Співачка Анжеліка Рудницька: “Війна розриває мене п‘ятий рік”
Раптом відчула, що дуже втомилася від війни. Війна розриває мене п‘ятий рік. Смерті. Втрата дядька Олега, знайомих хлопців, яких я тримала за руки, співала з ними. І після загибелі оплакувала як рідних. Втомилася від розбитих і безкінечних доріг, від зруйнованих міст і сіл, від спалених градами лісів, від підірваних мостів і «розграфлених» війною, замінованих і напічканих зброєю полів, які б мали родити хліб…
Я втомилася дивитися в очі зневірених і переконувати їх і себе, що ми зможемо все. Втомилася від другого фронту війни, яку оголосили найближчі тоді, коли і так рани кровоточать і не заживають. І коли точка опори лише ти сам і ніхто, крім тебе.
Я – не десантник, для якого природньо «ніхто, крім тебе». Я – ідеалістка, яка все ще любить казки і вірить, що добро переможе зло, а любов переможе всі війни – зовнішні і внутрішні. Я – світло, яке в мені поселив Творець, він все життя спонукає щедро ділитися світлом зі світом.
Але я втомилася. Бо у кожного є своя межа сили і наснаги. Втомилася від брехні і викривленої «реальності», яку створюють наші медіа; від примітивних розбірок і вдаваних образ. Втомилася жити у двох паралельних реальностях – у мирі і війні водночас.
Усі ці роки розуміла, що війни надто багато у моєму житті. Але її не може бути менше, бо коли боляче моїй країні – боляче мені, це моя війна.
І от раптом відчула як глибоко сягла моя втома. Сталося це у Коломиї, де все сяє, грає барвами, сміється. Здалося, там зовсім немає війни… І я можу бути безтурботною дівчинкою. Але тут хтось торкається до мене гарячою рукою:
«Пам‘ятаєш, як ми разом плакали тут, в Коломиї, на початку війни? Бо твій дядько загинув, а мій син ще воював», – каже пані Марія. Вона усміхається і плаче водночас. І її обличчя таке схоже на всю нашу країну, яка сміється і плаче, плаче і сміється. Паралельно і водночас.
Війна і тут мене наздогнала, думаю я, але відганяю війну від себе з усією силою. Хочу надихатися миром.
А потім іду на сцену, кланяюсь людям, яких люблю, і гукаю на сцену дітей. Першим виходить гарненький 10-річний хлопчик. І, виявляється, він… з Донеччини, з прифронтової зони. Війна скрізь – довкола мене і в мені…
Я відчайдушно шукаю мир у собі і втрачену рівновагу, без якої я не малюю, не пишу…
Та все ж вірю, чекаю, люблю і досі живу, з останніх сил перебираючись через гірські хребети болю, через пустелі байдужості, через океани пихи тих, хто може підтримати мене, моїх друзів, моїх земляків, усіх нас, але не хоче. Чи не може, бо теж зруйнуваний війною…
Втома рубцюється в мені, стає частиною мене, втома витісняє любов…
Я хочу кинути все і втекти туди, де немає війни… Але не можу. Я – українозалежна.
Тому я знову формую бандеролі з україномовними книжками для бібліотек Сходу; збираю команду і подумки пакую валізи.
Час мені туди, де війна – не картинка з телевізора, де кожне добре слово і пісня проростають українськими пАгонами, де чекають і люблять. Де я на власні очі бачу, що відбувається з усіма нами.
Я збираю всю свою втому і закидаю кудись далеко на антресоль. Їй не можна давати волю.
Дякую тим, хто поруч…
Вірю. Чекаю. Люблю.
Анжеліка РУДНИЦЬКА
На фото: Анжеліка Рудницька. Зі сторінки у Фейсбуку
