Поезія Миколи Будлянського — як добре вистояне вино
«Смак пізнього яблука» – таку назву має нова збірка поезій Миколи Будлянського, що побачила світ у чернігівському видавництві «Десна».
Майський цвіт обтрусила
зоря перестигла.
Місяць в літо рішуче
наліг на весло.
Опівнічну дорогу
лоша перебігло –
І ураз підросло.
Ось так кількома рядками, сказано про вічне та скороминуще, незриме і прекрасне… Мовлено високо емоційно та лагідно людиною, яка сприймає світ щирим серцем і великою душею.
Микола Будлянський – журналіст, публіцист і краєзнавець. Але, в першу чергу, він – чудовий поет.
Про вірші Миколи Георгійовича гарно відгукувалися незабутній Леонід Талалай, Дмитро Іванов, Петро Куценко, Володимир Сапон, Володимир Ятченко, Володимир Забаштанський, Леонід Вишеславський.
А Ігорю Римаруку припав до душі вірш «У тім селі»:
У тім селі, як топлять печі,
Дими, набравши висоти,
Пообнімаються за плечі,
Немов зустрілися брати.
А нині лине до читачів нова книжка Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука», вистояна пережитими роками, як добре вино.
З вашої любові, мамо,
Ластівки гнізда ліплять
Під нашою стріхою
І виводять малих пташенят.
У першому розділі «Занавішені вікна» постає українське село, з його неймовірно мальовничими краєвидами і такою трагічною, болісною долею. Лунають голоси незабутніх односельців, совісних, добрих, таких собі сільських філософів, залюблених у життя, готових будь-якої миті допомогти одне одному в біді.
Пам’ять дитини повоєнних літ вбирає всі перипетії народного життя. Та поет дивовижно закарбовує у слові, як у бурштині, й жахливо тривожні та радісно піднесені події з давно минулого, те, що мимоволі приходить, як то кажуть, на генетичному рівні… Звідси – такі вражаючі вірші з циклу «Дати. Щоденник історії». Однак, попри весь трагізм у його поезії «Весна. 1933 рік», «…сонце ловлять діти, / Що дзвінко капає із стріх». Адже в людському серці завжди мають бути віра і надія: «Стоїть майбутнє за дверима, / Лиш варто двері прочинить».
Хоча, звісно, важко і болісно бачити, як занепадає, перетворюється на пустку село, в якому були барвистий гай, дзвінка річка, гривасті коні, «слали рушник пісень дівчата»… Вже не чути пташиних голосів. Куди подався луг? Лиш «лошаком гнідим ірже на місяць вітер».
Філософський, таємничий і водночас напрочуд реалістичний, життєвий – цикл «Тіні»:
У шибку бивсь маленький хрущик –
Йому ніхто не відчиняв.
Скрипіла хвіртка, тужно, плачно,
А в хвіртці привидом стояв
Отой, кого давно не бачив…
У погляді прибульця, який колись малим втік із дому, а тепер завмер, немов привид «із вітру й сірого дощу», – немає злоби, давно розстав образи лід. А життя роками болить, і душі – так незатишно. А хвіртка скрипить, немов аж захлинається, переходячи на крик…
От і скажіть, як тут однозначно класифікувати автора, куди записати – в реалісти, модерністи, романтики? Ні, неможливо виокремити щось одне. Бо Микола Будлянський не вписується в жоден із жанрів та канонів. Він – невловимий, неначе вітер, і цілком самодостатній, навіть коли нагадує легендарного Сізіфа, котрий наполегливо й невтомно котить нагору свій камінь, молитовно закликаючи: «Пребудь, Людино, вічно на землі!». Хай не всі почують, проте хтось замислиться і, можливо, наблизиться до істини.
Розділ «Обереги» присвячений матері та рідному селу. Скільки тут любові й ніжності, що буквально ясніють, проміняться поміж рядків. Матуся з усіма болями, радощами, печалями, великою працелюбністю, терплячістю та жертовністю заради своїх діточок вражає не просто побожністю, а справжньою святістю. Вона – земна мадонна, на яку завжди потрібно молитися. Саме такою – простою та небуденною, вічною постає неня у тривірші «До матері вертаюсь у думках», у хвилюючій поезії «Оберіг». Справді, допоки жива батьківська хата, доти є у роду оберіг!.
Мамин сад уже взявся сивиною і в землю вріс… Та очима матусі край городу тепло світить сонях. І ти щоразу відчуваєш її незриму присутність у всьому. Ти пізнаєш світ, пізнаєш, врешті, хто ти є у цьому світі. А за тобою мамина орбіта пробиває слід крізь бездоріжжя. Орбіта долі… На її путі – і цей сивий сад, який тебе ні разу не зрадив. Не зрадь і ти його. («Пізнання»). Навіть на останній межі, за мить до вічності, «одній у світі вклонися матері своїй», – закликає поет («Весна – у літо…»).
Ось розділ «Очима світлими роси». Буслиха в гнізді розказує буслятам казку («Літо. Надвечір’я»). А голубе та золоте небо ходить над верболозами і «шукає сухе, де б хоч хмаркою сісти»… Як чарівно, незвичайно та магічно, й куди вже тому Гаррі Поттеру. «Рудою кішкою із призьби / Метнеться тиша до воріт» (це – зі згаданого циклу «І стежка стежечку шука…»). Росою з м’яти умивається кіт. Дідусь, сховавшись від бабусі за хату, нишком курить у рукав… І, вважаємо, просто геніальний образ: «Вростає сонце в небо синє – / За вуха тягне лопухи». Навіть майстерні описувачі природи, прочитавши ці поетичні діаманти, були б щиро зворушені.
У розділі «Зоря на вишні» – багато кохання, справжнього. Поет відчуває свою космічну, зоряну крилатість: «Бо я вже – крила, / І небо – ти!» («Любов – як зірка…»), і пристрасно обожнює Музу (Жінку, Богиню). Забудеш кохану – і твоя душа ледь жеврітиме, позбавлена благодатного вогню. Адже не лише краса, а й любов тисячоліттями рухає світом, надихає на творчий неспокій. І зоря скрапує крізь теплі пальці вишень, а тиша нагадує молитву… («Мелодія тиші»). Бо всі слова – наразі зайві, коли промовляє закохане серце. А потім, крізь легкий сон, чуєш, як проникливо туркотять на обійсті голуби: «Долюби, долюби, долюби!» («З голубами прощалося літо…»). І хто вищий від такої любові? Тільки Бог.
Розділ «Смак пізнього яблука» складається з поем та віршованих новел. У них – глибокі роздуми про життя людей нашого часу, їхні болі й радощі. Тривожне відлуння війни, щемка пам’ять дитинства, віра в любов, доброту, людське взаєморозуміння та вболівання за долю рідного краю, – такий світ думок і почуттів автора. Тож цілком згодні з Петром Куценком: «З таким же глибоким драматизмом, болем і гіркотою, а водночас чистим, непідкупним сумлінням відтворює Микола Будлянський у поемі «Яма» сповідь матері. У центральних розділах тональність його голосу досягає такої високої напруги, що це налаштовує читача на відповідний настрій у заключних розділах, де йдеться про долю сучасних жителів села і долю розграбованої, забур’яненої землі, ту жорстку і лицемірну політику, метастази якої підточують і нищать парості всього живого».
«Яма», «Глибока стежка», «Помста», «Пропаща жінка» – це довершені твори. Як і поетична новела «Пізнє яблуко»: важко доживала віку згорьована бабуся, аж доки раптом не з’явився на її обійсті дідусь-п’яничка з сусіднього села, попросився в прийми. Впустила… І сталося диво: нікому не потрібний дід згадав, що має майстровиті руки – полагодив дах і паркан. Так зійшлися дві самотності і… розцвіли – хай пізнім квітом, уперше в своєму житті! Баба Настя, яку буквально сахалися люди, тепер радо віталася з односельцями, і вони – з нею. Подобрішала, і світло її очей зігріло знівечену дідову душу…
У завершальному розділі «Над прірвою часу» – присвяти та пісні. Вже відійшли у засвіти чудові колеги-журналісти Миколи Георгійовича – Любов Довбенко, Петро Пулінець, Володимир Нємченко, Володимир Ятченко, Олег Терещенко, Василь Струтинський, та у цих зворушливих рядках вони ніби звертаються до нас із вічності. Тут і вірші, присвячені знаним хліборобам – Павлові Наливайку та Петрові Киценку, а також – відомому підприємцю, кандидату сільськогосподарських наук Володимирові Хоменку. Щирі, проникливі пісні про Чернігів, рідне село, кохання.
Отже, маємо хорошу книжку, затишну, сповнену світлого смутку і щирої радості.
«Автор зі святістю ставиться до поетичного Слова, його високої ідейно-художньої та естетичної місії. Поезія Миколи Будлянського повниться самобутньою образністю, багатством та сокровенністю почуттів і думок, тією глибокою сповідальністю, без якої немає справжньої поезії», – відзначає Петро Куценко.
Коли читаєш цю книгу, мимоволі згадуєш таких відомих поетів, як Борис Олійник, Михайло Шевченко, Дмитро Іванов, Леонід Талалай, кого Микола Будлянський вважає своїми вчителями і в кого, безперечно, вчився і вчиться високої любові до Слова.
Сергій ДЗЮБА,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України,
Василь СЛАПЧУК,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
