Дещо про підсумки “бюлетеневої революції”
Суспільство без інтелектуальної еліти ніколи не стане вільним та самодостатнім. Згадую поетичні рядки геніального Кобзаря:
“Хіба самому написать
Таки посланіє до себе,
Да все дочиста розказати,
Усе, що треба і не треба…”
Цим віршем даю відповідь «друзям», яких аж розпирає від злості на мене, бо й вони інколи стають героями моїх критичних публікацій. Декого ж дратує навіть те, що я, давній сільгоспвиробник, лізу в публіцистику, нищівно нападаю на представників влади і партійних продажних перефарбувальників. Причому, буває, спочатку підтримую прихід певної політичної сили до влади, що перед виборами демонструвала сподівання на кращі зміни в державі, а потім критикую її й засуджую. Кажуть «доброзичливці», що Яковишин нерідко змінює ставлення до політиків і владних державників.
Насправді ж, у мене одне ставлення до всіх: нетерпіння до ідіотії у владі і політиці, незалежно від того, якого кольору їхні прапори та під якими гаслами коїться їхнє паскудство, якою мовою вони розмовляють, яку церкву підтримують. Бо «правильно» проголосувати в день виборів – це ще не перемога. Важливішим є громадський контроль за роботою тих, кому суспільство віддало перевагу. Наголошую на цьому, спираючись на досвід провідних країн світу. Поспостерігайте, яку хвилю суспільного невдоволення піднімає там повідомлення у пресі про бодай якесь відхилення чиновника чи видного політика від правових норм і просто людської моралі. В Україні ж на те дивимося, як на цікавий детектив. А герої кримінальних розслідувань нерідко стають депутатами, міністрами, іншими свинями біля державного корита.
Звісно, я міг би всю ту публіцистичну боротьбу залишити журналістам, громадським активістам, професійним політикам, іншим інтелектуалам. Але душею відчуваю те, що колись, видно, й Кобзар відчував: «… хіба самому написать», бо «А то не діждешся його, того посланія святого, святої правди ні від кого».
Про одну з головних причин такої моральної і громадянської безвідповідальності в українському суспільстві почув недавно з телеекрана від Вадима Карасьова:
«Інтелектуальної еліти у нас немає. Інтелектуальної опозиції немає, яка повинна б викидати у суспільство розумні речі, бути справжньою непартійною опозицією до влади, як це заведено у демократичних країнах».
Погоджуюся з цією думкою. Більше того, вона для мене не нова, а лише підтвердження того, над чим і сам часто задумуюся.
У своїх публікаціях, буває, використовую цитати великих людей. І що кидається у вічі? Дуже рідко натрапляю на глибокі крилаті думки, що належать представникам сучасної української інтелектуальної еліти, зокрема письменникам і публіцистам.
На першому місці, безумовно, Ліна Костенко зі своїми безсмертними пророчими словами. Але вона представниця старої школи, сформувала свою нетерпимість до владної і суспільної ідіотії ще за того режиму.
Не раз цитував Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Бориса Олійника, Олеся Гончара. З молодших письменників пройняла мене цитата Василя Шкляра: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».
Ця думка злободенна сьогодні, була вона злободенною і сто років тому. І навпаки: невтішні пророцтва і тривожні вболівання великого сина України Тараса Шевченка про продажність, аморальність, бездуховність, безвідповідальність, братовбивство написані півтора століття тому, але актуальні сьогодні! Справедливу оцінку такій ситуації дала вже згадана Ліна Костенко: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутися через сто років, а вона та сама».
Виходить, справді головною причиною є відсутність у нашому суспільстві потужної інтелектуальної еліти, здатної гострим словом і розумними думками вміло і нищівно таранити закоренілі й нові явища суспільної й державної ідіотії.
Бо й з телеекранів і друкованих ЗМІ представників цієї еліти не чутно, там невтомно демонструють своє словоблуддя представники політичних проектів із своїми кишеньковими пустопорожніми експертами.
На язик вони все знають, а як до діла – навчилися лише красти і запудрювати людям мізки. Для цього іменні передачі плодять, різнобарвні політичні шоу, на яких немає жодного спікера, про якого можна б сказати: совість нації.
Претенденти на це найвище народне звання блиснули були на зорі незалежності, з ними я засідав у Верховній Раді України першого скликання… На жаль, вони розтринькали свої патріотичні пориви у Народному Русі, не змогли навіть врятувати від розколу впливову на той час першу посткомуністичну політичну силу. Згодом «номінанти» на інтелектуальну еліту 90-х стали першими політичними пенсіонерами. Можна сказати, без битви поступилися новій, різнокольоровій еліті олігархату, що й досі править бал в Україні. Де вже немає справжньої не лише інтелектуальної, а й технократичної еліти.
Тон у суспільних, політичних і державних дискусіях задають «малоклепкові» недоучки.
Сучасна інтелектуальна «еліта» своїм авторитетом торгує направо й наліво, пише колективні звернення письменників і митців до народу. Колись це придумали ще комуністичні вожді. Виконавцями ж була інтелігенція, вихолощена сталінськими репресіями. А що тепер примусило «вершки суспільства» гратися у всенародну підтримку того, у кого український патріотизм разом із совістю починається й закінчується на вишитій сорочці?
…Мирну зміну влади команди Порошенка назвали революцією виборчих бюлетенів. Отже, це вже третя революція в Україні за 28 років так званої незалежності. Нагадаю: помаранчева, гідності і бюлетенева. Сам же термін «революція» походить від французького слова, що означає «відкочування». Чи буде четверте, п’яте, шосте… відкочування?
Прогнозувати не беруться навіть світові світила.
Скажіть, чи є в Європі ще хоч одна країна, яка гордиться безкінечними революціями, після яких до влади приходять гірші керманичі, ніж їхні попередники? Останню Зе-команду ще не називаємо гіршою за рошенівську, але перші невтішні прогнози вже задзвеніли.
Та повернімося до суспільства: на президентських виборах не купилися на подачки і єврогасла тих, хто був на олімпі, а на парламентських виборах масово продавали свої голоси… за кілька сотень гривень. Причому продавали майбутнє своє і своїх дітей далеко не ті, в кого немає за що купити шматок хліба. Та і взагалі – віддали майже конституційну перевагу одній, українським життям не перевіреній силі нового президента. Який рівень свідомості в таких виборців?
Ось “нагорі” дають зрозуміти, що не проти дискусій з приводу стратегічних питань з життя народу і держави. Я теж за дискусії цих питань. Але придивіться і прислухайтесь, хто і як дискутує на телеекранах. Хоч одного справжнього фахівця там побачите? Більше того, навіть коли й промайне слушна думка, вона відразу ж потоне в безкінечній трепології. Лише один приклад: більше тижня «жували» тему парламентських комітетів, наче те вирішується в телестудіях. Та й обговорювання мало загальний характер, аби було про що ляпати язиками цілими вечорами.
Натомість далеко на задній план відійшли або й зовсім забулися питання миру, непомірних тарифів на газ, електроенергію та і увесь побут, ціни на ліки, продукти і одяг, стан медичного обслуговування (лише Уляну Супрун згадують), конкретна корупція, можливі трагічні наслідки поспішного введення ринку землі. Не бачимо й жодного суспільного резонансу.
Надто тривожить мене доля української землі. Чомусь активні риночники забули, які трагічні наслідки пережила Україна через недолугі земельні реформи.
Правда, частіше заговорили про існування тіньового ринку землі і злочинне її використання, від чого країна втрачає мільярди доларів, не розвивається переробка. Невже так важко спочатку навести в цьому лад, а вже потім братися за цивілізований ринок землі?
Думаю, що ні. Але в цивілізації не зацікавлені ті, хто непомірно збагачується на злочинних земельних схемах. А щоб народ менше звертав уваги на справжні причини існуючого в Україні бардаку, від якого страждають передусім пересічні люди, їм і підкидають для «обсмоктування» тільки «патріотичні» теми.
Хоча, думаю, не варто й дивуватися цьому. Якось уже цитував Олександра Довженка: «У нас не державна, не народна психіка. У нас немає справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне…Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова. Ми – удовині діти».
Леонід ЯКОВИШИН,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист
