Коли ми чуємо слово “мольфар”, уява одразу малює сивого старого, який стоїть на вершині скелі серед грози й розганяє хмари. Для більшості сучасників це просто красива карпатська легенда, елемент кіно чи книги. Але в глухому селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині жила людина, яка довела, що мольфарство – це не вигадка письменників.
Михайло Михайлович Нечай (1930-2011) став першим, хто відкрито заявив на всю країну, що він володіє давньою магією предків і проніс цей титул крізь радянські заборони та людську зневіру.
Коріння магічної сили Михайла Нечая сягає глибини століть. Сам він стверджував, що є прямим нащадком легендарного брацлавського полковника Данила Нечая, якого вважали козаком-характерником – воїном, якого не брала куля.
Проте головною наставницею маленького Михайлика стала його бабуся Ганка. Він на все життя запам’ятав, як вона садовила його в сакви, закидала на плечі й піднімалася високо в гори збирати зілля. Бабуся вчила онука розмовляти з деревами, чути голос вітру й бачити силу в кожній травинці.
Вже у вісім років малий Михайло вперше відчув дивний дар: він зміг звичайним дотиком руки зупинити сильну кровотечу в друга та пораненого лісника. Саме тоді бабуся зрозуміла, що хлопчик готовий до великого посвячення.
Михайло Нечай не був самітником, який ховався від світу. Навпаки, він був неймовірним майстром гуцульської культури та віртуозно грав на стародавньому інструменті – дримбі. Свою першу дримбу він змайстрував у важкому 1941 році, продаючи інструменти біля церкви, щоб допомогти родині вижити в голодні часи.
Саме музика зв’язала його з великим кіно. Коли режисер Сергій Параджанов приїхав у Карпати знімати свій шедевр “Тіні забутих предків”, він два тижні жив поруч із Нечаєм. Мольфар консультував знімальну групу щодо справжніх гуцульських обрядів, а видатний актор Іван Миколайчук саме у діда Михайла вчився майстерно грати на дримбі для кадру.
А у 1964 році Михайло заснував знаменитий ансамбль дримбарів, яким керував сорок років.
Сам Нечай називав себе виключно “білим магом” – сонячним провідником, який використовує сили природи лише для добра. При цьому він ніколи не заперечував існування “чорних” магів, кажуть, що між ними в Карпатах точилася постійна невидима боротьба.
Побут діда був напрочуд скромним, хоча до його хати стояли кілометрові черги. До нього їхали всі: від звичайних селян до відомих політиків, артистів та закордонних гостей. Грошей за допомогу він ніколи не вимагав – брав лише те, що люди давали самі. Мольфар не вживав м’яса, а його єдиною пристрастю була міцна, духмяна чорна кава, яку він пив у величезних кількостях. Довгі роки його єдиними компаньйонами в хаті залишалися дружина Анна та велика чорна кішка.
Кажуть, він володів неймовірною силою розганяти хмари. Під час першого фестивалю “Червона рута” у 1989 році в Чернівцях, Нечаю офіційно доручили забезпечити гарну погоду. І поки навколо міста лили зливи, над самим стадіоном світило яскраве сонце.
Трагічний фінал та моторошне пророцтво.
Останній мольфар Карпат знав свою долю заздалегідь. Він неодноразово повторював, що його земний шлях закінчиться трагічно. Так і сталося 15 липня 2011 року. 81-річного діда Михайла у власній хаті вбив психічно хворий релігійний фанатик, який потрапив до нього на прийом під виглядом звичайного відвідувача.
Смерть Нечая породила безліч чуток. Хтось казав, що він забрав із собою таємниці карпатського мольфарства, не знайшовши гідного учня, який би любив людей більше за гроші. Проте в народній пам’яті назавжди залишилися його слова про те, що людина має жити в абсолютній гармонії з природою і мати чисті наміри.
Він був живим символом старої, містичної України, яка вміла розмовляти зі своєю землею на “ти”. Його життя – це нагадування про те, яку колосальну силу та мудрість приховують наші Карпати.
