Під час дуже запеклих боїв за українську твердиню – донецьке летовище – уся країна почула про незламність наших «кіборгів». Восени 2014-го «Редута» було поранено.

Ще раніше, у червні 2014-го полковник Олександр Трепак разом зі своїми воїнами не дав ворогові захопити Центральну артилерійську базу озброєння у Бахмуті, а також соляну шахту на околиці цього ж міста, у якій українська армія зберігає величезні запаси стрілецької зброї.

23 березня 2016 року Олександра Трепака призначили командиром 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго. Він є Героєм України, кавалером двох орденів Богдана Хмельницького. Сьогодні Олександр Трепак – начальник штабу – заступнику командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ.

З полковником Олександром Трепаком ми, кореспонденти «Українського репортера» познайомилися на початку жовтня 2020-го, коли разом з батьками полеглого воїна-добровольця Святослава Горбенка побували в музейно-меморіальному комплексі 3-го полку.

«Редут» разом зі своїми побратимами започаткували добру традицію – на невеличкому меморіальному полі, що біля музейного комплексу, рідні полеглих захисників сіють пшеницю. А коли настають жнива, то збирають символічний врожай. Цьогоріч, 1 жовтня цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна, у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка.

На наше запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні полковник Олександр Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

Нам упам’ятку і такі слова “Редута” про “кіборгів”:

-Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…

6 грудня звання бригадного генерала Президент України також присвоїв:

полковнику Дмитрові Герезі – командувачу сил підтримки ЗСУ;
полковнику Дмитрові Делятицькому – начальнику штабу – заступнику командувача морської піхоти ВМС ЗСУ;
полковнику Михайлові Драпатому – заступнику командувача Об’єднаних сил;
полковнику Олександрові Кириленку – заступнику начальника Генштабу ЗСУ;
полковнику Вікторові Кучеренку – заступнику начальника об’єднаного штабу командування Об’єднаних сил ЗСУ;
полковнику Дмитрові Романову – начальнику штабу – заступнику командувача військ зв’язку та кібербезпеки ЗСУ;
полковнику Олександрові Трепаку – начальнику штабу – заступнику командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ.

Також присвоєно звання генерал-майора бригадному генералу Владиславові Клочкову – начальнику Головного управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

Фото на головній: 2020 рік. Командир 3-го полку Олександр Трепак прощається з Бойовим прапором частини у зв’язку з переведенням до іншого місця служби.

Фото 3-го полку.

Сообщение Керівник оборони Донецького аеропорту полковник Олександр Трепак (“Редут”) став бригадним генералом (+відео) появились сначала на Український репортер.

На цю щемку й особливу церемонію приїхали захисники Вітчизни, легендарний командир оборони Донецького аеропорту, Герой України, полковник Олександр Трепак (“Редут”), однодумці родини Горбенків. Завдяки сприянню й допомозі “Редута” на території цієї приватної садиби замайоріло синьо-жовте знамено.

Святослав Горбенко був одним із хоробрих “кіборгів”, які під командуванням “Редута” билися з лютим ворогом в Донецькому аеропорту.

Доброволець “Скельд”, боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, разом з побратимами показали усім нам, зрештою усьому світові, які вони, українські воїни, що означає для них рідна земля і чому наш народ ніколи не зможе перемогти будь-яка орда.

На запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні полковник Олександр Трепак відповів так: «Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини:

«Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки невидимого духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося».

І досі упам’ятку слова “Редута” про “кіборгів”:

“Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити. А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили…”

“Скельд” є прикладом жертовного служіння своєму непероможному народові, своїй нації.  Сьогодні, 23 серпня, у День Державного прапора України гості подружжя Горбенків у дружньому колі розмірковували і про майбутню перемогу над російськими загарбниками, і про те, що необхідно зробити аби це сталося, і про те, що відчувають воїни у моменти смертельної небезпеки під час двобою з московитським ворогом.

Зринуло і питання гуманності щодо полонених ворогів, про те, як мають реагувати на це і воїни, і суспільство. Ніякого прощення катам і вбивцям! Говорили щиро, без зайвого пафосу, висловлювали те, що на серці.

Сергій Олександрович Горбенко, батько Святослава, сказав, висловивши тверде припущення: якби син сьогодні був серед нас, то, певно, він служив би у  3-му Окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, яким донедавна командував полковник Олександр Трепак.

Святослав мріяв про армію, закінчив військову кафедру (йому присвоєно звання “молодший лейтенант”, посмертно). Батьки хлопця кажуть, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Не судилося…

Дуже шкода, що від нас йдуть такі люди. Одвічна шана полеглим героям.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У Кропивницькому на символічному полі пам’яті героїв зібрали урожай (+відео)

Сообщение На подвір’ї оселі, де мешкають батьки воїна-добровольця “Скельда”, було піднято Державний прапор України появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє інформагенція Міноборони «АрміяInform».

Копію встановили у Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького; у церемонії відкриття взяли участь жителі міста та ветерани війни на Донбасі. Вежу спроєктував і виготовив працівник парку, коваль Михайло Талама.

«Артоб’єкт заввишки у півтора метра, із лампадкою всередині. А навколо — інформаційний куб, на якому розміщені спогади учасників боїв за ДАП, QR-коди із посиланнями на відео оборони летовища, загальна інформація про 242 дні звитяги українських воїнів», — йдеться у повідомленні.

Ця інсталяція в парку стала четвертою, що присвячена подіям війни на Донбасі. Першою була копія літака Іл-76, збитого бойовиками, також тут є інсталяції про події в Зеленопіллі та Іловайську.

19-20 січня 2015 року бойовики підірвали термінал Донецького аеропорту протикорабельними бомбами. Частина українських військових, які тримали оборону 242 дні, загинула під завалами від потужного удару, когось застрелили в бою, когось — у полоні. Досі ніхто не береться назвати точну кількість загиблих. Усі, хто обороняв аеропорт, хто загинув і хто залишився живим, увійшли в історію, як «кіборги». А втім, питанням для багатьох — як військових, так і для цивільних — досі залишається: чи варто було обороняти «коробку зі скла», якою на той момент уже був аеропорт. Питання також у тому, чому не укріплювали об’єкт, доки позиції українських військових були сильними.

Про оборону Донецького аеропорту український режисер Ахтем Сеітаблаєв зняв фільм «Кіборги».

Читайте також:

• Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення

Сообщение У Львові на честь «кіборгів» встановили копію вежі Донецького аеропорту (+відео) появились сначала на Український репортер.

На жаль, були і втрати. 3 жовтня, у Залі Пам’яті, що на території Міністерства оборони України, відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування мужніх українських захисників, які загинули цього дня 2014-го, 2016-го і  2019 року під час боїв з російськими терористами.

Одним із наймолодших захисників Донецького аеропорту був Святослав Горбенко (позивний “Скельд”), боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”.

Юнкові було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імні Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.

В Інституті філології, на другому поверсі “жовтого” корпусу, є іменна аудиторія, названа на честь Святослава.

Під час тих страшних осінніх днів і зринуло серед нашого народу рідкісне слово – кіборги. Святослав з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Кажемо, що Герої не вмирають. Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху…”.

Святослав, Святко, як лагідно називали його батьки, пліч-о-пліч обороняв Донецький аеропорт разом з воїнами 3-го Окремого полку спеціального призначення імені Князя Святослава Хороброго.

1 жовтня 2020-го батьки Святослава – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна – відвідали у місті Кропивницький цю військову частину – героїчний 3-й полк, оглянули музейний комплекс бойової слави, розпитували воїнів, які обороняли аеропорт разом із Святославом про обставини боїв 3 жовтня 2014 року, про те, яким був їхній син (“Скельд”) у тій страшній борні за Україну. Це був великий воїн великої України!

В полку свято зберігають пам’ять про оборонців рідної землі, шанують їхній подвиг, роблять усе для того, щоб імена героїв були навічно в пам’яті народній.

Два роки тому командування 3-го полку повідомило подружжя Горбенків, що до Києва прибудуть посланці цієї військової частини з відповідальною місією – вперше розгорнути Прапор полку над могилою Святослава.

Ми ж нагадаємо, що Указом Президента України від 22 серпня 2018 року полку присвоєно почесне найменування «імені князя Святослава Хороброго» і вручено  Прапор. Ось цей стяг вперше, з шаною і великою повагою урочисто розгорнули на Берковецькому кладовищі, де спочиває хоробрий захисник Донецького аеропорту Святослав (на фото).

А в самому полку започатковано добру традицію – біля музейного комплексу бойової слави є меморіал вшанування подвигу героїв. Тут – і невеличке поле, на якому сіють пшеницю рідні полеглих воїнів. А потім – і жнива, збирають символічний врожай. Цьогоріч, 1 жовтня цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка Сергій Олександрович і Леся Вікторівна у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка. Нехай росте хліб!

Родини полеглих героїв для 3-го Окремого полку завжди  є своїми, усі вони – як велика українська родина.

Слава Героям!

Сообщение Батьки полеглого героя-кіборга посіяли пшеницю на меморіальному полі в 3-му полку спецпризначення появились сначала на Український репортер.

«Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру… Це потрібно… усій Україні, щоб ми пам’ятали своїх героїв», – говорив торік, у жовтні, міністр оборони України Степан Полторак під час церемонії відкриття Меморіального комплексу вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, світовий мир та порядок.

Тут часто чути, як у вуличне гуркотіння Повітрофлотського проспекту вривається особливий «голос» Дзвону Пам’яті. В Міністерстві оборони є щоденний поминальний ритуал – удари дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день.

3 жовтня Дзвін тричі озвався до світу. Почуйте люди! Казенна звістка нашого мілітарного відомства сповіщає: «Цього дня у 2014 році внаслідок збройної агресії РФ загинули українські захисники:

Капітан Литвинов Іван Олександрович.
Старший солдат Хруль Олександр Григорович.
Солдат Шешеня Вадим Валерійович.

Дзвін мав би п’ять разів озватися до світу, але не зміг. Не дозволено. Не було такого наказу. З жовтня 2014-го на полі бою, стоячи в обороні Донецького аеропорту, впали п’ятеро синів України. Запримітьмо на віки вічнії: п’ятеро! А подзвін… лише по трьох.

Кого ж не побачили? Сергія Андрєєва (позивний Каспер), Святослава Горбенка (позивний Скельд). А все тому, що вони воювали в загоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», тобто добровольцями.

Хоч ці хлопці й билися пліч-о-пліч з армійцями на тій аеропортовській твердині проти путінської орди, однак у Міністерстві оборони України їх вважають чомусь «чужими» – не військовослужбовцями, себто. Яка кричуща несправедливість! Поділили захисників Вітчизни на своїх і чужих. Невігластво, якого світ не бачив.

Усі п’ятеро загинули в одному бою. Мені розповідали, що Скельд під обстрілами допомагав виносити поранених десантників у безпечне місце, яке знаходив у тих мурах-терміналах. Нині ж міноборонівський циркуляр засвідчує, що подзвін на пошанування подвигу таких воїнів як Скельд не повинен лунати.
Але ж Скельд не є чужим для військового відомства. Йому було посмертно присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант запасу.

Святославу було лише 19. Був добровольцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Записався на передову, не замислюючись ні на хвилину про те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця; він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету Святослав опановував японську мову.

Його могилка – на столичних Берківцях. З жовтня батьки Святослава принесли квіти, запалили свічечку.

Торік, коли на території Міноборони за участю президента Петра Порошенка відкривали Дзвін пам’яті, на церемонію запросили і батьків полеглих героїв. Серед них було і подружжя Горбенків.

Президентська охорона влаштувала принизливу процедуру контролю змісту сумочок та портфелів усіх запрошених. Усе це дійство нагадувало не вшанування пам’яті хоробрих лицарів свої землі, а вседозволеність «опричників» першої особи, такий собі шабаш “тілоохоронців”, які ніколи не будуть в окопах, які ніколи не відатимуть, що означає бойове братерство і справжнє побратимство.

Тоді лунав подзвін по усіх полеглих. У залі пам’яті були портрети тих, хто ніколи не повернеться з доріг війни, в тому числі й Святослава Горбенка. Добрі, світлі, сонячні обличчя.

Найкращі сини неньки України! Святі люди, так і хочеться зронити це слово. Бо хіба не є великою святістю свідома пожертва власного життя заради усього люду? Заради спасіння усього живого від лютого звіра.

Забули? Сьогодні шкода й подзвіну? А як ж запевнення тодішнього міністра Степана Полторака: «Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру…»? Для кого це мовлено? Для публіки? Для «князя» на ймення Порошенко?

Сьогодні Степан Полторак уже в статусі «колишній». Вже не при міністерському портфелі. У нього в житті все, як мовиться, тіп-топ: «грудь в медалях і орденах» (скажімо, повний лицар Ордену Богдана Хмельницького), іменна вогнепальна зброя, кандидат наук, при найвищому званні (генерал-армії), пенсіон – дай Боже такий кожному! І так далі, і тому подібне.

Хотілося б, щоб і в родинах полеглих героїв було все так чудово, або ж бодай трішки наближено до соціально-побутових умов наших віп-персон. Але ж так не буває. Життя якось так несправедливо розподіляє, кому бути чужим, кому – своїм. На фронті усі – свої…

Це вже потім, коли генерали й начальники «вмикають» свої параграфи та інструкції, виявляється, що тут, у глибокому тилу, починають діяти якісь дикунські правила. Родини полеглих добровольців страждають від образ цинічних водіїв маршруток, чують на свою адресу несправедливі докори від чиновників різного калібру, зустрічаються з черствістю, байдужістю, брехнею.

Скажімо, що заважає чиновникам Міноборони записати ім’я полеглого Святослава Горбенка, молодшого лейтенанта запасу, до Книги пам’яті? Але щось же заважає. Батьки Святослава звернулися з відповідною заявою-проханням до міністерства. Десь лежить у глибокій шухляді їхнє прохання.

Ні подзвіну, ні запису в Книзі пам’яті. Молодший лейтенант Святослав Горбенко є чужим для Міністерства оборони? Ви чуєте це, новий наш міністр оборони Андрій Загороднюк?

Пане Андрію, поцікавтеся, будь ласка, як воював Скельд хоча б у Героя України, командира окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго полковника Олександра Трепака (позивний Редут).

Бійці цього полку першими зупинили ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищали на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в бою 3 жовтня 2014 року» , – сказали батькам героя військовики з полку, які торік прибули з почесною місією до Києва. Вони прийняли рішення вперше розгорнути славний стяг полку над могилою Святослава Горбенка.

Ось вам яскраве потвердження того, як діють справжні, чисті душею люди, відважні лицарі землі української! Скельд для них – свій.

А для чиновників Міноборони він, на жаль, не вписується в циркуляр. Бо для них не людина на першому плані. Не її доля, не її подвиг, а параграф, папірець. Тому й подзвіну шкода. Між іншим, отой Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян.

А тії доброчинці, дай Боже їм здоров’я, давали свої кревні, очевидно, не для того, аби дзвін розділяв полеглих героїв на своїх і чужих.

Натомість маємо таку біду. І таке дикунство. Ми ж знаємо, що є День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Є відповідний президентський указ щодо гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, увічнення їх героїзму.

І де ж це, «гідне вшанування»?

Пригадую, що одного разу американський журналіст з видання “The Daily Signal” Новен Петерсон сказав мені, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. За його словами, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Дзвін пам’яті якраз і має сповіщати світу, якими саме героями пишається наша земля, кого саме шанує, перед ким схиляє в шанобі голови.

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Святослав Горбенко приймає військову присягу.

Сообщение Дзвін пам’яті й забуті солдати появились сначала на Український репортер.

Святослав поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Хоч і закінчив військову кафедру, але воював бійцем 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Йому було лише 19. На фронт пішов добровольцем. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Для таких як Святко (а саме так, лагідно, називали Святослава вдома, у родині) захист Вітчизни справді було святою справою.

Редакція “Українського репортера” вирішила ознайомити своїх читачів з дописом Сергія Олександровича Горбенка.

“Сьогодні відбулася ще одна значна подія в житті нашої родини і біографії Святка. Нам зателефонували з ДУК ПС і запросили на церемонію нагородження. Святка знайшла його стара нагорода: «Бойовий Хрест Українського Добровольчого Корпусу». Я пишу – «стара», тому що його нагородили ним ще в 2017 році, але тоді ми не змогли приїхати з поважної причини, але командир ДУК ПС не забув про це і ось нас викликали знову.

Оскільки у дружини Лесі нині – день народження, я думав що і цього разу ми не зможемо приїхати. Втім, родина наполягла і я подумав, що з поваги до пам’яті сина і його побратимів – добровольців дійсно варто поїхати. Шкода тільки що Леся не змогла. Бо саме вона мала б прийняти цю найвищу відзнаку з рук командира ДУК ПС. Але втішав себе думкою, що я передам їй цю нагороду в знаменний для неї день, коли її зігріває тепло дружніх сердець, і це не буде так болюче.

До зустрічі в церемоніальному залі я познайомився зі знаковою людиною – бардом, добровольцем Олексою Биком, автором справжнього гімну українських воїнів-добровольців «Добровольці Божої Чоти». Саме так називається сильний документальний фільм покійного Леоніда Кантера, присвячений бійцям-добровольцям ДУК ПС, які обороняли ДАП і Піски. Без перебільшення можна сказати, що музика і слова пісні зробили цей фільм шедевром. «Ви можете більше нічого не робити і не писати, – жартома зауважив я пану Олексі, своє добре діло на Землі ви вже зробили. – Втім, сподіваюсь, ви ще напишете». «Я теж сподіваюсь», – посміхнувся він.

Колись до революції і війни життя зводило мене більше з вченими, художниками, скульпторами. Я мав честь знати кілька дійсно видатних художників і вчених сучасної України і Європи. Але якось після 2014 року доля стала зводити з видатними музикантами. Пишаюся знайомствами з Фомою (Сергієм Фоменком), Святославом Бойком. І ось – Олекса Бик. Всі троє написали шедевральні речі, справжні гімни народного духу, які ведуть і виведуть його з рабських свідомості та життя. Бачив виступ ще одного чудового барда – Живосила Лютого, автора славетного твору «Меч Арея». Для нас є дорогою ця пісня, її любив син і мої друзі по Майдану з козацької 4-ї сотні. Думаю, доля посилає мене збирати ці шедеври до скарбнички духовного знання і самоусвідомлення нашої нації в нашій справедливій боротьбі.

Потім була церемонія вручення нагород. Перед нею командувач ДУК ПС  Андрій Стемпіцький розповів про проведену велику геральдичну роботу в ДУК ПС, створення чітких критеріїв нагородження із зазначенням окремих номерних орденів і медалів як для діючих воїнів-добровольців, так і для ветеранів і волонтерів ДУК ПС. Добре враження справив заклик повідомляти командирів ДУК ПС про бойових товаришів, ветеранів боїв, які були забуті і не названі, не нагороджені, хоча того заслужили. Складається враження, що саме зараз, в ДУК ПС, коли відійшли розкольники і “хаотизатори” підрозділу на кшталт відомого «провідника», в ньому поволі наводяться облік і порядок.

Святослав Горбенко – Друг Скельд  – посмертно нагороджений однією з найвищих відзнак Корпусу – «Бойовим Хрестом Корпусу». Цікаво, що номер цієї відзнаки 007. Наказ № 80/17 від 16 грудня 2017 року. №7 – це число Святослава. Приймаючи нагороду сина разом з почесним чорним беретом бійця ДУК ПС і прапором, я подякував за увагу до його пам’яті і закликав не забути про його бойових побратимів – бійців 1-ї штурмової роти 5-го батальйону, які разом з ним прийняли той важкий бій 3-го жовтня 2014 року в ДАПі.

Потім, після урочистої церемонії нагородження бійців, командирів і ветеранів ДУК ПС, ми переговорили з Андрієм Стемпіцьким. Я поставив усі, в тому числі незручні, питання. Це була чоловіча розмова. Багато важливого з’ясувалося. Із здивуванням вияснилося, що ми в багатьох пунктах співпадаємо в поглядах і світогляді. А головне – віримо в нашу перемогу і в принципи військового братерства. Маємо спільну позицію щодо справи захисту прав добровольців і захисників Вітчизни і поділяємо думку про необхідність прийняття закону, який би це враховував і врегульовував.

Зустріч справила на мене добре враження. Бачився з кількома побратимами сина, говорив з ними. Сила йде від цих людей, велика сила. Шкода було, що її не відчувають поки що ті, хто думає що добровольці знищені. І немає опору хаосу в тилу. Є друзі, і є кому захищати народ і Україну. І головне: поспілкувавшись в колі ДУКівців, я зрозумів – добровольчий України живий і нікому його не знищити. І тільки від суспільства залежить, наскільки швидко він, як прапор, замайорить над Україною”.

Фото на головній сторінці: Сергій Олександрович Горбенко із синовою нагородою.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)

Відео: “Добровольці Божої Чоти” у виконанні Олекси Бика

Відео: “Меч Арея”, співає Сергій Василюк

Сообщение Батькам полеглого героя вручили найвищу відзнаку Українського Добровольчого Корпусу появились сначала на Український репортер.

Саме цього дня, 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту загинув боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко. Йому було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Святослав опановував японську мову.

Ось про те, яким був Святослав, Святко якраз і говорив сьогодні його батько. Певно, Сергію Олександровичу було боляче згадувати про фронтову дорогу, з якої не повернувся синочок. Але ж зі спогадами живе й пам’ять про героїв, вони є прикладом жертовного служіння Вітчизні, з них мають брати приклад молоде покоління.

Доброволець Скельд разом з побратимами тримав українське небо в тому пекельному аеропорту; це було якраз у той період, коли виснажені українські військові підрозділи відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал летовища, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій обстановці.

Залишалася лише група добровольців, яка вміла блискавично реагувати на кожен рух ворога. Очевидно, терористи знали про перегрупування наших захисників, тому й спробувати несамовито атакувати саме у цей період, зокрема й за підтримки танків. Осколком танкового снаряда було смертельно поранено Святослава.

Під час тих страшних осінніх днів і зринуло серед нашого народу рідкісне слово – кіборги. Святослав з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Кажемо, що Герої не вмирають. Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху. Приймаючи якесь важливе рішення, що його стосується, я, як і раніше, раджуся з ним. І майже точно знаю, коли він згоден, коли – ні.”

Святослав зробив свій найважливіший вибір у житті. Рано чи пізно на різних життєвих перехрестях доведеться робити найважливіший вибір і сьогоднішнім студентам – і нехай це буде чесний вибір, в ім’я вільної України, заради свого народу. Нехай гине ворог, а наші воїни повинні повертатися живими з воєнних доріг. Про це також говорив у своєму виступі батько Скельда.

Слово попросив і колишній воїн, науковець (сьогодні навчається в докторантурі) Олександр Ткаченко. Він переконаний, що такі солдати як Скельд – особливі люди, які мали міцну духовну основу. І цю основу їм заклали батьки, тому Олександр Анатолійович і вклонився батькам Святослава. Згадав, як неодноразово чув від побратимів на передовій: “Ми не маємо права загинути, бо не буде кому захищати Україну”.

Але війна – жахлива сторінка в історії кожного народу. В українського – є сторінка про подвиги кіборгів… Так, ми зупинили Путіна завдяки в тому числі цим звитяжцям. Вони були ніби “коштовні діманти”, які кинулися в бій, перетворившись на неприступний мур для терористів. І тепер ці “діамантики” світять нам з небес, споглядаючи на наше життя, чи гідні ми пам’яті Героїв. Ось таке порівняння навів у виступі викладач Інституту філології Олександр Надтока. Він також у 2014-2015 роках захищав Україну в складі 79-ї бригади.

З теплим, душевним словом на мітингу-реквіємі виступили професор, викладач японської мови Хіюрукі Егава (у нього навчався Святослав Горбенко), викладач корейської мови цього вишу, колишній доброволець Денис Антіпов.

Було приємно побачити серед присутніх і американського журналіста з видання “The Daily Signal” Нолана Петерсона, який попросив слова, заявивши, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. На думку Петерсона, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Американський репортер знає, що таке війна, втрати – воював в Іраку, у складі спецпризначенців.

Вже коли закінчився мітинг Петерсон підійшов до Сергія та Лариси Горбенко, попросивши відповісти на декілька запитань. Одне з них стосувалося принципів, на яких батьки виховували Святослава.

– Ми вчили його бути людиною честі та справедливості. Він був хоробрим воїном! – пролунала відповідь.

Петерсон міцно потиснув руку батькові українського солдата.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора

Про Святослава Горбенка також читайте:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда
• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу
• Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)

Сообщение У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото) появились сначала на Український репортер.

Ми з дружиною, відклавши всі, навіть нагальні, справи теж вирішили піти, не могли не піти. Та і свої – Родина Чесна покликала. А це – святе. Цей світлий сонячний день був таким же яскравим, спекотним, як і чотири роки тому, коли 29 серпня 2014 року російські зайди – регулярні частини ЗС РФ – віроломно розстрілювали колони української армії під Іловайськом, а потім по звірячому добивали поранених.

Цього спекотного дня, коли осиротіли сотні родин воїнів і розривалися серця в ілюзорно спокійному Києві, також панував ілюзорний мир. В муках вмирали кинуті на призволяще в спекотних донецьких степах під палючим сонцем поранені українські солдати, а весь світ, як і наша держава, НЕ ПОМІЧАЛИ ні відкритого російського вторгнення, ні війни, ні ганьби, коли зайда-ворог диктував на нашій землі нашій армії шляхи відходу, які стали шляхами розстрілу і катування.

Злочинець завжди сподівається, що злочин забудеться і зітреться в пам’яті світу. Мабуть, і цього разу він мав надію, що невпізнанні тіла мертвих змусять забути вбитих. Але ми не забули, не забуваємо і не забудемо ніколи. Тому ми всі прийшли. Прийшли віддати шану героїзму і жертовним мукам, які прийняли на себе Герої Іловайська тільки для того, щоб бодай хоч на день, хоч на час зупинити просування збожеволівшого агресора вглиб України.

Цього разу ми принесли соняхи. Зазвичай купуємо хризантеми (вони стали нашими родинними квітами). Сину Святославу приносимо і його Братам Небесним з Перунова Полка, які зараз з Неба нас всіх бережуть. Купили на згадку про великий подвиг танкіста Артема Абрамовича і його екіпажу, який серед веселих сонячних соняхів пішов на смерть… і в безсмертя в безкомпромісному танковому тарані, щоб зупинити ціною життя ще одного ворога. Подвиг Абрамовича – символ всього Іловайська, так чинили воїни Святослава Хороброго, їхні потомки русичі-україніці – вони ціною життя зупиняли орду.

Велику роботу зробили волонтери, Михайлівський Собор, Книга Пам’яті і військовий історичний музей. Стіна подовжилася – на ній тепер згадані загиблі воїни України до 19.02.2018 року. Відновлена збережена пам’ять про солдатів 2016, 2017 років. Це добре, одне сумно – Стіна, як шлях, росте, йде далі як і ця війна, яка не закінчується, бо ми не перемогли.

Раптом чую, як чиясь сильна рука обійняла мене за плече. Обертаюся – Юрій Рижак – брат мій по Родині, батько Володі Рижака «Мачете». Він у формі, при регаліях – гордість наша, гордість всіх батьків загиблих солдат, бо він теж воював – помстився, як міг, за сина. Обійнялися. Щасливий я був. Потім інші стали підходити. Знайомі, світлі обличчя.

Дійсно, коли потрапляєш до нашого кола, то відчуваєш себе в єдиній, великій, добрій Родині. Обіймаємося, вітаємося, згадуємо дітей. Згадуємо солдатів. Ось і Іра Рижак, і Ірина Галас з Рівного, ось і полтавці Мочалови, Цедіки, Тетяна Горячеська, кияни Наталя Харченко, Світлана і Віталій Єременки, Ощепкови, всі рідні дорогі обличчя. Аня Гарус приїхала з Дніпра – вірна дружина героя Андрія Широкова – «Друга Сімянина», Любов Жеребило – мама Вадима Жеребила з «Айдару», родина Шанських, Ірина Зубкова – з наших «кіборгів»,  ще знайомі, дорогі обличчя. Вибачте, якщо когось забув згадати – день був дуже багатим на теплі зустрічі з братами і сестрами з нашої Родини.

В караулі почесної варти,  уздовж стендів, по боках біля кожного, стоять молоденькі солдати. Я шукав Ігоря Владова, вірив що тепер, коли Стіну Пам’яті розширили, додадуть і його портрет, як і тих, хто загинув після 19.02.2016 року (він загинув 20 лютого). Знайшов. Так і є. У верхньому ряду (за лютий 2016 року). Радий це повідомити його батькам – пані Аллі та її чоловікові, яким важко було приїхати. Поклали йому сонях.

Поклали соняхи героям Світлодарської Дуги: Андрію Широкову «Сімянину», «Шайтану», «Ефі», Едуарду Зебіну з ДУК ПС.

Тим часом солдати урочисто поклали під Стіною Пам’яті квіти від Міністерства оборони і з молитвою на чолі з Його Святістю Патріархом Філаретом, молитвами пройшли ходою священики УПЦ, молючись і благословлячи Пам’ять Воїнів України.

А ми підійшли до сина. Святко, як живий, дивився на нас трохи втомленими очами з-під шолома. Лежали квіти, горіли лампадки. Ми поклали соняхи, стали поруч.

Багато батьків стає поруч з дітьми. Нас всіх немов тягне до їхніх лав, тягне злитися з ними. Бо для нас вони живі. Довго нам казали, щоб ми відпустили горе, що вже не вернеш… А ми і не тримали, просто вони не пішли. Вони продовжують жити з нами, серед нас, одночасно на Небі.

Ніби кулеметною чергою смерть прошила наші серця невидимими нитями з ними і між собою, і цей Небесний Полк і Велика їх Родина на землі стали немов одним цілим. Ніколи ще в Україні, та мабуть і ніде у світі, не були так міцно зв’язані між собою полеглі воїни і живі – їхні родини. Вони всі залишилися незримо з нами в новому житті тут, вони направляють наші серця і думки, зігріваючи душі надією. А Стіна Пам’яті з кожним роком стає сакральною, стає святинею, яка випромінює дух любові і сили. Мені шкода тих, хто цього не розуміє і не буває тут.

Потім були ще промови біля перших стендів. Промов не слухав, бо вся увага була зосереджена на зустрічах з дорогими людьми і воїнами. Поклали соняхи до Володі Рижака, а виявляється він поруч з Артемом Абрамовичем (йому теж поклали соняхи). Познайомилися з його батьками. Подивився в очі батькові Артема і, немов у священному дзеркалі, побачив дно своїх очей. У всіх нас, батьків, – одні очі. Мабуть, через них та невидима нить – зв’язок з душами  – проходить. Та сама. Між душею-розлукою-горем і небом.

Останній сонях віднесли до стенда з Ілюшою Гайдуком, вклонилися.

Познайомили мене сьогодні з паном Віктором Шишкіним. Він справедливо зауважив: «Велику роботу волонтери виконали, корисну, але напис на Стіні слід змінити: бо написано – “Воїни, що загинули за Єдину Україну”, а треба все ж вказати: в російсько-українській війні. Щоб не скористались потім цим формулюванням для вигадки: що війна була тільки проти сепаратистів. Бо це війна проти іноземного загарбника.» Мудре зауваження.

Коли підійшов Павло Нетєсов, головний натхненник і втілювач цього прекрасного проекту, ми подякували йому за подвижницьку працю у справі збереження пам’яті про воїнів-героїв України. «Добре діло ви зробили, – сказав я. «Не зробили, – зауважив Нетєсов, – робимо, і ще багато треба робити». Мені сподобався його підхід, молодець. Вірю, що він продовжить… Передав йому слушне зауваження Віктора Шишкіна. Він задумався. Сподіваюся, що настане час і такий напис з’явиться.

Бачили також нашого старого друга – вірного патріота Криму і представників кримських татар пана Ерфана Кудуса, він як завжди прийшов вшанувати пам’ять українських воїнів. Завжди тішуся його силою духу і вірою. Дуже приємною була зустріч, як і сама розмова.

Бог нагородив нас також ще двома прекрасними зустрічами. По-перше, ми зустріли викладача Святка з педагогічної практики пані Анжелу Денисенко з Харкова, яка свого часу написала прекрасний нарис про сина. Сьогодні вона нам розповіла багато нового про нього, ми ніби з сином поспілкувалися. Це була як нагорода Небесна. Обмінялися телефонними номерами і пораділи, що знайшли в цьому світі ще одну хорошу людину. А потім познайомилися з дівчиною з Варшави, яка розповіла нам багато про Святка і його друзів у Польщі, про Ходу Пам’яті у Варшаві з портретами загиблих воїнів України, про щире співчуття і підтримку поляків, про подвижницьку роботу нашого українського центру в Варшаві, прокат фільму Кантера «Добровольці Божої Чоти», про друзів Святослава – добровольців. Дякую, дорога Оксано!

На завершення відвідали Алею Небесної Сотні на Інститутській, вклонилися Героям Майдану і обійняли липку, яку встиг в Києві посадити син, коли приїхав.

Повертаючись додому відчув: одарувала нас сьогодні світлими дарами нова Святиня України – Стіна Солдатської Пам’яті. І недаремно ми так любимо і шануємо її.

Сергій ГОРБЕНКО

Сторінка Сергія Горбенка у Фейсбуці https://www.facebook.com/sergioalessandro.gorbenko

На фото: Сергій Олександрович Горбенко разом із сином Святославом (Скельдом), ще перед війною.

Відео: пісня “Добровольці Божої чоти” у виконанні добровольця, поета і барда Олекси Бика –

Сообщение “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті появились сначала на Український репортер.

Для батьків полеглого воїна – Святослава Горбенка (Скельда) – Сергія Олександровича та Лариси Вікторівни День Незалежності України збігся з дуже важливою і знаковою подією у їхньому житті.

Командування Кіровоградського полку спеціального призначення повідомило, що до Києва прибудуть посланці цієї військової частини з відповідальною місією – вперше розгорнути Прапор полку над могилою загиблого побратима – Святослава Горбенка.

Указом Президента України від 22 серпня 2018 року полку присвоєно почесне найменування «імені князя Святослава Хороброго» і вручено  Прапор. Ось цей стяг і було вирішено вперше розгорнути там, де спочиває хоробрий захисник Донецького аеропорту Святослав.

Ми шануємо подвиг бійців цього полку, який першим зупинив ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищав на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

Сьогодні Герой України Олександр Трепак командує цим полком, він  дуже шанобливо ставиться до родин полеглих захисників, зокрема і до Сергія та Лариси Горбенко.

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в тому бою 3 жовтня 2014 року , – сказали військовики, які прибули з почесною місією до Києва. І тому ми прийняли рішення вперше розгорнути цей славний стяг над його могилою».

Ось що написав з нагоди цієї події на своїй сторінці у Фейсбуку Сергій Олександрович Горбенко:

“Сьогодні це рішення воїнів новітньої Дружини Святослава Хороброго, яким по праву можна назвати особовий склад полку спецпризначення, було виконано. На могилу до сина приїхали офіцери і солдати полку, прапороносці,  сурмач. Тонка і водночас сильна, як лезо меча самурая, пролунала пісня сурми, бійці по команді розгорнули стяг і потім схилили його перед Мечем-Хрестом Святослава, завмерли в хвилині мовчання.

Коротку зворушливу промову виголосив комбат цього полку, теж кіборг і ветеран АТО, який разом з Редутом і Скельдом відбивав шалені атаки розлюченого ворога в боях за Донецький аеропорт у вересні-жовтні 2014 року.

Я слухав його як в тумані, але суть цих прекрасних слів запам’ятав: смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго, знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута.

Від імені родини я подякував славним спецпризначенцям за пам’ять про сина і високу честь. 3-й полк і його командир, вірні пам’яті і бойовій дружбі стали для нас віднині рідним полком – полком нашого сина – із цим полком зв’язані тепер з ним ще й іменем.

Тому символічно, що бійці 3-го полкупідняли свій бойовий прапор над Хрестом Святослава, який свого часу привіз Редут і тим самим зарахували Святослава  (Скельда)  до своїх лав посмертно.

Потім знаменитий бард Святослав Бойко виконав свого «13 Воїна» – нашу улюблену пісню, яку він присвятив нашому сину… Ця пісня – своєрідний гімн пам’яті Святка…

Ось таким для нас було День народження України нині. Дякуємо, браття- українці!”

Про Святослава Горбенка читайте також тут:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда

Сообщение Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення появились сначала на Український репортер.

У цьому образку, який написали батьки солдата, десь віддзеркалюються і взаємини багатьох батьків і дітей в годину неймовірного напруження усіх душевних клітин і нервових струн: іти на войну чи ні, заручитися батьківсько-материнським благословенням чи просто з думкою про  рідненьких – про маму й тата – вирушити на фронт… І ці хлопчаки приймали для себе головне рішення. Як же їх багато в неньці Україні! З кожним роком стає все більше й більше цих солдатиків-журавликів (наших Героїв!), які відлетіли назавше, які вирушли у свою останню дорогу. Чому, чому? І ми з невимовним сумом кажемо, защораз повторюючи, що жоден народ у світі не має стількох полеглих Героїв. Неправильно це, несправедливо.

Редакція “Українського репортера” розміщує спомин Сергія та Лариси Горбенко.

“2-го серпня наша родина згадує завжди. То був День Присяги Святослава 2 серпня 2014 року. Найвідоміше його фото –  саме з Присяги. Це ми з ним разом стоїмо. Я посміхався, а він дивився вперед… як у вічність. Я посміхався – щасливим був, а він – серйозним… Не передбачав я і не чекав цього, а син… збирався у свою дорогу…

День був сонячний, яскравий і всі курсанти – випускники військової кафедри на базі Харківського танкового училища і їх наставники – офіцери, і їхні чисельні родини, що приїхали привітати дітей, – всі були щасливі.

То був урочистий день – випуск молодих офіцерів запасу – молодших лейтенантів. Одним із них був і наш Святко.

Ці фотографії завжди болісно переглядати. І водночас дуже світло, як і цей День.

Бо ми були разом і він живий був з нами. І ніхто з нас не чекав, що через два місяці він виконає свою Присягу в бою в Донецькому аеропорту.

Так, тоді вже йшла війна, так, вже гинули солдати, але ми, як і нинішні сучасні батьки, в яких ще син не пішов до війська, в той День забули про війну.

Ми в страшному сні не могли передбачити, що нас чекає. Ми тоді просто раділи закінченню чергового важкого етапу нашого життя.

Ми раділи що син успішно закінчив військову кафедру і тепер зможе нарешті остаточно присвятити себе закінченню університету – стати фахівцем японістом.

Про те, що він відкладе це до кінця війни і через два тижні вирушить до навчального центру «Десна» ми не знали. Але він знав. Ще тоді він все вирішив.

Це зараз бачу в його очах на тих фото і в тій підкресленій серйозністю і старанністю, з якою він, карбуючи крок, підійшов з автоматом до прапора і полковника.

Багато хто з його однокурсників сприймав тоді все дійство просто як необхідну формальність і навіть святкову, тимчасову, яку треба пройти. Втім, для Святослава це була не формальність, а ще один крок на його шляху, крок до його Долі і до Вічності.

Треба знати, яким він був веселим і жартівливим в дружній компанії і як іронічно ставився до багатьох офіційних дійств. Але… не до Присяги.

З їхнього випуску на війну пішло тільки двоє: Святослав і його товариш по військовій кафедрі Сергій, який воював в «Азові». Вони свою Присягу виконали і свої погони підтвердили. Тому так болісно нам було, коли майже три роки поспіль після загибелі сина МО відмовлялося навіть посмертно надати ці погони Святославу, бо не зможе вже він подати і закінчений диплом бакалаврату.

Дякую шляхетному серцю «Редута» – командира Святка в ДАПі і тим нормальним офіцерам МО, які врешті-решт цю несправедливість виправили і офіцерські погони його йому вручили (посмертно).

Втім, це була просто данина пам’яті Святослава-Скельда. Для нас – не просто формальність, а важливий етап його і нашої Долі, так як колись була і Присяга для Святослава.

Останнім часом він все частіше і частіше заполоняє мої думки і, як завжди, із піснею. Він чомусь приходить завжди разом з піснею і з нею відгукується в душі. На цей раз чуються рядки старої солдатської афганської пісні, яка як про нього, та і, мабуть, про всіх його небесних братів – НАШИХ ДІТЕЙ – ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ:

«Так что ты, кукушка, погоди,
Мне сулить чужую долю чью-то.
У солдата – ВЕЧНОСТЬ ВПЕРЕДИ,
Ты ее со старостью не путай.»

Сергій ГОРБЕНКО (Sergio Alessandro Gorbenko з Lesya Gorbenkо)

Про Святослава Горбенка ( Скельда) “Український репортер” розповідав тут

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда
• У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда
• Харків: університет пам’ятає полеглих героїв (+відео

Сообщение “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу появились сначала на Український репортер.