«Генерал Кук. Біографія покоління УПА» — це масштабна праця про життя останнього командира Української повстанської армії Василя Кука (1913–2007 рр.) — людини, яка пройшла і творила ключові події української історії минулого століття.

«Це було «покоління реваншу» — говорить історик Володимир Вʼятрович, — ті, хто народився, коли їхні батьки програли визвольні змагання 1917–1921 років. Так вони створили в українській історії «єдине покоління професійних революціонерів», які кинули все заради боротьби за незалежність».

В’ятрович особисто був знайомий із Василем Куком, провів із ним багато годин у розмовах. Цей безпосередній контакт дозволив авторові показати не лише історичну постать, а й живу людину з її переконаннями, сумнівами, почуттями — і зробити образ ближчим та зрозумілішим для нинішніх українців.

Перша читачка книги, відома українська письменниця Марія Матіос поділилася враженням: «Чесний літопис окремої людини і максимально об’ємний портрет часу».

«Генерал Кук. Біографія покоління УПА» — серед лідерів продажу видавництва Vivat цієї осені. Книга уже надійшла до книгарень. А всі, хто замовив видання під час передпродажу, отримали його з автографом автора.

Перед презентацією новинки у Львові 4 жовтня о 12:00 на стенді видавництва «Наш формат» Вʼятрович матиме автограф-сесію, під час якої можна буде підписати і «Генерала Кука», і інші книги автора, зокрема бестселер «УПА. Історія нескорених».

У найближчий час Володимир Вʼятрович відвідає із презентаціями книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» Житомир (10 жовтня), Луцьк (14 жовтня), Одесу (30 жовтня), Дніпро (14 листопада) та інші міста України.

Галина ГУЗЬО

Дивіться також:

Сообщение Вʼятрович на Форумі видавців презентує новинку “Генерал Кук. Біографія покоління УПА”(+відео) появились сначала на Український репортер.

«Ти обіцяв написати мені вірш, памʼятаю що назвав його «Моя кохана пахне соняшниками». Шкода, що не встиг дописати. Багато чого не встиг», – написала дружина захисника 11 червня 2025 року.

Як повідомили у батальйоні «Госпітальєри», Орест Сибіряк Білінчук-Портяк почав свій шлях у лавах «Госпітальєрів», долучившись у перші дні 2022 року, згодом перейшов служити до бригади «Рубіж». Він був неодноразово поранений під час виконання задач, не один раз виходив живим із тяжких бойових завдань, де гинула більшість. Знищив безліч ворогів, захищаючи нашу державу.

Його дід, воїн УПА Василь Білінчук, на псевдо Сибіряк, народився в 1926 році в Жаб’ю. У 1941 році родина окрім брата Дмитра, що був у підпіллі, була виселена до Сибіру. В 1944 році зміг дібратися до Карпат, де стає вояком УПА з псевдо Сибіряк.

Василь Білінчук вирізнявся значною фізичною силою, тому в сотні свого брата Дмитра на позивний Хмара був кулеметником, обходився без другого номера, все носив сам. Потім перейшов до СБ ОУН. Загинув у 1952 році, коли енкаведисти розстріляли його чергою з кулемета, боячись брати в полон.

На момент загибелі Сибіряка його сину Василю було ледь два місяці. Василь Білінчук-Портяк – український письменник («Крислачі» (1984), «У снігах» (2006), «Охоронителі Діви», «Вибір Скорого» (2021) та сценарист («Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Атентат», «Вишневі ночі», «Нескорений», «Залізна сотня»). Помер від хвороби у 2019 році.

Орест Сибіряк пішов на війну, продовживши справу свого героїчного та незламного роду.

Воїн 4-ї Бригади Гвардії Наступу «Рубіж» Орест «Сибіряк» Білінчук-Портяк був випускником Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, повідомили у КНУ імені Шевченка. Він здобув ступінь бакалавра за напрямом «Кіно-, телеместецтво, спеціалізація Кіно-, телеоператорство», був випускником першого операторського курсу 2017 року (творча майстерня кінотелеоператорів Дмитра Саннікова).

Сообщение Сум і біль: на війні загинув онук легенди УПА Орест Білінчук-Портяк появились сначала на Український репортер.

Про смерть Ангелини Омелянівни повідомив начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов.

Коли Ангелині було 15 років, енкаведисти розстріляли її батька та брата на родинному подвір’ї. Після цього дівчина приєдналася до лав УПА, де стала зв’язковою та взяла псевдо “Орися”.

Через два роки росіяни схопили розвідницю і після тривалих допитів та катувань засудили до десяти років таборів та ще п’яти років заслання.

“Та попри такі випробування, “Орися” не зламалася, не видала своїх побратимів та посестер і залишилася вірною справі боротьби за українську незалежність”, – наголосили в ГУР.

Крім того, Ангелині Омелянівні вдалося зберегти любов до України, побачити відновлення незалежності та виховати дітей і онуків.

У листопаді 2024 року на честь 100-річного ювілею “Орися” отримала символічну нагороду “Україна – понад усе” від українських розвідників.

“Ангелина Омелянівна переживала й молилась за кожного українського воїна, хто захищає державу в боях з російськими загарбниками”, – додав Кирило Буданов.

Сообщение Відійшла у засвіти видатна зв’язкова УПА Ангелина Паламар (“Орися”) появились сначала на Український репортер.

Про це повідомила Бориславська міська рада.

У лютому учасникові УПА виповнилося 90 років. “Як учасник визвольних змагань, який своє життя присвятив боротьбі за свободу України, пан Василь дуже мріяв про перемогу України у цій війні. Саме це бажання він загадував у свій 90-річний ювілей, який відзначив цьогоріч у лютому”, – йдеться у повідомленні.

Чоловік народився в селі Залокоть (нині — Дрогобицького району) у 1934 році. Виховувався в релігійній сім’ї: один його дідусь був дяком у церкві, а інший — провізором храму. В 11 років він потрапив до повстанців — спершу носив їм їжу, а згодом сидів у засідках.

Згодом Василь Хомин був членом Бориславської станиці ОУН-УПА ім. Нечая та всеукраїнського братства ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича «Тарас Чупринка».

УПА – військово-політична формація українського визвольного руху, яка ставила за мету відновити українську державність.

УПА була заснована на зламі 1942–1943 років та діяла до вересня 1949-го, після чого перейшла в збройне підпілля, яке тривало до середини 1950-х.

Український інститут національної пам’яті пише, що через лави УПА пройшло понад 100 тисяч людей. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Історики вважають, що боротьба УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, а також Організації українських націоналістів (ОУН) 1920–1930-х років. Далі боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х — початку 1990-х.

У міськраді інформують, що похорони відбудеться у суботу, 8 червня.

Сообщение Відійшов у вічність колишній зв’язковий УПА Василь Хомин появились сначала на Український репортер.

Про це повідомив журналіст Михайло Ухман,  він звернувся до активістів Волинської області з емоційним проханням: «Прошу владу Волині, громадських діячів, реконструкторські клуби, бійців ЗСУ і небайдужих людей вшанувати пам’ять Ганни Зеленої, зв’язкової полковника УПА – Клима Савура».

Читайте також: У прокат виходить воєнна драма «Шлях поколінь». На місці зйомок побували кореспонденти “Українського репортера” (+фото, відео)

“Легендарна зв’язкова УПА… За всі роки незалежності України не визнана Україною як борець за її незалежність”, – пише у Фейсбуку воїн ЗСУ, громадський діяч Сергій Приходько.

Ганна Йонівна Зелена народилася 20 квітня 1927 року у селі Скулин Ковельського району. У 15 років вона стала зв’язковою УПА. Спочатку була учасницею диверсійної групи Сергія Дятла (сотенного «Дяченка»), потім – особистою зв’язковою Дмитра Клячківського, командира групи УПА-Північ.

Разом з іншими дівчатами допомагала повстанцям – збирала полотно, різала його, зшивала і робила бинти. Жінки, які мали швейні машинки, шили одяг, фарбували його в дубовій корі. Ганна в коси заплітала зашифровані листи – грипси, і носила їх в села Облапи, Доротище. За доносом її арештували 10 червня 1945-го.

Військовий трибунал засудив Ганну до 10 років каторги і 5 позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в Норильську. Була учасницею повстання політв’язнів у 1953 році, під час якого отримала важке вогнепальне поранення.

Після тривалого лікування стала інвалідом. У зв’язку з цим була звільнена у 1955 році. У рідному селі жити не дозволили, виселили у Дніпропетровську область. Там за містом жила в однокімнатній квартирі з мамою і донькою.

Працювала дояркою у сільськогосподарській артілі менше року. Через рік повернулася в рідне село Скулин Ковельського району на Волині.

На світлині: Ганна Йонівна Зелена.

Фото із Фейсбук-сторінки Сергія Приходька.

Про зйомки кінострічки “Шлях поколінь” відео “Українського репортера”:

Сообщение Відійшла у засвіти зв’язкова УПА Ганна Зелена (Абрамчук), головна героїня фільму “Шлях поколінь” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Сюжет стрічки написано на реальних подіях, його знімали у 2020 році неподалік тимчасово окупованого Донецька на окремих бойових позиціях наших захисників. Частина зйомок відбувалась у Києві та на Волині,  повідомляє “Детектор медіа”.

“Події стрічки «Шлях поколінь» відбуваються у 2014 році. За її сюжетом, молодий програміст Назар, який не бажає воювати, разом зі своєю дівчиною мандрує країною і зупиняється перепочити в одному лісі. У сні до нього приходить український воїн з минулого, який воював в цьому місці проти різних ворогів. Між ними відбувається непроста розмова, яка закидає нашого героя в теж саме минуле і назавжди змінює майбутнє хлопця, де його чекає бій з підлим і сильним ворогом. Проте спочатку Назар змушений перемогти самого себе і зробити вибір: вагітна дружина, яка кохає його, чи країна, яка охоплена полум’ям війни”.

У кінострічці зіграли Володимир Ніколаєнко, Лариса Руснак, Назар Борушок, Олексій Паламаренко, Світлана Матвіїшин та інші. Автор сценарію і продюсер – Михайло Ухман.

У 2020 році кореспонденти “Українського репортера” побували на місці кінозйомок – на Волині, у легендарному урочищі Української повстанської арміїї “Вовчак”. Сьогодні є привід знову розповісти про цю подію.

Вовчак треба пропустити крізь душу і серце. Щоб глибше спізнати його, зрозуміти, відчути крізь десятиліття. Тут в тугий жмут закручено і біль від утрат, і радість від бойових перемог, і слава, і трагедії.

У 1943 році Вовчак став центром повстанської бази «Січ» імені Богуна воєнної округи «Турів» УПА.

Дорога од Києва до Вовчака неблизька – майже півтисячі кілометрів. Отож «на перекладних» добираємося на Волинь, до Свинаринського лісового масиву, у глибині якого і має свій одвічний земний осідок легендарне урочище Вовчак. А в «бусику» разом з нами, журналістами «Українського репортера», – учасники кінозйомок: двоє «солдатів» німецького Вермахту Володимир Боголій і Геннадій Аксьоненко з київського клубу історичної реконструкції «Вертикаль», актор Костянтин Афанасьєв, помічниця режисера Наталія Галушко.

Вовчак чекає. Мчимо. У ніч. Бо завтра вранці тут мають розпочатися зйомки кінострічки «Шлях поколінь» про долю колишніх воїнів УПА, зв’язкової полковника УПА Клима Савура Ганни Абрамчук та упівця Степана Петраша. Вони живі й понині. Це і буде несподіванкою для глядача – зустріч з героями. Творчий задум автора сценарію, продюсера Михайла Ухмана у цій кінороботі сягає аж по сей день – війна з московією незбагненим чином перегукується з життєписом повстанців, в тому числі з Вовчака. Втілювати усе це в кіно узявся режисер Володимир Сидько.

Дорогою знайомимося з говірким водієм мікроавтобуса, на борту якого «прописалася» доладна емблема з надписом «Серце патріота». Сей чоловік із тих, хто викликає довіру і велику повагу. Сергій Іванович Балицький – з Луцька, волонтер, допомагає воїнам ще з початку війни з Росією. Його волонтерська доля – це сотні і сотні «човникових» рейсів на схід. До речі, він ще й депутат Луцької міськради.

Про таких добрих і сміливих одчайдухів гуманітарної місії також варто знімати кіно. Бажано щоб у цій стрічці ще й були епізоди про нашу жахливу бюрократію і цинізм тилових «щурів», про викручування рук перевізникам, які доставляють на фронт гуманітарку від іноземних благодійних організацій, про хапуг різних мастей…

А поки що «Серце патріота» нас благополучно доставляє на Волинь. Зупинка на короткий перепочинок на околиці села Мокрець, де причаївся «гостьовий хутір». А вранці – знову в дорогу. Звідси до Вовчака рукою подати. До нього ми добиралися вже на бувалому в бувальцях легковику «Фольксваген», за кермом якого сидів всезнаючий Василь Васильович Мазурик. Він – тутешній, директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ». За професією лісник. В салоні авто – червоно-чорний прапорець. Бандерівець. От і славно.

-Вовчак для мене розпочався 20 років тому, коли я вперше приїхав сюди, – торує стежину в розмові пан Василь. – Сам я родом із сусіднього Старовижівського району. Вовчак – колишнє невеличке село сумної долі. 32 двори було. Воно перестало існувати у повоєнний час, совіцька влада примусово розселила людей по навколишніх селах, себто усіх тих, кого не посадила і не розстріляла. Хоча практично усі жителі були зв’язані з УПА.

Сільські хати, сади понищили, потрощили, спалили, а все що не згоріло загорнули бульдозерами… Сплюндрували ліс. Щоб і сліду не було. Ні од вулиць, ні од квітучих садів. Щоб геть вицвіла і назавше затерлася пам’ять про це поселення. З часом Вовчак почали брати в облогу дикі хащі, місцина заростала дичками – яблунею, грушею, тереном… Хоч трохи поодаль колишнього села зберігся давнішній ліс, є кілька дубів, яким по 350.

Моя біографічна сторінка у Вовчаку розпочалася з того, що ми висадили ліс, – котиться далі наша бесіда. – Зробили огорожу довкола довоєнного сільського цвинтаря. Там і досі – посічені кулями надгробки: більшовицькі «стрибки» (каральні загони НКВД. – Ред.), вправляючись у стрільбі, глумилися…).

Сьогодні у Вовчаку є типова селянська хата 1906 року. Але вона не звідсіля – із села, що неподалік. Ми її зберегли від руйнації, перевезли, не розбираючи (!), до Вовчака. Зробили це за допомогою двох потужних тракторів К-700.

Ця оселя зі своєю історією. Тут виросли дві сестри-повстанки Сачук. Вони закінчили курси медсестер тут, у Вовчаку, на базі УПА.

-А яка ж їхня доля?

– Сиділи, – стиха мовить пан Василь… Вберегтися од того звіра – НКВД – було майже неможливо. Бабуся з родини Сачуків похоронена на вовчаківському цвинтарі.

Поступово наша бесіда прибивається і до берега сьогодення. Власне, сам Василь Васильович горне слово до нинішнього життя-буття. А воно багато у чому змаліло і зміліло. На жаль, не беруть гору розквіт, благополуччя, а все більше даються взнаки економічна скрута, не припинив наступ розор, бере в лещата безвихідь. Тому чимало волинян їдуть по світах у пошуках кращої долі, шукаючи там заробітків. Оце обміління видно навіть по тутешніх сільських хатах – уздовж дороги ми не побачили новобудов, словом усього того, що зветься розвитком, благополуччям, щасливим і заможним життям. Люди виживають, як можуть. Тримають худобу, здають молоко. Мають домашню господарку.

Женемо подалі думку про те, що багатостраждальний український народ мав би жити не гірше, аніж італійці чи іспанці. Цю тему давно вже орано й переорано, як мовиться. Тільки ось зачепилося одне: тисячі бійців УПА, які полягли в боях за вільну Україну, вірили, що рано чи пізно рідня земля буде без кайданок, квітучою і заможною. Так, сьогодні ми є свобідними, але чи заможними? Олігархи собі збудували рай земний. І вони, на відміну від простого народу, не згадують про героїку Української повстанської армії, не шанують подвиг звитяжців.

-Але якби не було багаторічної боротьби УПА, то ми б не чули української мови, у храмах не правилося б нашою рідною мовою. І ми вже були б з вами там, де ходять білі ведмеді, розкидані по «сибірах» дрімучих.., – ці слова ми почули із вуст отця Никона у Церкві Всіх Святих Землі Української, який благословив творчу кіногрупу на благополучний початок зйомок.

Цей дерев’яний храм є новим, його споруджено у Вовчаку нещодавно. Поруч і та сама давнішня хатинка, про яку говорив Василь Мазурик. Довкола – тин, до людей горнуться чорнобривці, мальви, соняхи. Майоріє червоно-чорний стяг. Біля присьби бачимо котушку старого колючого дроту.

-Німецька штуковина, – пояснює Василь Васильович. – Хлопці відкопали…

В оселі досить затишно, в усьому проглядається українство – і у вишитих рушниках, і у предметах домашнього побуту. Лише дещо дисонує зброя на лаві, стільцях – гвинтівки, автомати, гранати, польові телефонні апарати, амуніція. Учасники клубів історичної реконструкції готуються до кінозйомок. Вони приїхали з Києва, Львова, Луцька, Ківерців, Кам’янки-Бузької.

За сценарієм сьогодні – сцена бойової сутички у лісі між чотою повстанців і загоном «СС» Вермахту. Упівці влаштували засідку.

А поки що – «братання» вояків на галявині. Багато хто з них зустрів тут старих друзів, однодумців, тому й розпитують про те, про се. Жартують, показуючи на тин: «З цього глечика москаль пив молоко…»

Про щось спілкуються між собою режисер Володимир Сидько, автор сценарію Михайло Ухман і відомий актор Назар Борушок, який грає роль командира повстанського загону. Чути, що обговорюють, якою саме має бути ця пастка для гітлерівців. Немає сумнівів, що Назар зіграє класно, здається, йому ця роль пасує. За півгодини він вже буде «в образі», вдивлятиметься в бінокль на краєчку лісу, даватиме настанови бійцям.

«Противники» готуються вирушити до місця «бою». І раптом:

-А ваша форма не підходить. Будь-який експерт скаже, що вона не з цієї «опери».

Це режисер по дружньому радить одному з учасників «масовки» побути поки що «на лаві запасних». І доречно. Бо чоловік одягнув френч якогось партійного працівника (принаймні так здалося). Загалом учасники клубів історичної реконструкції виглядали досить добре – багато що з їхніх амуніції, обмундирування є або ж оригінальним, або точною копією, виготовленою, пошитою навіть з матеріалів, тканини того періоду.

Наприклад, науковець Євгеній зі Львова (клуб історичної реконструкції «Гренадер»), який грає роль командира підрозділу «СС» у званні шарфюрера (на світлині), показував нам оригінальний німецький протигаз (навіть із засобами для протидії газовому отруєнню!). Отож «шарфюрер» – майже справжній. І підсумки для набоїв тієї доби. І польова сумка. Два ножі також оригінальні.

Євгеній каже, що він з колегами шукають форму по всіх усюдах, в тому числі за кордоном, купуючи за чималі гроші. Своє хобі називають «залізною хворобою».

Історичними подіями захоплюється і Микола Олександрович Свиридюк, вчитель технічних дисциплін з луцької школи №25.

-З 2014 року ми почали займатися історичною реконструкцією, – розповідає. – Побували «в боях» і у Європі. Я мав свою роль у «підрозділі», який був створений з українців і поляків, що воювали в наполеонівському війську. Беремо участь у різних заходах у складі Стрілецького братства. Торік співпрацювали на ниві історичної реконструкції з УПА. Пошили костюми, «дістали» зброю. У нас навіть є хороший майстер (наш кутюр’є!) з пошиття костюмів. Має неабиякий талант до цього. Наприклад, за кілька днів пошив нам форму.

Захоплюється цією справою і колишній військовий льотчик Олександр Якубишин з Луцька, який може годинами розповідати про різні стволи. І не дивно, адже колись давно, ще за радянських часів, ремонтував мисливську зброю, захоплювався полюванням. Каже, що потяг до зброї передався від діда-прадіда. Говорить, що сьогодні у нього полювання відійшло на задній план, бо серце вабить історична реконструкція. Саме на цій ниві відтворення давнішніх подій він знайшов справжніх однодумців.

У групі реконструкторів і викладач Східно-Європейського університету з Луцька Василь Миколайович Войтович. Каже: «Мого діда рідний брат – Андрій Войтович – тут, на повстанській базі, був у штабі секретарем. Відсидів в радянських таборах 10 років.

Нещадно перемелювала, калічила людські долі сталінщина. Страшні часи.

Познайомилися ми і з Володимиром Сухенком з Кам’янки-Бузької. Про свою колишню професію каже: «Фахівець на всі руки в геології». А на полі «бою» був і кубанським козаком у війську Вермахта, і червоноармійцем, і російським імператорським солдатом. Грав роль і німецького вояка періоду Першої світової.

Сьогодні Володимир Борисович – в лавах УПА, на плечі – ручний кулемет Дегтярьова. У родини Сухенка – особлива і цікава історія (про що ми й довідалися).

У сиву давнину заможна родина Сухенків мешкала у своєму родовому селі Усівка (нині – Згурівський район Київської області). Дід Володимира Борисовича, колишній штабс-капітан царської армії Іван Сухенко під час Першої світової війни служив в авіазагоні знаменитого льотчика Петра Нестерова. Був авіатором-спостерігачем. І мав хобі – грав у народному театрі Миколи Садовського. Івана Сухенка радянська влада посадила на 10 років за «контрреволюційну діяльність». Відсидів 7. Помер в 1971-му.

Запримітили ми і упівця-вояка у розкішній вишиванці (на фото). Назвав себе: Михайло Курдельчук з Луцька. Пан Михайло вчителював у початкових класах, вів інформатику. А вишиванку вишив йому батько – Григорій Пантелеймонович, викладач педучилища.

Зачинаємо з Михайлом Григоровичем коротку розмову про нинішню війну з москалями. Він, як і всі українці, мріє про перемогу над окупантами: «Їх сюди ніхто не кликав, це – наша земля!».

Так колись казали і славні воїни Української повстанської армії. Ми знову б’ємося за волю України, протистоїмо лютій орді. Про це і повнометражна кінострічка «Шлях поколінь».

Автор сценарію, Михайло Ухман, добре знає, що таке війна. Адже сам – боєць ДУКу, як військовий журналіст готує матеріали про воїнів. Він записав і спогади колишніх упівців, які постраждали від сталінського режиму. Михайло був дуже вражений розповідями цих героїв про звірячі тортури у більшовицьких катівнях, яких зазнали дівчата і хлопці періоду героїчної боротьби УПА. Ці люди з неймовірною силою волі залишилися незламними, їх не змогла задушити інквізиція НКВД-МГБ. А хіба не такий героїзм показують сьогодні на фронті наші воїни?! Ось звідкіля витоки…

«На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведистські гнізда й загони, в індивідуальному двобої в час конспіративної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівник нації. (З Декларації Проводу ОУН.)

Ми готуємося до лісової засідки. Актори поділені на дві бригади: одних режисер називає «упівцями», інших – «панове нацисти». Він дуже турбується, щоб перед упівським загоном трава виглядала «не зім’ятою». Боронь Боже ходити тут.

Командир упівців Назар Борушок перевіряє свій «ППШ». Десь гуркотить «німецький» мотоцикл, а по хвилі все стихає. І ми чуємо чийсь вигук: «Заглох!». За десять хвилин на кіномайданчик долинає вісточка: у мотоцикла заклинило «ведуче» колесо «коляски». Потрібна допомога.

“Змусимо поліцая працювати. Накинемо шлею на шию – нехай тягне мотоцикл!”, – жартують актори.

Раптом на прохання полагодити «чужинську» техніку відгукнувся «солдат Вермахту» Ігор, сам з Луцька, слюсар-механік з ремонту автомобілів. Отож тямущий у цій справі. Згодом він скаже нам про боротьбу УПА: «Шкода, що так багато славних хлопців загинуло. Але якби їх не було, то не було б і нинішнього патріотизму. Не було б на кого рівнятися…»

Урочище Вовчак – це наша славна історія. Тут, у лісових масивах на межі Турійського, Володимир-Волинського та Локачинського районів Волині 14 жовтня 1943 року, на свято Покрови, зродилася УПА.

Як свідчать документи й розповіді учасників, «таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 року. Читаємо:

«Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 року почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб “Січі” спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі “Вовчаки” виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону “Сосенка” (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні.

Німцям загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Усі спроби знищити “Січ” провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок.

А в рейди відділи куреня “Орла” вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко “розчинялися” у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу “Волинській Січі” у найскрутніші моменти приходила сотня “Бистрого”-Пашкевича з Любомльщини, курінь “Вовчака” Олексія Шума з-під Мацейова та повстанці з Львівщини…»

Директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ» Василь Мазурик доповнює, що в загонах УПА воювали не тільки українці, але й вірмени, казахи, євреї, росіяни, був навіть… бельгієць. Він знав три іноземні мови, зі своєї радіостанції виходив на Європу, розповідав про боротьбу УПА. Бельгієць не став відходити на захід, десь у цих лісах він і «пропав»…

Вовчак для кіногрупи є приязним (свої!), і водночас дошкуляє комарами. Ще й спекотно. Мотор! Камера! «Стрекоче» у повітрі дрон. Загін «СС» кілька разів повертається на вихідну позицію. Ще один дубль. І як ці чоловіки витримують у цьому обмундируванні таку спеку? – подумалося.

А «вояки» в перерві жартують: «Хлопці, підніміться, бо гранату простудите».

«Увага! Уявіть себе на полі бою…» Це вже режисер дає настанови.

На лісовій дорозі знову вигулькує колона «фашистів».

«Увага, може бути вибух!». Але щось не спрацьовує.

«Запали погані», – хтось коментує.

Утім, по хвилі – і «вибухи», і автоматні, кулеметні черги. Зі свого «Дегтяра» б’є Володимир Сухенко. З «ППШ» вибігає Назар Борушок, дає декілька влучних черг по «ворогу». З «Вальтера» відстрілюється «поранений» «шарфюрер СС», якого намагається винести з поля бою «солдат» Володимир Боголій. Сміливо діє упівець, актор Костянтин Афанасьєв.

Стоп. Пауза. Епізод знято? Хоча чується: «Всі хто вмер, лежать мертвими». Ще працює камера.

І знову настанови: «Не вживаємо таких слів: «Чого ти, скотина, прийшов на нашу землю? І слово «скотиняка» також не промовляємо…».

Нарешті все замовкає. Фініш. Але тільки сьогодні. Попереду – нові епізоди зйомок.

Вовчак нарешті відпускає нас зі своїх обіймів. Знову стежки привели до центру колишнього села. Тут височіє дуб-довговік. О, він багато що назнав… Ще кремезний. Доторкаємося до нього. Щоб набратися сил. І повстанської енергії.

Слава Героям!

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Відеорепортаж з Вовчака:

Сообщение У прокат виходить воєнна драма «Шлях поколінь». На місці зйомок побували кореспонденти “Українського репортера” (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.

Йосип Гула родом із села Дідилів, на Львівщині. У 16 років він склав присягу і став до лав УПА. Тоді отримав псевдо Крук.

У липні 1948 року був поранений та заарештований. Після багатомісячних катувань Йосипа Гулу засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25-річне увʼязнення. У 1956 році був звільнений як малолітній політвʼязень.

Після повернення до Львова пережив переслідування комуністичного режиму, проте продовжував вести активну громадську діяльність. Був талановитим поетом, співаком, учасником хору «Нескорені», досліджував історію України, її культуру й літературу. У 93-річному віці Йосип Гула помер, його поховали на Личаківському кладовищі.

Сообщение Помер легендарний “Крук”. У Львові поховали 93-річного воїна УПА Йосипа Гулу (+відео) появились сначала на Український репортер.

Попри розповсюджений міф, Степан Бандера ніколи особисто не очолював УПА.

Український інститут національної пам’яті пояснює, що Бандера очолював Організацію українських націоналістів (революційну) і Закордонні частини ОУН у 1946 –1959 роках. Українською повстанською армією безпосередньо командували Василь Івахів, Дмитро Клячківський, Роман Шухевич і Василь Кук.

Степана Бандеру нацисти чотири роки тримали в ув’язненні, зокрема в одиночній камері концтабору Заксенгаузен. Відрізаний від світу, він не знав, чи продовжують боротися побратими в Україні. Але лідер ОУН все одно не погодився відкликати Акт відновлення Української Держави.

30 червня 1941 року ОУН(б) проголосила «Акт відновлення Української Держави».

А вже 5 липня Степан Бандера через відмову відкликати «Акт відновлення…» був посаджений у Кракові під домашній арешт, а в подальшому був в’язнем тюрем у Берліні; звідти потрапив до концтабору Заксенгаузен. Почалися масові арешти учасників ОУН – за деякими даними, було заарештовано 80% керівного складу ОУН(б). «Відновлена держава» не проіснувала й тижня.

Степан Бандера був убитий агентом КГБ у Мюнхені у 1959 році. Досі залишається символом українського спротиву.

Традиційно в цю дату проходили факельні марші, але в умовах повномасштабної війни, розв’язаної Росією, проведення такого масового заходу неможливе.

Читайте також: 

• “Наша земля – наші герої!” Смолоскипна хода у Києві на честь Бандери (+відео, фото)

Фото Українського репортера

Сообщение Сьогодні – день народження Степана Бандери появились сначала на Український репортер.

Як інформував ZAXID.NET, у п’ятницю, 12 серпня, у Львові у віці 98 років померла зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, кавалерка ордена княгині Ольги III ступеня Дарія Гусяк.

Дарія Гусяк народилася в Трускавці в 1924 році. З 15-річного віку мала тісні зв’язки з членами підпільної ОУН та виконувала доручення організації. Згодом стала зв’язковою головнокомандувача УПА і разом зі своєю мамою шукала й облаштовувала хати, де проживав Роман Шухевич під чужим іменем з охороною.

Арештована радянськими спецслужбами навесні 1950 року та утримувалась в тюрмі «на Лонцького» у Львові. Дарію Гусяк засудили на 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська, Володимира та Мордовії. Вийшла на волю на 51-му році життя, відбувши весь термін покарання.

Після звільнення і далі зазнавала переслідувань від радянського режиму. З початком незалежності України Дарія Гусяк стала членкинею проводу Конгресу українських націоналістів, створила та очолювала громадську жіночу організацію — Всеукраїнську лігу українських жінок.

Сообщение Відійшла у засвіти остання зв’язкова Шухевича Дарія Гусяк появились сначала на Український репортер.

Видатна дисидентка пішла з життя 24 липня. Сумну звістку повідомив онук жінки Тарас Демчук у Twitter.

“Померла моя бабця Ванда Демчук (Горчинська) “Домовина” 05.07.1924-24.07.2022. Зв’язкова і медсестра УПА, кавалер ордену кн.Ольги 3 ступеня і найдобріша людина. Спи спокійно”, – написав Демчук.

Ванда Горчинська народилася 5 липня 1924 року у Копичинцях Чортківського району.

У віці 18 років вона стала членкинею ОУН.

Жінка мала псевдо “Домовина”, бо вміла зберігати таємниці, пише “Суспільне“.

Ванда працювала зв’язковою, друкаркою, медсестрою, поки одна із посестер не видала її НКВДистам.

У 1946 році Ванду заарештували й засудили до 15 років таборів.

Вона була учасницею Норильського повстання 1953 року, у таборах подружилася з двоюрідною сестрою Степана Бандери.

Після повернення до Копичинців, у віці 35 років, Ванда зустріла свого чоловіка Романа Демчука.

У 2018 році Ванду Горчинську нагородили Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Жінка мала двох дітей, трьох онуків та правнука.

За період з 1944 до 1953 року в західних областях України радянська влада заарештувала 103 тисячі учасників підпілля та 31 тисячу людей, які допомагали повстанцям. 155 тисяч людей вбили та 203 тисячі вислали. Загалом репресій зазнали майже пів мільйона жителів Західної України. Про це розповіла заввідділу Тернопільського історико-меморіального музею політв’язнів Уляна Рикун.

Сообщение Померла зв’язкова та медсестра ОУН Ванда Горчинська появились сначала на Український репортер.