Українська газета “Сурма”, що виходить в американському Чикаго, розмістило інтерв’ю з авторами книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», журналістами Світланою та Леонідом Фросевичами. Публікуємо цей матеріал.
У Києві в Товаристві «Знання» України відбулася презентація книжки «27 днів між життям і смертю». То є документальні свідчення про воєнні злочини московитських окупантів у селі Ягідне на Чернігівщині, що їх зібрали українські журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. Кошти за перші розкуплені примірники автори спрямували на фронт для Окремого полку безпілотних систем «Яструби». Водночас видання вже надіслане на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
У КАТІВНІ ПОБУВАЛИ ТРИ ПОКОЛІННЯ ОДНІЄЇ РОДИНИ
– Коли зродилася ідея зібрати ці надзвичайно болючі свідчення та як тривав процес?
– 3 березня 2022 року окупанти взяли у заручники більше 368 мирних жителів села Ягідного (від немовлят до людей похилого віку), – розповідає Світлана Фросевич. – Ми почали працювати над книгою наприкінці літа 2022 року після того, як почули по телебаченню про тортури в Ягідному. Доти їздили Київщиною та знімали сюжети про зруйновані села. А коли приїхали в Ягідне, побачили підвал, де тримали заручників, то зрозуміли, що одним репортажем не обійдеться. Хоча людям було важко розповідати про пережите, не хотіли розмовляти: багато в кого тремтів голос, трусилися руки. Через те збір свідчень розтягнувся. Психологи радили їм виговоритися, щоб полегшало. Дехто погодився.
Першим оповідачем був Іван Петрович Пільгуй. У катівні Ягідного побувала вся його родина (три покоління, 10 чи 11 осіб): він з дружиною, двоє синів з невістками і по двоє онуків. Іван Петрович до повномасштабної війни працював у школі завгоспом, а коли після всіх подій почали приїжджати делегації ледве не з усього світу, то став екскурсоводом. Господар, свідок, оповідач. Людина, яка доглядала цей понищений дитсадок і школу. Трохи згодом інші жіночки почали розповідати. Багато хто відмовляв.
Дивіться відео про ягіднянський підвал, де утримували заручників: Ягідне. Не було надії, що хтось вийде живим. Частина 2.
Ми збирали свідчення по крихті, на вулицях, на лавочках, де сиділи бабусі з дітьми. У книзі є 11 історій конкретних осіб (під кожною розповіддю – к’юаркод, тож можна одразу подивитись відео). У розділі «Недожите життя» розповідаємо про людей, які померли в підвалі або яких розстріляли на вулиці чи вдома. Дуже важко було збирати інформацію, адже люди перед камерою губилися, починали плакати…
– Майже півтора року працювали над книгою. Вийшла у Кам’янець-Подільському видавництві «Рута», – долучається до розмови Леонід Фросевич. – Мали справу з фаховою верстальницею Наталією Кальченко, яка стала авторкою дизайну та палітурки.
Маємо запрошення на презентації від гуманітарних установ та освітянських закладів України. Знає про книгу й українська діаспора. Зацікавилися закордонні вчені-дослідники теми рашизму-фашизму, які вивчають докази резонансних воєнних злочинів і подій у селі Ягідному.
Книгу «27 днів між життям і смертю», як тільки вийшла з друкарні, ми одразу спрямували до Міжнародного кримінального суду в Гаагу. Спецтрибунал ще у процесі створення, можливо, згодом надішлемо й туди. Тим часом Міжнародний кримінальний суд діє. Сподіваюся, наші докази воєнних злочинів рашистів в Україні також будуть розглянуті.
ЗРОБИЛИ ЛЮДЕЙ ЖИВИМ ЩИТОМ
– Чому окупанти зачинили людей саме у підвалі?
– То об’єднана двоповерхова школа-дитсадок. На 2 і 1 поверхах рашисти влаштували свій штаб. І щоб на них не впали ракети чи снаряди, то загнали жителів Ягідного в підвал. Зробили людей живим щитом. Всіх. Підвал був надзвичайно тісний: на людину навіть одного стільця не випадало. Спати не було де. Один чоловік спав стоячи і прив’язував себе шарфом за шию до спортивної дерев’яної драбини. Страшні тортури. Але люди проявили виняткову силу волі. Неймовірні українці. Це свідчить про те, хто ми є як нація. Адже код нації проявляється у вирішальні моменти. Можливо, й самі не знаємо, які ми спадково вільнолюбні.
Ті, хто все це пережили, називають той підвал концтабором та порівнюють з фашистськими Освенцимом і Бухенвальдом. Тому що рашисти постійно катували. Люди задихалися, страждали від голоду, без ліків. Десятеро померли у підвалі. На вулицях села розстріляно 11 жителів.
Ми запитували їх: чому не втекли, знаючи, що ворог підходить? Виявляється, були переконані, що рашисти прагнуть захопити великі міста, а маленьке село проїдуть транзитом. Тож навіть родини з Чернігова з маленькими діточками приїхали в село до батьків, аби знайти прихисток. Багато було маленьких дітей. Окупанти знущалися. Випускали в туалет дуже рідко: бранці на відра ходили, стояв страшний сморід. А коли дозволяли вийти надвір, то стріляли під ноги, жінки в паніці тікали, а рашисти реготали і знімали на відео. Люди майже місяць спали стоячи, заклякали. Коли читаєш книгу – по-новому переживаєш. Важко.
НАЙМЕНШІЙ ДІВЧИНЦІ ВИПОВНИЛОСЯ ПІВТОРА МІСЯЦЯ. НАЙСТАРШІЙ ЖІНЦІ – 93 РОКИ
– Чи плануєте довидання книги, адже 300 примірників – не так багато для настільки вагомого видання?
– Якщо буде зацікавленість меценатів – можна перевидати, – розмірковує Леонід Фросевич. – Плануємо перекласти англійською та німецькою мовами. Важливо, щоб світ якомога ширше дізнався про трагедію Ягідного.
Втім у Ягідному побували чимало лідерів та високопосадовців з різних країн: від ексдержсекретаря США Ентоні Блінкена до президентів Німеччини, Латвії, верховних комісарів Євросоюзу, представників ООН. Десяткам лідерів різних країн розповідали про жахіття, що коїлося у рашистському концтаборі села Ягідне. Світ має знати. Злочини мають бути зафіксовані.
Для нас, журналістів, було найважче чути, як там страждали діти. Найменшій дівчинці виповнилося півтора місяця. Найстаршій жінці – 93 роки. Коли люди в підвалі помирали від задухи, то вони божеволіли. І це все відбувалося на очах у дітей. Божевілля могло тривали добу-дві, доки людина помирала у нестерпних муках. Мертвих там і залишали. Тільки коли назбирається кілька покійних – дозволяли винести на подвір’я, де стояла кочегарка, і там складали. Дехто був ще живим, а їх наказували виносити «за компанію», тож помирали у кочегарці. Одна жінка там ще три дні помирала. Потім дозволяли відвезти на цвинтар і поховати. Родичі копали ями, а в цей час під’їжджали рашисти і стріляли з кулеметів по похоронній процесії. Люди стрибали в ями. Були поранені. Тому й називають це концтабором смерті.
Діти навіки запам’ятають ці події. Чимало дітей досі перебувають закордоном на лікуванні й реабілітації. Жорстокість окупантів зашкалювала. Та попри все була й дивовижна мужність, стійкість, незламність людей, які кажуть, що страху не було, бо «знали, що тут помремо».
Одна жінка розповіла, що найстрашніше для неї було почути в розмові дітей, які сиділи поряд: «Добре, що ми помремо всі разом, всіх разом поховають». Діти вже не боялися. Окупанти заходили в підвал з автоматами, лякали розстрілами. Змушували вчити гімн росії, за що обіцяли відпустити додому з речами. Але ніхто не вчив і не співав. Змушували читати московські газети. Не читали. Кажуть, що вже зараз не змогли б. А тоді було відчуття, ніби ходять по лезу ножа. Однак проявили таку стійкість, що мурахи по шкірі.
Світлина Ольги Меняйло з Ягідного, зроблена одразу після звільнення села, коли люди ще деякий час перебували у підвалі, облетіла світ завдяки журналу «Таймс». Окупанти відбирали телефони, але ця жінка дивом заховала і сфотографувала. Згодом, коли заручники вийшли з підвалу, ще один герой нашої книги дістав свій закопаний там телефон, який не розрядився, та встиг зазняти. У нашій книзі є його світлини.
Ми спілкувалися з прокуратурою Чернігівщини. Відомо, що ідентифікували 15 окупантів (переважно – тувинці), причетних до подій у Ягідному: їх заочно засуджено до 12 років позбавлення волі. Журналістам «Суспільного» вдалося впізнати одного з двох найжорстокіших, який воює зараз на сході: Семен Соловов на прізвисько Клен (заочно засудили до 12 років ув’язнення, а наразі його українські адвокати подали апеляційну скаргу. Сподіваємось, вирок буде підтверджено). Другий – командував групою окупантів у Ягідному: полковник Алєксєй Жуков з Єкатеринбурга (ідентифікували журналісти «Суспільного» місяць тому, коли наша книга вже була у друкарні). Прокуратура Чернігова зараз проводить слідство щодо нелюдів. Сподіваємось, будуть справедливі вироки…
Бесіду вела Ольга Дубовик, журналістка, газета “Сурма” (Чикаго, США)
Відео презентації книжи в Товаристві “Знання України”, будь ласка, дивіться за цим посиланням
