“Воскресіння Христове – не символ і не легенда, але істина та реальність, яка ввійшла в людську історію і змінила її назавжди. Світло Христове, світло життя не просто колись, у давній час, засяяло через воскресіння Спасителя – через нашу віру в Христа воскреслого воно і нині стає для нас зброєю в боротьбі з темрявою віку цього. Сьогодні наш народ переживає тяжкий час війни. Але навіть у цих обставинах не згасає те, що становить основу людського життя – віра, надія і любов. Саме в цьому полягає глибинний сенс Пасхи: свідчити про те, що навіть після найтяжчих випробувань можливе відродження, а серце людини, яке не втрачає любові, стає місцем, де зростає оновлене безсмертне життя”, – йдеться у привітанні.

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній зазначає: “Добрі побажання та слова надії на перемогу світла і правди нехай долинуть нині до всіх дітей України, де б ви зараз не були, і найперше – до наших героїв-захисників. Бажаю, щоби світле свято Христового Воскресіння збагачувало життя кожного своїм духовним сенсом, а Господь зміцнював усіх нас, дарував сили і мудрість для примноження добрих справ. Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його. Тож наповнимось цим світлом, нехай воно буде нам зброєю проти зла, яке неодмінно зазнає поразки та осудження, бо воістину ХРИСТОС ВОСКРЕС!”

Фото: ПЦУ

Сообщение “Щоби світле свято Христового Воскресіння збагачувало життя кожного своїм духовним сенсом”, -Митрополит Епіфаній появились сначала на Український репортер.

Цими словами Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав звернувся до вірних у світлий празник Христового Воскресіння у Патріаршому соборі в Києві під час пасхальної Архиєрейської Божественної Літургії.

Про це йдеться на офіційному сайті УГКЦ.

«Христос воскрес! Ці могутні слова сьогодні об’єднують небо, землю і глибини підземні. Христос воскрес! І знищена смерть. Ми вже сьогодні маємо досвід, що зло вже більше ніколи не є остаточним, а життя має продовження. Христос воскрес! Сьогодні все те, що було в темряві, просвічується, те, що було перелякане, починає радіти. Те, що було зранене, зцілюється», — наголосив Блаженніший Святослав.

За словами Предстоятеля, досвід зустрічі з Воскреслим Христом є глибоко особистим і водночас потрясаючим: «Підсумовуючи все те, що кажуть Євангелії, можна сказати однією фразою: з тими людьми щось сталося», — підкреслив він, пригадавши про різні переживання цієї зустрічі: від «землетрусу» жінок-мироносиць до «вогню, який запалює серце» учнів, що йшли до Емаусу.

Проповідник звернув увагу на те, що Воскресіння є моментом народження нової людини: «Досвід Воскресіння — це є досвід якогось дивного переродження людини», — сказав Глава Церкви, додаючи, що зустріч із Христом «дає можливість наново переосмислити, наново досвідчити, наново зрозуміти перспективу свого власного життя і служіння».

Блаженніший Святослав окремо звернувся до різних груп українців, яких торкнулася війна. Українським воїнам Предстоятель сказав, що їхній біль і страждання, з перспективи Воскресіння, «народять нову Україну, нове суспільство, дадуть усім нам нову надію».

До вірних на тимчасово окупованих територіях, зокрема згадавши закритий окупаційною владою храм УГКЦ у Донецьку, Блаженніший Святослав звернувся зі словами надії: «Так, як ангел відкотив камінь і запросив жінок увійти — одного дня це станеться теж і з вами. І вашої радості ніхто від вас вже не відбере».

Усім переселенцям — і внутрішньо переміщеним, і тим, хто опинився поза межами України, — Предстоятель сказав: «Настане день, коли ваша Батьківщина усіх вас покличе назад додому. І ми відбудуємо все те, що було знищене. Наші міста і села стануть кращими, аніж вони були до війни. Бо Христос воскрес!»

Відтак Блаженніший Святослав побажав, щоб кожен, хто повернеться додому після пасхального Богослужіння, своєю переміною свідчив про Воскресіння: «Той, хто з боку на вас поглядатиме, би сказав, що з ними щось сталося».

«Погляд з перспективи Воскресіння на людину її переображає. Зі слабкої і переляканої робить стійку і могутню. Погляд на світ з перспективи Воскресіння міняє світ», — сказав Предстоятель.

«Нехай сьогодні ніхто і ніщо не забере у нас пасхальної радості! Усім вам зичу смачного свяченого, веселих гаївок. І нехай лунає ця добра новина Україною і світом: Христос воскрес!» — побажав Отець і Глава УГКЦ.

Фото на головній сторінці: Блаженніший Святослав. Освячення пасок

Світлина УГКЦ.

Сообщение «Воскресіння — це момент дивного перезапуску людського життя», — глава УГКЦ на Великдень появились сначала на Український репортер.

Михайло Іванович Терещенко народився 30 березня 1886 року у Києві в родині нащадка козаків – був онуком глухівського магната і мецената Ніколи Артемійовича Терещенка, який володів 38 цукровими заводами, десятками тисяч гектарів ріллі. В ті часи чи не кожен десятий українець працював на сім’ю Терещенко.

Ім’я Михайла Терещенка не забуто і в сучасній Україні. Пам’ять про мецената зберігають побудовані за його рахунок будівлі. Серед них – пам’ятники унікальної київської архітектури: приміщення Національного транспортного університету, університет ім. Карпенко-Карого, Національний художній музей, лікарня «Охматдит». Також столичні музеї своїми відомими колекціями багато в чому зобов’язані саме славній династії Терещенків.

Це була родина, яка будувала Україну: відкривала лікарні;  фінансувала університети; підтримувала митців;  створювала музеї.
Їхня колекція мистецтва згодом стала основою Київської картинної галереї.

Михайло отримав блискучу освіту: Київ – Лейпциг – Сорбонна.
Вільно володів мовами, мислив глобально і був частиною європейської еліти.

До 30 років — один із найбагатших людей імперії.
У його руках: цукрові заводи;  банки; нерухомість у кількох країнах; мистецькі колекції;  легендарний синій діамант Терещенка.
Один із найрідкісніших каменів у Європі, понад 40 каратів. Символ розкоші… який згодом стане символом втрати.

У 1917 році Терещенко стає  міністром фінансів,  згодом — міністром закордонних справ Тимчасового уряду. І бере на себе відповідальність у момент, коли імперія розвалюється. Іноземні кредити для уряду видають під його особисте слово.
Потім — різкий обрив. Жовтневий переворот. Його  арештовують, кидають до в’язниці, позбавляють усього майна.

Людина, яка керувала мільйонами — залишається ні з чим. І тут історія робить поворот. Його дружина Маргарита починає боротьбу за його життя. За однією з версій, саме родинні коштовності, зокрема синій діамант, стали частиною домовленостей.
Терещенко отримує шанс — і виривається на свободу. Далі — життя з нуля.

Еміграція: Фінляндія – Норвегія – Франція – Англія – Монако. Без статків. Без статусу. Без гарантій. Але з досвідом і характером.
Він знову будує бізнес. Працює в Європі та навіть у колоніях. І знову стає впливовим фінансистом. І факт, який визначає його більше за будь-яке багатство: коли настав час — він повернув борги Тимчасового уряду. Повністю. Хоча міг цього не робити.

Його життя — це контраст: він мав усе — і втратив усе. Він почав спочатку — і знову піднявся. Але найважливіше — він зберіг репутацію.

Михайло Терещенко — це не лише «перший олігарх». А приклад того, що справжня еліта — це не про гроші. Це про відповідальність, слово і вибір

Помер у 1956 році в Монте-Карло. Тихо. Але його історія звучить досі. Бо питання не в тому, скільки ти маєш. А в тому — ким ти залишаєшся, коли втрачаєш усе.

Сообщение Сьогодні – 140 років від дня народження мецената Михайла Терещенка появились сначала на Український репортер.

Випуск поштової марки присвячено трьом ювілейним подіям: 30-річчю відновлення Київської митрополії УГКЦ, 20-річчю повернення осідку Глави УГКЦ до Києва та 12-річчю освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового у столиці України. На ній зображено контури фасаду собору у вечірніх сутінках під час блекауту — як знак реальності війни, що триває в Україні. За словами Блаженнішого Святослава, ця марка також «нагадує про історію мучеництва УГКЦ», яка пройшла через переслідування і відродження.

Про це розповідає сайт УГКЦ.

Відкриваючи презентацію, отець Феліче Бруно, Директор ватиканської пошти, зазначив, що цим випуском Держава-Місто Ватикан прагне «виразити близькість і любов до Церкви, яка впродовж століть зазнавала переслідувань і випробувань, а останні чотири роки несе на собі тягар жорстокої та нелюдської війни».

Відтак Блаженніший Святослав назвав цю подію «великим моментом утіхи» для Української Греко-Католицької Церкви: «Ми справді відчуваємо себе обійнятими Святим Престолом цією особливою увагою до нашої історії та нашого життя в цей трагічний момент війни. Це Боже Провидіння, що ця подія відбувається в контексті скорботного спогадування четвертого року початку повномасштабної війни в Україні», — зазначив Блаженніший Святослав.

Глава УГКЦ стисло окреслив історичний шлях Київської митрополії — від хрещення Русі-України 988 року, через її ліквідацію в Російській імперії 1839 року, до відродження після здобуття Україною незалежності. Він також нагадав, що після повернення до Києва УГКЦ не отримала жодного зі своїх давніх храмів і збудувала новий катедральний собор, який після освячення 18 серпня 2013 року став домом і прихистком для тисяч людей — як під час Революції Гідності, так і тепер у роки війни.

Блаженніший Святослав докладно розповів про символіку марки, акцентувавши на образі собору, що стоїть у темряві блекауту, але при цьому осяяний вечірнім небом. «Собор, присвячений Воскресінню, несе в собі світло, що не заходить — це світло Воскреслого Христа. Це світло — це пам’ять і сьогоднішня реальність, але також і надія на майбутнє», — підкреслив він.

«Ми в Україні маємо надію саме тому, що віримо у Воскресіння. Це послання, яке наш собор, а також ця марка, презентована сьогодні, повинні донести людству, виснаженому численними конфліктами та війнами», — підсумував Предстоятель УГКЦ.

Після промов Блаженніший Святослав разом із Генеральним секретарем Губернаторства Держави-Міста Ватикан архиєпископом Еміліо Наппою здійснили урочисте відкриття марки та її спеціальне погашення першого дня випуску. Водночас було представлено лімітований філателістичний буклет із пам’ятним конвертом.

Сообщение Ватикан випустив марку, на якій зображено патріарший собор УГКЦ у Киві під час блекауту появились сначала на Український репортер.

Іван Терлецький. Псевдо — «Вовк». Син старшини Української Галицької Армії. Хлопець із Львівщини, якому історія не залишила права стояти осторонь.

У 1944 році він вступає до лав Української Повстанської Армії. Бої проти нквс. Ліси. Облави. Нічні рейди. Постійний ризик.

Його позиція — передова. Його вибір — свобода.

У 1946-му після вибуху гранати він падає непритомний. Прокидається вже в полоні.

Десять років таборів. Заслання. Заборона повернутися в рідне село. Позбавлення громадянських прав.

Йому навіть не дозволили всиновити дитину — бо “неблагонадійний”. Бо не відмовився від свого минулого. Бо не зрікся переконань. Його хотіли зламати системою. Але він вистояв.

Коли імперія почала хитатися, Іван Терлецький знову став у стрій — вже без кулемета, але з тією ж принциповістю. Долучився до Народного руху України, допоміг створити першу парафію Української автокефальної православної церкви на Херсонщині, працював у Братстві ОУН-УПА, повертав із забуття імена побратимів.

Він прожив 92 роки. Помер 2 травня 2015 року — вже заставши нову фазу війни за незалежність.

Його життя — це нитка, що з’єднала УГА, УПА і сучасну Україну. Доказ того, що боротьба не обривається — вона передається.

Сьогодні, 27 лютого, виповнюється 103 роки від дня народження Івана Терлецького.

Історія вчить: Імперії бояться не тільки зброї. Вони також бояться незламних людей.

За матноіалами “Історія України”

Сообщение Іван Терлецький, псевдо “Вовк”. Його не зламали ні гранати, ні табори появились сначала на Український репортер.

У цей день підконтрольний владі спецпідрозділ МВС «Беркут» відкрив вогонь по майданівцям бойовими набоями.

Вранці 20 лютого близько 10-ої години демонстранти знову зайняли Жовтневий палац та Український дім. Після цього силовики на вулиці Інститутській відкрили вогонь по активістах.

Того ж дня в інтернеті з’явилося декілька відео, на яких зображено, як силовики стріляють з вогнепальної зброї в озброєних лише щитами і палицями протестувальників на вулиці Інститутській.

До 14:00 години були вбиті 35 осіб, а о 17:00 повідомлялося про 60 загиблих майданівців. Після 15 години міліцейські підрозділи почали масово отримувати зброю та бойові набої. Загалом було видано 1000 одиниць зброї, з них 408 – тітушкам. До речі,
останніх завозили з Білгорода, Вороніжа, Курська, Ростова і по містах, які вони планували окуповувати. В Харькові згодом, наприклад, їх зупинили наші націоналістичні обʼєднання. Як і в Одесі. В Донецьку вони вбивали мирних протестувальників. Люди просто зникали.

Після кривавих подій в центрі Києва про свою підтримку Майдану почали заявляти силовики з різних областей України. Світ облетіли кадри розстрілу фактично беззбройних людей в центрі Києва.

У ніч з 18 на 19 лютого 2014 року, під час одних із найтрагічніших подій Революції Гідності, на палаючому Майдані Незалежності прозвучала пісня «Лента за лентою».

Ці дні стали переломними для України. У центрі Києва тривали жорстокі протистояння, палали барикади, лунали вибухи та постріли. Саме так розпочався найтрагічніший етап революції гідності.

12 років тому, в цей період, загинула значна частина Героїв, яких згодом назвали Небесною Сотнею. 107 активістів Євромайдану, вбитих під час протистоянь. Їхні імена назавжди стали уособленням жертовності та незламності українського народу.

Назва виникла за аналогією зі структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Вперше словосполучення “Небесна Сотня” пролунало під час прощання із загиблими 21-22 лютого 2014 року на Майдані Незалежності.

Серед Героїв – люди різного віку, національностей, професій і віросповідань. Це громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з них, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82. Серед 107 Героїв – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

Першим із Героїв Небесної Сотні став Павло Мазуренко, який помер 22 грудня 2013 року від тілесних ушкоджень. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року внаслідок ускладнень після поранення, отриманого під час штурму Майдану 18 лютого 2014 року.

Революція Гідності стала переломним моментом в історії сучасної України. Повалення режиму Януковича відкрило шлях до відновлення курсу на євроінтеграцію та підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши такі поняття, як гідність, свобода, право на самовизначення, суверенітет держави та європейський вибір.

“Серед вогню та льоду, снайперів на дахах Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхня кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу”, – зазначив віцепрезидент США Джо Байден у 2015 році, коментуючи події на Майдані.

1 липня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон про заснування державної нагороди – “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом Президента від 3 листопада 2014 року № 844/2014 затверджено Статут і малюнок ордена.

Орден має форму блакитного хреста із зображенням небесного воїна в обладунках із мечем та щитом, стилізованих під саморобне спорядження учасників Майдану. На звороті викарбувано напис: “Свобода та Гідність”.

День Героїв Небесної Сотні – це день жалоби, пов’язаний із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії. Водночас це день вшанування боротьби за гідне й вільне життя.

Пам’ять про Небесну Сотню вшановують під гаслом “Вдячні за свободу!”.

Пісня «Лента за лентою», що походить із часів українських визвольних змагань, у ту ніч звучала як акт спротиву, підтримки та єдності — як нагадування, що боротьба за незалежність має глибоке історичне коріння.
Навіть серед вогню та небезпеки люди не припиняли стояти — і не втрачали голосу.
Вічна памʼять Героям Небесної Сотні.

14 лютого 2017 року під час судового засідання у справі про розстріл активістів Євромайдану оприлюднили новий відеодоказ, який раніше ніде не публікувався: ані у ЗМІ, ані в інтернеті. Це відео тривалістю 1 год 10 хв високої якості, на якому одним кадром, без монтажу зафіксована вулиця Інститутська в момент убивства протестувальників. Ракурс відео дозволяє відслідкувати як позиції силовиків, так і позицію активістів під час подій 20 лютого 2014-го.

Сообщение 20 лютого 2014 року – один із найтрагічніших днів в історії незалежної України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Саме в ці дні під час Революції гідності у 2014 році протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками протестів упродовж зими 2013-2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної сотні.

Про це пише Укрінформ.

Назва «Небесна сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному Майдані Незалежності 21-22 лютого 2014 року.

Читайте також:

• Майдан наших надій і сподівань. Дещо про підсумки Революції Гідності (+фото)

105-ом Героям Небесної сотні посмертно присвоєно звання Героїв України, а троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський та громадяни Грузії Зураб Хурція і Давид Кіпіані – посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної сотні.

Читайте також: Тетяна Бондарчук: “Коли чоловік загинув на Майдані, то у мене ніби серце вирвали”

До Героїв Небесної сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Наймолодшому з них, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної сотні троє – це жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

17 лютого 2021 року Верховна Рада визнала Революцію гідності одним із ключових моментів українського державотворення та виразником національної ідеї свободи.

Читайте також: Річниця Майдану: нам усе ще потрібен ремонт совісті

Сьогодні, 20 лютого на Майдані Незалежності, навколо монумента Незалежності, о 12:00 відкриється виставка «40 подій Майдану», о 17:00 розпочнеться меморіально-мистецька акція «Територія Гідності», присвячена Героям Небесної сотні.

О 18-й годині відбудеться хода пам’яті на вшанування Небесної сотні, початок – на Алеї Героїв Небесної сотні.

Читайте також: Про “Очі”, що тримали Майдан

Сообщение Сьогодні – День Героїв Небесної сотні. Честь і шана борцям за волю України! (+фото) появились сначала на Український репортер.

На межі століть український рух стояв на роздоріжжі. Більшість говорила про автономію, культурні права, поступові зміни. Про обережність. Про компроміси.

А Міхновський сказав — незалежність. Не завтра. Не колись. А як політичну необхідність.

У січні 1900 року він долучився до створення Революційної української партії. І вже за кілька тижнів у Полтаві виголосив промову, що лягла в основу брошури «Самостійна Україна». Згодом її надрукували у Львові — і вона стала одним із перших чітких програмних текстів українського самостійництва.

Міхновський не просто апелював до емоцій. Він аргументував.

Він звертався до міжнародного права, аналізував Переяславський договір 1654 року, доводив, що союз із Московією мав характер рівноправної угоди, яка згодом була порушена односторонньо. Він розкривав механізми русифікації й великодержавної політики царизму.

Але головне — він змінив тон розмови. Україна для нього була не «частиною», не «периферією», не «питанням автономії».
Україна — це мета. Самодостатня цінність. Держава, яка має право існувати для себе.

Його ідеї тоді здавалися радикальними. Та історія показала: вони були пророчими.

Сьогодні, коли слово «самостійність» вже не потребує пояснень, варто пам’ятати, що понад сто років тому його доводилося вимовляти всупереч часу. І хтось мав наважитися сказати це першим.

За матеріалами Історія України

Микола Іванович Міхновський (19 березня 1873 — 3 травня 1924)  — український політичний та громадський діяч кінця XIX — початку XX століття. Адвокат, публіцист, ідеолог українського самостійництва, перший представник українського націоналізму, діяч Української Народної Республіки і організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні.

Представник священницького роду Міхновських. Народився у селі Турівка, Полтавська губернія, Російська імперія. Член Братства тарасівців, засновник Української народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників. Один із популяризаторів словосполучень «козаки-українці» і «українці-козаки» як назви і самоназви представників українського народу. Прихильник розпаду Російської імперії та перетворення її на спільноту пов’язаних спільною історією країн і народів. Автор брошури «Самостійна Україна» (1900), підготував проєкт Конституції (1905). Помер у Києві, УРСР.

Послідовний прихильник створення незалежної України на всіх її етнічних територіях. Відповідно до українського законодавства може бути причисленим до борців за незалежність України у XX сторіччі.

Сообщение Пам’яті Миколи Міхновського появились сначала на Український репортер.

Новоліття — це початок відліку Божого Почину. Кожне нове літо наші пращури рахували з першого весняного молодика перед весняним рівноденням. Доктор філософських наук, етнолог, релігієзнавець, засновниця Об’єднання рідновірів України Галина Лозко зазначає: “Календар у наших пращурів був сонячно-місячний, тому важливими були обидва світила. Новий рік в українців починався з першого весняного Молодика — «нового» Місяця, що наставав перед весняним рівноденням. Був лише дуже короткий період у Київській Русі, коли нове літо починали з 1 березня (за нерухомим юліанським стилем) — і то, це було вже за християнства.

Це зафіксовано в наших літописах і християнських писаннях. Так, Новгородський 1-й літопис подає: «В літо 6645 наступущу в 7 марта» — тобто рік 6645 (або 1137-й християнського літочислення) настав 7-го березня (з першим весняним Молодиком). Астрономи підтверджують, що 7 березня 1137 року з’явився Молодик».

Це також підтверджують наукові праці відомого українського астронома Івана Климишина: «В результаті ретельного аналізу літописів був зроблений висновок, що новий рік починався на Київській Русі з появою нового Місяця в перші весняні дні, близькі до весняного рівнодення…».

Протягом тисячоліть чужі релігійні втручання постійно руйнували наш етнічний календар, через що літописцям доводилося передавати датування подій двома системами: «месяца марта 10 і небесного февраля 15… начат гинути Месяц» (тобто почалося затемнення Місяця), — оповідає Никонівський літопис.

Таке язичницьке датування зберігалося довгі століття після християнізації, в чому пересвідчуємося, читаючи Чернігівський літопис навіть під 1703 роком: «июль — месяц небесный настал в пяток, числа пятого месяца июня (книжного)».

Тому дуже сумнівними видаються і спроби сучасних ентузіастів-одинаків втручатися в календарне життя рідновірських громад. Етнолог Лев Гумільов стверджував, що зміна етнічного календаря здатна зруйнувати не тільки традиційний устрій життя, але й психіку людини, і відповідно — долю держави. Отже, календар належав до сфери сакрального і втручатися в нього не дозволялося будь-кому. Цією важливою справою календарного впорядковування часу займалися спеціально освічені волхви.

Виходячи з нашої давньоруської традиції, нове, 7534 літо (від Трипілля), з урахуванням новорічних звичаєвості та обрядовості, цьогоріч настане 17/18 лютого.
В індійській культурі з прадавніх часів в ніч перед народженням нового місяця, що передує весняному рівноденню, святкують Махашиваратрі — Велику ніч Бога Шиви, символом якого є Триглав, Трисил (Тришула) — нинішній Герб України. Ця традиція започаткована з часів прибуття в Індію наших пращурів аріїв-трипільців приблизно 4 тисячі років тому.

Наші пращури знали, що в цю ніч північна півкуля планети Земля розташована таким чином, що в людині відбувається природнє піднесення внутрішньої енергії. Це час, коли сама природа спонукає людей до досягнення піку духовності. Щоб скористатися цим, в Індії було започатковано святкування, яке проходить всю ніч. В ніч з 15 на 16 лютого поточного року Індія святкувала Велику ніч Бога Шиви — Махашиваратрі.

А з 17 на 18 лютого розпочнеться 7534 рік за арійським літочисленням (календарем). В інші роки Новоліття (новий рік), як правило, настає у березні. Наприклад, у 2024 році воно випало на 11 березня.

Свято зустрічі нового літа (року), що має починатися хлопчачим обрядом «засівання» вдосвіта, отримало назву «Новоліття». За таблицею Сонячних фаз дату «Новоліття» (нового року) розраховано так: Весняне рівнодення у 2026 році в Києві відбудеться 20 березня о 16:45 за київським часом. Цей момент символізує початок астрономічної весни.

Перший весняний Молодик, що настає перед весняним рівноденням у поточному році, з’являється 17 лютого о 14 год 01 хв. за київським часом. Вечір перед Новоліттям у наших предків завжди був Щедрий. Кожен день тижня має свою планету (Бога-Покровителя). Як повідомляють давні Лунники (книги волхвів-астрономів), той Бог, який покровительствує першому дню нового літа, є знаковим для всього року. Згідно з Колом Сварожим, нове, 7534, літо починається 17/18 лютого 2026 р. (після різдва першого весняного Молодика) та проходить під впливом Вогнебога Симарґла і скіфського Бога Ареса, оскільки новий Місяць «народжується» саме у Їхній день (напередодні — у вівторок, 17 лютого о 14.01, а для початку року потрібен повний день).

Зауважу, що згідно календаря, впровадженому московським царем-інородцем петром першим, який привласнив первинну назву нашої Держави «Русь», ставши «російським самодержавцем», на московських болотах йде лише 2026 рік. У євреїв, згідно їх календарю, — 5786 рік.

Дорогі українці, пам’ятайте наше істинне літочислення! Вітаю з нашим Новоліттям — Новим 7534 роком, в якому з кожним днем ми наближаємо нашу спільну омріяну Українську Перемогу!

Слава УкРАїні! Смерть ворогам!

Ірина Омельченко (ОМІРА), поетеса,
письменниця, Вчитель відичних знань

З творчістю та історично-відичними дослідженнями Ірини ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА) можна ознайомитися за посиланнями:«Нас не здолати нікому»

• «Код українців: Нові вірші Ірини Омельченко»
• «З Днем Народження, люба Україно!»
•  «Україна – це місце зв’язку між людством та Духом Нової Епохи»
• «Перемога України є Божим планом…»
• «Україна – Месія Людства»
• «Вселенський закон «Творення». Перемога України визначена як і загибель московської імперії зла»
• «Ми Переможемо»
•  «Творець перемагає під ЖОВТО-БЛАКИТНИМ стягом»
• «Війна вільних людей з москалями-психопатами-садистами»
• «Це наша доля — перемогти і вічно жити, бо як на небі, так і не землі …»
• «Україна має стати інтелектуальним і духовним центром об’єднаної Європи»
• Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє
• Усвідомте героїзм українців і страх інородців
•  Україна бореться з москалями-рашистами — андрофагами-людожерами
• Оптимізм і впевненість українців та духовний занепад європейців

Телеграм канал Ірини Омельченко “УКРАЇНСЬКІ ВОЛХВИ” за цим посиланням.

Сообщение Із 17 на 18 лютого розпочнеться 7534 рік за арійським літочисленням появились сначала на Український репортер.

Його життя було сповнене таких драм і випробувань, яких і ворогові не побажаєш. Можливо, хтось інший уже й не вибрався б із того лабіринту, в якому волею долі опинився Йосиф Сліпий, а йому вдалося. Якась невидима нитка Аріадни щоразу виводила його із, здавалось би, безпросвітної теміні на денне світло. Ніби спеціально доводячи, що сила віри – безмежна, а сила духу – незламна.

Майбутній кардинал і Патріарх за кожної нагоди старався вирватися на малу батьківщину – в село з незвичною назвою Заздрість, що на Тернопільщині. Тут, 17 лютого 1892 року, на світ з’явився хлопчик, якого нарекли Йосифом. “Це була велика сім’я з восьми дітей, – розповідає Ukrainian People Ірина Іванкович, директор Центру дослідження спадщини Патріарха Й. Сліпого (США). – Родина належала до поважаних (батько був війтом), заможних і освічених. А головне – з дуже правильними пріоритетами виховання в духовності та в національній свідомості”.

Найменший син Івана і Анастасії ріс допитливим, кмітливим, жвавим, але час від часу мав клопоти зі здоров’ям. Відомо, що у ранньому віці він серйозно занедужав. На лікарів надії було мало, тому батьки вирушили з дитиною на руках до Зарваницької Богородиці. Після молитви перед чудотворною іконою Йосиф одужав. На радість тата і мами, а також сестер та братів. До речі, один із них – Роман – став для Сліпого першим вчителем. Купив абетку та вирішив ознайомити з нею малого. У результаті той уже в п’ять рочків умів читати!

Опісля і в школі, і в гімназії відзначали, що цей учень із темно-синіми очима й чорним, мов смола волоссям, був напрочуд беручкий до знань. На відміну від однолітків, котрі тільки й думали про копаний м’яч, його не треба було особливо мотивувати і, тим паче, змушувати до навчання. Що в дитячі роки, що у старшому віці, коли треба було обирати стежку в житті. Випадково чи ні, але перша зустріч з Андреєм Шептицьким відбулася ще коли Йосиф Сліпий був… гімназистом.

“Тоді митрополит здійснював візит до Тернополя, в рамках якого завітав до учнівської молоді, – каже Ukrainian People Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ (Львів). – Під час спілкування він ставив присутнім складні богословські питання. На одне з них – дуже й дуже важливе – Йосиф зумів відповісти. Згодом, коли юнак вступав до семінарії, на іспитах Шептицький поставив йому те ж питання. Тобто владика Андрей уже тоді зауважив цього здібного, працьовитого та обдарованого хлопця…”

Звісно, ніхто й подумати не міг, що мине “надцять” років і Йосиф Сліпий стане ректором духовної семінарії, в якій колись вчився (оце зиґзаґ долі!), а потім очолить богословську академію. Коли ж Андрея Шептицького в 1944 році не стане, посяде його місце. До речі, висвячення на єпископа було проведено заздалегідь – ще 1939-го – й цілком таємно. Адже радянська влада, що прийшла на Західну Україну, занесла над Церквою дамоклів меч. І лише вичікувала слушного моменту, щоб його опустити.

Такий момент настав зовсім скоро – весною 1945 року. Хвиля червоного терору накрила духовну еліту Західної України. Серед тих, хто потрапив до рук НКВС, був і Йосиф Сліпий. В один момент його життя перетворилося на пекло: наступні майже двадцять літ (якщо бути точним – вісімнадцять) він проведе у таборах та на засланні.

“Йосифа Сліпого засуджували декілька разів, – мовить Ірина Іванкович. – Перший – 1946 року, другий – 1953-го, третій – 1957-го… Звинувачували насамперед у буржуазно-націоналістичній підривній роботі, зв’язках із Ватиканом та опорі совєтському режимові… Побоюючись його авторитету і впливу на людей, постійно етапували. Сибір, Заполяр’я, Мордовія, Красноярський край, тобто географія надзвичайно широка”.

“Ці етапи були страшенно виснажливими, – додає Олег Турій. – Адже дуже часто ув’язнених перевозили в товарних вагонах, до того ж – із кримінальними злочинцями. У спогадах Йосиф Сліпий згадує, як його і обкрадали, і знущалися, і обпльовували. Особливо дошкульними були, як він писав, “малолєткі”, котрих часто спеціально натравлювали. Тільки уявіть собі: людина, яка знала до десятка європейських мов, мала два докторати, широкий кругозір, опиняється у такому середовищі. Тим не менше він це все стоїчно переносив!”

Як і подальші випробування у таборі. Звісно, засуджені не сиділи, склавши руки, а гарували по-чорному. На лісоповалі, торфорозробці, каменоломнях та на інших фізично складних роботах. Візьміть до уваги, що це відбувалося за температури, що іноді сягала мінус сорок градусів! Тож хвороби і травми були постійними супутниками ув’язнених. Не оминули вони й предстоятеля УГКЦ.

“У нього, скажімо, був перелом руки, – говорить Ірина Іванкович. – І коли він звернувся до лікаря, той відповів: “Іншим ламають ребра, а вам зламали тільки руку”. Загалом у документах зафіксовано, що Йосиф Сліпий близько ста разів мав різного роду хвороби і не завжди йому надавали відповідну медичну допомогу. Наприклад, коли він вийшов з ув’язнення, то мав обморожені ноги, які досить довго лікував. Вони були такі посинілі, як довбоньки… Здоров’я підірвали не тільки важкі роботи та кліматичні умови, а й допити ще під час слідства, коли завдавали фізичних ушкоджень”.

Та навіть посеред того жаху Блаженніший намагався шукати довкола щось… прекрасне. Наприклад, милувався природою та її багатством, про що навіть писав у листах на Батьківщину. Згадав на засланні і про своє захоплення з дитячих років – вивчення рослин, і став збирати гербарії. До подиву інших “братів по нещастю”, які не могли збагнути, навіщо це робити?! Тим більше годі було шукати розуміння в колекціонуванні метеликів, жуків та інших комах. Можливо, такі прості речі – окрім віри, звісно – і допомогли митрополитові вижити.

До слова, ті, хто познайомився з Йосифом Сліпим “там”, у своїх спогадах потім відзначали, що він залишався комунікабельною людиною. Нерідко влаштовував імпровізовані лекції для ув’язнених на різні теми – від теологічних до світоглядних. А коли приходили посилки від рідних чи знайомих з України (оце була радість!), завжди ділився їх вмістом з іншими. Чай, цукор, сало й т. п. Дарував іншим і цигарки “Казбек”, які були в таборі на вагу золота.

“Коли ж надсилали родзинки, Йосиф Сліпий настоював їх на воді, отримуючи в той спосіб переброджене легке вино, – зазначає Олег Турій. – Потім використовував його, щоби відправляти богослужіння. Очевидно, робив це не публічно, а радше так приватно. Відомо навіть про кілька випадків, що він висвятив окремих осіб на священників…”

… І ось митрополит знову в потязі. Чутно, як “рахують” кілометри колеса вагонів, а в голові одна думка: куди, а головне – навіщо – його везуть? Виявилося, що дорога пролягла до столиці імперії. У москві вже вирішили подальшу долю Йосифа Сліпого.

1963 рік. Щойно вдалося “загасити” Карибську кризу (на Заході її називали кубинською), яка ледь не призвела до ядерної війни між срср і США. Треба було “перезавантажувати” відносини між кремлем та Білим домом. Відтак почастішали неформальні контакти між двома країнами. Опосередковано участь у цих перемовинах брав і Ватикан. На якомусь етапі, власне, постало питання про Йосифа Сліпого.

“До Хрущова було доведено прохання Папи Івана ХХІІІ звільнити митрополита. На що той відповів: “А він ще живий?!” Тобто Микита Сергійович дуже добре знав, хто такий Сліпий, бо арешти відбувалися якраз, коли він очолював компартію України. І зрештою, був поінформований про всю цю спецоперацію з ліквідації УГКЦ. Але надалі за долею її предстоятеля не дуже стежив, адже вважав, що людина у 70 років після тих випробувань, тих лихоліть, які випали на її долю в ув’язненні, або справді померла, або в такому стані, що, напевно, недієздатна. Тому для Хрущова це була досить гарна нагода зробити жест “доброї волі” й показати, що він йде на певні, так би мовити, поступки чи прохання Заходу і, зокрема, Ватикану”, – зазначає проректор УКУ.

Кремль погодився дати волю Йосифу Сліпому, але про повернення в Україну не могло бути й мови. Ба більше – митрополит мав полишити срср. Назавжди! Звичайно, Блаженніший був не в захваті від такого рішення (це м’яко кажучи), але іншого варіанту не існувало. Його знову посадили в поїзд, та відправили за кордон. Тішив себе думкою, що наостанок бодай з вікна побачить рідні краєвиди, але… Маршрут пролягав не через Західну Україну, а через Білорусь.

А вже 9 лютого – незадовго до свого дня народження – Йосиф Сліпий прибув до Італії. Його “сховали” від допитливих очей у монастирі поблизу Рима. Треба було щонайменше відійти після довгої дороги та перевести подих на новому місці. На жаль, відразу після приїзду він досить сильно захворів. За словами Олега Турія, з’явились чутки, що митрополита, можливо, отруїли. На щастя, підозри не підтвердилися. Це виявилось просто виснаження організму. Тож незабаром владика одужав та зміг не просто взяти участь у Другому Ватиканському соборі, а виступити з 20-хвилинною промовою.

У подальшому здоров’я не підводило главу УГКЦ, тож він розпочав дуже активну діяльність. Дивуючи багатьох людей, які не сподівалися на такий обсяг, розмах і масштаб. Перші два декрети Йосифа Сліпого були присвячені заснуванню Українського католицького університету ім. св. Климента Папи, а також зведенню собору святої Софії в Римі. Останній постав за два роки – восени 1969-го – і став не тільки ще однією окрасою італійської столиці, а що важливо – осередком духовного та культурного життя українців.

Цікаво, в якому ритмі точилося життя Йосифа Сліпого? “Щоденного графіка, такого чіткого, не зафіксовано, – ділиться д-р Ірина Іванкович. – Проте відомо, що він вставав надзвичайно рано – зі сходом сонця. Завжди була молитва, божественна літургія, а пізніше різні справи. Візити, зустрічі, перемовини. Зрештою, господарчі та юридичні справи. Як не з будівництвом собору св. Софії, то з поверненням храму свв. мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці… Одне слово, у Йосифа Сліпого були дуже насичені дні. Надзвичайно. Тобто він вів досить бурхливе життя як на людину, котра в такому досить поважному віці надолужувала втрачених вісімнадцять років в ув’язненні”.

Окрема і широка тема – пастирські візити. Йосиф Сліпий невтомно подорожував країнами та континентами, щоб зустрітися з вірними УГКЦ. Їхав чи летів туди, де були українці. Дістався навіть до Австралії, Аргентини, Колумбії. Звичайно, не раз відвідував США. Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго, Стенфорд та інші міста. А 1976 року мав навіть зустріч у Вашингтоні з президентом Джеральдом Фордом.

“Йосифа Сліпого приймали як людину, котра представляє інтереси українців, не тільки перші особи Сполучених Штатів, а й Канади, Австралії та інших країн, – каже Олег Турій, кандидат історичних наук. – Фактично він виконував ту місію, якою не займалась влада радянської України. Іншими словами – став свого роду репрезентантом, навіть можемо сказати етнархом, неіснуючої держави… І це також можна зарахувати до переліку найвидатніших здобутків Йосифа Сліпого”.

… На “вічне місто” опустилась ніч. Позаду був ще один день. Перебираючи його події, він залишився задоволений. Вдалося зробити навіть більше, ніж сподівався. Завтра було заплановано не менше справ, тож треба було бодай трохи виспатися. Ось уже й місяць заглядає у вікно.

Працездатності Йосифа Сліпого дивувалися всі. Не тільки інші кардинали (цей статус Папа Римський надав українцеві ще у 1965 році), а й набагато молодші священники. Що там казати – особисті секретарі не завжди могли “змагатися” з владикою. І не завжди розуміли (для чого?!), коли він волів власноруч підписувати всі листи-відповіді. Навіть тим, хто зробив мінімальні пожертви – 5 чи 10 доларів – на потреби Церкви…

“Я точно знаю, що він був фанатично працьовитою людиною, і цього ж вимагав від усіх, – говорить Олег Турій, завідувач кафедри церковної історії УКУ. – Біля нього ніхто не витримував. Коли Йосиф Сліпий бачив, що хтось сидить без діла, то казав: “Робіть щось!” або по-галицьки – “не тиндайте” (сучасною мовою – “не байдикуйте”). Цю фразу згадують чимало людей”.

“Він справді був надзвичайно вимогливий, – додає Ірина Іванкович, голова Релігійного товариства українців католиків “Свята Софія” (США). – І до себе, і до інших. Наприклад, до студентів та колег, особливо науковців… Ті, хто ближче спілкувався з Йосифом Сліпим, відзначають його надзвичайну співчутливість, доброту, вирозумість. Проте, якщо вже йшлося про загальне добро, то міг бути суворий, строгий… Знаєте, це була людина твердого характеру, але м’якого серця. Він любив Бога, любив людей, любив те, що робить”.

Останню крапку у життєписі предстоятеля УГКЦ було поставлено 7 вересня 1984-го. Йосиф Сліпий мав тоді 92 роки. Навіть якщо не знати біографії Патріарха, цифра справляє враження. А якщо врахувати, знову ж таки, через що йому довелося пройти, це справді неймовірно. Кредо, яке він свого часу обрав для себе та помістив на єпископський герб – “Per aspera ad astra” (“Через терни до зірок”) – цілком відповідає тому шляху, який довелося пройти уродженцю села Заздрість на Тернопільщині.

“Думаю, перша і найголовніша заслуга Йосифа Сліпого – те, що він не зрадив своїй Церкві, – підсумовує Олег Турій. – Тобто залишався ієрархом навіть всупереч тому, що її офіційно оголосили неіснуючою, делегалізованою. У цьому якраз полягало, можна сказати, таке провидіння митрополита Андрея Шептицького, який, обираючи на свого наступника саме Йосифа Сліпого, передбачав і переслідування, і можливе знищення УГКЦ. Але він вважав: якщо її очолить людина, яка сама не зламається, то цю Церкву неможливо буде знищити”.

Що й казати – незламний!

За матеріалами Ukrainianpeople.us

Сообщение Незламний Йосиф Сліпий. Пам’яті патріарха появились сначала на Український репортер.