«Дід» – високий на зріст, статний, з пишними козацькими вусами, що вже вбралися у срібло, у вишиванці з червоним і чорним мереживом. Небагатослівний. Але прямий в розмові, гострий на слово, називає речі своїми іменами. Відвертий по максимуму.

Смоляр каже, що вишиванку подарував побратим на фронті.

Колись Петро Миколайович працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси, трудився у супермаркеті. А потім – війна з рашею.

Пенсіонер Смоляр відшукав дорогу на передову.

– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадував Петро Миколайович в бесіді з нами. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. І пішов до військкомату…

У лютому 2014-го «Дід» вже був на армійському полігоні.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торував стежину спогадів Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.

Який прекрасний воєнний епізод! І в яких деталях! Кінематографічного масштабу! Офіцери віддають честь київському добровольцю, чоловікові в літах! Ось воно наше військо, справжнє, народне, неймовірно хоробре! Таких лицарів ніяка орда ніколи не здолає!

«Дід» служив у підрозділі, який проводив глибинну розвідку у ворожому тилу, «кошмарив» ординських зайд. У 2016 році він повернувся з війни. У чорній формі з шевроном «морських коників» (спецпризначенці!), в тільнику, в чорному береті.

Врізалося у пам’ять розмірковування Смоляра:

– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас.

Саме такі Смоляри і витягують здебільшого цю війну на собі. Їх мільйони і мільйони. Прості українці. Яким ж благородним, мужнім, красивим, нездоланним є наш народ! Одвічні людські цінності у нього здавна закладено в генах, як і прагнення волі, справедливості, свобод.

Якби до мудрих думок таких Смолярів дослухалися отії керманичі з різних щаблів влади, в Україні можна було б гори звернути, а не те що реформи провести! Може б, і п’ята колона вгомонилася б, сиділа б по норах, різні шубравці не посміли б вилізти.

Знаємо: пече Смолярам непроста ситуація в країні. Дуже пече. Але ж вони все одно – оптимісти. І свято вірять: «Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!»

Шануємо Вас, Петре Миколайовичу, тиснемо Вашу руку! З Днем народження! Многая літа!

Леонід Фросевич, Світлана Ковальова.

Читайте також:

Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України

Сообщение Про воїна-добровольця Петра Смоляра. Штрихи до портрета захисника України появились сначала на Український репортер.

Дещо про гуманність

На три, а то й на п’ять штихів закопують в землю одвічний принцип гуманізму. Тому забудьте, що сей основоположний правничий постулат торжествує у тій чи іншій справі беззаперечно, твердо, як аксіома.

Погляньмо, як ставиться держава до Інни Грищенко, що має позивний «Пума».

Інну разом з чоловіком Владиславом (позивний «Буча») підозрюють у замаху на вбивство Михайла Чекурака в місті Косів на Прикарпатті. Начебто цього чоловіка намагалися підірвати в автомобілі, однак «бомба» не вибухнула. «Пума» і «Буча» стверджують, що до цього злочину вони не причетні.

«Пуму» затримали торік, 5 листопада, вона – в Київському ізоляторі тимчасового тримання.

Жінка воювала з російськими окупантами, пішла добровольцем на фронт (Правий Сектор), її було тяжко поранено. Інна є інвалідом III групи.

Тим не менш її беруть під варту. Суд першої інстанції геть відкинув клопотання про обрання більш м’якого запобіжного заходу, на якому наполягають адвокати, – домашній арешт. Нехай сидить? Так зручніше для слідства? Типова практика, на жаль.

Жорна слідства мелють, перемелюють долі. З яких років це ще тягнеться? З тридцятих минулого століття? Скільки ж доль вже зламано, зігнуто, розчавлено, розтрощено, розбито, понівечено, спаплюжено, оббріхано! Чи ж на таке заслуговує наш трудолюбивий, героїчний, волелюбний і прекрасний народ?

Починаючи з 5 листопада і по сей день жодні слідчі дії з підозрюваною Інною Грищенко не проводилися, аргументовано довели адвокати. Зате є інша ситуація – ганебна. Сьогодні Інні дуже потрібні ліки, медичне обстеження у шпиталі. Вже більше десяти разів до неї в ізолятор викликали екстрену меддопомогу.

Адвокат Олександр Широковський подав слідчому клопотання щодо проведення профільного медобстеження Інни Грищенко. Додав до цього відповідні медичні документи про погіршення стану здоров’я підзахисної, про виклики до ізолятора бригад меддопомоги. Знаєте, яку відповідь отримав? «Клопотання належним чином не обґрунтоване».

Інні Грищенко категорично відмовлено навіть одержати ліки, які «прописали» лікарі екстреної меддопомоги. Тому й утверджуємося в думці що лише у книжках торжествує правило: кримінальне законодавство проявляє людське, гуманне ставлення до підозрюваних. І що гуманізм є невід’ємною засадою кримінального права. Забудьте!

В Печерському суді люди бачили, як під час розгляду клопотань у справі Грищенко суддя час од часу писав комусь есемески в телефоні, прикривши його томиком матеріалів. І робив вигляд начебто уважно слухає, з’ясовує, вивчає, прагнучи прийняти справедливе, зважене, обґрунтоване і мотивоване рішення.

Через деякий час інша суддя у цій же справі (того ж Печерського) винесла ухвалу, в якій зовсім не зазначила, які ж ризики існують, що Грищенко може ухилятися від слідства, втекти, впливати на свідків. А навіщо?

Простіше повторити, пробубоніти прокурорський документ про те, що «ризики при обранні запобіжного заходу продовжують залишатися», а потім, потупивши очі в підлогу, залишити суддівську залу. Фраза про «ризики» повторюється від суду до суду, перекочовує з ухвали до ухвали.

А які ризики, дозвольте поцікавитися? «Пума» була на передовій, під обстрілами, життям ризикувала заради України, бойових побратимів. Невже вона буде уникати викликів на допит до слідства? Навпаки – Інна заявила в суді, що дає згоду навіть на відеофіксацію під контролем поліції свого перебування під домашнім арештом. Однак їй все одно не ймуть віри. Це ж як треба не поважати захисницю України, як треба не любити свій хоробрий, войовничий народ, щоб пролопотіти: «Залишити під вартою»!

А ми ж знаємо, як восени 2014-го суддя Печерського суду Світлана Волкова звільнила із СІЗО екс-командира “Беркута” Дмитра Садовника, якого обгрунтовано підозрюють у розстрілі 39 Героїв Небесної Сотні.

Катюга Садовник відразу ж втік до Московії. Волкову лише звільнили з посади, однак не посадили за грати. Це і є справедливість по-українському?!

«Пума» на Майдані була із Садовником по різні сторони барикади. Сьогодні цей злочинець – в шоколаді, Інна – в камері-одиночці. Ось такі жахливі контрасти.

Українці звикають до цих контрастів, хоч в душі лають, клянуть цей слідчий каток, який «утюжить» людські долі. Але що вдіяти можуть? Тебе не чують. Глухо як у танку.

Кажете, є міжнародна Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод? Так, наша держава ратифікувала цей документ, і там закарбовано:

« Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду…».

Вже декілька місяців жодних слідчих дій з Інною Грищенко не проводиться. В Київському апеляційному суді «Пума» заявила, що її тримають за гратами як заручницю з тим, щоб здійснювати тиск на чоловіка, Владислава Грищенка. Якщо він обмовить людей, на кого вказує слідство і візьме на себе «вину», то Інну звільнять з-під варти.

«Це ж явно ненормально – тиснути на моє здоров’я, щоб отримати свідчення у справі, до якої не маю жодного відношення, – промовила Інна в суді.

Коли адвокати подали суддівській колегії клопотання про те, щоб під час слухання у судовій залі підозрюваній дозволили тимчасово вийти зі скляного «акваріму» і сісти на лаву поруч зі своїми захисниками (це ж гуманно!) суд поцікавився думкою прокурора. Той відповів: «На розгляд суду».

Прокурор не має навіть власної позиції щодо цього – чи варто випускати зі скляної клітки жінку-інваліда, ветеранку, захисницю України. Він має сумнів, чи не втече вона часом від конвою? А конвой же посилений: четверо воїнів Нацгвардії, стільки ж поліцеських. Сила ж яка! І усі бдять, пильно слідкують, аби чогось такого не трапилося.

А «Пума» і не збирається зникати, «проходити» крізь стіни. Суд дозволяє їй залишити скляну «клітку», вона бере милицю, шкутильгає до адвокатської лави. Присідає з трудом, по її обличчю видно, що це їй дається важко. Болить (важке поранення ноги, мінно-вибухове).

Суд надає їй можливість виступити, просить не підніматися з лави. Однак Інна все ж піднімається. «Мене так виховали батьки», – зринає з її вуст. А вони ж тут, поруч, у залі – Петро Миколайович Смоляр, Євдокія Калениківна.

«Дєд» – воєнний псевдонім Петра Смоляра. Йому за 60. У лютому 2014-го Петро Миколайович був на армійському полігоні. Доброволець.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торує стежину Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати.

Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.

Смоляр-старший воював у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.

Сьогодні він приходить на кожне судове засідання до доньки, до зятя Влада Грищенка («Бучі»). Майже уся сім’я Смолярів боролася з путінською ордою. Зять також пішов на фронт добровольцем, захищав Донецький аеропорт, потім воював в армійській бригаді.

Під час обшуку в оселі Смолярів слідчі вилучили частину особистих речей Петра Миколайовича – черевики-берці, форму київської муніципальної варти (Петро Миколайович працює охоронцем в комунальному підприємстві), простенький фронтовий мобільний телефон, який колись подарували волонтери. «І навіщо їм мої армійські берці?», – все дивується старий солдат.

А слідчий каток без жалю, він не зважає на сентименти. «Пума» про це знає, вона жорстко і різко говорить про те, як з нею поводилося слідство. Стоїть, спираючись на милицю, знемагаючи від болю. Жінка-воїн.

Для контрасту наведемо різкість на іншу картину. Торік, в суді під час чергового засідання донька Інни Грищенко Даринка, поклавши руку на серце, разом з усіма заспівала Державний Гімн. «Пума» також співала, ледве стримуючи сльози.

Співали і дідусь Даринки – Петро Миколайович Смоляр, і бабуся – Євдокія Калениківна, і волонтерка Ореста Бріт, і громадський активіст Назар Приходько, й працівники суду, й інші, інші. Лише представник державного обвинувачення прикипів до своєї лави, навіть не підвівся. Ані пари з вуст.

Наші люди спостережливі, вони все бачать, схоплюють навіть найдрібніші деталі. Вони ж підмітили, що в Печерському суді у представника обвинувачення тремтіли руки. А суддя «грався» есемесками. Так і судять… Ні, не на три штихи закопують справедливість, гуманізм. На всі десять! Глибоко беруть, щоб не дістати…

Адвокат Альона Помазановська стверджує, що в матеріалах слідства немає жодного доказу про перебування Інни Грищенко на місці злочину в Косові Івано-Франківської області, взагалі причетності до цієї події. Експертиза вивила, що на вибухівці є залишок жіночого волосся. Але водночас немає точного підтвердження, що це волосся з голови Інни Грищенко.

Мелють слідчі жорна, перемелюють людські долі. І кінця краю цьому не видно.

Підтримати «Пуму» приходять до суду не тільки знайомі, рідні, побратими, але й зовсім чужі для неї люди. Ось на цьому засіданні ми познайомилися з чоловіком, який працює в столичній пожежній частині. Каже, що після зміни приїхав сюди з почуття солідарності з ветеранами АТО. «Вони ж захищали нас на фронті. Тепер мусимо їх захищати!».

Благородно. З такими українцями не закопають правду. Віримо у це.

Цього дня досить несподівано завершилося судове засідання в Київському апеляційному суді. Розглядали адвокатське клопотання про зміну запобіжного заходу Ірині Грищенко.

Суддівська колегія пішла до нарадчої кімнати. А невдовзі вийшла і заявила, що судове засідання… продовжується. І ось чому. Суд зобов’язав прокурора до 23 січня надати розсекречені матеріали негласних слідчих дій щодо Інни Грищенко, а також копії протоколів з підписами понятих щодо проведення обшуків. Адже Грищенко у своєму поясненні заявила про фальсифікацію, на її думку, певних моментів, зв’язаних з понятими.

***

Донька «Пуми» Дарина навчається в дев’ятому класі. Бабуся каже, що дівчина начебто мріє про військовий інститут.

Хоче захищати країну, як її мама. Хтозна як воно буде, як складеться її доля.

А поки що мама у в’язниці.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото «Українського репортера»

Читайте також:

• Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України
• Фронтовичка “Пума” і всі-всі. Репортаж із зали суду (+відео)
• Справа «Пуми» і «Бучі»: несподіваний поворот (+відео)
• Рідні “Пуми” влаштували акцію протесту в столичному суді (+відео)

Сообщение “Пума” і слідчі жорна. Несподіване рішення Апеляційного суду (+відео) появились сначала на Український репортер.

Київський апеляційний суд розглядає скаргу адвоката Масі Найєма на рішення Печерського райсуду про обрання запобіжного заходу Інні Грищенко. Її було узято під варту 5 листопада 2019 року. В ізоляторі має перебувати упродовж двох місяців.

Представники обвинувачення вважають, що начебто вона допомогла своєму чоловікові Владиславу Грищенку («Бучі») виготовити саморобний вибуховий пристрій. «Бомбу» було начебто прикріплено до автомобіля одного із прикарпатських комерсантів, але вона не вибухнула. Родина Інни (і вона сама) називають цю справу сфальшованою.

Що скаже апеляційний суд? Чи замінить камеру ізолятора, де нині «Пума», домашнім арештом, як і просить адвокат? Хтозна.

В судовій залі, а також в коридорі – хмари людей. Ніхто не хоче прогнозувати, яким буде вердикт. Тривожно. Якесь колюче затишшя перед бурею.

А до скляного «акваріуму», де видніється «Пума», не дістатися. Багато хто хоче крізь малесеньке віконечко потиснути руку фронтовичці, привітатися особисто, підтримати добрим словом, підбадьорити. Інна тішиться, що прийшли милі серцю бойові побратими, друзі, що так багато правдивого українства на цій казенній території.

Почувши, що донька, дев’ятикласниця Даринка (на прохання людей!) почала співати Гімн України, Інна ледве стримала себе, щоб не розплакатися. Її очі стали вологими. Але тільки на мить. Вона знову опановує себе. Знову емоції під контролем.

І в Даринки на очах сльози. Позавчора вона прийшла до будівлі суду з плакатом: «Мамо, я тебе люблю!».

Одразу після арешту мами дідусь з бабусею десять днів переховували Даринку – вважали, що таким чином убезпечують Інну від можливого тиску слідства через доньку.

Сьогодні Даринка, поклавши руку на серце, разом з усіма співає: «…Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». «Пума» також виконує Гімн.

Співає і дідусь Даринки – Петро Миколайович Смоляр, і бабуся – Євдокія Калениківна, і волонтерка Ореста Бріт, і громадський активіст Назар Приходько, й працівники суду, й інші, інші.

Лише представник державного обвинувачення прикипів до своєї лави, навіть не підвівся. Мовчить. Ані пари з вуст. Відвертається.

Оце так психологічна картина. Хоч кіно знімай про чорне і біле! Державна людина з прокуратури абсолютно не реагує на Державний Гімн! Люди виконують наш Славень-Гімн, а прокурор мов язика проковтнув. Боїться, що перепаде на горіхи від начальства? Чи, може, відомчими інструкціями не передбачено гуртом з народом виконувати національний гімн? Це – принципова позиція чи – тотальний страх, який побиває в душі все?

Треба було бачити очі людей, якими вони споглядали цю мовчазну фігуру, що представляє державне обвинувачення.

А які ж слова красиво-щемкі, клятвенні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»! І в кого ж вони одвічно на серці лежать? В простого народу. В народу-воїна.

Поруч з тим клятим «акваріумом» стоїть батько Інни – Петро Миколайович Смоляр (на фото), з пишними козацькими вусами, що вже вбралися у срібло, у вишиванці з червоним і чорним мереживом. Каже, що вишиванку подарував побратим на фронті.

«Червоне – то любов…». Батькові не те що болить страждання доньки, його це ріже по живому. Ген Інна зіперлася коліном пораненої ноги на лаву – так легше. Це вже згодом нам скаже мама Інни, що інша нога в доньки також є проблемною: «Останнім часом їй і кілька східців важко було здолати. Вона ж постійно на ліках». «А чорне – то журба…»

Інну було поранено на фронті – прикривала товариша під час ворожого обстрілу. Там, на передовій, до неї й притулився-пришпилився незвичний позивний «Пума». Мама Інни каже, що в цивільному житті з цим псевдо вже всі звиклися, зріднилися. От «Пумою» і кличуть-величають.

Певний період Інна працювала у «Veterano Pizza». Потім стала на стежку власного малесенького господарювання, її «коньок» після війни – сфера харчування. До цього душа лежить, і це те, що вона уміє. Її часто можна було побачити у шпиталях, бо допомога пораненим воїнам – закон для «Пуми», як і для усієї їхньої родини. До речі, Інна – юрист за фахом.

Ось у цій сім’ї сповна відчувається оголений нерв російсько-української війни.

«Дєд» – фронтовий позивний Петра Миколайовича Смоляра. Знову про давнішнє сказане, як одного дня пенсіонер Смоляр зібрався на фронт…

– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.

Сьогодні, в приміщенні суду Євдокія Калениківна спонтанно знову торує доріжку до давнішнього вчинку свого чоловіка, стиха кажучи нам:

– Я ж боюся, щоб він знову тишком-нишком не зібрався на фронт. Він такий, що може…

На передовій «Дєд» був центрі спеціальних операцій ВМС України. Служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.

У лютому 2014-го доброволець Петро Смоляр прибув на армійський полігон.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду, – згадував Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу в 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька Інна також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь…

Знову ж психологічна картина. І яка! Офіцери-воїни віддали честь добровольцю-пенсіонерові. Не по інструкції. І не по команді. За велінням серця!

У нашій же ситуації з прокурором править бал інше: нема вказівки – Гімн не співається. Прокурор не співає Державний Гімн, навіть не підніметься з лави, бо нема інструкції. Дико.

У 2016 році сержант Петро Смоляр повернувся з доріг війни. У чорній формі з шевроном «морських коників» (спецпризначенці!), в тільнику, в чорному береті.

Коли усю сім’ю Смолярів столична влада запросила до Колонної зали Київради для вручення нагороди Київського міського голови «Честь. Слава. Держава», юна Даринка одягнула чорний берет дідуся. Ось вам і спадкоємність поколінь! У якій державі ще є подібне?!

З тих під дівчинка вже підросла, вже й до фінішу котяться шкільні роки. Сьогодні вона, ніби між іншим, каже, що уроки «не лізуть до голови», бо ж всі думки про маму. Й печуть душу оті ненависні обшуки упродовж семи годин, ота жахлива невідомість, з якою зіштовхнулася її родина.

Досі сім’я не може відігнати у непам’ять візит слідчих із судовою ухвалою «Ім’ям України». Петро Миколайович дивується, навіщо під час обшуку слідчі вилучили його форменний одяг, у якому він щодня ходить на роботу (працює охоронцем в комунальному підприємстві). Вилучили навіть його черевики-берці 44-го розміру. Фронтові берці. Невже вони можуть бути речовими доказами у кримінальному провадженні стосовно доньки Петра Миколайовича Інни Грищенко?

Інна носить 38-й розмір взуття. У її батька – 44-й. Це ж яку треба мати фантазію, щоб чинити такі слідчі дії?! «Ім’ям України», кажете?

Але не це пропікає душу бувалого солдата.

– Вони забрали ще й старенький мій кнопковий телефон. Його мені на фронті волонтери подарували. А там – всі контакти побратимів, моїх бойових товаришів, – бідкається Петро Миколайович. – Я ж їм постійно дзвоню.

Минулого вівторка підтримати родину свого сержанта приїхав його колишній командир з отих мужніх спецпризначенців («морських коників»). Він – Народний Герой України. «Дєд» каже, що у його командира – більше 70 бойових розвідувальних рейдів в тил противника. Відчайдух, профі, володіє блискучою військової майстерністю. Він солдатське життя цінує понад усе.

Командир з «Дєдом» тепло обнялися, привіталися. Свої!

– Бачите, що коїться…, – стиха промовив сержант Смоляр.

«Встати, суд іде!». Суддя бубонить рішення. Ніби шмагає тим казенним словом, навідліг б’ючи. Інну Грищенко продовжать тримати під вартою.

Чому? Чому? Гришенко може зникнути, це – один із аргументів прокурора. Овва! Інна заявляє, що тисячу разів вже мала можливість виїхати з Києва, навіть на фронт. Але ж залишається в рідному місті. Тут – її домівка, її земля. За цю землю вона проливала кров. Тепер держава наказує Інні Грищенко: за грати! У жахливі часи живемо. “Душу й тіло ми положим..”?

***

Коли закінчився суд, мама Інни того вечора сказала нам, що зараз з чоловіком їдуть до шпиталю. Там лікується Смоляр-молодший, Микола, також фронтовик.

А наступного дня стежка-доріжка – до ізолятора тимчасового утримання, де перебувають діти: донька Інна, зять Владислав. Смоляри повезуть харчі, ліки… Так круто повернулося колесо долі.

І коли розвидниться в державі?

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото «Українського репортера»

Читайте також:

• Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України

Сообщение Фронтовичка “Пума” і всі-всі. Репортаж із зали суду (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ті, що в поліцейських мундирах, кажуть, що є матеріали розслідування – начебто Пума і Буча порушили закон. Але ж судового вироку немає. Водночас воїни-добровольці вже за гратами. Система шалено поспішає заперти туди, у сірі, жахливі камери… Навіть незважаючи на заслуги перед Вітчизною, на поранення, на те, що подружжя виховує неповнолітню доньку. Страшно.

Сьогодні ми розповімо про цю неймовірну родину воїнів Грищенко – Смолярів. Щоб люди знали, хто мешкає з ними в одному місті, ходить одними й тими ж вулицями… Хто серцем і душею уболіває за неньку Україну.  І прагне перемоги над путінським військом.

Батько Пуми – Петро Миколайович Смоляр. Мама – Євдокія Калениківна.

А ще такий штрих – уся родина (Петро Миколайович, син Микола, донька Інна Грищенко та зять Владислав Грищенко) нагороджена відзнакою Київського міського голови «Честь. Слава. Держава» (на скрін-фото).

Дєд – воєнний псевдонім Петра Смоляра. Йому – за 60. Одного дня зібрався на фронт…

– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.

– Я все одно поїхав би, знайшла б ти його чи ні, бо вже усі документи були готові, – глава сім’ї коментує репліку своєї половинки.

Познайомимося ближче з Петром Смоляром. Колись працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси,трудився у супермаркеті.

– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадує Смоляр. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. На наших з дружиною плечах була внучка Даринка. І я почав Даринку «готувати»… Говорив, що, мовляв, вона вже велика дівчинка, і я можу їй доручити бабусю. І пішов до військкомату…

У лютому 2014-го Дєд вже був на армійському полігоні.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торує стежину Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.

Дєд служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.

– Я проводжав хлопців, зустрічав, забезпечував усім необхідним. Ставився до них, як до своїх синів.
У 2016 році Петро Миколайович повернувся з війни. Його рік не було у Києві, а вже стільки навинулося на життєвому витку. Кинувся оформляти пенсію – проблема…

– Фірма, де я працював, – збанкрутіла, документи, зокрема мою трудову книжку, горе-підприємці десь загубили, – згадував Петро Миколайович. – Написав заяву до поліції Солом’янського району. Їздив, щоб дізнатися, якому слідчому передали справу. Його звати Денис Яхненко. Він був дуже зайнятий. Він узяв у мене пояснення і на цьому все закінчилося, потім я телефонував йому декілька разів. Марно. Через якийсь час поїхав до прокуратури №9 – може, допоможуть вплинути на слідчого? Пані прокурорша пообіцяла, що ледь не завтра вирішать моє питання. Коли я через декілька днів приїхав до неї, вона була дуже незадоволена – мовляв, заважаю працювати. А дружині згодом взагалі сказали у цій прокуратурі: «Ідіть геть звідси!».

На фронт би таких чинуш у мундирах!

Якось Смоляри забажали одержати бодай клаптик землі. Щоб вирощувати городину, а може, колись і хатинку збудують. У земельному відомстві порадили поїхати подивитися, де та земля… Це аж під Чернігівщиною. Подивилися, а там – яр… Вирощуйте помідорчики?

– На душі шкребе від такої несправедливості, – зізнавався Петро Миколайович.

Смоляри – люди з великий оптимізмом у серці. Але він з часом, можливо, десь розвіюється. Бо ж як гнуть-рвуть Україну різні лиховісні вітри.

Смоляри – це також і щедрість, і щирість.

– Квартира – двокімнатна, її називаємо «рукавичкою», усі поміщаються, – бере слово Євдокія Смоляр. – На Воскресенці, живемо, як усі. Приїжджають волонтери, хлопці з фронту, треба переночувати чи пожити, то куди їм дітися? Усі – до нашої хати. І не тісно! Радіємо, що вони живі-здорові. Це – службова квартира. Я у 1980-му пішла працювати двірником, щоб заробити помешкання.

Ще одна риса в характері Смолярів – безкорисливість. Продали автомобіль, щоб «одягнути і взути» сина, коли йшов на фронт. Купили бронежилет. Потім Смоляри іншим бійцям допомагали з одягом. Кажуть: «Нашій доньці люди також допомагали, коли її було поранено».

Євдокію Смоляр можна часто побачити у шпиталях… Волонтер! І донька Інна – на волонтерській стежині, часто збирала кошти для фронту, продуктові передачі для шпиталів.

– А вона ж – після поранення, з ногою – проблема, – промовляє Євдокія Смоляр. – Донька ставить поранену ногу на стілець біля плити і працює. Трішки відпочила і далі працює – готує їсти пораненим солдатам. Я бачу, як їй тяжко, але ж не зізнається.

А по хвилі:

– Ось на фотографії наша донька, її позивний Пума, була начальником оперативного відділу контррозвідки Правого сектору.

Із Владом, зятем, вони вінчалися на фронті. Зять був кіборгом, захищав Донецький аеропорт.

Чим ще живе ця родина? Петро Миколайович якось був влаштувався охоронцем, зарплата – мізерна. У собезі пообіцяли, що пенсію йому будуть все ж виплачувати. Дружина Петра Миколайовича каже, що вона «тимчасово не працює.

Петро Миколайович сумує дещо за справжньою роботою. Каже:

– У нас є військкомат, я ж міг би служити там… Чому б таким як я, які ще при доброму здоров’ї, не дозволити служити далі? Я, наприклад, допомагав би військкомату під час призову, з хлопцями розмовляв би, вчив би їх. Чи нам не потрібні професіонали?

Врізалося у пам’ять розмірковування Дєда:

– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас. В мене батько дві війни пройшов: фінську і Другу світову. Він був сином кулака, їх гнали на фінську війну, радянська влада нікого не жаліла.

Такі вони, Пума, Буча, Дєд…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Інна і Владислав Грищенко (на передньому плані).
Фото із Фейсбук-сторінки Інни Грищенко, а також з відкритих джерел.

Сообщение Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України появились сначала на Український репортер.