Як із поранених воїнів АТО роблять «здорових». Скандальні комбінації медкомісій

Жорстока реальність: чимало наших воїнів, які захищали Україну на фронті, повертаються до рідних домівок, сподіваючись на максимальну підтримку з боку держави. Натомість зіштовхуються з байдужістю, черствістю, ігоруванням їхніх законних прав. Ось які перешкоди зустрів на своєму шляху Руслан Зварич із Хмельницької області.

– У квітні 2014 року я пішов добровольцем на фронт, – розповідає “Українському репортеру” Руслан. – Був автоматником, потім – старшиною штурмової роти, воював у Пісках, на першій лінії оборони. Це ж околиці Донецька. Тоді там «жарко» було. Бої, розвідка, словом, усе як на фронті. Того ж року мене вперше зачепило – контузія… Трохи згодом знову дісталося – на свято Покрови у бою в Пісках мене було тяжко поранено. Тоді дев’ятеро бійців потрапили під обстріл, загинув танкіст Іванич. У мене було поранення в шию, осколок пройшов під ребрами, зачепив печінку, іншим осколком був поранений у живіт, ще один потрапив у печінку, так там і залишився. Також отримав поранення коліна, ще й контузію, причому досить серйозну… Через поранення у мене досі не функціонує права рука. Я її, на жаль, зовсім не відчуваю. Довго лікувався… Коли постало питання з оформленням інвалідності, тоді я зрозумів, що це дуже непросто. В листопаді 2016 року мені призначили третю групу інвалідності, хоча від лікарів я чув, що з такими пораненнями мені можуть оформити другу групу інвалідності.

Але в комісії мені сказали, що можуть, як добровольцю, дати групу на рік, і – “більше до нас не приходьте”. Отак мене “пожаліли”. Хоча маю медичний висновок, що дійсно не працює права рука, є проблеми із зором.

Минув рік, наприкінці 2017-го я пройшов процедуру перекомісування в районній комісії, потім в обласній. Остання направила мене для обстеження в місто Дніпро. Тамтешні лікарі дійшли висновку, що в мене почав падати зір, зі слухом стало гірше, чого раніше не було (наслідки контузії). Після цього у Хмельницькому я знову проходив медико-соціальну експертну комісію. Однак цього разу мені сказали, що групи “не положено”, бо, мовляв, надійшов медичний висновок із Дніпра – зі здоров’ям, виявляється, “все добре”. Що у мене було тільки осколкове поранення в шию, відтак осколок видалили, і все – здоров’ю ніщо не загрожує. Ця неправда мене дуже вразила. Адже знаю: в медичній виписці з Дніпра зазначено зовсім не так, там вказано, яке поранення у мене. Запитується, яким документом оперували в комісії? Хірурги видалили лише один осколок, а багато інших в тілі ще залишилися.

– Вам показували ці документи, що надійшли з Дніпра?

– Так, я їх бачив, вони – з мокрою печаткою. Але подивіться, яка ситуація. У 2016 році, коли я проходив медкомісію, мені показували такі ж папери. І цього року мені також показали їх. Мовляв, лікарі з Дніпра відмовили мені в інвалідності. Але ж це не так. Питання вирішує медико-соціальна експертна комісія.

– Як ви сьогодні себе почуваєте?

– Руки стали німіти, уже не можу сісти за кермо. А ще у мене ускладнення після контузії, часті головні болі, я постійно сиджу на пігулках, стрибає тиск. Почало часто “прихоплювати” серце. А ще з’явилися проблеми зі щитоподібною залозою. Тим не менш у Хмельницькому, в медико-соціальній експертній комісії, мені сказали, що я абсолютно здоровий. Така ось несправедливість.

– У Хмельницькому вам надали письмовий висновок про відмову в інвалідності?

– Ні. Дехто із знайомих каже: “Ти не знаєш, що треба робити для безперешкодного оформлення інвалідності?!”

– Очевидно, подібна несправедливість торкнулася й інших воїнів.

– На жаль, це так. Особливо добровольців. Мій знайомий з містечка Городок Сергій, позивний «Батя», був поранений у 2014 році. У нього поранені обидві руки, був контужений, це дуже вплинуло на зір, і йому дали третю групу загального захворювання.

Коли я на початку 2017 року приїхав до Хмельницького з медичними висновками з Дніпра і стояв у коридорі медико-соціальної експертної комісії, то спілкувався з побратимами, пораненими на сході.

Усі жартували, мовляв, хто скільки “нашкріб на групу”? Але це сміх крізь сльози. Пам’ятаю, як перед нами до кабінету завезли на інвалідному візку хлопчину, йому – двадцять три роки, немає обох ніг вище колін. Вони довго були в кабінеті, а коли відчинилися двері, у медбрата, який віз хлопця на візку, по щоках котилися сльози. Я почув, що цьому хлопцеві дали другу групу на рік.

– Скільки коштів вам потрібно щомісяця на лікування?

– Приблизно шість з половиною тисяч гривень. Більше того, через відмову в інвалідності у мене немає ніяких пільг ані на паливо, ані на електроенергію. Мешкаю в приватному будинку, а фізично працювати не можу.

– Хто ви за професією?

– Військовий, служив за контрактом. У 2002-му контракт закінчився, я його подовжив, потім п’ять років працював у Херсоні, в міліції. Тоді, за президентства Ющенка, було велике скорочення, і я потрапив під нього. А коли почалися бойові дії на сході, не вагаючись, пішов на фронт.

– Статусу учасника бойових дій у вас немає?

– Ні, бо я був добровольцем, служив у «Правому секторі». Сьогодні мешкаю з сім’єю в селі Крачанівка, це біля Полонного. У нас – троє дітей, найстарший, шестирічний син, пішов у перший клас, найменшій донечці – рік і два місяці. Дружина – у декретній відпустці. До війни ми тримали господарство, свиней, а коли пішов на фронт, дружині самій з дітьми було важко. Я до АТО займався столярською справою, але сьогодні не можу цього робити. Дякую хлопцям із Шепетівської самооборони – трохи допомагають.

– Тобто ви лишили дружину з малими дітьми і пішли на війну?

– Так. Я пішов за своїх діточок, за свою землю, за свій вишневий садок коло хати воювати. Звичайно, дружина відмовляла, але я не міг не піти. Ще у 2002 році прийняв присягу захищати Україну. Я родом із Херсонської області, а дружина – з Полонного. Мої батьки живуть на кордоні з Кримом. Також, мабуть, доведеться їх звідтіля забирати.

– Чим живе село Крачанівка?

– Гибіє. Хто молодий, здоровий – їде на заробітки. Багато виживають, тримаючи підсобне господарство. Скажімо, батьки моєї дружини тримають корови, здають молоко. Але це важка і дешева праця.

– Дуже прикро, що така несправедливість впала на голови наших захисників.

– Коли головлікарка з медико-соціальної експертної комісії забирала у мене групу інвалідності, вона ж не подумала, як я буду жити. Я тоді в її кабінеті зірвався. Бо перед тим розповідав їй, яка непроста ситуація склалася в моїй сім’ї. Сказав, що чиновниця чудово влаштувалася (їздить на розкішному автомобілі), що їй плювати на тих хлопців, які мерзнуть в окопах. Вся комісія сиділа, здається, шестеро було, слухали, а потім сказали мені, щоб я “стулив рота”.

***
Коли цей матеріал вже було підготовлено для розміщення на сайті, до редакції зателефонував Руслан Зварич. Розповів, що у січні 2018 року він зателефонував на урядову “гарячу” телефонну лінію і поскаржився на несправедливість. Його заяву переадресували до МОЗ.

– Мені надійшла відповідь з Міністерства охорони здоров’я, – розповідає Руслан Зварич. – Повідомляють, що мою медико-експертну справу було повторно розглянуто в Хмельницькому. Прийнято рішення продовжити третю групу інвалідності на рік “з можливістю подальшого раціонального працевлаштування”. Я поїхав до Хмельницького, де мені й видали документи про інвалідність. Тим не менше, вважаю, що за станом здоров’я мені повинні призначити інвалідність пожиттєво.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Від редакції. Звертаємося до в.о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун: на нашу думку, є підстави для проведення службової перевірки в Хмельницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи.

На фото: 2014 рік. Захисник України Руслан Зварич. В перерві між боями

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − three =