Вожді показують народу шлях, але не той, по якому самі ідуть. Роздуми аграрія

31.07.202031.07.2020 Леонід Яковишин 0 коментарів економіка, реформи, сільське господарство

Активно повертається мода на скупку голосів за «щедру» благодійність. Електорат у чергу стає за шматком подачки, а потім доземно дякує «благодійнику».

Про післявоєнне німецьке економічне диво знають в усьому світі. Українські урядовці, погоджуючись на роботу у високі структури виконавчої влади, зобов’язані цікавитися шляхами досягнення благопоплуччя і добробуту країни і пам’ятати головне застереження від батька економічного дива Людвіга Ерхарда – економіка – не пацієнт, якого можна оперувати безкінечно.

Бо за роки незалежності набули вже по саму зав’язку «національного» досвіду з ганебними наслідками від безкінечно ідіотичного реформування економіки.

Першочергова причина всього цього злочинного безладу – в реформаторах. Серед них є й із відповідним фахом, але треба бути й освіченим, і збагаченим народною мудрістю. Цього й за океаном не купиш. Тому загляньмо в історію, щоб згадати, кому післявоєнна, зруйнована Німеччина доручила піднімати економіку з руїн.

Перший післявоєнний канцлер, досвідчений економіст Конрад Аденауер доручив долю розбитого війною суспільства знатному професору економіки Людвігу Ерхарду. На реалізацію плану Німеччина одержала 1 мільярд 390 мільйонів доларів зовнішньої допомоги, яку використала «найкращим чином» для створення соціально-ринкового господарства. Держава взяла на себе роль підтримання порядку у конкурентному середовищі. Економічно правильно були визначені пріоритетні галузі: хімічна, машинобудівна, електротехнічна, авіабудівна, точна механіка і оптика. Розвиваючи їх, зруйнована війною країна в 1950 році досягла довоєнного рівня виробництва, а за наступні шість років той рівень подвоїла.

Після війни Німеччина відчувала великий дефіцит трудових ресурсів. Тож за 1945-61 роки прийняла 12 мільйонів іммігрантів (здебільшого кваліфікованих робітників), з них 9 мільйонів німців з Польщі і Чехословаччини, біженців із Східної Німеччини.

В Україні і до Революції гідності, і після неї ситуація з ресурсами для розвитку економіки набагато краща, ніж була у післявоєнній Німеччині. І зовнішніх фінансів напозичалися в десятки разів більше. От тільки – чи належним чином їх використали? Навчилися «організовувати» великі внутрішні запозичення. А в результаті довели вітчизняну економіку до такого стану, про який в народі кажуть: на ладан лихає.

А ось у німців є реальна гордість: за рівнем економічного розвитку вони вивели свою країну на третє місце в світі.

Якось вичитав у одного зарубіжного журналіста спостереження за поведінкою післявоєнних, переможених німців: вчора вони були зайняті пошуками бодай якогось продукту, а сьогодні накинулися на його виробництво – цьому сприяла соціально відповідальна економічна реформа, в тому числі грамотно проведена грошова реформа. Проходило це в умовах панування порозуміння і взаємоповаги між канцлером Аденауером і міністром фінансів Ерхардом. Їхню лінію продовжили й наступники. Так, успішний канцлер Гельмут Коль (з 1982 року) розвивав економіку за таким правилом: прибуток сьогодні, інвестиції – завтра, робочі місця – післязавтра.

Що можна сказати про розвиток української економіки? Передусім здається те, що нею займаються зовсім неосвічені санітари з «дурки», які безкінечно кладуть її на операційний стіл, щоб щось в ній відрізати для хазяїв і себе. І вже дорізалися до того, що шоста економіка Європи після розпаду СРСР, по суті, залишилася без основних «органів» розвитку й навіть життєдіяльності: без машинобудування, авіабудування, хімічної, електротехнічної, космічної та інших галузей, завдяки яким Німеччина здійснила економічне диво. І не тільки Німеччина…

За радянських часів Україна випускала трактори ХТЗ і ЮМЗ. Звісно, зараз ці моделі застарілі, що можна сказати й про трактор «Білорус». Але сусіди не припинили його виробництво, а модернізували – кілька осучаснених тракторів придбало і наше господарство. Більше того, Білорусь купила ліцензію у Німеччини на право випускати більш сучасні моделі техніки. Освоїли випуск зернових комбайнів, аналогічних американським «Джон Дірам». Білоруські банки надають пільги для покупки вітчизняної техніки навіть зарубіжним покупцям.

Україна ж, суверенна й демократична, не випускає навіть нормальні тракторні плуги – ми вимушені купувати їх за кордоном. Як і купуємо в білорусів тракторні причепи, автотягачі, вантажівки МАЗ, розкидачі міндобрив та іншу техніку. Білорусь випускає найпотужніші в світі кар’єрні БелАЗи, забезпечує свої потреби власними трамваями, тролейбусами, невеликими автобусами, маневровими тепловозами, випускає електропотяги, спеціальні автошасі, багато видів побутової техніки і електроприладів.

Що заважає нашій багатющій державі розвиватися? Радіємо в компанії з недолугими чиновниками, коли хтось позику дає, застарілі тепловози чи «броньовики» продає. Уже четвертий євроуряд піариться перед виборами великим будівництвом, передусім доріг. Скільки мільярдів розкрадається на тих дорогах – спасибі, поляки нам розкрили очі, звинувативши в корупції свого співвітчизника, в недавньому минулому начальника “Укравтодору”.

Мало нам своїх казнокрадів, так ще чужих козлів запускаємо в наш город з капустою. Вони не переймаються тим, як збільшити власне добування енергоресурсів і відродити рідні нам галузі виробництва, створити обіцяні півмільйона нових робочих місць.

Хоча й дивуватися не варто, глянувши на нових «дурдомівських санітарів», котрі продовжують диктатуру ненажерливості, і з новим одурманенням стали за «операційний» стіл, де давно лежить українська економіка. Перед ними, відчувається, поставлене завдання – її дорізати. Передусім аграрну галузь, яка створює серйозну конкуренцію європейцям на зерновому світовому ринку. А якщо наважаться українські аграрії на серйозний розвиток переробки (ми уже над цим працюємо), – «партнери» неабияк занепокояться і поспішать нав’язати нам нових грантоїдних «лікарів».

А куди дивиться джерело влади – народ? Із роззявленими ротами дивиться у рот тих, хто гарно обіцяє єврощастя і формує нові ціни на ринку купівлі-продажу виборчих голосів. Активно повертається мода на скупку голосів за «щедру» благодійність. Електорат у чергу стає за шматком подачки, а потім доземно дякує «благодійнику». І не задумується над тим, що його купують, як щось одноразове, схоже на той предмет, що гальмує дітонародження. А справи недолугого управління господарством – нехай почекають?

Протягом тридцяти років чекають – і нічого, ще не до кінця розвалився базис розвитку держави. Суспільство потихеньку вимирає (на сто смертей 48 народжень, за січень-травень скоротилася чисельність майже на 120 тисяч), значно більше скорочення нації від масової еміграції. Людей менше – і клопотів менше для керманичів. Щоб їм самим безбідно жити – Україна багата на Богом дані ресурси, їх можна ще продавати й продавати. Що залишиться для наступних поколінь?

Про своїх спадкоємців лідери вже потурбувалися, по закордонах теплих гніздечок їм «наклали», а продажний електорат має те, що сам купує за виборчі голоси. Колись уже цитував Володимира Черняка: «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо». Що скажуть спадкоємці? Продажні живуть надією, що до них на той світ осуд не долетить. Але відома й така народна мудрість: «Кожна людина продовжує життя у тому, що вона зробила».

Вожді показують народу шлях, але не той, по якому самі ідуть

Те, що творять «неосвічені санітари» з вітчизняною економікою, аналізувати здоровим глуздом, ще й на тверезу голову, небезпечно – серце й мозок можуть не витримати. Навіть у період пандемії законотворча й управлінська ідіотія набуває таких масштабів, що обов’язково увійде в історію, як неперевершена тупість і продажність державного руйнівного рівня.

Цинічна ця «історична» ідіотія й тим, що державні управлінці й законотворці подають її до народного «столу» як благо, як євростандарт. У яскраву єврообгортку загорнули і закон про розпродаж землі. І нахабно брешуть, що від цих торгів державний бюджет завалять мільярдами. Хоча продаватиме землю до 2024 року не держава, а власники земельних паїв. І без «договорняка» тут ніяк не обійдеться. У європейських країнах зовсім інші стандарти на ринку землі – там не продають головну годувальницю кому попало, як білизну чи автівку.

Зовсім недавно «ощасливили» народ законом, який теж неодмінно підніметься до вершини української ідіотії. Це – закон про інвестиційну няню, яким передбачена компенсація з українського бюджету 30 відсотків від суми інвестиції іноземним інвесторам. У всіх нормальних країнах світу зараз кожну державну копійку спрямовують на розвиток вітчизняної економіки, на підтримку власного виробника, а в нас – на «пряники» іноземцям. А звідки брати ті 30 відсотків компенсації? І через скільки років відчують українці віддачу від іноземних інвестицій, заведеним з явно закладеною схемою «відкатів»?

В Україні повернення ПДВ виробникам корумповано-відкатне. Що вже говорити, коли інвестору пропонують казковий дурняк? Він же залюбки може зайти в Україну і без компенсації з найбіднішого в Європі бюджету, якщо держава гарантуватиме правовий захист його бізнесу, без корупційних схем і бюрократичних та рейдерських втручань, інших «палиць у колеса».

Наше господарство понад 20 років успішно співпрацює з відомими американськими фірмами, які без ніяких компенсацій і «відкатів» допомагають розвиватися: надають нам батьківські форми кращих гібридів кукурудзи для вирощування й виробництва насіння цих гібридів у нашому господарстві, що дає нам солідну економію на насінні. Ми – надійні партнери з покупки їхньої техніки й елеваторно-сушильного обладнання, за що маємо солідні бонуси від виробників.

Взаємовигідна багаторічна співпраця із зарубіжними партнерами, і не тільки американськими, а також правильна виробничо-фінансова модель дають нам можливість кожного року інвестувати у розвиток виробництва і соціальної сфери майже 400 мільйонів власних гривень. Наголошу: без ніякої інвестиційної няні і ніякої державної 30-відсоткової компенсації. Навпаки, ми за власні кошти будуємо і ремонтуємо в районі дороги, що повинні робити структури Укравтодору. До речі, вартість будівництва і ремонту асфальтівки у нас до 40 відсотків дешевша, ніж у проєктах передвиборчого «Великого будівництва».

Звертаюся до історичного досвіду розвитку економіки і власних напрацювань за більш як 50 років з однією метою: показати на конкретних прикладах, як можна без жодних «пряників» і розпродажу головного багатства країни створювати міцний базис для розвитку економіки, отже і всього суспільства.

Стосовно патріотизму: потрібно сповідувати не ідеологічний, а економічний націоналізм, повернувши його вектор до національних інтересів, до інтересів 9 мільйонів українців, які перебувають за межею бідності, до інтересів 99 відсотків громадян України. Тоді можна буде гордитися тим, що «ми це зробили».

І тут не потрібно винаходити велосипед – його придумали давно успішні суспільства на чолі з успішними, фаховими й освіченими лідерами. Як вони особисто цього досягали, наведу цитату уже згаданого Людвіга Ерхарда: «Я добився успіху тому, що усно і письмово звертався до кожного німця, переконуючи його в правильності своїх дій».

Хто з українських лідерів, урядових керманичів може похвалитися таким ставленням до народу? Навпаки, дославилися до національної ганьби: жодного із шести президентів, жодного з великої кількості глав уряду не можна назвати не те що «батьком нації» чи хоча б «батьком економічного дива», а й просто успішним керманичем. Усі – обпльовані й із ганьбою відставлені, виборцями прогнані. Втім, всі вони стали багачами…