Шевченків конкурс нагадав про “Розриту могилу” і величезні статки олігархів (+відео)
У Києві, в культурному центрі «Сяйво» нагородили переможців Міжнародного проєкту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи». Упродовж року тривало це творче змагання, яке було засновано народною артисткою України, актрисою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Галиною Гілярівною Яблонською.
Читайте статтю на цю тему: У столиці нагородили знавців і дослідників шевченкового слова (+фото, відео)
Під час вручення відзнак звучало і шевченкове слово. Теплі оплески пролунали на адресу Михайла Андрійовича Орлюка, колишнього інженера, кандидата технічних наук, який емоційно, з душевним хвилюванням за долю України прочитав поезію «Розрита могила».
Цей вірш Тарас Григорович Шевченко написав у 1843 році, в Березані, що на Київщині. Майже дві сотні років цьому геніальному творові. А ніби про сьогодення. «…Моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?»
Сьомий рік йде російсько-українська війна, ми втратили тисячі славних синів і доньок України – наших оборонців. Різні ненаситні клани та олігархічні групи вмостилися на шиї українського народу, економіки, десятиліттями грабують і жирують. Серед чиновного люду – чимало мільйонерів. Це ж вони щороку виводять білими, натрудженими, мозолястими руцями на публічних аркушах, що звуться деклараціями, суми з багатьма нулями. Начебто суцільна країна неймовірного щастя і безмежного блага! Рай земний! Для обраних, звичайно. Тридцять літ маємо отаке раювання. Ще й «п’ята колона», різні манкурти, запроданці постійно підточують українське дерево, встромляючи ножа у спину незалежній державі.
«…Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій,
висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати…».
Яхти, лексуси, мільйони гривень “під подушками”, сотні (тисячі!) гектарів, палаццо, приватні церкви, особисті леви, дуже коштовні годинники і діаманти, величезні суми на банківських рахунках. І ще бозна що. Це також Україна.
Щороку випинається все нова каста мільйонерів. Приміром, у Київській області важко знайти об’єднану територіальну громаду, яку б не очолював мільйонер. А при ньому ж, зазвичай, – свій прикормлений клан, своя “більшість”, яка також пнеться-дметься, з усіх сил лізе по цій грошовитій драбині, аби також в недалекому майбутньому порепаними від роботи “на землі” руцями написати декларацію з багатьма нулями. Феодали-князькі місцевого розливу з «діамантовими» кодлами вільно, без остраху раюють-царюють…
Хіба ж вірилося, хіба ж прогнозувалося на початку Незалежності, що ось таке олігархічне «диво» вимурується, випнеться і зведе своє олігархічне палаццо? У них – мільярди доларів, простий народ ледь дотягує до пенсії, зарплати. Народу – по дві платіжки за газ, а їм – чергові придбання (королівські палаци купують за кордоном).
Дивишся на мозолисті, натруджені руки нашого згорьованого люду, на сльози, що проступають у його сумних очах – і зринає питання: за що?
Спостерігаєш, як вимирають села – і туга заганяє в ступор: чому така наруга над Україною?
Коли хапають якогось казнокрада, то промайне думка: нарешті цього посадять за колючий дріт. Але минає день-другий і «арештант», посміхаючись, виходить на волю. Чуємо, що цей чоловік заплатив десятки мільйонів гривень застави і – гуляй Вася…
Буває, що «арештанти» раптом «хворіють», їх привозять до суду на інвалідних візках, на ліжках-каталках, і вони з-під картатих ковдр глаголять, що є «інвалідами», що вірою і правдою служать українському народові. І судді дуже «ретельно» дбають, щоб не порушити права цих «інвалідів».
А згодом усе забувається – і суди, і ковдри, й обвинувачення… Підозрювані десь «розчиняються», обстоюють своє право далі грабувати країну на великих посадах. Замулюються кримінальні провадження. Нещодавні «хворі» мільярдери вилазять з-під картатих ковдр, торжествують… І таке шоу – до безкінечності.
За це боролися на Майдані? Оце і є торжество Революції Гідності?
Ні, не на таке життя заслуговує наш працьовитий, совісний, волелюбний, надзвичайно розумний народ. Ще й дуже терплячий.
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
