«Я, кулею московською
Пробитий напроліт,
Встаю, щоб знов послухати
Шевченків Заповіт…».

Анатолій Нестерович виступив з цією наступальною поезією у Києві, під час урочистостей Асамблеї ділових кіл України, де було відзначено нагородами наших співвітчизників у різних галузях, які невтомною працею наближають Перемогу над російськими агресорами.

Слухайте також аудіо:“Прошу, молю! — вбивайте ворогів, злодюг кремлівських, вбивайте без жалю!” Вірш Тичини читає Анатолій Паламаренко  (+аудіо)

На світлині: Народний артист України Анатолій Паламаренко. Фото з відкритих джерел.

Сообщение Послухайте надзвичайно потужний вірш про боротьбу з московитами у виконанні Анатолія Паламаренка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Короткий період «відлиги» кінця 1950-х – 1960-х років – це золотий час нашої літератури. Митці-шістдесятники – діячі українського відродження привнесли в простір культури не лише боротьбу за національну і людську гідність, свободу творчості, але і право на вільний вияв своїх інтимних почуттів.

Про це йдеться на Фейсбук-сторінці Національного музею літератури.

На виставці експонуються поетичні збірки, рукописи, світлини, особисті речі шістдесятників – Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Ірини Жиленко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Дмитра Павличка. Видання листів політв’язнів Василя Стуса, Івана Світличного та Євгена Сверстюка знайомлять із особистісними родинними взаєминами тяжкого періоду табірного життя.

Про це йдеться на Фейсбук-сторінці Національного музею літератури.

Окрасою експозиції є графічні роботи Леопольда Левицького, Алли Горської, Ірини Вишеславської. Живописне полотно художниці Олени Яблонської «Флокси на сонці» є метафорою до виставки.

Фото: Музей літератури.

Дивіться відео про Дмитра Павличка:

Сообщение Музей літератури запрошує на виставку про поезію кохання «шістдесятників» появились сначала на Український репортер.

“Український репортер” пригадує творчу зустріч з Дмитром Васильовичем під час презентації його поетичної збірки “Грім у січні”.  13 січня 2017 року Павличко зустрівся з шанувальниками своєї творчості у столичній книгарні “Є”. Читав вірші, відповідав на запитання.  Ми тоді поцікавилися у Дмитра Васильовича, як саме наша держава, на його думку, має діяти під час російської агресії?

– У мене є дуже простий рецепт, – говорив тоді Дмитро Васильович. – Влада і суспільство повинні бути у стані великої довіри. Щоб “нагорі” не було людей, які хочуть обніматися із старшим братом. Сьогодні розвивається наше військо з великою швидкістю, але все ж оглядаються, що скаже Трамп, а що скаже Меркель, а що скаже Олланд чи ще хтось. Найважливіше: маємо уповати тільки на власні сили! І ми це фактично робимо. Ми зупинили агресора. Сьогодні ми фактично є натівською державою. Захищаємо – своєю кров’ю, зброєю – Польщу, Словаччину, Угорщину, Чехію, увесь європейський фланг…!

На переконання Дмитра Васильовича, в Україні треба негайно провести референдум в Україні щодо НАТО і подати заяву про вступ до альянсу.

“Мусимо мати міцних союзників. Але найбільшим союзником є сам український народ”.

Тоді ж почули ми думку поета і щодо деяких пам’ятників. Цитуємо:

“Я не заспокоюся доти, доки в Києві буде стояти Суворов з шабелькою!” – заявив Дмитро Павличко.

Сьогодні бачимо, що Суворова “прибрали”. Нема.

Дмитро Васильович вважав, що на території Військового ліцею імені Богуна, де стояв пам’ятник Суворову, треба увічнити пам’ять хороброго козацького полковника, наказного гетьмана Івана Богуна.

Під час творчого вечора поет прочитав уривки з поеми “Іван Богун”, говорив про те, що Богун, на жаль, ше не має справжнього і великого пошанування в Україні.

Ось що пише поет у поемі про Богуна:
“Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть, і сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть”.

А ще Дмитро Васильович мріяв про спорудження у Києві пам’ятника Івану Франку, про збір коштів на цю благородну справу. Поет розповів, що цим питанням опікуватиметься громадський комітет, який звернеться до нашого народу з відповідним проханням про пожертвування. На переконання Дмитра Васильовича, пам’ятник треба збудувати на великій площі.

Відповідаючи на запитання “Українського репортера” про ставлення до “мільйонних” декларацій парламентарів, урядовців, Дмитро Павличко сказав:

– Чиновники, депутати мусили відкрити свої статки, показати гроші з-під матраців. Вони самі себе викрили. Бо “притисла” Європа. І з’ясувалося, що наш народ там, “нагорі”, – багатющий, у нас усе є. Отож хочу, щоб на спорудження пам’ятника Івану Франку кожен із тих багатіїв також пожертвував кошти.

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття рідним та близьким Дмитра Васильовича Павличка. 

Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Сообщение Відійшов у засвіти великий український поет Дмитро Павличко появились сначала на Український репортер.

Уже далеко не всі, можливо, й згадають, але 30 років тому в зросійщеному Запоріжжі, яке на той час плелося в ар’єргарді демократизації й перебудови, відбулася подія,що певним чином вплинула на хід історії.

18 серпня 1991 року до Запоріжжя на закриття фестивалю “Червона рута” з’їхалася ціла когорта прогресивних українських депутатів. А наступного ранку – кадри «Лебединого озера» на всіх телеканалах і повідомлення про ГКЧП… Тож першу реакцію на переворот у Москві відомі демократичні діячі висловили якраз 19 серпня у Запоріжжі, а вже через 5 днів у столиці саме ці політики проголосили Незалежність України.

…На запорізькому стадіоні “Металург” увечері 18 серпня 1991 року панував піднесено-святковий настрій: лунали веселі й патріотичні пісні, на трибунах майоріли жовто-блакитні прапори, танцювала молодь, у височінь здіймалися феєрверки. Завершувала концерт переможців пісня запорізького співака Анатолія Сердюка на вірш Дмитра Павличка “Вставай, Україно!”.

Зміст поезії, покладеної молодим запоріжцем на розлогу мелодію, був дуже актуальний: «Вставай, Україно, вставай! Виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи!». Водночас рядки «Вставай та кайдани порви, дай познак, що ти не рабиня Москви й рабою не будеш нікому» провокували гостру й неоднозначну реакцію в слухачів, яких спонукали вибирати, з ким вони – з Москвою чи з Україною.

Цей твір виборов тоді на конкурсі три призи: «За кращу патріотичну пісню», приз від української діаспори й приз від Народного Руху. «Рухівську» відзнаку вручив Анатолію Сердюку легендарний В’ячеслав Чорновіл. Він подарував виконавцеві власного годинника (на світлині) й запросив на VIP-трибуну, де призера вітали депутати Верховної Ради УРСР Левко Лук’яненко, Микола Поровський, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Іван Драч.

Разом з тим Чорновіл попередив співака: «Із цією піснею, хлопче, у тебе будуть проблеми». За словами політика, після того, як “Вставай, Україно!” в один з днів фестивалю прозвучала в ефірі УТ, керівник Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану від ЦК КПУ — за те, що пропустив в ефір «антирадянський твір». Крім того, піснею та її автором зацікавилося КДБ.

Свято на стадіоні відбулося 18 серпня, а вранці 19-го в Москві стався переворот – на вулицях танки, надзвичайний стан, президента Михайла Горбачова усунуто від влади. Політики, застигнуті тривожною звісткою в Запоріжжі, але натхненні на святковому стадіоні патріотичним настроєм тисяч запоріжців і піснею “Вставай, Україно!”, рішуче виступили із заявами не визнавати рішення ГКЧП про надзвичайний стан. Того ж дня, повернувшись додому, вони чинили спротив заколотникам уже в столиці, а через 5 днів, 24 серпня у Верховній Раді разом з іншими патріотами проголосили Незалежність України.

А у співака якраз почалися проблеми, про які попереджав його Чорновіл. Анатолія Сердюка, що служив тоді у військовому оркестрі МВС, у перший день ГКЧП відкликали з відпустки, перевели на казармений стан. Із музикантом побесідували «особісти» із «6-го відділу» КДБ, які були в курсі всіх подій на «Руті». Як виявилося пізніше, ім’я Сердюка було занесено до «чорних списків» КДБ…

Напередодні референдуму 1 грудня про підтвердження Акту Незалежності пісню часто передавали по радіо й ТБ, вона впливала на суспільну свідомість і безсумнівно відіграла свою родь в утвердженні незалежної держави. Інформаційна програма Держтелерадіо назвала “Вставай, Україно!” символом 1991 року, а в січні 1992-го з подачі Дмитра Павличка вона претендувала на гімн новітньої України.

«Вставай, Україно!» поповнила скарбницю української пісні: вона ввійшла до аудіодисків і нотних пісенників, статті й згадки про неї потрапили в газети, журнали, книги, підручники, енциклопедії, інтернет, соцмережі та ЮТУБ. Після трьох десятиліть існування вона не перейшла в розряд «ретро», а й зараз лунає в ефірі, бо актуальна й сьогодні. Пісня допомагала Україні здобувати й утверджувати державну незалежність, підтримувала й об’єднувала людей на мітингах і Майданах, лунала в зоні АТО, на блокпостах і полігонах, у військових частинах. І в далекому 91-му, і в 2004-му, і в 2014-му вона піднімала й згуртовувала українців, налаштовувала на патріотичний лад, виступала генератором національної єдності, прискорювала процес самоідентифікації народу.

Така от роль в нашій історії на зламі епох однієї пісні…

Зоя ШАРИКОВА, журналістка

Фото на головній: 1991 рік, Запоріжжя, “Червона рута”.

Сообщение Музичному заклику «Вставай, Україно!» – 30 років появились сначала на Український репортер.

Відомий український поет Дмитро Павличко вважає, що на території Військового ліцею імені Богуна, де нещодавно стояв пам’ятник Суворову, треба увічнити пам’ять хороброго козацького полковника, наказного гетьмана Івана Богуна.

У творчому доробку Дмитра Васильовича є поема “Іван Богун”. На його думку, Богун ще не має справжнього і великого пошанування в Україні.

Ось що пише поет у поемі про Богуна:

“Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть, і сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть”.

Про спір Богуна і Хмельницького:

“Не вільно, гетьмане, єднатися з Москвою

Народу нашому, бо москалі – раби,

Ми в їхньому багні потонем з головою,

Задушимось, помрем од рабства і ганьби!”

“…Дуритиме тебе вєлічество могола

Московського два дні, а далі ти – слуга.

Віддай йому Чигрин і все, що надовкола,

Всі землі і коня, і навіть батога”.

В історії є свідчення, що Іван Богун радив Богданові Хмельницькому: ти не маєш права об’єднуватися з москалями. А той відповів: немає іншого виходу.

Польські джерела стверджують, що польські верховоди, з яким Богун воював, тим не менш називали його найвидатнішим лицарем. Бо знали, що він ніколи не залишав своє військо, завжди був з ним, не боявся нікого і завжди перемагав.

«Непоступливість Богуна щодо угод Богдана Хмельницького, а потім щодо подібних угод його сина Юрія з Москвою відома, – зазначає у передмові до поеми Дмитро Павличко. – Мені як людині, що перебувала з Богуном в уяві своїй перед самою його смертю, чути боління його душі, яка переживала московське гноблення як найстрашніше, невідворотнє горе рідного народу.

Головним політичним мотивом діяльності Богуна була переконливість у тому, що Україна повинна спиратися завжди тільки на власні сили. Дарована сусідами-«визволителями» свобода – це загибель України. Іван Богун, щоб тільки не вписатися в історію свого народу як зрадник, воліє вмерти і вмирає від ворожої кулі».

Дмитро Павличко називає Богуна «найголовнішим воїном козацької доби за нашу незалежність».

Леонід ФРОСЕВИЧ

Відео: виступ Дмитра Павличка під час презентації книжки “Грім у січні”, 2017 

https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/1134202130119369/

Сообщение Іван Богун – Хмельницькому: ти не маєш права об’єднуватися з москалями (+відео) появились сначала на Український репортер.

«…Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба».

Цей геніальний твір поет Дмитро Павличко і композитор Олександр Білаш написали у 1964 році, в Будинку творчості композиторів «Ворзель».

З Вікіпедії дізнаємося й давнішні, цікаві подробиці: «Олеся Білаш, донька композитора Олександра Білаша, так розповіла історію створення цього шедевру:

«Батько з Павличком сиділи на якомусь з’їзді комсомолу. Було нецікаво, вони почали поглядати наліво й направо — почали шукати гарних комсомолок, тому роздивлялися по залу. І раптом попереду побачив жіночку з накинутою на плечі хусткою: на чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що просто очі виїдали.

— Бачиш оту жіночку? — спитав батько Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне.

— Червоне — то любов, а чорне — то журба, — відповів Дмитро Васильович.

Вони потихеньку втекли із з’їзду, поїхали до Будинку творчості у Ворзелі. Написали пісню буквально за півгодини».

Сьогодні стежками й доріжками Будинку творчості гуляє страшний розор. Дикі хащі узяли в люту облогу цю місцину. Тут – лише один колір. Лише журба. Нам потрібна культура, високе мистецтво?

Довідково читаємо: територія займає площу 11 гектарів, на ній розташовано 21 будинок (дво-трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 м один від одного, двоповерховий корпус з їдальнею та концертним залом на 120 місць, а також двоповерховий пансіонат на 12 номерів. В кожному з будиночків раніше було встановлено кабінетні роялі, на яких композитори могли займатися.

Як давно це було! Ще до 2011 року на цьому майданчику великої культури проводилися міжнародні музичні майстер-класи і конкурси, сюди залюбки приїжджали митці.

А вже починаючи десь з 2013-го ніби якийсь безжальний руйнівник оселився на цих благословенних гектарах. Завихорило, закрутило, вдарило погибеллю і кинуло в безодню усе, що створювалося десятиліттями. Надбання трудолюбивого, пісенного народу йде прахом. Ще рік. Ще два, максимум. І все. Забудь-земля. Амінь.

Сьогодні вандали донищують ці маленькі оселі, головний двоповерховий корпус.  З фасаду будиночка, де Павличко з Білашем написали «Два кольори», якісь манкурти вже й меморіальну табличку вкрали, певно, здали на металобрухт. А що в кімнатах, де “народжувалися” ті самі “Два кольори”?

Шпалери на стінах обдерті, меблі потрощено, повиривано батареї опалення. Страшний розор. Руїна.

Така ж картина і в інших хатинках композиторів.

На стіні одного з будиночків ще є меморіальна табличка про творчу діяльність видатного композитора, професора Миколи Дремлюги. Але скоро і вона, мабуть, щезне.

Завітавши до головної споруди Будинку творчості – двоповерхового корпусу з їдальнею та концертним залом на 120 місць, побачимо немов розбомблену, пошматовану територію (на світлині). Такий собі «музей культури» навиворіт.

І це поблизу столиці, де діють десятки різних організацій культурного спрямування, міністерства, відомства, агенції, фонди, управління.

У Києві державні чиновники різного ґатунку полюбляють говорити високим штилем про українську культуру, про необхідність її підтримки, закликають меценатів, інвесторів підставляти плече мистецтву.

Водночас що спостерігаємо? Щорічне зменшення фінансової підтримки творчих спілок з боку держави, посилення податкового тиску. Це називається драконівськими умовами для господарювання. Поганяй до ями! В таких умовах багато хто опинився, зокрема і Національна спілка композиторів України, на балансі якої і знаходиться вже згаданий нами Будинок творчості.

Очевидно, що для утримання такої великої території в належному стані, оплати комунальних послуг потрібні величезні кошти, яких у Національної спілки композиторів України немає. У такому разі яким чином зберегти це надбання? З подібними, надзвичайно гострими, проблемами мають справу й інші творчі спілки.

Що робити? Яка програма дій може бути доцільною, ефективною, максимально націленою на збереження, відродження таких мистецько-просвітницьких центрів? Сподіватися на інвесторів, як у цивілізованому світі? Можливо. Тоді чому вони не поспішають йти до нас, чого бояться, що їх турбує на цьому шляхові?

Є питання, є. І ця тема, очевидно, потребує окремої розмови.

Якщо не діяти, залишити все напризволяще, на одчай, то скоро цей Будинок творчості буде зрівняно із землею. Вирвано з корінням.Територія заросте чагарниками, бур’янами і сліду не залишиться. І почуємо вирок, що тут – гибле місце.

Як не погодитися з Василем Зінкевичем, який колись сказав, що «у фізичному і духовному організмі України поруйновано клітину національної свідомості. Цю клітину потрібно відновлювати, повертати, вона повинна в нас воскреснути. Щоб ми були вільними. Людина повинна мати вільний лет над просторами господніми…».

А який же лет в чагарниках і хащах, де немає «щедрих кольорів», де є лише журба? Лише падіння, занепад.
І хто ж руйнує цей спадок культури? Хто є лиходійником? Не інопланетяни, звісно. Свої. Манкурти з поруйнованою клітиною національної свідомості.

Змиримося з цим?

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Пісня “Два кольори”

Сообщение “Червоними і чорними нитками”. Що відбувається у Будинку творчості композиторів у Ворзелі появились сначала на Український репортер.

“Український репортер” пригадує творчу зустріч з Дмитром Васильовичем під час презентації його поетичної збірки “Грім у січні”.  Два роки тому, 13 січня автор зустрівся з шанувальниками своєї творчості у столичній книгарні “Є”. Читав вірші, відповідав на запитання.  Ми тоді поцікавилися у Дмитра Васильовича, як саме наша держава, на його думку, має діяти під час російської агресії?

– У мене є дуже простий рецепт, – говорить Дмитро Васильович. – Влада і суспільство повинні бути у стані великої довіри. Щоб “нагорі” не було людей, які хочуть обніматися із старшим братом. Сьогодні розвивається наше військо з великою швидкістю, але все ж оглядаються, що скаже Трамп, а що скаже Меркель, а що скаже Олланд чи ще хтось. Найважливіше: маємо уповати тільки на власні сили! І ми це фактично робимо. Ми зупинили агресора. Сьогодні ми фактично є натівською державою. Захищаємо – своєю кров’ю, зброєю – Польщу, Словаччину, Угорщину, Чехію, увесь європейський фланг…!

На переконання Дмитра Васильовича, в Україні треба негайно провести референдум в Україні щодо НАТО і подати заяву про вступ до альянсу.

“Мусимо мати міцних союзників. Але найбільшим союзником є сам український народ”.

Почули ми думку поета і щодо деяких пам’ятників. Цитуємо:

“Я не заспокоюся доти, доки в Києві буде стояти Суворов з шабелькою!” – заявив Дмитро Павличко.

Сьогодні бачимо, що Суворова “прибрали”. Нема.

Дмитро Васильович вважає, що на території Військового ліцею імені Богуна, де стояв пам’ятник Суворову, треба увічнити пам’ять хороброго козацького полковника, наказного гетьмана Івана Богуна.

Під час творчого вечора поет прочитав уривки з поеми “Іван Богун”, говорив про те, що Богун, на жаль, ше не має справжнього і великого пошанування в Україні.

Ось що пише поет у поемі про Богуна:
“Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть, і сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть”.

А ще Дмитро Васильович мріє про спорудження у Києві пам’ятника Івану Франку, про збір коштів на цю благородну справу. Поет розповідав, що цим питанням опікуватиметься громадський комітет, який звернеться до нашого народу з відповідним проханням про пожертвування. На переконання Дмитра Васильовича, пам’ятник треба збудувати на великій площі.

Відповідаючи на запитання “Українського репортера” про ставлення до “мільйонних” декларацій парламентарів, урядовців, Дмитро Павличко сказав:

– Чиновники, депутати мусили відкрити свої статки, показати гроші з-під матраців. Вони самі себе викрили. Бо “притисла” Європа. І з’ясувалося, що наш народ там, “нагорі”, – багатющий, у нас усе є. Отож хочу, щоб на спорудження пам’ятника Івану Франку кожен із тих багатіїв також пожертвував кошти. Я особисто звернуся до кожного з них.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Ігоря ІВАРОВСЬКОГО

Сообщение “Наша влада не повинна ловити кожне слово президента США чи німецького канцлера” – Дмитро Павличко появились сначала на Український репортер.

Однак виникла реальна загроза втратити все це багатство назавжди, адже Міністерство культури України відмовилося продовжувати музею-архіву термін договору оренди будівлі колишньої бурси Національного заповідника “Софія Київська”. Тобто 29 вересня десятки тисяч коробок з документами працівники музею мають винести з обжитого приміщення і розмістити… Де саме? Чи придатні ці варіанти для музейників? Чи є нагальна потреба виселяти архів-музей?

На всі ці та низку інших запитань шукали відповідь учасники круглого столу, який відбувся 5 липня в “Укрінформі”.

Представниця Мінкультури Юлія Нечипоренко наполягала на тому, що виселяти музей-архів потрібно обов`язково і негайно, бо пам`ятка архітектури ХVІІІ століття давно перебуває в аварійному стані: стіни будівлі поїдені грибком, протікає дах.

– Якщо рухне колишня бурса, то документам архіву-музею не вціліти, а так їх розмістять у відповідних установах, де їм забезпечать належне зберігання, – спокійно сказала чиновниця, ніби йшлося не про сім тисяч примірників лише бібліотечної частини архіву-музею, не про 1291 особовий фонд діячів української культури і мистецтва та 123 фонди установ і організацій національного значення, а про якість квартальні звіти підприємств.

– І це позиція Міністерства культури, яке має насамперед дбати про всю культурну спадщину України? Чому в розмові не бере участі міністр Євген Нищук? Що ж це виходить, ми, громадськість, маємо рятувати державне майно від самої держави? – емоційно, як людина, якій справді не байдуже те, яку спадщину ми залишимо своїм нащадкам, зреагував на повідомлення чиновниці Герой України, поет Дмитро Павличко.

Народний художник України Леонід Андрієвський, видатний скрипаль Кирило Стеценко, мистецтвознавець Олександр Федорук також обурилися таким, на їхню думку, безвідповідальним і байдужим рішенням, яке буде лише на шкоду українській культурі.

Почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”, професор В`ячеслав Брюховецький, зокрема, зазначив, що розпорошення фондів архіву-музею призведе до їх неминучої втрати. Адже в Києво-Могилянській академії також доводилося робити ремонт у старих приміщеннях і переносити документи, книги з одного будинку до іншого – тож він знає, наскільки важко потім було їх зібрати докупи й упорядкувати.

Представники громадськості, архівісти, митці, літератори наполягали на тому, щоб архів-музей не виселяли до того часу, поки не знайдеться відповідне приміщення, а якщо вже так потрібно капітально ремонтувати колишню бурсу, яка є пам`яткою архітектури і перебуває під охороною ЮНЕСКО, то, можливо, варто це робити поступово, не порушуючи режиму роботи архівної установи.

Проте з такою пропозицією категорично не погодилися представники Міністерства культури України та Заповідника “Софія Київська” – Юлія Нечипоренко і Вадим Кириленко, мовляв, приміщення перебуває під охороною ЮНЕСКО і є аварійним, розпочати ремонт, не виселивши звідти архів-музей, неможливо. Відповідальність за збереження пам`ятки архітектури лежить на Міністерстві культури України та „Софії Київській”.

Але ж і музейні фонди також належать до культурної спадщини українського народу! Тож вирішили надіслати Президенту України офіційне звернення, в якому будуть викладені аргументи щодо серйозної загрози втратити унікальну установу – зберігача рукописів великих українців.

Алла ТОПЧІЙ
Фото: wikimapia

Попередній матеріал на цю тему читати тут:

• Рукописи Тараса Шевченка можуть не дійти до нащадків

Сообщение Рукописи, які “не горять”, в Україні можуть “згоріти ” назавжди появились сначала на Український репортер.

А нещодавно відомий український поет Дмитро Павличко під час презентації книжки “Грім у січні” сказав:

Я не заспокоюся доти, доки в Києві буде стояти Суворов з шабелькою!

Дмитро Васильович вважає, що треба увічнити пам’ять наказного гетьмана Івана Богуна.

І ось, як стало відомо медійникам, адміністрація ліцею імені Івана Богуна запланувала демонтаж пам’ятника. Сьогодні “генералісимуса” затулили великим банером із зображенням Богуна.

“Український репортер” зателефонував поетові Дмитрові Павличку й повідомив цю новину.

–  Звичайно, я тішитимуся, якщо зніматимуть Суворова, – розповів Дмитро Васильович. – А щодо Івана Богуна… Пам’ятник йому може бути дуже оригінальним, є багато малюнків на цю тему. Бачу Богуна на коні. Спорудити належало б у центрі міста, адже Іван Богун — одна із центральних наших постатей, він був великим політиком. Поляки називали його найвидатнішим лицарем, бо він ніколи не залишав своє військо, завжди був з ним, не боявся нікого і завше перемагав. Це ж він сказав Хмельницькому, що той не має права об’єднуватися з москалями, бо ми — різні народи. В історії української армії немає вищого воєначальника за Івана Богуна”.

Ось що пише поет у поемі про Богуна:

“Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть, і сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть”.

Інформація про Івана Богуна з сайту Київського військового ліцею міста Києва:

ІВАН БОГУН (р. н. невідомий – 17 (27) лютого 1664 р.)

Іван Богун (Федорович) – видатний український військовий і державний діяч. Достовірних відомостей про початок життєвого шляху Івана Богуна майже немає, відомо тільки те, що він можливо походив з українського шляхетського роду.

Уперше ім’я Івана Богуна згадується у документах часів козацько-селянського повстання 1637-1638 рр. Також відомо, що у 1641-1645 рр. він брав участь у походах на турецьку фортецю Азів та очолював козацькі загони, які успішно охороняли від кримських татар переправи через Сіверський Донець.

У 1648-1657 рр. Іван Богун брав активну участь у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Під час цієї війни він обіймав посади наказного гетьмана (літо 1651 р.), полковника кальницького (1649,1653 рр.), вінницького (1651,1654 рр.).

Особливо Іван Богун відзначився у битвах під Зборовим (серпень 1649 р.), Вінницею (лютий-березень 1651 р.), Берестечком (червень-липень 1651 р.), Монастирищем (березень 1653 р.), Сучавою (вересень 1653 р.) а також під час оборони Умані (січень 1655 р.).

У 1657 р. новий гетьман України Іван Виговський відлучає Івана Богуна від безпосереднього командування військами і доручає йому ведення переговорів зі Швецією, Польщею та Московією. Але вже у 1658 р. Іван Богун знову повертається на військову службу і бере активну участь у придушенні антигетьманського заколоту. Цього ж року Івана Богуна було призначено полтавським полковником, але вже через кілька місяців він полишив цю посаду і став полковником паволоцьким.

У 1659-1662 рр. Іван Богун брав активну участь у боротьбі між старшинськими угрупуваннями. Саме завдяки його активній діяльності гетьманську булаву отримав Юрій Хмельницький. У 1662 р. його було захоплено у польський полон. Але вже у 1663 р. Івана Богуна було звільнено і призначено наказним гетьманом Правобережної України.

У листопаді 1663 р. Іван Богун бере участь у поході польського короля Яна-Казиміра на Лівобережну Україну. Але вже на початку 1664 р. його було заарештовано за підозрою у співробітництві з Московією. 17 лютого 1664 р., після короткого слідства, Іван Богун і декілька його спільників були розстріляні поляками.

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение У Києві демонтують пам’ятник Суворову появились сначала на Український репортер.

Дмитро Васильович вважає, що на території Військового ліцею імені Богуна, де стоїть пам’ятник Суворову, треба увічнити пам’ять хороброго козацького полковника, наказного гетьмана Івана Богуна.

Під час творчого вечора поет прочитав уривки з поеми “Іван Богун”, говорив про те, що Богун, на жаль, ше не має справжнього і великого пошанування в Україні.

Ось що пише поет у поемі про Богуна:
“Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть, і сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть”.

У столиці ще торік громадськість активно наполягала на демонтажі пам’ятника. Однак поки що Суворова не чіпають…

До речі, постійний автор “Українського репортера” Олег Смаль в одному з матеріалів подає цікаві штрихи до портрета російського генералісимуса:

“Аналізувати постать Суворова простіше, бо його словниковий запас – це лише дюжина слів-команд: «шибко», «скоро», «бежать», «колоть», «рубить», «делать большой крик», «крепко бить в барабан», «ура»…

Чому світ здригався від діянь цього воєначальника, можна зрозуміти навіть із двох невеликих уривків. Ось фрагмент ультиматуму під час облоги турецької фортеці Ізмаїл: «В противном же случае поздно будет пособить человечеству, когда не могут быть пощажены не только никто, но и сами женщины и невинные младенцы от раздраженного воинства…».

Сьогодні на Суворова щодня дивляться богунці — майбутні захисники Вітчизни. Це так ми виховуємо патріотів? За приклад у них має бути великий Богун — славний козацький полковник.

Знову звернемося до Павличка:

“А вже як з Києва, де діє рабський норов,
Втече у Петербург крикливий арлекін,
Паяц зі шпагою, як з прутнем, – граф Суворов,-
Ми Богуну складем за вигнання поклін”.

Відео з Дмитром Павличком дивития ТУТ

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сохранить

Сообщение Поет Павличко вимагає “прибрати” Суворова появились сначала на Український репортер.