Сьогодні я вже близький до того, щоби здійснити свою давню мрію – вільно володіти англійською. Я чотири рази вчив її вдома  в Україні. І кожного разу, за відсутності мовної практики, забував усе. Наш учитель англійської Фабріс Фортун не лише навчає нас мові, але також через співи англомовних пісень допомагає нам покращити вимову, і одночасно зануритись у нове культурне середовище в Корку.

Але зараз я розкажу вам про іншу мрію мого життя. Вона також дивовижним чином здійснилася тут, у Нано Негл Плейс.

1.Сімейна історія.

Мій дідусь – Петро Потапенко народився у селі Волоське на Дніпропетровщині. Це близько 20 км на південь від міста-мільйонника Дніпро. Він був призваний в армію і брав участь у бойових діях у Першу світову війну.  У складі експедиційного корпусу армії російської імперії здійснив кругосвітню подорож перш ніж потрапити до Франції та воювати у складі союзницьких військ проти німців. Маршрут подорожі був таким. Село Волоське, Дніпро, Москва, Іркутськ (військовий навчальний центр) і Порт Артур. Це була сухопутна частина. Далі був морський шлях: Порт-Артур, Жовте море, Сингапур, Коломбо, Бомбей, Червоне море, Порт-Саід і нарешті Марсель.

У складі цього корпусу було чимало солдатів-українців – як з Волоського, так і з інших місць України. Одним з них був  товариш (з дитинства) мого дідуся Степан Морарь, також уродженець Волоського. Після поранення в ногу (напевно у битві під Сома у Франції, 1916 рік), а також після лікування в госпіталях Монпельє і Парижа дідусь повернувся у березні 1917 року додому у Волоське. В той час, як його близький друг дитинства і одноліток Степан Морарь залишився жити у Франції. Ці події наклали відбиток на все його подальше життя. Йому було тоді лише 20 років. Вже пізніше він багато і часто розповідав нам, онукам, про свою молодість, про подорож, про Францію і війну. Ми також на все життя запам’ятали його дивовижні історії.

2.Книга.

У свої студентські роки я зацікавився історією своєї сім’ї. Записав розповіді не лише дідуся Петра, бабусі Векли, а також життєві історії інших числених родичів. Дехто з них написав свої спогади сам. Зібравши все це докупи, я видав у 2008 році книгу “Чую ваш голос. Родоводи надпорізьких сіл Волоського і Майорки”. Співавторами цієї книги стали відомі фахівці-історики Юрій Мицик і Микола Чабан, які також ведуть свої родоводи з Волоського і сусідньої Майорки.

Але багато деталей з подорожі дідуся Петра у Францію залишилися для мене невідомими. І особливо мене цікавила доля його товариша Степана Мораря. Це і була моя друга мрія. Дідуся вже давно не було, але ця сторона його життя, як частина нашої сімейної історії, завжди привертала мою увагу і залишалась не розгаданою.

3.Війна.

Пройшли роки. Я вже пенсіонер, сам став дідусем. Україна вже десятки років є незалежною країною. І тут знову починається війна. Російська армія захоплює і окуповує наші міста, почалися масові вбивства цивільних людей. Ракетні бомбардування завдаються ворогом по всім містам України. Я був змушений покинути свій дім і їду з дружиною Ольгою і донькою Надією у Ірландію. Ми потрапляємо до міста Корк. На четвертому місяці війни дружина несподівано помирає. Надя вчиться на історика. Я відвідую курси англійської у Нано Негл Плейс, почав писати книгу про життя українських біженців у Корку.

4.Дві спроби.

В той час я створив собі неймовірнно насичене життя. Окрім сумлінного вивчення англійської,  почав бігати багатокілометрові кроси у складі комади Sunctuary runners, почав співати в новоствореному українському хорі Калина, я також взявся записувати на диктофон біженські історії українців з метою їх опублікування. Все це допомогло мені подолати стрес від втрати Олі. Поступово, крок за кроком, я знову повернувся до збору матеріалів з історії своєї сім’ї і, зокрема, про подорожі мого дідуся і його товариша у Францію. У мене навіть зберігся оригінальний конверт з адресою Степана Мораря у Франції. Я перший раз в житті здужав написати листа англійською мовою і надіслав його в Париж. Відповіді не отримав. Тоді почав старанно готувати другу спробу: завів листування з родичами Степана Мораря – Інною і Володимиром Морарь, які живуть у Дніпрі. Їм вдалося розшукати у сімейному архіві серед стосів паперів їхнього батька іншу адресу сім’ї Степана Мораря у Франції. Отож знову пишу листа англійською, а мій вчитель Фабріс, який є уродженцем Парижа, на моє прохання перекладає його французькою. З величезними сподіваннями я надіслав цього листа з головпошти Корка.

5.Удача.

Минуло півтора місяці. О, чудо! Я отримую на свою електронну пошту листа! Його автор – Олів’є Морарь, внук Степана Мораря. Він пише, що живе у Португалії, йому 61 рік, у Франції буває рідко. Він дуже зрадів, отримавши від мене листа і, навіть більше того, надіслав мені уривки із книги. З’ясувалося знову щось неймовірне! Його мама Марія написала про Степана Мораря, свого батька, книгу. Назва книги “Від Катеринослава до Делябара”. Катеринослав – стара назва Дніпра. Там доволі детально подано історію життя Степана аж до початку 1930-х років. Довга подорож з України до Франції і солдатське життя у окопах Першої Світової – все докладно розписано.

Починаючи цю справу, я навіть мріяти не міг про таке, щоби не лише розшукати нащадків Степана Мораря, а отримати справжню книгу про його життя, написану його власною донькою!

6.Хепі енд.

Після того, як ми з Олів’є обмінялись листами, ми нарешті розмовляли наживо по телефону. Мовою спілкування була – таки ж так, – англійська. Ми вирішили, що обов’язково організуємо нашу зустріч і обміняємось книгами, написаними про наших дідусів – Степана і Петра.

На завершення історії хочу додати ще дуже важливу для мене річ. Я провів дуже багато часу, вивчаючи англійську мову у стінах мігрантського центру при Нано Негл Плейс. Неодноразово ходив у музей Нано Негл, де слухав лекції про цю видатну людину. Вона не лише заснувала монастир, але присвятила все своє життя навчанню дітей з бідних ірландських сімей.

(З Вікіпедії. Онора «Нано» Негл (бл.  1718 – 26 квітня 1784) була ірландською католицькою черницею, яка служила піонером католицької освіти в Ірландії, незважаючи на юридичні заборони. Вона заснувала орден сестер Введення в храм Пресвятої Діви Марії, широко відомий як Сестри Введення в храм, нині всесвітній католицький інститут жінок-монахинь. Вона була оголошена почесною в Католицькій церкві 31 жовтня 2013 року Папою Франциском).

Думаю, що здійснення тут моїх мрій якимось чином тісно пов’язане з надзвичайними властивостями цієї видатної людини і цього місця, де вона жила і творила добрі справи.

Леонід Добрянський

Також читайте інтерв’ю з Леонідом Добрянським: Киянин переїхав до Ірландії: подробиці життя у далекій країні

Сообщение Неймовірна сімейна історія, пов’язана з Україною, Ірландією та Францією появились сначала на Український репортер.

Нашому співрозмовнику – 71 рік, геолог за освітою, кандидат наук, довгий час працював у Києві в Інституті геологічних наук НАН України.

-Пане Леоніде, готуючись до розмови з вами, дізналися з архівних публікацій у ЗМІ, що ви були одним із тих, хто наприкінці 1980 років брав активну участь у діяльності незалежних громадських рухів та організацій в Україні. Разом з однодумцями, зокрема, створили таку організацію, як «Спадщина».

-Радянська імперія вже конала, і для нас, молодих науковців, це було певним сигналом, що українцям потрібно активніше позбавлятися тоталітарних пут, – розповідає Леонід Добрянський. – Пригадується, у листопаді 1988 року у Києві відбувся масовий мітинг «Екологія і ми», на якому в тому числі було акцентовано увагу на згубних наслідках винищення природи радянським режимом, а загалом – на екоциді.

Потім, коли було проголошено незалежність України, я вважав, що «вулична мітингова демократія» закінчується, треба щоб парламент включався в роботу, приймаючи відповідні закони. Тому з головою поринув у свою геологічну науку, тим більше що «підходила» докторська дисертація. Але обставини склалися так, що докторську я не написав, хоча старався (посміхається. – Ред.).

-Врешті-решт доля так розпорядилася, що після початку широкомасштабної російської агресії ви опинилися в далекому ірландському місті Корк. Чому відважилися на це?

-Ця історія має давні витоки. Колись у київській школі вчителем англійської мови у моєї доньки був британець, справжній носій мови, до того ж він був великим прихильником ірландської культури. Після закінчення університету донька Надія поїхала до Ірландії здобувати другу освіту. Коли почалася велика війна, вона запропонувала нам батькам, перебратися до Ірландії. 2022-й став роком великих випробувань для нашої сім’ї – через чотири місяці після початку агресії не стало дружини. Сьогодні ми мешкаємо з донькою в місті Корк, вона займається історичною наукою, вивчає архіви, пише дисертацію про громадянську війну у Північній Ірландії. А син мешкає у Києві.

-А чому вибір впав саме на Корк? Там мешкала донька?

-Ні. Спочатку, у травні 2022-го в цьому місті нам надала прихисток сім’я волонтера. Згодом у Лондоні наукова керівниця доньки через своїх батьків допомогла нам знайти житло у Корку. Мешкаємо у церковній службовій квартирі (приміщення протестантської церкви). Може вам буде цікаво знати, що сьогодні в Корку є дві категорії українців. Перша – діаспора або діаспоряни, вони тут вже понад 20 років. Друга, і найчисельніша, – біженці. Вони зʼявились після 24 лютого 2022 року. Причому, це не просто біженці від війни, а особи, яким Ірландія забезпечила особливий статус – тимчасовий захист.

-А де мешкають у Корку українці?

-Здебільшого у готелях. у церковних приміщеннях, у приватних домівках ірландців, яким вартість орендної плати компенсує держава. Я чув, що багато готелів у Корку, де проживали українці, сьогодні опустіли – люди або повернулися в Україну, або шукають інше житло.

-В Ірландії діють державні програми допомоги нашим біженцям?

-Так. Головна допомога – так звані кошти «утримання». Спочатку я, як пенсіонер, отримував 250 євро у тиждень. Згодом, коли сказали задекларувати вартість пенсійних виплат в Україні, цю фінансову допомогу дещо зменшили. Є безкоштовні поїдки (потяги, автобуси). Надія одержує стипендію, як науковиця. Щодо комунальних послуг, то ми самі оплачуємо їх вартість.

-За цей час ви вже адаптувалися до життя в Ірландії, до тамтешнього клімату?

-Думаю, що так. Загалом відповідь на питання полягає у площині, на якому рівні ти володієш англійською. В Україні у мене не було потреби добре опановувати цю мову, тому забував її. А тут довелося ходити на мовні курси. Окрім англійської, вивчаю ще й ірландську.

-Чи згуртованою, дружньою є українська громада в Корку?

-Є взаємодія між українцями, не відвертаються один від одного. До речі, на прохання Інституту національної пам’яті України я записав історії наших біженців, які втекли сюди од війни (загалом біля сорока таких записів, вони також і про діаспорян). На День Незалежності України ми збирали благодійні кошти для війська.

Сьогодні українці в Корку мають кілька своїх обʼєднань, організацій, структур чи проєктів. У нас є Українська греко-католицька церква (священник – отець Роман). Починаючи з Різдва минулого 2022 року, щотижнево у неділю ведуться служби у Дугласі.

У Корку діє волонтерська організація «Штаб Півдня» – обʼєднує переважно українців-діаспорян (очільник – Віктор Данилюк). На постійній основі вони допомагають українській армії, а також постачають гуманітарну допомогу мешканцям звільнених від окупації територій України. Минулої осені, 2022 року, вони розпочали проєкт – Українська недільна школа.

Польська діаспора разом з ірландцями з початком повномасштабної російської агресії створила для українців у Корку організацію «Together4Ukraine», яка зосередила увагу на сфері послуг (керівничка – Світлана Захарова). Діють курси англійської мови, психологічна допомога для матерів і одночасно з цим – ігрові форми дозвілля для їхніх дітей. Є постійні україномовні консультації для українців з усіх питань. Щотижневі зустрічі українських пенсінерок і пенсіонерів тут називаються так – «Бабусі і дідусі разом» (я, до речі, є одним з активних учасників).

При церкві Святого Петра у 2022 році була зареєстрована українська громада, першим проєктом якої став український хор «Калина». Керівничка і диригентка хору – Світлана Дейкун. Це перший проєкт українських біженців. Я теж там співаю в хорі.

–Де і ким працюють українці в Корку?

-Прибиральниками, у піцеріях, готелях, шпиталях – це стосується тих, хто погано володіє англійською.

-Як ірландці ставляться до наших людей?

-Позитивно.

-Розпитують про війну?

-Так.

-За Україною, Києвом не скучаєте?

-Я занурений у свою творчу діяльність, пишу книги, тому мені іноді здається, що знаходжуся у Києві. Цьогоріч видав книгу про українську громаду в Корку. Ми, колиші активні учасники організації «Спадщина», почали збирати матеріали про громадські рухи в Києві, які передували Незалежності України. Вже записано кілька усних відеоінтерв’ю. Я перевидав свої спогади про ті часи.

-На вашу думку, чи панують настрої в українців повернутися на батьківщину?

-Якби неформально запитати у них про це, то, мабуть, відсотків 80 відповіли, що вони залишилися б тут, в Ірландії. Із мого кола знайомих менше десяти осіб повернулися в Україну.

-Дякуємо за розмову.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

На фото: Леонід Добрянський під час приїзду до Києва.
Фото Леоніда Фросевича

Сообщение Киянин переїхав до Ірландії: подробиці життя у далекій країні появились сначала на Український репортер.

Леонід Добрянський, Українська громада Корку (спеціально для “Українського репортера”)

Сообщение Нотатки з Європи: як живуть українці в ірландському місті Корк появились сначала на Український репортер.

Про це глава уряду Ірландії Лео Варадкар сказав у середу на пресконференції в Києві після зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським.

“Ми знаємо про збиття цього дрона. Ми проводимо відповідне розслідування. Ми не віримо, що якісь ірландські компанії могли порушити санкції”, – сказав він.

Він припустив, що, “можливо, санкції порушили “якісь треті сторони”.

Сообщение В Ірландії проводять розслідування щодо виявлення їхніх деталей у збитому в Україні “Шахеді” появились сначала на Український репортер.

Продажі були призупинені у березні 2022-го після початку повномасштабної війни московитів проти України.

Про це пише “Економічна правда” з посиланням на статтю у виданні Independent.ie.

“На запитання про доступність віскі Jameson в Росії, прессекретарка компанії заявила, що компанія від “початку війни” ставила в пріоритет “захист місцевих співробітників як в Україні, так і в Росії”.

Спершу, за її словами, це було можливо за рахунок продажу вже наявних запасів, які були на ринку та імпортовані до початку війни. Коли запаси були вичерпані, компанія вирішила продовжити постачати свої товари в РФ “на рівні, який дозволяє нам забезпечити добробут нашої місцевої команди та життєздатність дистрибуційної дочірньої компанії Pernod Ricard”.

Тижнем раніше Sunday Independent також підтвердила, що різні продукти Jameson були доступні на популярному російському алкогольному сайті з магазинами в Москві.

Jameson виробляється компанією Irish Distillers, що належить Pernod Ricard, яка також є виробником інших відомих брендів віскі, зокрема Powers і Redbreast.

У березні 2022 року, через кілька тижнів після вторгнення Росії, Pernod Ricard призупинив усі продажі в Росії “до подальшого повідомлення”.

За даними Ірландської асоціації віскі, РФ була другим за величиною експортним ринком віскі в Ірландії після США: у 2020 році туди було продано 534 тисяч ящиків віскі. Irish Distillers повідомила, що Jameson збільшив продажі в Росії на 19% за результатами 2021 року”.

***

Від “Українського репортера” додамо:

З Вікіпедії. Pernod Ricard (“Перно Рікар”) – французька компанія, виробник і дистрибутор алкогольних напоїв. Штаб-квартира – у Парижі.

В 1980 році французька група за $100 млн придбала американську компанію Austin Nichols, відому своїм бурбоном Wild Turkey. В подальшому були придбані такі фірми як Campbell Distillers (Шотландія), Ramazzotti (Італія), Irish Distillers (Ірландія), Wyndham Orlando (Австралія), Havana Club International (Куба).

В 2000 році було придбано 40 % активів канадської компанії Seagram, через два роки частину цих активів з виробництва прохолодних напоїв були перепродані Coca-Cola, а у Pernod Ricard залишилися коньяк Martell і джин Seagram. У 2003 році була куплена Chivas Bros, що випускала віскі Chivas Regall

2005 році Pernod Ricard придбала компанію Allied Domecq (Мережі кафе, що належали Allied Domecq – Dunkin Donuts і Baskin Robbins були перепродані американським фондам прямих інвестицій за $2,43 млрд, а марки текіли Sauza, коньяку Courvoisier, віскі Teacher’s Highland Cream і портвейну Cockburn’s – американській Fortune Brands). А влітку 2008 року французька компанія здійснила найбільше в історії галузі придбання, поглинувши за 9 млрд доларів шведську Vin&Spirit Group (горілка Absolut). У 2009 році південноафриканській компанії Distell Group Limited за 31 млн євро був проданий коньячний бренд Bisquit.

За даними неурядової організації “Альянс Антикоррида”, компанія “Перно Рікар” була основним спонсором кориди у Франції, фінансуючи клуби кориди та спонсоруючи кориди, незважаючи на опозицію більшості французьких громадян до кривавих видів спорту. У 2020 році Pernod Ricard припинив асоціацію з клубами кориди.

14 % акцій компанії належить родині Рікар (влітку 2012 року журнал Challenges оцінював стан сім’ї в 2, 950 млрд євро), решта знаходиться у вільному обігу.

Головний керуючий компанії – П’єр Пренге. Pernod Ricard займає друге місце в списку найбільших алкогольних компаній світу. Основні марки – віскі Chivas Regal, Jameson, ballantine’s, ром Havana Club, джин Beefeater, текіла Olmeca, горілка Absolut, коньяк Martell, лікер Malibu, шампанське Mumm і Perrier Jouet, пачаран Зоко та ін. Крім цього, компанія відома як виробник пастісу.

Чисельність персоналу – 19,3 тис. осіб. У 2009/10 фінансовому році чистий прибуток компанії – €951 млн євро (зростання 0, 6 %). Виручка – €7,08 млрд (зниження на 2 %). Сукупна виручка компанії знизилася через скорочення продажів алкоголю в Західній Європі.

Сообщение Компанія Pernod Ricard відновила поставки віскі Jameson до московії. Смоли гарячої напилися б ці московити! появились сначала на Український репортер.

Родом творець геніальної, як я вважаю, поеми «Снідало сонце в тумані», котра мені вельми до шмиги, походить з мого племінного Поділля, Навіть більше того. Його родиме гніздо розташоване у селі Пелинівка, де з весни до осені, напевне, мешкає більше білогрудих лелек, ніж людських душ.

За моїм Джурином, колишньою середньовічною фортецею Чурилів, є розбитий путівець у бік Борівки та Моївки, крупних та відомих населених пунктів чудесного придністровського краю. Позаяк, асфальти із Джурина ведуть у бік ресурсних центрів – Вінниці, Києва, Кишинева.

А ось шлях у той бік, куди несе свої води муркотлива Мурафа, це напрямок до тепла і так званого виноградного поясу міжлуччя Південного Бугу та Дністра, де що не посади у багатий чорнозем, то на весну обов’язково рясним квітом забуяє.

Ось поблизу цих поселень, на річечці Бушанці і по нині борсається у непростому житті гурт пелинівських обійсть і білостінних хатинок в оточені гаїв та долин. І люди тут мешкають добропорядні, м’які та задушевні як прониклива поезія Івана Кокуци.

У літературу Іван Іванович зайшов із трудової журналістики. Газетярював у Могилеві-Подільському, в Вінниці очолював обласну молодіжну газету. За тим трудився власкором Українського радіо по Київській області. Років із три-чотири тому заходився створювати новинку комунікаційного напрямку – інтернет-радіо. Як Ванька каже – “етер-радіо”. Згодом воно стало називатися Емігрантським радіо.

Нині його позивні вранці і ввечері звучить на всю планету. Емігрантський етер Кокуци українці знають фактично в усіх куточках Землі. А пан Іван з його емігрантською службою, немовби, головний кормчий на всю планиду.

Наполегливо звав мене Ваня в свою редакцію. Але я, чесно кажучи, в розмовних жанрах не кохаюся.

Працюючи над словом, я іноді полюбляю повернутися до написаного, перечитавши створене на папері намагаюся оглянутися, оцінити його, відчути, як звучить висловлене, коли-не-коли, можливо, дещо витерти з уже вимереженого, заглянути до словника, підшукати більш влучний синонім до центрової фрази та інших значимих виразів. Щоб коли речення ляже в сторінку, іскри від нього сипались назусибіч… Еге ж…

А в теле-радіо журналістиці, погодьтесь, усе летить в ефір, як вода з ринви у зливу. Ні подумати, ні виважити слово. Того й дивись, аби яка дурниця зопалу не випурхнула поза зуби…

Згадали під час несподіваної розмови з паном Іваном рідні краї. Тут він і каже:

—А тобі таке прізвище — Балан відоме?

—Балан, — зважую я поймення на своїй вимові. — На скільки розумію, то це загалом джуринське назвисько. Мешкають, знаю такі родини у селі. Але когось конкретного пригадати не можу…

—Так я хочу тебе познайомити з твоїм унікальним односельчанином. Знаним сільськогосподарським ТОП-менеджером у далекій Ірландії, з-під самого знаменитого Ульстеру. Звати його Сергій Балан. Він народився у Борівці, куди я ходив до школи. Батько його — Дмитро Петрович, викладав там математику і фізику. Коли хлопчаку було три роки, а це нібито був 1972 рік, сім’я переїхала до Джурина. Батько, звісно ж, і там у школі навчав молодь точним наукам. А ти його не пам’ятаєш?

—Ні, — відповідаю колезі з Емігрантського радіо. — Мене в Джурині тоді вже не було. Я 1966-го закінчив школу. Спершу загарбала, сказати б, трирічна з принуки ненависна служба на флоті, за тим — робота в редакціях — у Вінниці, власкором «Сільських вістей» по західних областях України, за тим переїхав до Києва.

Вишипталось десять літ безпробудного редакторства, де дні і ночі згорали, як мить у колесі гарячих редакційних турбот. Іноді виривався на день-другий до матері в Джурин. Відтак, не було коли вникати в суть життя-буття односельців. Кого знав, на вулиці зустрів: «добрий день!», «будьте здорові!» — і помчав-поїхав…

А Сергій Балан закінчив Джуринську середню школу. Навчався у Вінницькому сільськогосподарському інституті. Мабуть-таки під впливом батька, прихильника точного, математичного аналізу здобув фах економіста. Якщо точніше – толкового аналітика.

А ще в Джурині одного з трьох братів Баланів – Сергія, знали, як файного, завзятого музиканта. Щонеділі на кутках – Гончарівці, Лапаївці, Тхорівці, Когутівці, Кривді, Причепилівці, на Русавському чи Голинчинському ярах люди гуляли велелюдні весілля. Дзвінкий, металевий, аж ніби сріблистий духовий оркестр з веселими бубонами скликав, підбадьорював усіх. Станеш, заслухаєшся, серце затріпоче, ноги так і просяться до танку. А як заплаче співоча гітара, так і хочеться бігти поміж люди…

А Сергій, розповідають, був унікальним гітаристом. Мав свій струнний оркестр.

— Напевне, що в дев’яності роки минулого століття, — згадує один із головних джуринських музичних авторитетів Леонід Андрійович Славний, — був час, коли, так би сказати, на марші тривала перебудова неформальних творчих колективів. З одного боку підросли дуже цікаві, музично обдаровані особистості — Сергій Балан, Микола Токарчук, їхні талановиті друзі. Вони створювали струнні оркестри.

Хлопці були справжніми віртуозами у грі на електронних інструментах. А з іншого боку, Джурин на весь район славився своїми оригінальними духовими оркестрами. Якими люди знали їх з дідів-прадідів. Таким трубачам, як Іван Колачинський, Борис Саулко, давно, напевне, треба було, виходячи з рівня їхніх творчих обдарувань, зі своїми уміннями працювати в кращих колективах національних філармоній.

І наші хлопці пішли правильним, як мені видається шляхом, — розмірковує пан Славний, — вони об’єднали на сільських масовках класичні духові оркестри з електроінструментами. І далеко не останню роль у цьому зіграв саме метикуватий Сергій Балан — всебічно і музично обдарована людина.
Незабаром у центрі весільних оркестрів ми побачили поруч усміхнених і веселих Сергія Балана та Івана Колачинського, кумирів веселого весільного шоу в Джурині та навколишніх селах.

Так наш герой зростав поміж людьми добродушним і щирим. Вельми авторитетним.

Після вузу С. Балан трудився економістом у колгоспі. Потрапив до невиліковно відстаючого господарства. Варто мені зараз, гадаю, назвати село його першої практичної прописки, — Стрільники під Рахнами-Лісовими, і кожен місцевий у подільській стороні знаюче посміхнеться: мовляв, то справжня пропаща сила та сторона.

Дарма, що в тих краях понад сто років тому учителював сам Михайло Коцюбинський. Ніколи там не ладились господарські справи. В соціалістичну еру насамперед. Хоча люди в тих краях мешкають добрі й надійні. Он же ж толковий і удатний джуринянин Сергій Дмитрович Балан обрав з-під тих кучерявих верб собі дівчину за дружину.

Але і таке господарство водночас могло стати чудовим майданчиком для виробничих експериментів, якщо об’єднують свої зусилля фахівці — економіст, агроном, зоотехнік. Сергій Блан якраз був тим стержнем, котрий гуртував довкола себе людей. Але час колгоспного життя несподівано вичерпався і згас. Пан Сергій перейшов на роботу економістом Деребчинського цукрового заводу. Це через поле-ліс від колишньої його роботи.

Наш герой завжди прагнув бути на вістрі економічних подій, виробничого прогресу. І коли лишень підвернулася можливість, сказати б, тут же вискочив за кордон на підвищення кваліфікації в галузі цукровиробництва.

Маршрут його навчальних горизонтів проліг до Німеччини. Почувався там наш знайомий, як король на іменинах: старання в сільгоспінституті, на заняттях німецької, принесли свої щедрі плоди — все розумів він без стороннього перекладу на закордонних семінарах, впевнено почувався в розмовному режимі і на трибуні.

Але в компанії, котра організовувала стажування, були підприємства і в інших країнах Євросоюзу окрім ФРН. Господарі вивезли слухачів і туди. Ось якраз там по-справжньому довелося почервоніти моєму односельцю: англійська мова для нього була справжня цілина. А діловий світ, як зрозумів Сергій Дмитрович, саме активно переходив на комунікаційні рейки англійської. Було над чим задуматись…

Тут якраз підвернувся давній і надійний товариш: запропонував варіант виїзду до далекої Ірландії, де була можливість працювати і водночас навчатися. Об’єктом роботи там виявилося промислове вирощування грибів…

То був якраз початок нового століття. Тоді, понад двадцять років тому, для українця таке виглядало фантастикою.
Саме тоді двоє друзів з сім’ями вперше приїхали до Ірландії. Це країна, яка займає площу понад 70 тисяч квадратних кілометрів, що загалом складає трішки більше за простори двох наших Харківської та Полтавської областей разом узятих, населення в ній понад 4,9 мільйона.

Грошова одиниця – євро. Час вступу до Євросоюзу – 1 січня 1973 року. Форма правління – унітарна парламентська республіка. Є свій президент, прем’єр-міністр, він тут називається — тишех… Слово ж «тишех» у прямому розумінні означає – «начальник»…

Ще зазначу, що Ірландія знаходиться у першій десятці найбагатших країн світу за рівнем ВВП на душу населення та індексу процвітання. 32-ге місце у світі за розміром ВВП. Після приєднання до ЄЕС, Ірландія здійснила низку ліберальних економічних реформ, які спричинили швидке економічне зростання.

Напевне, цікаво буде зрозуміти, чому Сергій Балан і його друзі в ту далеку пору початку нового століття обрали спосіб заняття — вирощування грибів? Справа в тому, що Ірландія уміло використовує своє близьке, сусідське розташування до Об’єднаного Королівства Великобританії.

І фактично є своєрідним незалежним сировинним придатком до Англії. Саме тієї пори в країні їхнього перебування розвинулося масове спорове розведення гетерогенних організмів на споровій основі. До острівної держави з Ірландії йшло щодоби сотні і сотні тонн делікатесних грибів, які залюбки споживалося в 66-мільйонній державі/

Сергій Балан розповідає, що на той час, коли вони на межі століття з’явилися на берегах Атлантичного океану та Ірландського моря, в Ірландії працювало 1400 грибних ферм. Це були, як правило, невеличкі сімейні виробництва на яких люди трудилися здебільшого родинами — переважно по 7-8-10 осіб.

Але після вступу до Євросоюзу Ірландія також потерпала від безробіття. Був вироблений урядовий стратегічний план, який проголошував курс на об’єднання таких малих господарськиих ферм. З тим, щоб зайняти людей на виробництві, механізувати їх.

Сьогодні ж в Ірландії працює 46 (!) міцних, стабільних виробництв з вирощування і постачання на ринки світу, насамперед, до сусідньої Англії щорічно тисяч тонн делікатесів.

Це уніфіковані підприємства, де постійно скорочується рівень ручної праці, основна частина процесів механізується. Хоча повністю автоматизувати це виробництво, либонь, ніколи не вдасться. Адже, зауважте, людині треба обов’язково вручну зрізати кожен грибочок, зважити його на терезах, записати ці дані, упакувати і відправити на грибообробну фабрику.

Ось на одному з таких сучасних виробництв провідним менеджером успішно трудиться виходець із подільського Джурина Сергій Андрійович Балан. За роки проживання в далекій заморській стороні він не лише досконало оволодів англійською мовою, а й закінчив спеціальний технічний вуз — університет у Белфасті, де готують менеджерів для подібних підприємств.

Його, як він вважає, невеличке підприємство, виробляє щотижня сімнадцять – двадцять тонн (!) свіжих унікальних грибів. Сказати б, цілий залізничний ешелон свіжої продукції!

При чому, саме його вже рідне підприємство єдине в тих краях вирощує унікальні шампіньойони кольору кави з молоком, які вельми ціняться в любителів делікатесної їжі. Це, мовбито, «Київський торт» серед подібної кондитерської продукції. За ними фактично вилаштовуються черги в ситій Англії, як колись за сосисками в голодному СРСР.

Як справжній українець, пан Сергій перше, що зробив у далекій стороні — спорудив добротну сучасну оселю. З колодязем у дворі, розписним журавлем над обійстям. Довкруги ростуть наші традиційні вишняки.

У травні над ними гудуть хрущі. Виросла гарна українська хата у графстві Каван (населення містечка складає 10 767 осіб), це Північ Ірландії, провінція знаменитого Ольстеру. Тобто, пустив глибоке коріння джуринянин над протокою Святого Георгія. Коли кому мріялось про таке родинну географію?!

І це не єдине те, чим, власне, відзначився, або ж, сказати б, виділився пан Сергій у тій далекій стороні. Він попри все завів ще й власну пасіку. Бо що ж то за українець без бриля крислатого над вуликом гомінливим, без запашного меду на Спаса і в інші святешні празники та будні дні?

Чи не так, друзі? Вже чотири роки поспіль Сергій Дмитрович качає по весні і влітку нектарний мед, щедро роздаровує його і українцям, і ірландцям. Його знає весь Каван. Кажуть, чарівний дивак з України! Хіба треба кращої реклами для нашої з вами, друзі, милої сторони?

—Коли я якось у Джурині заїкнувся, що в Ірландії будую хату, — розповідає Сергій Дмитрович, — мій джуринський дядько Віталій Григорович Балан і каже, якщо ти там не заведеш пасіки, не матимеш в обійсті бджілок-трударів, то ти не Балан, бо всі наші пращури Балани були пасічниками… Як я мав не прислухатись до цього?

А в перші роки по приїзді сюди, до Ірландії, хазяйновитий джуринянин буквально марив тим, щоб повернутися до України і в рідній стороні розгорнути подібні грибні виробництва.

Навіть досконало й скурпульозно вивчав цю проблему в наукових закладах тамтешньої республіки і в нашій стороні. Прийшов до однозначного висновку, що і в Україні нині ринок грибної продукції вже фактично заповнений. Адже технологія отримання делікатесів аж ніяк не секретна — навіть не ірландська, а голандська. Просто в острівній республіці підійшли до її застосування доволі серйозно. І це влаштовує споживачів і виробників. Ірландцям відтак заздрить весь світ…

У нього тепер є що з любов’ю плекати і в далекій острівній державі Британського архіпелагу. В нинішній сім’ї Сергія Балана росте аж… четверо синів.

Так сталося, що перша дружина вінничанка захворіла й померла. Від неї у нашого земляка залишилося двоє славних потомків – 22-х та 24-х років. Кожен із хлопців проживає окремо. Вони, коли сім’я мешкала в Дубліні, ходили до української школи. Де отримали добросердий, надійний національний гарт, через що вважають себе в англомовній стороні щирими українцями, джуринянами.

Таку чудову школу в столиці республіки організувала українська діаспора острівної держави. Всього у тому навчальному закладі отримували знання та виховувалося в національних традиціях українського козацтва понад сімдесят дітей.

Нині юнаки самостійні англомовні громадяни республіки, хоча поміж собою і з батьком спілкуються виключно українською. Доволі часто телефонують до бабусі Любові Сергіївної в Джурин. Здобувати первинну освіту вони починали в українському селі, і саме бабця водила їх до нашої початкової школи. Юнаки про це часто згадують…

Якийсь час тому пан Сергій одружився вдруге. Його обраниця емігрантка із Словаччини пані Данієла. У них народився син Патрик. Мати сама залюбки ходить у нашій вишитій сорочці і сина одягає в національне вбрання українців, співає в українському гурті, який, зрозуміло ж, організував пан Балан. Позаяк, без музики, співу, без традиційної гітари він жити не може.

Давно Сергій Дмитрович організував творчий музичний колектив.

І носить той голосистий національний колектив співаків та музикантів в ірландській стороні, щоб ви знали, друзі українці, високу і горду назву «Слава Україні!» Оригінальну і Святу! Позаяк, Сергій Дмитрович Балан великий український патріот. Його гурт глибоко інтернаціональний, у ньому є люди різних національностей, які з любов’ю виконують задушевні українські пісні. Іншими словами, кожен виступ творчого колективу «Слава Україні» в Північній Ірландії сприймається, як візит знаменитого колективу. У графстві Каван воно сприймається як свято. В такі дні чи не на кожній вулиці діти зично вигукують наш знаменитий лозунг «Слава Україні!» І Сергію Дмитровичу подібне, як бальзам на душу. Інакше він уже не може жити…

Зі Словаччини пані Данієлі телефонують і пишуть родичі та знайомі : «Ти, Данко, вже більше українка, ніж словачка…»
Нинішнього літо восьмилітній Патрик Балан їздив відпочивати на Вінниччину. Скаржився спершу батьку, телефонуючи, що по приїзді у Джурин, йому все ніяк не вдавалося порозумітися з бабусею і сільськими сусідськими хлопчаками.

«Я все розумію, що вони мені кажуть, — розповідав. — А ось коли я їм розповідаю про Ірландію, наше графство Каван вони ніяк не второпають…»

— За тижнів два, — мовить про це все Сергій Дмитрович, — у бабусі, на вулиці Залізничній, усе вже було просто чудово. Контакт з усіма найтоншими порозуміннями встановлено — і з бабусею, і з усіма дітлахами на вулиці. Говірливого Патрика всі на джуринській Тхорівці запрошують у гості, хочуть поспілкуватися з ним. Розпитати про тата і маму, про братів, про країну в якій він мешкає. Ми з Данієлою усіма хлопцями просто не нарадуємось, — мовить Сергій Дмитрович. — В дітях наше щастя…

Ага, щоб не упустити ще одну важливу деталь, пані й панове, замічу: в сім’ї С. Балана є ще й четвертий син, родом він, зрозуміло ж, зі Словаччини.

Якщо вам хочеться наживо послухати розмову Івана Кокуци і Сергія Балана на Емігрантському радіо, тисніть сюди — https://www.youtube.com/watch?v=argo6Vl-e3w

Олександр Горобець, письменник.

Сообщение Музичне чудо Ірландії – гурт «Слава Україні!» появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться в сюжеті ТСН.

Сильнішу за смерть оплесками вийшов привітати весь персонал лікарні. Коронавірус у Мері Саліван знайшли у березні, коли вона потрапила до шпиталю із серцевим нападом. Відтоді без допомоги ШВЛ Мері не могла дихати. Медики називають її одужання дивом.

У світі тим часом після послаблення карантину фіксують нові осередки коронавірусу. Вперше за два місяці добовий приріст серед хворих підтвердили в Чехії. Нові випадки виявляють також після спалаху на пекінському ринку та на м`ясному заводі в Німеччині.

Сообщение Коронавірусний рекорд: у Ірландії жінка одужала після 79 днів на апараті штучної вентиляції легень появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Daily Mail.

Помічник директора з профілактики та контролю інфекцій у лікарні Джінсі Джеррі наголосила, що медсестри витрачають близько 30% свого робочого часу на адміністративні завдання.

«Останні кілька місяців я розглядала способи створення програмного робота, як частини нашої щоденної роботи. Зараз, коли розгортається пандемія Covid-19, дуже важливо, щоб весь персонал, який безпосередньо працює з хворими, був максимально вільний», — сказала вона.

За її словами, швидка діагностика і подальша ізоляція мають таке ж важливе значення в запобіганні поширенню коронавірусу, як і соціальне дистанціювання.

«Ми впевнені, що реалізований нами проєкт допоможе пом’якшити величезне навантаження, яке цей спалах створив на медичні організації — не тільки в нашій лікарні, а й по всій Ірландії», — додала Джеррі.

Як зазначається, розробником програмного забезпечення є компанія UiPath.

Роботи також прискорять процес аналізу і передачі результатів тестів на коронавірус пацієнтам і організаціям по всьому світу.

Сообщение У Дубліні медсестрам допомагатимуть роботи появились сначала на Український репортер.

Про це у Фейсбуку написала учасниця української громади в Ірландії Наталія Семеняка.

«Ми щедрували в Дубліні та Вотерфорді, всього зібрали 1450 євро. Частина коштів піде на потреби військових, частина – на дитячий будинок міста Отинія, ще трохи – на церкву в місті Пирятин», – розповіла Наталія Семеняка.

Вона зазначила, що зібрані гроші передано волонтерам в Україні.

Сообщение Українці Ірландії зібрали більше 1,4 тисячі євро для українських воїнів і сиріт появились сначала на Український репортер.

Так, на ролику чітко видно, як тигр нападає на маленького хлопчика в зоопарку Дубліна. Про це повідомляє видання Fox News.

Дитина стояла на фоні вольєра з тигром, мабуть, щоб сфотографуватися. Однак хижій кішці ця ідея не сподобалася.

Малюк стояв спиною, навіть не підозрюючи, що позаду – небезпека. Тигр  спробував стрибнути на хлопчика. На щастя, там була скляна перегородка, яка врятувала життя юного відвідувача зоопарку. Він відбувся легким переляком.

Буквально за кілька днів відео нападу тигра на дитину подивилося більше 1,8 мільйонів користувачів соцмережі.

My son was on the menu in Dublin Zoo today #raar pic.twitter.com/stw2dHe93g

— RobC (@r0bc) December 22, 2019

Сообщение У дублінському зоопарку тигр ледь не розтерзав дитину (+відео) появились сначала на Український репортер.