.

На територію України заборонено ввозити видавничу продукцію, яка:

• спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади;
• пропагує війну, вчинення терористичних актів;
• пропагує комуністичний та/або націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими та їхню символіку;
• розпалює міжетнічну, расову, релігійну ворожнечу;
• посягає на права і свободи людини;
• пропагує державу-агресора, зокрема її органи влади, представників органів влади, працівників культури та інших сфер держави-агресора, які публічно підтримують окупацію території України;
• використовує шаржування державних символів України (Державного Герба, Державного Прапора, Державного Гімну) у будь-якому вигляді.

Прості люди можуть провозити з собою без жодних експертних висновків не більше 10 книг.

Якщо ж на території України зафіксована “ворожа” література, її може вилучати Держкомтелерадіо. Рішення цієї інституції можна оскаржувати в судах.

За незаконне ввезення видавничої продукції з Росії в Україну (без дозволу Держкомтелерадіо України) передбачено штраф у розмірі 32 000 гривень (10 мінімальних заробітних плат).

Сообщение Хімія, англійська, Акунін й Ілля Муромець. Повний список заборонених в Україні російських книг появились сначала на Український репортер.

Багато поколінь українців проіснували в жорстко контрольованому інформаційному просторі Російської імперії та її радянської реінкарнації. В метрополії вирішували, які думки та ідеї дозволено вкладати в голови рабів, а що може порушити стан загального «благоденствія» і «благоговенія».

Звісно, бар’єр не міг бути суцільним, тому світову літературу вибірково перекладали російською і долучали її до загальної політики русифікації. Якось автору довелося побувати в Іспанії.

Телевізор в готельному номері показував екранізацію «Дон Кіхота». Як незвично було слухати діалоги персонажів! А вони ж говорили так, як написав Сервантес – рідною іспанською!

Прикро констатувати, але факт – у нас за всю історію українського книгодрукування не видано жодного повного зібрання перекладів творів світових класиків!

Легенда про мільйони книг на середньостатистичну радянську читацьку душу – фейк, бо домінуючою частиною тиражів був ідеологічний мотлох, придатний лише для макулатури. Щось варте читання існувало лише «під прилавком» та в спецрозподільниках для номенклатури.

Наше незнання поширювалося навіть на культуру близьких сусідів. Запитайте своїх знайомих, наприклад, про румунських письменників, драматургів, поетів… Добре, якщо згадають Міхая Емінеску чи Ежена Йонеско (хоча славу той здобув як автор п’єс французькою мовою).

Соромно зізнаватися, але коли румунські колеги-карикатуристи запросили мене до участі в конкурсі, присвяченому Йону Караджале, я спершу погодився, а потім гарячково кинувся шукати його твори по київських букіністах – я нічого не знав про цю людину.

Пощастило – таки знайшов кілька книг із п’єсами та оповіданнями цього автора. Почитав. І зрозумів, чому румуни удостоїли Йона Луку Караджале (1852-1912) честі бути зображеним на купюрі 100 лей. Ось крик душі одного з персонажів сатиричної п’єси «Загублений лист» (1884 р.): «Я хочу…Я хочу депутатський мандат, ось що я хочу; й нічого іншого! Нічого! Ви чуєте? Нічого! (Після паузи, змінюючи тон, прохаючи). Я заслужив його! Прошу вас, не перечте… підтримайте мене…».

Щось знайоме і нам – нетверезий румунський громадянин в ХІХ столітті теж наступав на граблі, обираючи до влади шахраїв.

Оповідання Йона Караджале «Нагорода за патріотичну жертву» (1897 р.), звісно, описує не Україну. Але чомусь все здається гірким і знайомим. Ось короткий виклад сюжету. Таємне зібрання змовників, які прагнуть повалити режим тирана. Зазвичай це молоді ентузіасти, але присутні й кілька торгівців.

Коли настає час збору коштів на підтримку повстання, дядечко Ніце дістає свій засалений гаманець і кидає на стіл. Присутні дружно вітають патріота.

Але дядечко вимагає розписку за отримання коштів. Коли тиранія впала, дядечко Ніце, який добре заробив на поставках фуражу для армії, отримав повну компенсацію на основі «документа», в якому зафіксовано його підтримку революції.

Згодом цей папірець допоміг узяти участь  у приватизації залізниць й отриманні фінансування від Національного банку. Пан Ніце залишився таким же великодушним і щедрим – він пожертвував 5 лей на пам’ятник Героям революції…

Олег СМАЛЬ

Сообщение Граблі Караджале появились сначала на Український репортер.