Дерево на честь королеви висадив посол Франції в Україні Гаель Вейсьєр, повідомляє Укрінформ.

Акція пройшла в межах проєкту «Алея київських князівен», започаткованого Національним заповідником «Софія Київська» для вшанування доньок князя Ярослава Мудрого, які через династичні шлюби стали королевами європейських держав.

«Анна вийшла заміж у Парижі, приїхала звідси з Києва. Вона тут виховувалась, тут ходила до школи», – зазначила генеральна директорка нацзаповідника Неля Куковальська.

«Анна Ярославна є покровителькою нашої присутності в Україні, причому в усіх сферах. Як ви знаєте, наш ліцей носить ім’я Анни Київської. Це свята покровителька усіх добрих справ, які ми робимо в Україні. А це дерево символізуватиме життєздатність відносин між Францією та Україною», – додав посол Вейсьєр.

Куковальська розповіла, що раніше посол Швеції висаджував дерево на честь дружини Ярослава Інгігерди, посол Угорщини – на честь Анастасії Ярославни, яку видали за угорського короля Андрія I, а посол Норвегії – на честь найстаршої доньки Єлизавети, що вийшла за норвезького конунга Гаральда ІІІ Суворого, засновника Осло.

Фото: “Український репортер”

Сообщение У Софії Київській висадили дерево на честь Анни Ярославни появились сначала на Український репортер.

Ірина Сеник –  українська поетеса, вишивальниця, громадська діячка, членкиня ОУН і УГГ (1979), політвʼязень радянських таборів, засновниця Товариства української мови та Української гельсінської спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу українок, членкиня Ліги українських жінок.

Народилася 8 червня 1926 р. в родині січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник. Здобувала освіту в народній «Рідній школі» ім. Короля Данила, дівочій школі ім. Т. Шевченка, гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів. У 1939 р. вступила до юнацтва ОУН. 1941 р. стала членом організації. Була звʼязковою Крайового Проводу (псевдо «Леся»). В 1944 р. розпочала навчання у Львівському університеті на факультеті англійської філології. У грудні 1945 р. заарештована. Допити проходили у тюрмі на Лонцького.

«У руках молодого ката дротяна нагайка, і удар за ударом сиплеться на мої плечі. «Боже, поможи мені, не дай зойкнути». Мене відливають водою, знову і знову випитують про звʼязки, про львів’ян і львів’янок, показують якісь фотографії, але я вже поза межами болю» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).

У березні 1946 р. вироком «трійки» як зрадницю Батьківщини її було засуджено на 10 років ув’язнення в концтаборах суворого режиму, 5 років позбавлення громадських прав і довічне заслання. Відбувала покарання в 7-му Заозерному спецтаборі, Тайшетлаг в Іркутській області. Пізніше етапована до Заозерлагц, Ангарлагу.

«На моєму тілі заяложені, бувші в ужитку кальсони, що пахли чужим потом, просочилися чужим брудом. На ногах дерев’яні, 42 розміру черевики, випалена засмальцьована тілогрійка, а на голові обірвана вушанка» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).

Ірина була залучена до будівництва Байкало-Амурської магістралі. У 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років свого життя. Перебуваючи на засланні, рятувалася від табірних буднів – вишивала. Це були переважно мініатюри на релігійну тематику.

Восени 1968 р. Ірина була звільнена з умовою, що не повернеться жити до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу в протитуберкульозний диспансер.

На початку 1970-х рр. входить до Львівської та Івано-Франківської груп захисту політвʼязнів, збирає кошти на підтримку родин політвʼязнів. Найяскравіші представники дисидентського руху України були її добрими друзями.

У січні 1972 р. в Україні відбувається нова хвиля арештів українських дисидентів. Ірина Сеник не стала виключенням. Вирок – 6 років таборів і 5 років заслання. Покарання відбувала в таборі ЖХ-385/3 в с. Барашево в Мордовії. У 1978 р. етапована на заслання до Казахстану.

1983 р. повернулася до Борислава. Одружилася. 1990 р. брала участь у створенні партії «Державна самостійність України». 1991 р. повністю реабілітована. До проголошення незалежності України була під неофіційним наглядом КДБ.

Ірина Сеник провела у неволі 34 роки свого життя.

«Свідомо я обрала цей шлях. Можна було і не обирати. Не шкодую за тим, що сталося. Прикро лишень, що тепер є не так, як ми мріяли, за що боролися. Маю сподівання, що мине ще трохи часу, і це зміниться на краще» (зі спогадів Ірини Сеник з книги «Метелики спогадів»).

Померла 25 жовтня 2009 р. Похована на Личаківському кладовищі.

У 1998 році на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій у США Ірину Сеник визнали однією зі 100 героїнь світу. За життя вона була нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня та орденом «За мужність» I ступеня.

Вона є Почесною громадянкою міста Борислава та міста Львова, почесною членкинею багатьох громадських організацій в Україні і за кордоном.

Сообщение До сторіччя Ірини Сеник: вона вишивала Україну в таборах на клаптиках одягу появились сначала на Український репортер.

Сообщение Сьогодні день пам’яті Ярослава Барнича, автора “Гуцулки Ксені” появились сначала на Український репортер.

Про це із місця події повідомила кореспондентка Суспільного.

На церемонії були присутні президент України Володимир Зеленський, керівник Офісу президента Кирило Буданов, очільник МЗС Андрій Сибіга та низка українських політиків і військових.

Зеленський наголосив, що наразі триває робота над перепохованням інших українських видатних діячів.

«Ми вже почали роботу, щоб Євген Коновалець повернувся додому. І багато інших таких українців. Надзвичайно символічно, що наші українські герої сьогоднішні, які вирвали Україну з російських рук у повномасштабній війні назавжди будуть спочивати поруч з українцями з попередніх поколінь, хто теж діяв, щоб Україна була саме такою, щоб Україна була собою, щоб Україна була вільною», — заявив президент.

22 травня прах Андрія Мельника та його дружини привезли до Києва. Домовини були виставлені для загального вшанування у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ. Упродовж 22 та 23 травня кожен охочий міг прийти до храму на молитву та віддати шану Андрію Мельнику та його дружині.

Андрій Мельник був полковником армії УНР, а після вбивства радянською розвідкою Євгена Коновальця у 1938 році – очолив Організацію українських націоналістів.

З 1945 року Андрій Мельник жив в еміграції. Він помер у 1964 році в німецькому Кельні і був похований у Люксембурзі.

19 травня у Люксембурзі відбулася церемонія ексгумації праху Андрія Мельника і його дружини Софії. 21 травня прах було передано в Україну.

На фото: 22–24 травня 2026 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового Української Греко-Католицької Церкви у Києві відбудлися заупокійні богослужіння у зв’язку з прибуттям до України тлінних останків провідника Організації українських націоналістів, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Останки лідера ОУН Мельника та його дружини перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі появились сначала на Український репортер.

“Воскресіння Христове – не символ і не легенда, але істина та реальність, яка ввійшла в людську історію і змінила її назавжди. Світло Христове, світло життя не просто колись, у давній час, засяяло через воскресіння Спасителя – через нашу віру в Христа воскреслого воно і нині стає для нас зброєю в боротьбі з темрявою віку цього. Сьогодні наш народ переживає тяжкий час війни. Але навіть у цих обставинах не згасає те, що становить основу людського життя – віра, надія і любов. Саме в цьому полягає глибинний сенс Пасхи: свідчити про те, що навіть після найтяжчих випробувань можливе відродження, а серце людини, яке не втрачає любові, стає місцем, де зростає оновлене безсмертне життя”, – йдеться у привітанні.

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній зазначає: “Добрі побажання та слова надії на перемогу світла і правди нехай долинуть нині до всіх дітей України, де б ви зараз не були, і найперше – до наших героїв-захисників. Бажаю, щоби світле свято Христового Воскресіння збагачувало життя кожного своїм духовним сенсом, а Господь зміцнював усіх нас, дарував сили і мудрість для примноження добрих справ. Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Тож наповнимось цим світлом, нехай воно буде нам зброєю проти зла, яке неодмінно зазнає поразки та осудження, бо воістину ХРИСТОС ВОСКРЕС!”

Фото: ПЦУ

Сообщение “Щоби світле свято Христового Воскресіння збагачувало життя кожного своїм духовним сенсом”, -Митрополит Епіфаній появились сначала на Український репортер.

Цими словами Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав звернувся до вірних у світлий празник Христового Воскресіння у Патріаршому соборі в Києві під час пасхальної Архиєрейської Божественної Літургії.

Про це йдеться на офіційному сайті УГКЦ.

«Христос воскрес! Ці могутні слова сьогодні об’єднують небо, землю і глибини підземні. Христос воскрес! І знищена смерть. Ми вже сьогодні маємо досвід, що зло вже більше ніколи не є остаточним, а життя має продовження. Христос воскрес! Сьогодні все те, що було в темряві, просвічується, те, що було перелякане, починає радіти. Те, що було зранене, зцілюється», — наголосив Блаженніший Святослав.

За словами Предстоятеля, досвід зустрічі з Воскреслим Христом є глибоко особистим і водночас потрясаючим: «Підсумовуючи все те, що кажуть Євангелії, можна сказати однією фразою: з тими людьми щось сталося», — підкреслив він, пригадавши про різні переживання цієї зустрічі: від «землетрусу» жінок-мироносиць до «вогню, який запалює серце» учнів, що йшли до Емаусу.

Проповідник звернув увагу на те, що Воскресіння є моментом народження нової людини: «Досвід Воскресіння — це є досвід якогось дивного переродження людини», — сказав Глава Церкви, додаючи, що зустріч із Христом «дає можливість наново переосмислити, наново досвідчити, наново зрозуміти перспективу свого власного життя і служіння».

Блаженніший Святослав окремо звернувся до різних груп українців, яких торкнулася війна. Українським воїнам Предстоятель сказав, що їхній біль і страждання, з перспективи Воскресіння, «народять нову Україну, нове суспільство, дадуть усім нам нову надію».

До вірних на тимчасово окупованих територіях, зокрема згадавши закритий окупаційною владою храм УГКЦ у Донецьку, Блаженніший Святослав звернувся зі словами надії: «Так, як ангел відкотив камінь і запросив жінок увійти — одного дня це станеться теж і з вами. І вашої радості ніхто від вас вже не відбере».

Усім переселенцям — і внутрішньо переміщеним, і тим, хто опинився поза межами України, — Предстоятель сказав: «Настане день, коли ваша Батьківщина усіх вас покличе назад додому. І ми відбудуємо все те, що було знищене. Наші міста і села стануть кращими, аніж вони були до війни. Бо Христос воскрес!»

Відтак Блаженніший Святослав побажав, щоб кожен, хто повернеться додому після пасхального Богослужіння, своєю переміною свідчив про Воскресіння: «Той, хто з боку на вас поглядатиме, би сказав, що з ними щось сталося».

«Погляд з перспективи Воскресіння на людину її переображає. Зі слабкої і переляканої робить стійку і могутню. Погляд на світ з перспективи Воскресіння міняє світ», — сказав Предстоятель.

«Нехай сьогодні ніхто і ніщо не забере у нас пасхальної радості! Усім вам зичу смачного свяченого, веселих гаївок. І нехай лунає ця добра новина Україною і світом: Христос воскрес!» — побажав Отець і Глава УГКЦ.

Фото на головній сторінці: Блаженніший Святослав. Освячення пасок

Світлина УГКЦ.

Сообщение «Воскресіння — це момент дивного перезапуску людського життя», — глава УГКЦ на Великдень появились сначала на Український репортер.

Михайло Іванович Терещенко народився 30 березня 1886 року у Києві в родині нащадка козаків – був онуком глухівського магната і мецената Ніколи Артемійовича Терещенка, який володів 38 цукровими заводами, десятками тисяч гектарів ріллі. В ті часи чи не кожен десятий українець працював на сім’ю Терещенко.

Ім’я Михайла Терещенка не забуто і в сучасній Україні. Пам’ять про мецената зберігають побудовані за його рахунок будівлі. Серед них – пам’ятники унікальної київської архітектури: приміщення Національного транспортного університету, університет ім. Карпенко-Карого, Національний художній музей, лікарня «Охматдит». Також столичні музеї своїми відомими колекціями багато в чому зобов’язані саме славній династії Терещенків.

Це була родина, яка будувала Україну: відкривала лікарні;  фінансувала університети; підтримувала митців;  створювала музеї.
Їхня колекція мистецтва згодом стала основою Київської картинної галереї.

Михайло отримав блискучу освіту: Київ – Лейпциг – Сорбонна.
Вільно володів мовами, мислив глобально і був частиною європейської еліти.

До 30 років — один із найбагатших людей імперії.
У його руках: цукрові заводи;  банки; нерухомість у кількох країнах; мистецькі колекції;  легендарний синій діамант Терещенка.
Один із найрідкісніших каменів у Європі, понад 40 каратів. Символ розкоші… який згодом стане символом втрати.

У 1917 році Терещенко стає  міністром фінансів,  згодом — міністром закордонних справ Тимчасового уряду. І бере на себе відповідальність у момент, коли імперія розвалюється. Іноземні кредити для уряду видають під його особисте слово.
Потім — різкий обрив. Жовтневий переворот. Його  арештовують, кидають до в’язниці, позбавляють усього майна.

Людина, яка керувала мільйонами — залишається ні з чим. І тут історія робить поворот. Його дружина Маргарита починає боротьбу за його життя. За однією з версій, саме родинні коштовності, зокрема синій діамант, стали частиною домовленостей.
Терещенко отримує шанс — і виривається на свободу. Далі — життя з нуля.

Еміграція: Фінляндія – Норвегія – Франція – Англія – Монако. Без статків. Без статусу. Без гарантій. Але з досвідом і характером.
Він знову будує бізнес. Працює в Європі та навіть у колоніях. І знову стає впливовим фінансистом. І факт, який визначає його більше за будь-яке багатство: коли настав час — він повернув борги Тимчасового уряду. Повністю. Хоча міг цього не робити.

Його життя — це контраст: він мав усе — і втратив усе. Він почав спочатку — і знову піднявся. Але найважливіше — він зберіг репутацію.

Михайло Терещенко — це не лише «перший олігарх». А приклад того, що справжня еліта — це не про гроші. Це про відповідальність, слово і вибір

Помер у 1956 році в Монте-Карло. Тихо. Але його історія звучить досі. Бо питання не в тому, скільки ти маєш. А в тому — ким ти залишаєшся, коли втрачаєш усе.

Сообщение Сьогодні – 140 років від дня народження мецената Михайла Терещенка появились сначала на Український репортер.

Випуск поштової марки присвячено трьом ювілейним подіям: 30-річчю відновлення Київської митрополії УГКЦ, 20-річчю повернення осідку Глави УГКЦ до Києва та 12-річчю освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового у столиці України. На ній зображено контури фасаду собору у вечірніх сутінках під час блекауту — як знак реальності війни, що триває в Україні. За словами Блаженнішого Святослава, ця марка також «нагадує про історію мучеництва УГКЦ», яка пройшла через переслідування і відродження.

Про це розповідає сайт УГКЦ.

Відкриваючи презентацію, отець Феліче Бруно, Директор ватиканської пошти, зазначив, що цим випуском Держава-Місто Ватикан прагне «виразити близькість і любов до Церкви, яка впродовж століть зазнавала переслідувань і випробувань, а останні чотири роки несе на собі тягар жорстокої та нелюдської війни».

Відтак Блаженніший Святослав назвав цю подію «великим моментом утіхи» для Української Греко-Католицької Церкви: «Ми справді відчуваємо себе обійнятими Святим Престолом цією особливою увагою до нашої історії та нашого життя в цей трагічний момент війни. Це Боже Провидіння, що ця подія відбувається в контексті скорботного спогадування четвертого року початку повномасштабної війни в Україні», — зазначив Блаженніший Святослав.

Глава УГКЦ стисло окреслив історичний шлях Київської митрополії — від хрещення Русі-України 988 року, через її ліквідацію в Російській імперії 1839 року, до відродження після здобуття Україною незалежності. Він також нагадав, що після повернення до Києва УГКЦ не отримала жодного зі своїх давніх храмів і збудувала новий катедральний собор, який після освячення 18 серпня 2013 року став домом і прихистком для тисяч людей — як під час Революції Гідності, так і тепер у роки війни.

Блаженніший Святослав докладно розповів про символіку марки, акцентувавши на образі собору, що стоїть у темряві блекауту, але при цьому осяяний вечірнім небом. «Собор, присвячений Воскресінню, несе в собі світло, що не заходить — це світло Воскреслого Христа. Це світло — це пам’ять і сьогоднішня реальність, але також і надія на майбутнє», — підкреслив він.

«Ми в Україні маємо надію саме тому, що віримо у Воскресіння. Це послання, яке наш собор, а також ця марка, презентована сьогодні, повинні донести людству, виснаженому численними конфліктами та війнами», — підсумував Предстоятель УГКЦ.

Після промов Блаженніший Святослав разом із Генеральним секретарем Губернаторства Держави-Міста Ватикан архиєпископом Еміліо Наппою здійснили урочисте відкриття марки та її спеціальне погашення першого дня випуску. Водночас було представлено лімітований філателістичний буклет із пам’ятним конвертом.

Сообщение Ватикан випустив марку, на якій зображено патріарший собор УГКЦ у Киві під час блекауту появились сначала на Український репортер.

Іван Терлецький. Псевдо — «Вовк». Син старшини Української Галицької Армії. Хлопець із Львівщини, якому історія не залишила права стояти осторонь.

У 1944 році він вступає до лав Української Повстанської Армії. Бої проти нквс. Ліси. Облави. Нічні рейди. Постійний ризик.

Його позиція — передова. Його вибір — свобода.

У 1946-му після вибуху гранати він падає непритомний. Прокидається вже в полоні.

Десять років таборів. Заслання. Заборона повернутися в рідне село. Позбавлення громадянських прав.

Йому навіть не дозволили всиновити дитину — бо “неблагонадійний”. Бо не відмовився від свого минулого. Бо не зрікся переконань. Його хотіли зламати системою. Але він вистояв.

Коли імперія почала хитатися, Іван Терлецький знову став у стрій — вже без кулемета, але з тією ж принциповістю. Долучився до Народного руху України, допоміг створити першу парафію Української автокефальної православної церкви на Херсонщині, працював у Братстві ОУН-УПА, повертав із забуття імена побратимів.

Він прожив 92 роки. Помер 2 травня 2015 року — вже заставши нову фазу війни за незалежність.

Його життя — це нитка, що з’єднала УГА, УПА і сучасну Україну. Доказ того, що боротьба не обривається — вона передається.

Сьогодні, 27 лютого, виповнюється 103 роки від дня народження Івана Терлецького.

Історія вчить: Імперії бояться не тільки зброї. Вони також бояться незламних людей.

За матноіалами “Історія України”

Сообщение Іван Терлецький, псевдо “Вовк”. Його не зламали ні гранати, ні табори появились сначала на Український репортер.

У цей день підконтрольний владі спецпідрозділ МВС «Беркут» відкрив вогонь по майданівцям бойовими набоями.

Вранці 20 лютого близько 10-ої години демонстранти знову зайняли Жовтневий палац та Український дім. Після цього силовики на вулиці Інститутській відкрили вогонь по активістах.

Того ж дня в інтернеті з’явилося декілька відео, на яких зображено, як силовики стріляють з вогнепальної зброї в озброєних лише щитами і палицями протестувальників на вулиці Інститутській.

До 14:00 години були вбиті 35 осіб, а о 17:00 повідомлялося про 60 загиблих майданівців. Після 15 години міліцейські підрозділи почали масово отримувати зброю та бойові набої. Загалом було видано 1000 одиниць зброї, з них 408 – тітушкам. До речі,
останніх завозили з Білгорода, Вороніжа, Курська, Ростова і по містах, які вони планували окуповувати. В Харькові згодом, наприклад, їх зупинили наші націоналістичні обʼєднання. Як і в Одесі. В Донецьку вони вбивали мирних протестувальників. Люди просто зникали.

Після кривавих подій в центрі Києва про свою підтримку Майдану почали заявляти силовики з різних областей України. Світ облетіли кадри розстрілу фактично беззбройних людей в центрі Києва.

У ніч з 18 на 19 лютого 2014 року, під час одних із найтрагічніших подій Революції Гідності, на палаючому Майдані Незалежності прозвучала пісня «Лента за лентою».

Ці дні стали переломними для України. У центрі Києва тривали жорстокі протистояння, палали барикади, лунали вибухи та постріли. Саме так розпочався найтрагічніший етап революції гідності.

12 років тому, в цей період, загинула значна частина Героїв, яких згодом назвали Небесною Сотнею. 107 активістів Євромайдану, вбитих під час протистоянь. Їхні імена назавжди стали уособленням жертовності та незламності українського народу.

Назва виникла за аналогією зі структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Вперше словосполучення “Небесна Сотня” пролунало під час прощання із загиблими 21-22 лютого 2014 року на Майдані Незалежності.

Серед Героїв – люди різного віку, національностей, професій і віросповідань. Це громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з них, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82. Серед 107 Героїв – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

Першим із Героїв Небесної Сотні став Павло Мазуренко, який помер 22 грудня 2013 року від тілесних ушкоджень. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року внаслідок ускладнень після поранення, отриманого під час штурму Майдану 18 лютого 2014 року.

Революція Гідності стала переломним моментом в історії сучасної України. Повалення режиму Януковича відкрило шлях до відновлення курсу на євроінтеграцію та підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши такі поняття, як гідність, свобода, право на самовизначення, суверенітет держави та європейський вибір.

“Серед вогню та льоду, снайперів на дахах Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхня кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу”, – зазначив віцепрезидент США Джо Байден у 2015 році, коментуючи події на Майдані.

1 липня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон про заснування державної нагороди – “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом Президента від 3 листопада 2014 року № 844/2014 затверджено Статут і малюнок ордена.

Орден має форму блакитного хреста із зображенням небесного воїна в обладунках із мечем та щитом, стилізованих під саморобне спорядження учасників Майдану. На звороті викарбувано напис: “Свобода та Гідність”.

День Героїв Небесної Сотні – це день жалоби, пов’язаний із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії. Водночас це день вшанування боротьби за гідне й вільне життя.

Пам’ять про Небесну Сотню вшановують під гаслом “Вдячні за свободу!”.

Пісня «Лента за лентою», що походить із часів українських визвольних змагань, у ту ніч звучала як акт спротиву, підтримки та єдності — як нагадування, що боротьба за незалежність має глибоке історичне коріння.
Навіть серед вогню та небезпеки люди не припиняли стояти — і не втрачали голосу.
Вічна памʼять Героям Небесної Сотні.

14 лютого 2017 року під час судового засідання у справі про розстріл активістів Євромайдану оприлюднили новий відеодоказ, який раніше ніде не публікувався: ані у ЗМІ, ані в інтернеті. Це відео тривалістю 1 год 10 хв високої якості, на якому одним кадром, без монтажу зафіксована вулиця Інститутська в момент убивства протестувальників. Ракурс відео дозволяє відслідкувати як позиції силовиків, так і позицію активістів під час подій 20 лютого 2014-го.

Сообщение 20 лютого 2014 року – один із найтрагічніших днів в історії незалежної України (+відео) появились сначала на Український репортер.