Як Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України розвиває комп’ютерні технології

У службовому кабінеті академіка Сергієнка − нічого зайвого, принаймні з того, що звик бачити в офісах перших осіб: ані нагород на полицях, ані сувенірів, ані портрета гаранта Конституції.

Декілька телефонів, очевидно, й урядового зв’язку, комп’ютер, шафа з книгами, журналами… На стіні − картина: замріяна річечка, зелені луки, дерева, ніби підпирають небо. Оцей мальовничий куточок збиває мене зі схеми розмови, яку завчасно прописав у блокноті, й повертає убік − до річечки. Хоч мозок і пронизує думка: через таке відхилення «від заданого курсу» можу не встигнути розпитати Івана Васильовича і про українську «Силіконову долину», і про державні замовлення, і про те, зрештою, коли наша наука прогримить на весь світ.

Сьогодні у мене розмова − з директором Інституту кібернетики імені Віктора Михайловича Глушкова НАН України, генеральним директором Кібернетичного центру НАН України, академіком НАН України Іваном Васильовичем Сергієнком.

− Художник намалював вашу рідну Полтавщину, Іване Васильовичу? − стихійно зринає зачин нашої бесіди з господарем кабінету. − Неймовірно красиві місця. Провідуєте тамтешній край?

− Рідний край. Село Білоцерківці, недалеко від Пирятина. Давнє село. Колись велике, багатолюдне. Після війни, коли я пішов до школи, у нас було змінне навчання, – пригадує Іван Васильович. – Незважаючи на те, що школа велика, за земства збудована, вчилися в дві зміни.

Якось уже через роки ми, дорослі люди, зійшлися до школи і знайшли там серед паперів класні журнали. Знаєте, скільки було четвертих класів? Можна порахувати − від А до І. Уявляєте? Навіть якщо врахувати, що до нас ходили діти з сусідніх сіл, що були біженці воєнного часу, все одно це багато.

Тепер − як усюди. Школи, лікарні по селах почали закривати ще за радянських часів. Здавалось би, в незалежній Україні це мало б зупинитися. Так ні − триває. А село без лікарні й без школи приречене на вимирання. На початку незалежності в селах ще були люди, які вміли доглядати землю, які цінували й любили її. Саме вони й мали налагоджувати нове життя. Та керівництво – всіх ланок – вчинило інакше.

Швиденько розпаювали землю, а що далі буде – не думали. Пустили спритних орендарів, яким потрібна була лише земля, а як там люди – байдуже. За безцінь взяли в користування паї, засіяли поля соняшником та ріпаком, що нещадно виснажує землю. Тих, хто не хотів з цим миритися, відсторонили, наймали робітників по інших областях, привозили таких, що їм усе одно, що з тією землею буде.

− Це ж чисті, незабруднені землі. Вони могли б добре годувати не тільки Україну, а й Європу.

− Так, так. Скрізь спостерігаємо подібну практику. І до чого таке «господарювання» дійде, якщо не зупинити? У мене таке враження, що країна могла б значною мірою жити за рахунок сільськогосподарської продукції, бо ж маємо ідеальні грунти.

Ні, доводять до ситуації, що селянин практично відлучений від землі, а її експлуатують чужі байдужі люди. Школи позакривали. Що робити людям, у яких діти школярі? Словом, все робилося для того, щоб молоді люди кидали села. Це зруйнувало не тільки окремі родини, окремі долі. Це спотворило весь лад нашого життя.

− А ми, пересічні українці, сподіваємося, що колись і наші вчені стануть нобелівськими лауреатами. Але у мене є сумнів, що така освітянська реформа дасть поштовх для розвитку талантів. До речі, на вашу думку, хто з науковців міг би претендувати на «нобелівку»?

− Нобелівську премію, як відомо, в галузі математики не присуджують. А вчені, якими можна пишатися, у нас є. Скажімо, академік Ігор Миколайович Коваленко. Довгий час він очолював у нашому Інституті відділ математичних методів теорії надійності складних систем.

Дуже талановитий математик, який свого дару не змарнував. Його добре знають у світі. Він створив наукову школу в цій галузі (основні наукові роботи І. Коваленка, як зазначає Вікіпедія, − з теорії масового обслуговування, математичної теорії надійності, ймовірнісної комбінаторики із застосуванням до криптографії, стохастичної геометрії. − Ред.). Сьогодні цим відділом керує член-кореспондент Національної Академії Наук України Микола Юрійович Кузнєцов.

Те саме можна сказати й про академіка Олександра Адольфовича Летичевського − відомого фахівця в галузі умовного програмування, найближчого учня Віктора Михайловича Глушкова. До речі, обидва академіки − випускники 92-ї київської школи імені Івана Франка, а потім − університету імені Тараса Шевченка.

Авторська ремарка. Погляд ковзнув по портретах, що на стіні кабінету. Господар пояснює, хто є хто у цій галереї видатних.

− Академік Сергій Олексійович Лебедєв − творець першої в континентальній Європі електронно-обчислювальної машини. Академік Анатолій Олексійович Дородніцин створив перший в Радянському Союзі Обчислювальний центр і понад тридцять років очолював його. Академік Віктор Михайлович Глушков − засновник Інституту кібернетики. Академік Володимир Сергійович Михалевич − директор Інституту (1982-1994 роки), глибокий спеціаліст з теорії оптимізації. Наші корифеї, якими ми не просто пишаємося − чиї ідеї намагаємось розвивати, чию справу, як уміємо, продовжуємо.

− Я читав, що засновник Інституту академік Віктор Михайлович Глушков «був водночас і практиком, який вимірював сучасність з точністю до біта». Сьогодні сучасність є лояльною до Інституту, до науки зокрема?

Нещодавно під час Всеукраїнського фестивалю науки на стенді Інституту були представлені 12 науково-технічних розробок, в тому числі: інформаційна технологія «Надра-3D», інформаційна технологія комунікації мовою жестів, інформаційно-вимірювальний комплекс пульсо-кардіологічної діагностики, портативний прилад сімейства «Флоратест» для експрес- діагностики стану рослин, бездротові сенсорні мережі для сільського господарства, медицини та екологічного моніторингу та інші.

І все ж, мабуть, науковцям сьогодні дуже складно, бо держава виділяє мало коштів. Нелегко й Інституту кібернетики. Це так, Іване Васильовичу?

− Сьогодні нелегко всім. Деякі інститути ледве виживають. Ми тримаємося за рахунок чого? За рахунок комп’ютерних технологій, які нині не просто модні − вони стали мотором розвитку інших ідей − в металургії, промисловості, навіть у сільському господарстві.

− Унікальні розробки. А чи замовляють їх виробничники за допомогою держави?

− У тому й річ, що державному керівництву бракує розуміння значення науки для розвитку суспільства. Деякі замовлення є. З Укроборонпромом, скажімо, співпрацюємо. Виконуємо декілька проектів, один із них стосується розпізнавання військових об’єктів (система наведення і слідкування) − цією темою у нас керує член-кореспондент Національної Академії Наук України Віталій Петрович Боюн.

На жаль, типова ситуація: від розробки до впровадження проходить багато часу. Важливу розробку можуть роками не впроваджувати, мовляв: коштів на це немає. Принагідно скажу: раніше до науки, до наших математичних методів аналізу, вивчення, моделювання проявляли більший інтерес.

− Ви свого часу слухали лекції знаменитого академіка Віктора Глушкова, навіть дипломну роботу присвятили електронно-обчислювальній машині «Київ». Чи з’явиться комп’ютерна система з написом «Київ»? Утопія, скажете, мабуть.

– Ми для Києва чималенько зробили. Щодо комп’ютерної системи «Київ»: можна й про це подумати. Тільки треба, щоб міська влада зацікавилася такою розробкою. Якщо вже торкнулися міської тематики, то скажу про дорожній рух.

Часто водіїв ставлять перед фактом чергових змін на вулицях, незрозумілих, не вмотивованих. Трапляються й аварії через це. Але ж ці зміни в дорожньому русі можна прораховувати, і ми це зробили. Більш того, є можливості фіксувати на відеосистеми не тільки транспортні засоби, але й водіїв, наприклад, визначати, чи не перебуває та чи інша людина в розшуку. І відразу ж передавати цю інформацію відповідним службам.

– А чи є замовлення від столиці?

– Є. Ми виконували деякі проекти для Києва. Сьогодні також є певні пропозиції. Але сказати, що цього достатньо, не можу. Значно більший інтерес до нас проявляє, наприклад, Китай, деякі розробки використовуються спільно з Китаєм.

– Досі в багатьох на вустах система електронного декларування, яку було розроблено для Нацагентства з питань запобігання корупції. Нарікають на її недосконалість. Чому не доручили розробити цю технологію вченим Інституту кібернетики?

– Розмови про це велися. Ми готові були взятися за цю справу й зробити її кваліфіковано. На жаль, розмовами все й закінчилося. На розробку витратили великі кошти, ми ж у кілька разів меншими затратами і з більшою надійністю могли цю систему зробити.

Тепер кажуть, що елементи системи електронного декларування не захищені. А без захисту комп’ютерні технології – небезпечна річ. Невже замовникам цього проекту не було зрозуміло: неможливо відмінно зробити цю систему, не розробляючи комп’ютерні технології і не працюючи над цим.

Ми, перш ніж будь-що розробляти, протягом місяця, а то й більше, моделюємо, як і що буде, що треба врахувати, як перевірити, захистити… Це треба робити в моделі, і лише потім програмувати. Тоді все буде добре.

– Дивно, що відмовилися від вашої пропозиції. Адже у вчених і досвід виконання таких робіт є.

– Раніше працювали спеціальні дорадчі комісії при Верховній Раді, при Кабміні. Нині, на превеликий жаль, їх ліквідували. Свого часу мені довелося працювати в таких комісіях. Ми підказували чиновникам, що треба зробити, а що варто замовити за кордоном. Признаюся, нелегко переконати людей, які думають про свою вигоду, та все ж декілька проектів ми заблокували. Може, тому й ліквідували ті комісії.

– В інституті працює суперкомп’ютерний обчислювальний комплекс СКІТ. Чи задоволені науковці?

– Наш суперкомп’ютер використовують для досліджень в багатьох галузях, результати дуже хороші. Хотілося б, щоб більше вчених з інших наукових закладів освоїли цю справу. Десь 13 відділень Національної академії наук постійно користуються комплексом СКІТ.

До речі, швидкість суперкомп’ютера – 43 трильйони операцій за секунду. Може бути й більшою, утричі. Ми могли б розробити це. І коштів дуже великих не треба. А користується, повторюю, суперкомп’ютером не тільки інститут, але й уся Національна академія наук, виші.

Є такі задачі, що звичайні комп’ютери їх не можуть швидко вирішити. Наприклад, з дослідження космосу. Ми такі задачі навчилися розв’язувати. Тому, мабуть, недаремно з нами тісно співпрацюють американські університети, їхні наукові центри.

СКІТ: 43 трильйони операцій за секунду

– Американці запозичили деякі ваші ідеї?

– Важко сказати, хто першим в науці сказав «А», хто – «Б». Але, мабуть, дещо запозичили.

– Кадрове питання. Є черга, щоб потрапити на роботу?

– Ось сьогодні до мене прийде десяток людей, які готові тут працювати, але я не можу запропонувати їм роботу, бо грошей немає. Академія в цілому не має змоги приймати нових фахівців, у тому числі молодих спеціалістів, бо не вистачає фінансування. І все ж ми намагаємось зберегти для науки талановитих фахівців.

До речі, починає працювати академічний університет, одна з його кафедр – наша, колишня кафедра фізтеху. Що мається на увазі? Перші два курси студенти слухають звичайні лекції.

Потім – спеціалізація, ми відбираємо кращих, і три роки вони у нас проходять підготовку, здобуваючи практичні навички. Згодом хтось обирає аспірантуру, хтось – іноземні фірми. На жаль, значна частина кращих випускників за нашою спеціальністю з Національного університету імені Тараса Шевченка, київського політеху влаштовуються за кордоном, в іноземних компаніях.

Виходить, що держава на їх підготовку витратила значні кошти, а результат одержала нульовий. Втрачаємо кращі кадри. В інших країнах зарплата людей такої кваліфікації, яку мають наші фахівці, в рази вища. Мусимо з цим рахуватися.

Йдеться ж не про те навіть, що десь там за кордоном більший заробіток, вигідніші умови праці, а про можливість вижити, залишаючись в професії. Колись молодий спеціаліст отримував житло, нехай і скромне.

За останні років п’ять жодної квартири ми не одержали. Чому б не повернутися до хорошої практики, коли Національна академія наук мала можливість будувати житло?

Люди старшого покоління не збираються їхати в пошуках кращого життя. А молоді… Якщо не будуть створені належні умови для їхньої наукової діяльності, то у них немає іншого виходу. Один із наших колег працює в Італії. Він каже: «В Україні я не можу сім’ю прогодувати».

– На базі кібернетичного центру, інституту можна було б створити українську «Силіконову долину»?

– Безумовно. І ми вже почали її створювати. Це було у той час, коли міністром освіти працював Сергій Квіт. Спочатку вирішили на базі Києво-Могилянської академії створити науковий центр. Ми підтримали ідею, підключилися до її реалізації. Але коли Квіт пішов з міністерської посади, робота зупинилася.

Під час бесіди з кореспондентами “Українського репортера”

– Пропоную, Іване Васильовичу, на завершення розмови трішки відхилитися від науки. Сьогодні ви як директор, академік, можете зняти слухавку і зателефонувати керівникам держави?

– Не думав про це. Звичайно, керівники самі приходили в інститут – подивитися наші роботи, зрозуміти їх суть і значення для суспільства. Приходили – обов’язково – на наші академічні зібрання.

Слухали нас, виступали самі. Зустрічі ці не були парадними, і їхній зміст істотно впливав на життя академії. Та ця традиція була втрачена! Нинішня влада не зрозуміла значення науки.

Дійшло до того, що велелюдні колони науковців з хоругвами й гаслами йдуть до парадного під’їзду переконувати владу, що наука не зайва для країни… А на останнє академічне зібрання всі керівники, від президента до міністра, прислали своїх заступників, чи заступників заступників, щоб ті виголосили їхні привітання, погодившись тим самим на роль весільних генералів.

– На полиці бачу книгу за вашим авторством «Застосування математичних методів в дослідженні складних біологічних процесів на рівні молекул». А скільки усього у вас праць?

 

– Багато. Але не кількістю варто брати. Є люди, які не дуже багато написали, але їхні роботи представляють величезний інтерес.

– Дякую за розмову.

Бесіду вів Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Олексія ІВАНОВА

Like

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *