Ірина Сеник – українська поетеса, вишивальниця, громадська діячка, членкиня ОУН і УГГ (1979), політвʼязень радянських таборів, засновниця Товариства української мови та Української гельсінської спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу українок, членкиня Ліги українських жінок.
Народилася 8 червня 1926 р. в родині січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник. Здобувала освіту в народній «Рідній школі» ім. Короля Данила, дівочій школі ім. Т. Шевченка, гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів. У 1939 р. вступила до юнацтва ОУН. 1941 р. стала членом організації. Була звʼязковою Крайового Проводу (псевдо «Леся»). В 1944 р. розпочала навчання у Львівському університеті на факультеті англійської філології. У грудні 1945 р. заарештована. Допити проходили у тюрмі на Лонцького.
«У руках молодого ката дротяна нагайка, і удар за ударом сиплеться на мої плечі. «Боже, поможи мені, не дай зойкнути». Мене відливають водою, знову і знову випитують про звʼязки, про львів’ян і львів’янок, показують якісь фотографії, але я вже поза межами болю» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).
У березні 1946 р. вироком «трійки» як зрадницю Батьківщини її було засуджено на 10 років ув’язнення в концтаборах суворого режиму, 5 років позбавлення громадських прав і довічне заслання. Відбувала покарання в 7-му Заозерному спецтаборі, Тайшетлаг в Іркутській області. Пізніше етапована до Заозерлагц, Ангарлагу.
«На моєму тілі заяложені, бувші в ужитку кальсони, що пахли чужим потом, просочилися чужим брудом. На ногах дерев’яні, 42 розміру черевики, випалена засмальцьована тілогрійка, а на голові обірвана вушанка» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).
Ірина була залучена до будівництва Байкало-Амурської магістралі. У 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років свого життя. Перебуваючи на засланні, рятувалася від табірних буднів – вишивала. Це були переважно мініатюри на релігійну тематику.
Восени 1968 р. Ірина була звільнена з умовою, що не повернеться жити до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу в протитуберкульозний диспансер.
На початку 1970-х рр. входить до Львівської та Івано-Франківської груп захисту політвʼязнів, збирає кошти на підтримку родин політвʼязнів. Найяскравіші представники дисидентського руху України були її добрими друзями.
У січні 1972 р. в Україні відбувається нова хвиля арештів українських дисидентів. Ірина Сеник не стала виключенням. Вирок – 6 років таборів і 5 років заслання. Покарання відбувала в таборі ЖХ-385/3 в с. Барашево в Мордовії. У 1978 р. етапована на заслання до Казахстану.
1983 р. повернулася до Борислава. Одружилася. 1990 р. брала участь у створенні партії «Державна самостійність України». 1991 р. повністю реабілітована. До проголошення незалежності України була під неофіційним наглядом КДБ.
Ірина Сеник провела у неволі 34 роки свого життя.
«Свідомо я обрала цей шлях. Можна було і не обирати. Не шкодую за тим, що сталося. Прикро лишень, що тепер є не так, як ми мріяли, за що боролися. Маю сподівання, що мине ще трохи часу, і це зміниться на краще» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).
Померла 25 жовтня 2009 р. Похована на Личаківському кладовищі.
У 1998 році на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій у США Ірину Сеник визнали однією зі 100 героїнь світу. За життя вона була нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня та орденом «За мужність» I ступеня.
Вона є Почесною громадянкою міста Борислава та міста Львова, почесною членкинею багатьох громадських організацій в Україні і за кордоном.
