Известный психоаналитик и философ К.-Г. Юнг в книге «Человек и его символы» отметил: «Современный человек стоит перед горьким фактом неспособности великих религий и разнообразных философских учений явить такую вдохновляющую и захватывающую идею, которая принесла бы ему успокоение, так необходимое перед лицом опасностей, угрожающих миру».

Такой «захватывающей идеей» должна стать правда о сущности Человека.  Господствующие тысячелетиями над разумом религиозная догматика философия и наука не открыли этой правды, не позволили Человеку «познать себя». Они загнали цивилизацию в мировоззренческую резервацию, в духовную ловушку, имя которой «Фантомы объективации». Объективация порабощила Человека «злой системой вещей», пронизала апориями все сферы общественного бытия, опасностями апокалипсистического харакрера. Несомненно, что Человек нуждается в новой целевой идеологии – в нормировании своего бытия, созвучного с его необъективированной   природой и космогоническими смыслами жизни.

Объективация создаёт видимость «разрыва» всекосмического единства бытия, запечатлевает сущность Человека объектной представленностью в образе онтологически не существующего биообъекта – дискретного индивида. Но реально Человек неистребимо чувствует свою телесную единосущность со всем Космосом (особенно сильно это чувство проявляется при психоделических состояниях и медитации).

Каким же образом обеспечена индивидуализация Всеединства, то есть   неразрывное единство Человека и Космоса, их единосущность? Ответ на этот вопрос дан мной – академиком Украинской академии оригинальных идей Пётром Харченко. Выяснено, что выразителем всеединства бытия является пол, сущность которого сводится к инверсионной триполярности космического вещества в его целостности, а возникающая иллюзия дискретного деления Всеединства на Человека и Космос создаётся субъектом,  вследствие наделения им пола «лукавым сечением», то есть  так нызываемой «раздельнополостью». Этот «разрыв» (объективация) пола затаивает его космогоническую роль выразителя всеединства бытия.  Совершенно прав был Николай Бердяев, когда подчёркивал: «С  полом,  может быть, связано возникновение объективированного феноменального мира, и  здесь  есть точка, в которой решается судьба  мира  и человека. Преображение мира есть, прежде всего, преодоление падшего пола».

Действительно, изменение наших представлений об онтологической   сущности пола ведёт к величайшей революции в мировоззрении. Оно открывает Необъективированного   Человека, а это означает мировоззренческий  переворот, поскольку любое мировоззрение предстаёт  в виде того или иного понимания сущности Человека. Истинный, необъективизированный Человек оказался совершенно иным, нежели тот, который преподнесён нам объективационистическим модусом мировосприятия. Телесно Необъективированный  Человек предстал надиндивидной реальностью, засветился как экзистенциально единотроичное основание бытия. Скажу, что это прозрение разума в вопросе сущности Человека произошло впервые в истории человечества, случилось то, о чём ранее невозможно было подумать и поверить.

Как же мне удалось открыть Необъективированного Человека? Это произошло  благодаря выходу за пределы традиционных принципов разума (формально-логических законов), отстранению от гносеологического единовластия объективизатора бытия – субъекта и реализации познания через пол Человека (“познания «из Человека и через Человека»).

Такой путь к Истине обеспечил движение мысли по логике целостного бытия, позволил познать характер связи между полом (триполярностью) и триипостасностью Святой Троицы, раскрыть тайнуТринатарного архетипа, “свято скрывающего свой смысл много тысячелетий, оставаясь Божественным символом спасительного единства человечества”.

Благодаря выяснению онтологической связи триполярности и триипостасности удалось решить центральную коллизию духа и бытия – коллизию Необъективированного и Объективированного (непрерывного Единого и дискретного Многого). В конечном итоге, это решение предстало как открытие Необъективированного Человека, олицетворяющего триипостасный субстанциональный и триполярный вещественный уровни телесности всереальности с присущей ей информационным эготриплетом ТриЭ(э)го.

Открытие Необъективированного Человека и создание на его основе  Тригнозисного мировоззрения  постепенно созревало  на страницах моих книг – Антиномия индивида и триединства. – К.: “Агропром”. – 1986. – 812 с.; Від індивіда до Боголюдини. – К.: “УАОІ”. – 1993. –134 с.; Тригнозис. – К.: “Аграрна наука”. – 1998. – 400 с.; Тризуб – символ світогляду українців. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 184 с.; ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.; Друге Пришестя. – К.: “Фенікс”. – 2012. – 264 с.; Необ’єктивована Людина. – К.: “Фенікс”.  – 2013. – 248 с.; Тригнозис –  путь к мироспасению. –  К.:”Фенікс”. – 2015. – 148 с.; Предисловие к постистории”. –  К.: “Фенікс”. – 2015. –  396 с. ; «Откровение Человека без «лукавого сечения пола» (Каменец-Подольский: «Друкарня Рута». – 2018. – 376 с.).

Надо сказать, что все, созданные до меня, мировоззрений носят объективационистический характер, привязаны к «человеку»-фикции – дискретному индивиду (как сказал Фихте, «какой человек, такая и его философия»). Заслуга в их создании  принадлежит, прежде всего, китайцам, индусам, евреям, грекам, немцам. Теперь появилось  общечеловеческое Тригнозисное мировоззрение, исходящее от украинского  этноса и с привязкой к Необъективированному Человеку. Осознаю, что воспринять это мировоззрение трудно, пребывая в существующей объективированной мировой среде, но уверен, со временем оно окажется затребованым человечеством для построения постиндивидной архитектуры социального бытия.  «Идею нельзя остановить, время которой пришло» (И. Франко).

 1.«Потеря» Человеком  надиндивидного статуса

О надиндивидности телесности Человека повествуют  древние течения  мысли, согласно которых изначально всё Мироздание обладалоантропоморфическими свойствами. Это был Великий Человек (Первочеловек), в котором индивид   полностью растворён. Вспомним на этот счёт учение буддизма о Нирване как о бессмертном и первоначальном Космическом Человеке. Поименован Первочеловек по-разному – «Пань-гу», «Гайомарт», «Адам», «Фраваши», «Пуруша» и т. п. Согласно с древними учениями, первоначальный Человек хотя и расчленился и с его тела возникли все элементы внешнего мира, но, со временем, он вновь приобретёт    целостность, выйдет из состояния дискретно-множественного распада и   ориентация   индивидного «я» на внешний мир исчезнет, «я» снова сольётся с космическим «Я» Первочеловека.

Действительно ли Первочеловек исчез? Нет, он не исчез! Переход   Первочеловека из состояния надиндивидного непрерывного Единого в статус дискретного индивидного Многого является иллюзорным, следствием объективизации его субъектом.

Что же такое объективизация? Объективизация – это «омертвление» субъектом онтологически непрерывного бытия через «перевод» его в иллюзорно дискретные объекты, в самостоятельную сущность, воплощённую в предметных формах, образах и т. п. Объективированное бытие и явилось фундаментом, на котором воздвигнуты все традиционные мировоззрения человечества. В этом их неполноценность. Наиболее осознанно это понимал выдающийся мыслитель Николай Бердяев. В книге «Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация» он назвал объективированное бытие «мёртвым», «падшим», «овнешневлённым»: «Объективированное бытие не есть уже истинное бытие, оно препарированное субъектом для целей познания»; «Человек познаёт, как извне данную ему реальность то, что порождено им самим, порабощённостью субъекта»; «Объективированный мир, который называют «объективным», есть мир распадения и отчуждения и вместе с тем – мир принудительно объединённый, скованный и детерминированный, мир социализированный, мир общего»; «Нужно окончательно отказаться от применения к истине прилагательного «объективное».

Словом, то, что мы считаем «объективным», на самом деле, является объективированным. Объективацию бытия совершили чувственность и субъект задолго до того, как возникла гносеология – учение о процессе познания. Они и обманули Человека в познании им своей сущности. Отождествление телесности Человека с телом объективированного (дискретного) индивида – величайшее заблуждение. Реально Человека как дискретного индивида онтологически не существует.

Духовные проводники человечества (Будда, Лао-Цзы, Заратустра, Магомет, Платон, Аристотель, Гегель, Маркс…)  постоянно искали мировоззренческое обеспечение достойной жизни людей (припомним «Путь Будды», «Путь Дзен», «Путь Шивы», «Путь Христоса», «Путь коммунизма» …), но они не знали правды о сущности Человека и поэтому их идеологические изыскания не устранили опеки зла над Человеком. Фактически эти проводники надели на человечество навыворот (объективированной стороной) мировоззренческую рубашку. За истинного «человека» они приняли фантом его объективации – «дискретный биоиндивид», хотя дискретных единиц бытияонтологически,вообще, не существует. Объективированный «человек» (дискретный индивид) и поныне остаётся константой в мировой системе знаний, составляет главный признак господствующей формы общества. Но, как верно заметил Бердяев, в объективации индивид превращается в мертвеца, в субъект-объект, выражающий «мировую пошлость и рабство».              

2. Смена парадигмы миропонимания.   Необъективированный Человек

 2.1. Пол и однотелесность «я» и «ты».

 Индивидуализация Всеединства

В книге «О назначении человека» Николай Бердяев  справедливо указывает: «Человек  не есть дробная часть мира, в нём заключена цельная загадка и разгадка мира, и он  может начать философствовать только с познания самого себя». К сожалению,вопрос о телесном единстве индивида со всем Мирозданием или, иными словами, об индивидуализации Всеединства, не был поставлен философами на выяснение. Они не обратили внимания на онтологию пола, его сущность вне объективации. Полу было отведено лишь отношение к сексуальным актам и морфофизиологическим отличиям в признаках «дискретных индивидов».

Он не был осознан как феномен триполярности всекосмического вещества. А между тем, как указал ещё Максим Исповедник, «начиная с преодоления разделения на мужское и женское начала, человек может соединить все остальные разделения Вселенной и достичь Бога, как причины всего». Действительно, это так. Но   вначале посмотрим на половую поляризацию биологических видов с высоты  необъективированного угла зрения, чтобы убедиться, что онтологически дискретных индивидов реально не существует. Вот как выглядит эта половая поляризация видов:

–вид   представлен самкой, гермафродитом и самцом;

–вид представлен самкой и гермафродитом;

–вид представлен самцом и гермафродитом;

–вид представлен самкой и самцом;

–вид представлен гермафродитом;

–вид представлен самкой, которая с возрастом через стадию  гермафродитизма становится самцом;

–вид представлен самцом, который с возрастом через стадию гермафродитизма становится самкой;

–вид представлен самкой, которая с возрастом становится гермафродитом;

–вид представлен самцом, который с возрастом становится гермафродитом;

–вид представлен гермафродитом, который с возрастом становится самкой;

–вид представлен гермафродитом, который с возрастом становится самцом;

–вид представлен двумя гермафродитами, у одного из которых наблюдается  склонность к инверсии в сторону самца, у другого – в сторону самки;

–вид представлен самцом и самкой, которая с возрастом становится  гермафродитом;

–вид представлен самкой и самцом, который с возрастом становится  гермафродитом;

–вид представлен самкой и гермафродитом, который с возрастом становится  самцом;

–вид представлен самцом и гермафродитом, который с возрастом становится  самкой;

–вид представлен самцом и самкой, которая с возрастом через стадию гермафродитизма становится самцом;

–вид представлен самкой и самцом, который с возрастом через стадию гермафродитизма становится самкой;

–вид представлен самкой, которая с возрастом через стадию гермафродитизма становится самцом, который позже через стадию гермафродитизма становится самкой;

–вид представлен самцом, который с возрастом через стадию гермафродитизма становится самкой, которая позже, через стадию гермафродитизма становится самцом; и т. п.

Как видим, инверсия полярности выражает переход её в свои неслиянные и нераздельные три “я” и свидетельствуют, что телесность феномена «жизнь» онтологически не индивидная, а олицетворяет надиндивидное триполярное Одно. Что же касается эффекта наличия дискретной индивидности, то он возникает как следствие статики нашего чувственного восприятия пола. Таким образом пол объективизируется. Объективация «прерывает» непрерывное, создаёт иллюзию телесного разрыва инверсионной триполярности на существа, поименоваными нами «дискретными индивидами», порождает так называемую «раздельнополость».

Этот нонсенс в понимании пола завёл в заблуждение науку, философию и религию. Если необъективированная полярность пола выражает одно из троих состояний неразрывной целостности, то объективированная его полярность предстаёт неким «дискретным индивидом» и кажется нам «геоцентрической самостоятельной единицей жизни», какой-то живой реальностью, отдельной от «неживого» Космоса. Но вся ирония этого «кажется» в том, что «дискретный индивид» никогда и нигде не зарождался из некой «неживой материи», не развивался, не эволюционировал, ибо его, как онтологически дискретной единицы жизни, вообще, не существует. Пол утверждает жизнь свойством материи всекосмического масштаба.

Такой поворот событий требует от биологической науки изменения ракурса атрибутивного подхода к пониманию сущности жизни, развернуться в иное мировоззренческое пространство и признать в качестве носителя   жизни не дискретного индивида, а Необъективированную реальность, вещественная телесность которой охватывает целостное Мироздание как триполярное Одно.

Словом, дискретный индивид и дискретный вид, которых биология считает носителями жизни, таковыми не являются.  Термин «вид», как известно, в своей объективированной сущности обозначает общность схожих между собой дискретных индивидов. Но уже Ч. Дарвин колебался признать реальность таких видов. Он писал: «Термин «вид» я считаю совершенно произвольным, придуманным ради удобства, для обозначения группы особей, близко между собой схожих».

А такие классики традиционной биологии, как Ламарк и Бюффон, прямо отрицали реальность существования подобных видов. Реальной единицей жизни, полагали эти естествоиспытатели, является дискретный индивид. Но, и они ошиблись! Онтологически ни дискретных индивидов, ни дискретных видов не существует. Поэтому господствующие в биологии взгляды на механизм происхождения дискретного вида не представляют ценности. Таких видов, повторяю, не существует.

Что же касается истинных (необъективированных) видов, то их механизм происхождения связан с инверсионностью и расхождением полярностей триполярного Одного. Полярности пола под названиями – «самка», «самец» и «гермафродит» регистрируют этапы видообразования и одновременно являются параметрами границ морфофизиологической изменчивости видов(подробно об этом: Харченко П. А. Предисловие к постистории. –  К.: “Фенікс”. – 2015. –  396 с.).

Деобъективизация пола снимает маску телесного «разрыва» «я» и «ты», показывает их однотелесность и надиндивидность. Она свидетельствует, что древнее учение о Космическом (Великом) Человеке (Первочеловеке) как первооснове мира не лишено здравого смысла.

2.2.  Уровни телесности   Человека.

Онтологическая связь триипостасности и триполярности

Учение о первоматерии и её исходных принципах существования принято   называть онтологией.В христианстве первоосновой бытия считается Бог – Святая Троица. В моём Тригнозисном мировоззрении первоосновой бытия выступает Необъективированный Человека, наделённый субстанциональным и вещественным уровнями троичной телесности. Основную задачу онтологии Тригнозис усматривает в построении универсальной картины бытия как образа Необъективированного Человека. Надо сказать, что существует много онтологических концепций, но все они привязаны к объективированному (мёртвому) бытию. Эти концепции –   псевдоонтологические. Творцами их были Парменид, Аристотель, Платон, Фома Аквинский, Николай Гартман, Кант, Гегель, Фейербах, Декарт, Спиноза, Лейбниц…

В трактате «Об устроении человека» Григорий Нисский отмечает: «Устроение естества нашего есть некое двоякое. Одно – уподобляемое естеству Божественному, и другое – разделяемое на полы». Если удалить                «лукавое сечение» пола и учесть онтологическую неразрывность триипостасности и триполярности, то этим «двояким  естеством» (телесностью)  наделёна необъективированная всереальность – Абсолют (Брахман, Тримурти, Дао, Бог…). Его телесность выражает неразрывное единство творящей субстанции и сотворённого ею вещевства. Характер  единства субстанции и вещества раскрыт историей онтологической мысли. Субстанциональный уровень телесности Абсолюта выявился троичным и   наделённым лишь тремя ипостасями, взаимопревращение которых приводит к уплотнению субстанции и возникновению из неё триполярного вещественного уровня телесности, обладающего дифференциальными признаками.

Что же представляют собой ипостась и полярность?  Ипостась Святой Троицы, говорил Григорий Богослов, выражает «реально существующий самостоятельный образ бытия «в самом себе». Ипостась является одним из трёхнеслиянных и нераздельных онтологических состояний тройственной   субстанции. В отличие от ипостаси,  полярность – это одно из трёх инверсионных состояний триполярности (пола) всекосмического вещества.

В научном и философском обиходе широко распространено ошибочное (объективационистическое) понимание сущности полярности, как «отношения, выражающего попарную противоположность некоторых сторон объекта». Такая полярность уже своей двойственностью исходно агресивная, несёт физическую угрозу существованию объекта. Философия и биология приняли полярности пола за дискретные, назвав их «полами» («мужским», «женским», «гермафродитным»). Под таким псевдополом стали понимать «совокупность отличительных анатомо-физиологических признаков дискретного индивида».

К этой неправильной интерпретации сущности пола причастно мифологическое сказание о «разрыве гермафродита на две дискретные половинки − мужскую и женскую». На основе этого сказания и появилось бессмысленное в онтологическом отношении понятие «раздельнополость». Реально же существует один пол (а не несколько) и засвечивается он как неразрывное триполярное Одно.

Словом, до меня интерпретация природы пола пребывала под гносеологическим приговором «лукавого сечения». Это обстоятельство  составляло труднейшее препятствие на пути познания истинной сущности Человека, несмотря на то, что уже в древности полу отводилась большая роль. Древний Человек сексуализировал Вселенную (вокруг объективированной сущности пола зарождались ведущие типы мировоззрений, включая даосизм, древнеиндийскую философию, религию христианского исповедования…).

Теперь, с приходом Тригнозиса, вразумелось, что Человек укоренён в бытие триипостасностью и триполярностью своей телесности, но на стадии  субъект-объектного модуса мировосприятия произошёл «разрыв» целостности его телесности, разделение её уровней. Из вещественного уровня субъект «сконструировал» «внешний мир» (Природу) и «биочеловека» в образе «дискретного индивида», а субстанциональный уровень телесности назвал Творцом (Богом).

2.3. Субъект как гносеологический «орган» Человека

 Главный вопрос любого мировоззрения – «кто познаёт бытие?». Конечно же, познаёт Человек. Но традиционная и современная гносеология в этом вопросе остановилась лишь на познавательной роли субъекта (неважно, какой он: «декартовский», «кантовский трансцендентальный»,«марксистский коллективный», «гуссерлевский дистиллированный» или иной). Но субъект – это не Человек, а его «орган» объективированного способа познание. Такой способ познания не является единственным модусом мировосприятия и поэтому в субъекте нельзя усматривать сущность Человека, как это общепринято: «Субъект – познающий и действующий человек-индивид, которому противопоставлен объект как отдельная иная реальность»; «Субъект (индивид или социальная группа) – носитель предметно-практической деятельности и познания»; …

Николай Бердяев справедливо подчёркивал, что «субъект гносеологичен, а не онтологичен, гносеологический субъект не есть человек, не есть бытие».  Субъект – лишь гносеологическое устройство, «орган» объективации. Он – продукт, порождённый чувственной рефлексией Человека, наделившейэго-полярность Триэго иллюзией отдельности – «я» – это не «ты» (подробно об этом моя книга «ТриЭго» [К.: “Феникс”. – 2008. – 420 с.]).То, чем мы себя считаем и явно ощущаем, как отдельно существующее (в образе дискретного субъекта), в действительности, выражает отелеснённую объективированную эго-полярность Необъективированного Человека. А поскольку Истина не может быть объективированной, то важно не смешивать нашу истинную сущность с тем, что нам чувственно   кажется   как объект.

2.4. Конец истории

 Разговоры о «конце света»  не прекращаются. Фридрих Ницше однажды промолвил: «Наш мир, в котором мы живём, – ошибка». А Махатма Ганди был  уверен: «Эта цивилизация такова, что она разрушится сама собой, нужно только иметь терпение». Необъективированный Человек открывает  страшную правду об общественной истории: история как феномен объективации Человека вращается вокруг «человека»-фикции, «человека»-мертвеца – онтологически несуществующего дискретного индивида, а, следовательно, неизбежно обречена на завершение. На смену исторической   дискретно-индивидной цивилизации идёт цивилизация целостного Человека (Человека без «лукавого сечения» пола). Малозаметно, через интеграционные общественные процессы, приходит новая антропологическая эпоха. Мировое сообщество созревает как единый социум и оператором этого процесса выступает истинная природа самого Человека, погружающая его разум в осознание своей необъективированнойсущности.

Указывая на неизбежность конца истории, Николай Бердяев подчёркивал: «Конец мира будет концом для мира объектного, концом объективированного познания бытия, разделения его на субъект и объект». Деобъективизация пола упраздняет гносеологического субъекта, освобождает эго-полярности Триэго от иллюзии дискретности, «возвращает» их в необъективированный статус, в целость Триэго.  Субъектовое мировосприятие сменится вербальным Откровением Человека.

О «смерти субъекта» и приходе «безсубъектного будущего» заявил  структурализм и постструктурализм (постмодернизм), но с позиции иной доказательной базы (Р. Барт, Ж. Делёз, Ж. Деррида, Ж. Лакан, Ф. Лиотар, М. Фуко…). Об этом говорит и российский идеолог «постчеловеческой реальности» профессор Григорий Тульчинский.

 2.5. Происходит не познание мира Человеком,  а Откровение (самораскрытие) Человека

 Один из авторов методологических установок философской антропологии Макс Шелер отметил: «Все центральные вопросы философии можно свести к одному  – «что есть человек?». Ответа на этот вопрос философия не дала.  Она не преодолела противоречия объектного и субъектного, не решила центральной коллизии духа и бытия – коллизии Объективированного и Необъективированного, не открыла Человека.  А посему спрашивается, какова цена всему философскому осмыслению человеческих проблем, если истинная сущность Человека оставалась неизвестной?

Николай Бердяев предвещал новую эпоху духа, связывая её с «раскрытием мира по ту сторону распада на субъект и объект», приходом «нового человека». На пришествие «нового человека», олицетворяющего однотелесность «я» и «ты», указывает и таинство слов Христоса: «Люби ближнего своего как самого себя»; «Всё есть одно». Но историческое христианство не раскрыло тайны однотелесности «я» и «ты». Познать тайну  однотелесности «я» и «ты» означало бы «облечься в нового человека, созданного по Богу в праведности и святости истины». Для этого требовалось«отложитьпрежний образ жизни ветхого человека, истлевающего в обольстительных похотях» и обновиться умом: «Не говорите лжи друг другу, совлекшись ветхого человека с делами его и облекшись в нового, который обновляется в познании по образу Создавшего его, где нет ни Эллина, ни Иудея, ни обрезания, ни необрезания, варвара, Скифа, раба, свободного, но всё и во всём Христос» (Кол. 3:9-11). «Ветхий человек» – это «человек», не преодолевший «лукавого сечения» пола, а «новый человек» – это Человек, обновлённый познанием, истребивший «сечение пола» («Нет уже Иудея, ни язычника; нет раба, ни свободного; нет мужского пола, ни женского: ибо все вы одно во Христе Иисусе» [Гал. 3:28]). Как замечает  Василий Великий,«истребление лукавого сечения пола – это путь возвращения к тому познанию, которое благодать    поновляет и обновляет в человеке   возрождённом».

Заповедью истребить «лукавое сечение пола» и привести «человеческое единство в единение с самим собой и со Спасителем» Святое Писание, фактически, предопределило приход Тригнозисного Откровения Человека, призванного обеспечить постиндивидную цивилизацию мировоззрением, основанным на необъективированной природе Человека.

Тригнозис переводит Человека в иное мировоззренческое пространство, меняет символы обозначения, которыми философия и наука пыталась увековечить фальшивую его сущность в образе «дискретного индивида», взросшую на «разрыве пола». Объективационистическая парадигма мышления, с её виртуальными «субъектом» и «дискретным индивидом» лишена онтологического обоснования, далека от Истины и постепенно «сойдёт с ума» мыслителей. Пробуждение разума неизбежно. Новая эра в гносеологии на подходе… и человечеству некуда будет деться, как принять Тригнозис, жить по-тригнозисному, вне «порабощающей злой системы вещей».

Об истинной гносеологии Николай Бердяев высказался следующим образом: «Один из величайших и неоправданных предрассудков гносеологии заключается в том, что познанию противостоит вне его находящийся предмет, объект, который  в познании должен отражаться и выражаться»;  «Настоящая теория познания  должна стать философской антропологией, учением о человеке, а не учением о трансцендентальном сознании и гносеологи­ческом субъекте, но и не психологическим или социологическим уче­нием о человеке, а онтологическим и пневмотологическим учением о человеке»;  «В человеке скрыта загадка познания и загадка бытия»; «Я – познающий − изначально пребываю в бытии и составляю его неотрывную часть. И познаю я бытие в себе, в человеке, и из себя, из человека. Только бытие в силах познавать бытие. И если бы познание не было уже бытием, то доступ к бытию был бы ему закрыт. Познание в бытии совершается и является внутренним событием в бытии, изменением бытия. Познающий и познание имеют онтологическую природу. Познание есть внутренний свет в бытии. Поэтому познание имеет космогонический ха­рактер. Объективирование в познании означает отчужде­ние между познающим и познаваемым»; «Истинное познание есть об­наружением смысла из человека, которое раскрывает мир по ту сторону распада на субъект и объект.  Оно было до «мучительной раздвоенности», до отпаде­ния от единства с Богом, до того, когда человек начал различать и оценивать, вкусил от древа познания добра и зла»;«Настоящее познание существовало   до объективации, до появления предметно­го,вещного, объектного мира, в котором смысла нет».

Теория познания, полагал Бердяев, «должна быть учением о целостном Человеке, который не знает отпа­дения от Божественной Троицы, из которого не выпадает Кос­мос и не становится «внешним миром», смысл раскрывается из человека, из его активности и означает открытие человекоподобности бытия. Внечеловеческое идеальное бытие бессмысленно» (см.: Бердяев Н. «О назначении Человека»).

Самораскрытие Необъективированного Человека тождественно его  природе, его  развитию  за логикой троичной жизни. Эта логика не  привносится «извне», а проявляется  в форме следствия, в форме раскрытия его сущности.

Открытие НеобъективированногоЧеловека, его бытия за Тригнозисной логикой жизни ожидалось   тысячелетиями. Его пришествие состоялось  через «истребление лукавого сечения» пола.   восстанавление его целостности. Сбылась благая весть  Николая Бердяева о том, что «в будущем люди увидят универсальное значение пола для всего Человека, для все­го Космоса, они дальше пойдут в понимании пола, нежели только в его связи с сексуальными актами».

Можно выделить три ступени самораскрытия Человека:  невербальное Откровение; субъектовое (объективационистическое) познание; вербальное Откровение.

Невербальное Откровение является изначальным (досубъектовым) самораскрытием Необъективированного Человека через религиозный процесс. Сам по себе феномен Откровения предопределён наличием в природе телесности Необъективированного Человека информационного экзистенциала – онтологической Троичности, порождающей  “онтологический мозг” – ТриЭ(э)го. Этот «мозг» на субстанциональном уровне телесности Человека проявляет себя  своеобразным «молчаливым» ТриЭго, а на вещественном – вербальным Триэго (подробно об этом книга: Харченко П. А. ТриЕго. – К.: «Фенікс». – 2008. – 420 с.).

Субъектовое (объективационистическое) познание возникает с порождением субстанцией вещественной телесности Человека и наделением её Триэго’м, на основе которого возникает субъект и средства объективации. Субъект – проводник гносеологической объективации – «омертвления» действительности. На субъектовой ступени самопознания Человек претерпевает объективационистическое искажение своей сущности, «покидает» статус недискретного Единого, «расчленяется» на элементы Мироздания, осознаёт себя «дискретным биоиндивидом», «частицей» мирового дискретного Многого. Объективированное познание превращает Человека в «мертвеца» – объект. Как говорит Евангелие от Фомы, «тот, кто познал мир, нашёл труп». Николай Бердяев, вслед за Гегелем, назвал суъект-объектное познание «несчастным сознанием».

Надо сказать, что уже само происхождение объективированного «человека» является зарождением атомистики. Статус «первоатома» заполучает «раздельнополый дискретный индивид». Но реально (онтологически) дискретных «атомов» не существует.  Дискретность – центральный принцип атомизма, названый Гегелем «принципом величайшей внешности».  Несмотря на оппозицию к атомистике, её триумф зафиксирован достижениями цивилизации. Известный критик атомизма   Николай Страхов в работе «Мир как целое» писал: «Нет никакого сомнения…, в том, что и в будущие времена атомистика будет процветать и находить последователей. Всё это происходит потому, что атомистика есть необходимая ступень, через которую проходит человеческое мышление, в ней выразились до известной степени существенные неистребимые требования мышления».

Можно согласиться с мнением Страхова.  Но вскоре, надеюсь, утвердится атомистика   иная, основанная на принципе непрерывности и полярно-триплетном характере структуры вещества. Она оставит свои безуспешные попытки найти «последний абсолютный элементарный объект материи», окончательно убедится, что всё триплетно, онтологически троично – от зарядовой троичности «элементарных физических частиц», тройственного статуса «математической единицы», триплетности «биологического кода»… до необъективированного триипостасно-триполярного космического «Всего», которим является Необъективированный Человек,  содержащий  в себе  «первую»  и «последнюю» непрерывную «элементарную частицу материи»  в образе, входящей в триполярное Одно, полярности.

Несколько слов о вербальном Откровении. Оно осуществляется словесными средствами через онтологическую троичность телесности Человека и является познанием «из Человека и через Человека». Николай Бердяев предвещал приход вербального   Откровения, называя его «религией Троичности», свободной от объективации и «разрыва» пола. В книге «Новое религиозное сознание и общественность» он пишет: «Пока остаётся разрыв пола – нет ещё индивидуальности, нет полного человека, но преодоление пола есть утверждение пола, а не его отрицание… Нужно утвердить пол до окончательного его преодоления, до исчезновения полов, до соединения в единый дух и единую плоть. И тогда сознание перейдёт в сверхсознание, и мир расскроится по ту сторону распада на субъект и объект».

Откровение свидетельствует, что «сознания» в статусе   самостоятельной информационной реальности не существует, как не существует и его носителя – объективированного «человека». Существует лишь Необъективированный Человек и происходит его самораскрытие посредством информационного эготриплета ТриЭ(э)го и субъекта.  В грандиозном ТриЭ(э)го «собрались» «эго» всего человечества. Оно кодирует и сохраняет всю информацию о Человеке-Космосе, виртуальное воспроизводство которой наглядно наблюдается при трансперсональных переживаниях.

Тригнозисное миропонимание открывает истинный Путь жизни Человека, отличный от турбулентного объективированного пути, проторенного  философией, наукой и религией.

2. 6. Дерелигиезация разума

Вербальное Откровение Человека прекращает религиезацию разума. Эра нового человековидения наступила.  Конец «объективированного света» состоялся тихо и мирно внутри Необъективированного Человека. Пришло время рвать религиозные цепи, выстраивать новый образ жизни Человека, не знающий порождённых объективацией зла и эсхатологической перспективы. Прежнее прошло, свой путь религия завершила, свою роль исполнила. «Разрыв» объективацией телесности Необъективированного Человекана Бога и «биочеловека» (дискретного индивида) устраняется Тригнозисом. Вне объективации, Бог и Человек – одна реальность – Необъективированный   Человек.

Познать Святую Троицу, опираясь на формальную субъект-объектную логику, невозможно. Такое познание Троицы обречено на провал, на «гибельную объективацию смысла», о чём и засвидетельствовали провальные   попытки   осмыслить   её рациональной философией, «находящейся под знаком объективации».  Философия не смогла постичь математику тринитарного счёта «от Одного до Трёх» и «от Трёх до Одного» в системе онтологического взаимоотношения ипостасей Святой Троицы, хранящей тайну сущности Человека. Троица раскрывается лишь Тригнозисным Откровением. Сам по себе религиозный процесс – это и есть невербальное Откровение Необъективированного Человека. Триадный языческий бог и монотеистический тринитарный Бог олицетворяют два уровня телесности Необъективированного Человека – триполярный  вещественный и триипостасный субстанциональный.

Но с возникновением субъекта, объективационистическое мировосприятие «разрывает» пол Человека, порождается объективированный «человек». Апологеты религиозного миропредставления, естественно, не были заинтересованы в поиске правды о сущности Человека, поскольку эта правда – угроза существованию идеологическим пристройкам к религии, на совести которых несчётное число злодеяний против человечества. Христианская церковь уничтожала народную культуру, запрещала отдельные направления знаний, организовывала кровавые походы крестоносцев по насильственной христианизации народов. По отношению к носителям инакомыслия она применяла один из самых мученических видов смерти − сожжение на костре.  По всей Европе в ХIII − ХVIII ст. ст.  пылали костры инквизиции, на которых сгорело около 10 миллионов невиновных людей, среди которых и такие личности, как Джордано Бруно, Ян Гус, Джулио-Чезаре Ванини, Жанна д’Арк, Мигель Сервет… Жертвами церковного суда стали миллионы людей, искалеченных в тюрьмах.

Помимо этого, пылали и костры из книг, в которых торжествовал разум. Не стали моральными авторитетами и проповедники христианства – первоверховные апостолы Петро и Павло.  Пётр трижды отрёкся Христа, умертвил двух «ближних» − Анания и его жену. Павел первоначально принимал участие в истреблении христиан. А главное –   церковь не выполнила, возложенную на неё Христосом миссию тринитаризации разума. Она отвергла способность разума постичь тайну Святой Троицы, с которой связано раскрытие истинной сущности Человека. Своим догматизмом отцы церкви надолго задержали открытие Необъективированного Человека. И совершенно справедливо подметил Ф. Ницше: «Каждая церковь – камень на могиле Богочеловека: ей непременно хочется, чтобы Он не воскрес снова».

Сегодня религиезация разума недопустима. Она опасна для жизни человечества. К примеру, рассмотрим иудаизм. В своей морально-напутствующей основе он антисемитский (в смысле антиеврейский). Первыми антисемитами следует назвать иудейского бога Саваофа и пророков, унижающих еврейский народ своими наставлениями:«Увы, народ грешный, народ, обременённый беззакониями, племя злодеев, сыны погибельные! …  ваши руки полны крови» (Ис. 1:4,15). Иудаизм провозгласил превосходство («богоизбранность») приверженцев иудаизма над иноверами и этим вредит   единству и братолюбию человечества:«Одни иудеи достойны названия людей, а гои, происходящие от злых духов, имеют лишь право называться свиньями».

В наставлениях иудаизма содержится  всякая  гнусность: разжигание расовой и межнациональной ненависти; призыв к уничтожению  инородцов, их национальных  культур; проповедь захвата и присвоения чужой собственности; призывы к обману…:«Я совершенно истреблю все народы, среди которых рассеял тебя, а тебя не истреблю» (Иер. 30:11);  «То изгонит Господь все народы сии от лица вашего; и вы овладеете народами, которые больше и сильнее вас. Всякое место, на которое ступит нога ваша, будет ваше;…» (Втор. 11:23-24); «…Он говорил тебе, и ты будешь давать взаймы многим народам, а сам не будешь брать взаймы; и господствовать будешь над многими народами, а они над тобою не будут господствовать» (Втор. 15:6); «Не ешьте  никакой  мертвечины; иноземцу, который случится в жилищах  твоих, отдай её, он пусть ест её, или продай ему: ибо ты народ святой у Господа,  Бога твоего» (Втор. 14:21)  Если сформировать на таких нравственных сюжетах и моральных наставлениях   субъекта, он, непременно, предстанет носителем виртуозной лжи, обмана, кровожадности,   корыстолюбия…

А вот повествование из Ветхого Завета, вызывающее ассоциацию с  фашистскими   крематориями: «А народ, бывший в нём, он вывел, и положил их под пилы, под железные молотилки, под железные топоры, и бросил их в обжигательные печи» (2 Цар. 12:31). Кстати,  аморальными были и проводники иудаизма – Мойсей (соавтор Ветхого Завета) и Давид (автор многих псалмов, входящих в Псалтырь Ветхого Завета).

Хочу предупредить оппонентов моего мировоззрения: отрицательное отношение автора  к религии – христианству, иудаизму, исламу… ни в коем случае  не означает, что он  украинофоб, руссофоб, антисемит, ненавистник арабской культуры… Время религий прошло, открыт Необъективированный Человек – Человек единого человечества. Эпоха единочеловечества уже стоит на пороге общечеловеческого дома! Бунт против религиезации разума закончится победой Тригнозисного мировоззрения, которое утвердит единосущность народов как выражение различий в фенотипическом проявлении триполярного Одного.

2.7. Ломка устоявшихся взглядов психиатрии

Не обладая знаниями о Необъективированном Человеке, современная психиатрия раздробила его целостную психику на «нормальные» и «патологические» проявления, привязав их к объективированному (несуществующему онтологически) «человеку»-дискретному индивиду». К  патологическим явлениям, к примеру, отнесены эффекты дереализации и деперсонализации (дереализация связана с чувством отсутствия грани между индивидом и окружением, объективированное бытие ощущается нереальным…; при деперсонализации индивиду кажется, что он утратил свою индивидуальность, изменился, прежнее «я» исчезло, характер мировоззрения стал иным…).

До ума психиатров не доходит, что объективированное мировосприятие, породившее «человека»-мертвеца, – это  закономерная патология  гносеологического порядка, связанная  с искривлённым самопознанием Необъективированного Человека. Господствующие в психиатрии критерии отнесения психических явлений в разряд «патологических» и «нормальных» нуждаются в пересмотре. Для объективированного «человека» многие симптомы, считающиеся шизофреническими, являются нормальными для Человека Необъективированного, более того, они для него выступают проявлениями оздоровительного характера. Это, в частности, касается деобъективизации, излечивающей Человека от объективированного представления о себе.

При шизофреническом процессе часто переживается чувство стирания грани между внешним и внутренним, собственное тело шизофреник не воспринимает сосредоточением своей индивидуальности. Если «нормальный» объективированный «человек» воспринимает дискретность своего «я» и окружающего мира (хотя онтологически дискретности не существует), то «ненормальный» шизофреник в этом отношении переживает страх «конца света», он не чувствует грани между «я» и окружающей средой, приобретает чувство «растворения во Вселенной». Телом для него становится «грандиозное   тело», равное всему Космосу (всей вещественной телесности Необъективированного Человека). Такой статус тела порождает у   шизофреника «комплекс всемогущего Господа Бога», и в этом отношении он перестаёт быть объективированным, «выздоровляет» от болезни, наименование которой – «дискретное восприятие бытия».

С позиции необъективированного статуса Человека иную интерпретацию получает и такой осевой «симптом» шизофрении, как расстройство субъекта. О нём современная психиатрия говорит  как о «расщепленииличности», «распаде субъекта шизофреника на множество автономных личностей, неведомых существ или только их голосов». Но, в действительности, это не так. За этим «расщеплением» прячется не «распад» субъекта на многие личности, а его «смерть»(не спутывать субъекта с истинным «эго»).  Его место занимают другие субъекты. Речь идёт о феномене «субъектной замещаемости» – функциональном подключении другихмодификаций «умершего» субъекта, которыми выступают субъекты современников шизофреника (все мы зависимы от единого эгофонда Необъективированного Человека, содержащего все исторические и современные эго-полярности человечества [«коллективного бессознательного», сказал бы Юнг]). Эти «субъекты» подчиняют шизофреника себе, дают ему указания… и это не «галлюцинации» в клиническом смысле, как считает традиционная психиатрия, а реальные события.

На примере этих рассмотренных психических явлений видна их глубинная связь с разгадкой природы Человека.

2.8. Единое знание

Объективационистическая форма познания является самой низкой ступенькой гносеологической  рефлексии, которой, говоря с иронией, вскоре будуть владеть и обезьяны. Гегель назвал объективированное познание«несчастным сознанием».Для современных философов и учёных понятие «познавать» – означает объективировать. Носубъект-объектный путь получения знания не обеспечивает их онтологичности и, следовательно, истинности, поскольку такое знание добывается не через природу Человека. Как сказал Блез Паскаль, «неумение изучать человека заставляет изучать всё остальное».

Познавать Вселенную – означает познавать себя через природу собственной плоти. Всё в мире – Человек. Вся загадка бытия в Необъективированном Человеке. Николай Бердяев верно подметил: «Если познание противостоит бытию как объекту, то познание не имеет никакой внутренней связи с бытием, оно не входит в историю бытия»; «Человек бытийствен, в нём бытие, и он в бытии, но и бытие человечно, и потому только в нём я могу раскрыть смысл, соизмеримый со мной, с моим постижением».

Для тригнозиста понятие «познавать» – означает не объективировать. Тригнозис познаёт «из Человека и через Человека».  Познанный необъективированным путём Человек олицетворяет неделимое и неразложимое на дискретные элементы Всебытие.

Необходимость переосмысления наличного объективационистического    знанияв его глубочайших основах и жизненных последствиях назрела. При его тригнозисном пересмотре многие «фундаментальные истины» науки и философии окажутся псевдоинформацией.Один из основателей аналитической философии Людвиг Витгенштейн имел повод сказать: «В основе всего современного взгляда на мир лежит иллюзия». Эту иллюзию создаёт объективация. «В предметном, вещном, объектном мире, – справедливо отметил Бердяев, – смысла нет… Внечеловеческое идеальное бытие бессмысленно… Смысл не в объекте, входящем в мысль, и не в субъекте, конструирующем свой мир, … не в объективной и не в субъективной сфере…» (см.: Бердяев Н.А. «О назначении  человека»). Это правда, что Истина находится за пределами дуализма − субъект/объект.

Наукой накоплено горы понятийной лузги, произвольных теоретических схем, ложных мировоззренческих установок и прочего духовного хлама субъект-объектного характера. Школьные учебники просто переполнены ошибочными «приобретениями» научного способа познания и формируют у молодого поколения объективационистическое мировоззрение, основанное на умертвлении реальности (отсюа и агрессивность объективированного «человека»).

Каждая научная дисциплина на начальной стадии своего становления шла объективационистическим путём, стремилась отыскать специфику своего эмпирического предмета исследования с учётом его дискретного статуса. Такойпуть познания породил много мнимых проблем в научных дисциплинах (особенно это касается математики, химии, физики, биологии, психологии…), из-за чего они переживают кризис своих оснований. В этом отношении сильно пострадала биология.

Если коснуться её изначального предмета   рассмотрения, им явился дискретный индивид. Но сегодня выяснилось, что такого носителя жизни онтологически не существует.  Биологии надо очнуться от гипноза объективации и через Тригнзисную логику понять жизнь как функциональное свойство материи в её всекосмической целостности. Достижения объективационистического миропонимания нужно   проэкспертизировать через онтологические принципы.   Надо в средней школе давать ученикам знания онтологии и гносеологии, формировать их   методологически и мировоззренчески образованными.

Тригнозис аккумулирует знание на основе единственного принципа – принципа онтологической тройственности. О таком подходе к познанию  ечтали мыслители всех времён.  Принцип онтологической тройственности  позволил мне   решить  проблемы, непосильные  для традиционной научной  логики познания. В частности, на его основе: раскрыт биоонтологический механизм происхождення  биологических видов (чего  не сделал  Ч. Дарвин); описано  возникновение  грамматических  категорий (числа, рода, местоимения); выяснено происхождение математической единицы и субъекта; разгадана  тайна пола ишизофрении; открыт  эготриплет  ТриЭ(э)го  (чего не  сделали  З. Фрейд, К.- Г. Юнг, С. Гроф…); познана  природа  магнетизма;   предсказано существование физически нейтральной энергии… Мной также исследовано  значение троичности  в становлении  народной культуры украинцев, очерчены  концептуальные  контуры   технологии   переиначивания  эгофонда Человека, открыто Необъективированного Человека  и его космогоническое  шествие,  создано  общечеловеческое мировоззрение  – Тригнозис.

В свое время И.-С. Эриугена писал: «Богоугодным делом является восстановление целостных знаний о Природе, но это произойдёт через восстановление полово-целостной природы человека».Тригнозис удалил «лукавое сечение» пола, восстановил целостность  Человека, положив этим начало становлению «недифференцированной науки», единым предметом которой станет   Необъективированный Человек. Дифференциация  знания за типом «частиц» материи редуцируется,  устранится  противопоставление Человека  и Природы. Недалеко  от истины был К. Маркс: «Впоследствии естествознание включит  в себя науку о человеке в такой же мере, в какой наука о человеке включит в себя естествознание: это будет одна наука».

Моя критика науки  не означает, что я отрицаю роль и значение научного и других способов познания мира, но наука будущего будет познавать  Необъективированного Человека, а не некий мир как дискретное Многое.

2.9. Конституция Человека без «лукавого сечения» пола 

Государственным руководителям, политикам, миллиардерам следует прекратить игру в «объективационистическую рулетку» на информационном поле решения социальных проблем человечества и заняться формированием  общества без «лукавого сечения пола». Из-за незнания сущности пола принимаются абсурдные решения. К примеру, надо не узаконивать некий «третий пол», а, вообще отказаться от традиционного разделения людей на разные полы и принять гражданскую Конституцию Человека без «лукавого сечения» пола, заменив выражение «пол особы» на выражение «поляризация индивидности». Надо твёрдо осознавать, что пол один, а не два, три…  Необходимо созвать специальную сессию ООН для принятия правового документа Человека без «лукавого сечения» пола, озадачить ООН работой в направлении созидания всемирно-единого государства с необъективированной формой общества. В вопросе понимания сущности Человека уже опасно оставаться в рамках антропологических представлений прошлых веков, находиться в плену объективационистического псевдоматериализма. Мировоззренческий арсенал атомистической антропологии, обслуживающий цивилизацию, исчерпан.  Индивидная концепция «человека» не должна господствовать над разумом. Решение центральной коллизии  духа – коллизии Необъективированного – Объективированного состоялось. Положено начало  новому ренессансу человечества, его воскрешению после длительного объективационистического  омертвления.

2.10. Онтологизированная форма общества

 Ложь о сущности Человека как «дискретном биоиндивиде» составляет   константу в мировой системе знаний.  Всё, что политики глаголят о свободе, справедливости, равенстве… адресуется дискретному индивиду – «человеку»-фикции. Для такого человека» даже найдена «наилучшая форма государственности» – либеральная демократия.

Открытие Необъективированного Человека отрезвит политический бомонд мира. Необходим демонтаж существующей объективированной конструкции общества и государственности. Объективированное общество, олицетворяющее совокупность «дискретных особей», является обществом «мертвецов». «сборищем субъектов». Дискретная особь, справедливо подчёркивал Григорий Нисский, «не может быть воплощением идеи человечества, настоящим воссозданием образа триединого Бога». К такому выводу пришёл и Николай Бердяев: «Только та социальная теория способна вывести человека с трагической дороги, которая будет базироваться на раскрытии тайны пола, преодолеет половое разъединение мира, ибо именно с полом и любовью связана тайна разрыва в мире, тайна индивидуальности и бессмертия».

Социализация Необъективированного Человека должнаутвердиться как форма общества, выражающая индивидуализацию Всеединства, индивидуализацию единочеловечества. Такое общество влечёт за собой появление всемирно-единого государства, государства Человека без «лукавого сечения» пола, государства Человека единого Человечества.

2. 11.  ЛГБТ- человечество

Объективированное восприятие сущности пола – источник  конфликтности  в сфере общественных  отношений. Я имею ввиду гонения  на представителей «сексуальных  меньшинств».   Сотни тысяч геев,  лесбиянок,  трансгендеров, как известно,  уничтожила инквизиция, около 220 тысяч  погибло  в нацистских лагерях смерти…

Общественно важно знать, что пол – это триполярность   вещественной телесности Человека. Инверсионность полярностей предопределяет существование индивидов разных степеней полярного проявления – мужчин, женщин, андрогинов, трансгендеров, интерсексов и других форм, но вся  поляризованная структура общества является единородной и единосущной, неслиянной и нераздельной.  Поэтому любовь «однополярных» индивидов   между собой (геев, лесбиянок) такое же онтологически закономерное проявление великого закона Единства, как и любовь между мужчиной и женщиной. Любовь как таковая указывает на экзистенциальную целостность Необъективированного Человека, на единство его по всему спектру поляризованной телесности. Она не есть, придуманной Платоном, «жаждой целостности на пути преодоления разрыва андрогина», то есть   восстановлением некой «бинарной полноты» человеческой природы.

Нетрадиционная ориентация влюбви, повторяю ещё раз, коренится в космогонической сущности пола как инверсионной триполярности-универсалии вещественной телесности Необъективированного Человека. Вот почему усилия ЛГБТ-человечества преодолеть гомофобскую мораль митингами, парадами, демонстрациями, художественными фестивалями и прочими мероприятиями не решаютпроблемы. Нужен мировоззренческий переворот в понимании истинной сущности пола и   Человека. Гомофобия и лесбофобия исчезнут лишь с торжеством Истины о единочеловечестве – Необъективированном Человеке.

2.12. «Смерть» и возрождение Человека 

Смерть как «конец жизни» пребывает под знаком объективации, сценаризованная субъектом, имеет условно-легитимный статус и соотносится  с объективированным «дискретным индивидом», который сам по себе, за выражением Христоса, является «мертвецом». Она пропадает безвестно с «восстановлением» целостности пола, то есть с удалением его «лукавого сечения». Необъективированный Человек бессмертный. Его бессмертность – в невозможности умереть.  Ни его полярные индивидные «эго», ни их   субстанциональная телесность на кладбище в гробу не выносятся. Все «эго» Необъективированного Человека неотрывно пребывють в эготриплете ТриЭ(э)го и находятся под эгидой закона периодического вещественно-телесного обновления.

За похоронами вещественного тела индивида-полярности скрыта космогоническая метаморфоза – возрождение вещественной телесности эго-полярности, находящееся под властью    информационного кода экзистенциала ТриЭ(э)го. Проиллюстрирую феномен   бессмертия таким образом. При субъект-объектном статусе событий они воспринимаются вне функциональности целостного Универсума – Необъективированного Человека и кажутся нам отдельными, дискретными и завершёнными событиями, то есть не раскрываются в онтологической целостности со всеобщим бытием, их настоящий смысл искривляется. К примеру, «рождение ребёнка» в контексте необъектвированного понимания этого события, совсем не означает, что родился целостный Человек, а лишь указывает на функцию Необъективированного Человека, связанную с телесно-вещественным обновлением-возрождением «эго»-полярности.

Но при объективированном восприятии рождения ребёнка, нам кажется, что родился целостный «человек» (дискретный индивид), состоялось «начало» его жизни… Та же ситуация повторяется и при восприятии «смерти» дискретного ребёнка. Вот и спрашивается, о каком «начале» и «конце» жизни истинного (Необъективированного) Человека можно говорить, если онтологически дискретного «человека», вообще, не существует?!

В каждом из нас находится вся разветвлённость единого эгофонда Необъективированного Человека, то есть пребывают индивидные “эго” всех народов мира.  При «множественном личностном расстройстве», когда индивид может много раз в жизни проявляться в качестве разных “эго-субъектов”, сновидениях, шизофреническом процессе, трансперсональных переживаниях… эти “эго” оживают, даже разговаривают на любом иностранном языке (неуничтожимость языков)…  Станислав Гроф, на основании практических   исследований,   констатирует: «В каждом из нас содержится информация обо всём мире или обо всей жизни, человек потенциально способен контактировать с каждой из частей этого многообразия бытия и представляет собой в каком-то смысле целостную космическую структуру».

2.13. Перспективы эгологии  

Многоэгональность и бессмертие Человека обязывает нас держать своё «эго» в моральной чистоте. Приближается время эготехнологий. Речь идёт о   переиначивании эгофонда Человека путём эгоинженерии, эготрансформации. Это перспективно в многомотивированном отношении, скажем, с целью: очищения эгофонда от преступной субъективности «эго» неронов, тамерланов, грозных, гитлеров…; раскрытия преступления убийцы (когда роль свидетеля исполнит «эго» жертвы); ускоренного возвращения («переселения») в мир «посюсторонний» «потусторонних» «эго»; и т.п.

Человека постиндивидной эпохи наполнит радость вечной жизни, осознание своего космогонического предназначения. Он не будет обольщаться, как современный дискретно-индивидный «человек-живой труп», земными греховодными устремлениями – славой, богатством, развратным сексом…

2. 14.  Экзистенциальные рамки мирной жизни

Традиционные духовные приобретения человечества не устранили противостояний между людьми и целыми народами. Сегодня эти противостояния настолько глубоки и значительны, что могут оказаться непоправимо трагическими для цивилизации.

Источник всех бед Человека – объективация. Она и таит потенциальную угрозу физической гибели социума. Человечество пребывает в состоянии растерянности, охвачено апокалипсистической тревогой. Объективация обусловила прецедент, когда ни деньги, ни воля политиков не в состоянии остановить кровавый ход истории. Кровь обагрила все цивилизационные ценности. Соперничают между собой государства, разъединённые экономическими союзами, стратегическими партнерствами, военными блоками; конфликтуют между собой различные религиозные секты и политические партии; процветает гомофобия; становится нормой аномия общества (при которой для его членов утрачивается значимость социальных законов и предписаний); усиливается терроризм; становится неизбежной ядерная катастрофа.

Вызывает лишь иронию работа Норвежского Нобелевского   комитета, который на этом фоне, вот уже более ста лет, раздаёт премию Мира… За это столетие состоялось множество локальных воен, две мировые, зреет третья мировая… Члены Нобелевского комитета должны осознать, что вражда – от незнания истинной сущности Человека. Ещё богослов Василий Великий отмечал: «У людей не было бы ни раздоров, ни войн, если бы грех не рассёк естества на дискретное мужское и женское».

Политикам необходимо вмешаться в антропологическую проблематику, применить политический инструментарий выхода Человека из плена объективации, из рабства «злой системы вещей», прекратить вражду и противоборство в общечеловеческой семье. Войны, повторяю, от незнания сущности Человека и обуславливаются, главным образом, мировоззренческой мотивацией. Экзистенциальной рамкой обеспечения мирной жизни Человечества должна быть необъективированная сущность Человека, его онтологическая целостность.

Пётр ХАРЧЕНКО, доктор философии и кандидат биологических наук

ПРО АВТОРА

Петро Андрійович Харченко – доктор філософії Християнського університету економічних та гуманітарних знань, кандидат біологічних наук (1967), член Національної спілки письменників України (1994).

Народився 25 червня 1939 року в селі Хмелів Роменського району, що на Сумщині. Закінчив Хмелівську середню школу, Українську академію сільськогосподарських наук та аспірантуру при кафедрі генетики цієї ж Академії.

У радянський час за світоглядні переконання перебував у статусі “зайвої людини” в суспільстві. Критика російського шовінізму, дарвінізму і марксизму обійшлася Петрові Харченку недопуском до захисту докторської дисертації з біології (1981), безробіттям, розпадом сім’ї.

Чудом уникнув запроторення в психоневрологічний диспансер… У різні часи працював: викладачем медінституту, науковим працівником НДІ, двірником, головним консультантом Адміністрації  Президента України і Верховної Ради України, редактором журналів.

Він – співзасновник політичної партії “Українська партія “Єдність”, Міжнародного Конвенту тринітарних знань, Української академії оригінальних ідей.  Є автором поетичних книг – “Триєдине”, “Тришлях”; збірника пісень “Тройзілля”; книги “Дзеркало для Леоніда Кравчука”; багатьох публіцистичних статей.

Петро Харченко – лауреат ХІІІ фестивалю сучасної української естрадної пісні.

Написав близько сотні пісенних текстів, музику до яких   створили Олександр Білаш, Володимир Верменич, Віталій Кирейко, Володимир Конощенко, Василь Манько, Людмила Левітова, Олександр Яворик та інші композитори.

Пісні Петра Харченка виконували: Алла Кудлай, Костянтин Огнєвой, Тарас Конощенко, Фемій Мустафаєв, тріо “Либідь”, тріо Українського радіо та інші виконавці.

Петро Харченко – носій універсальних знань, автор численних наукових публікацій у галузі сільського господарства, мовознавства, біології, медицини, фізики, математики, соціології, релігії, філософії тощо. Головним здобутком  свого творчого життя називає створений ним Необ’єктивований (Тригнозисний) світогляд,  викладений на сторінках  десяти   книг:

Антиномия индивида и триединства. – К.: “Агропром”. – 1986. – 812с.; Від індивіда до Боголюдини. – К.: “УАОІ”. – 1993. –134 с.; Тригнозис. – К.: “Аграрна наука”. – 1998. – 400 с.; Тризуб – символ світогляду українців. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 184 с.; ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.; Друге Пришестя. – К.: “Фенікс”. – 2012. – 264 с.; Необ’єктивована Людина. – К.: “Фенікс”.  – 2013. – 248 с.; Тригнозис –  путь к мироспасению. –  К.:”Фенікс”. – 2015. – 148 с.; Предисловие к постистории”. –  К.: “Фенікс”. –  2015. –  396 с.; Откровение Человека без “лукавого сечения пола”. – Каменец-Подольский: “Друкарня Рута”. – 2018. – 376 с.

Сообщение Доктор философии Петр Харченко: “Переворот в мировоззрении” появились сначала на Український репортер.

Дерелігієзація розуму 

З виникненням суб’єкта відбувся  перехід  від первісної (релігійної) форми Одкровення Людини до  суб’єкт-об’єктного  пізнання. Почалася   тотальна об’єктивізація  Людини,  «розрив»  її дворівневої тілесності.  Речовинну тілесність Людини суб’єкт «переінакшив» на дискретну Природу і «роздільностатеву  біолюдину» («дискретного індивіда» в образі чоловіка і жінки), а  субстанціональній  тілесності  надав  статус  Творця (Бога). 

За Богом залишилася  «посада  завідуючого  Царством небесним» і  статус «вічного», «незмінного», «всемогутнього», «всюдисущого», «всезнаючого», «всеблагого», «всеправедного» правителя.  Ця витівка суб’єктивного  розуму  гуляє  в головах не тільки  богословів,  але опаморочила  і  багатьох  філософів  та   науковців.

Відкриття Необ’єктивованої  Людини  означає крах основ релігії, воно  припиняє релігієзацію розуму,  оскільки усуває поділ буття на необ’єктивованого Бога і мертву (об’єктивовану) “людину”. За межею об’єктивації Бог і Людина – одна Необ’єктивована реальність.  Бог – виразник субстанціональної тілесності Необ’єктивованої Людини. Воістину справедливі висловлювання: “Той, хто знає себе, знає Бога” (Климент Александрійський); “Пізнаючи себе – Тебе пізнаю” (св. Августин).

Як  триіпостасна необ’єктивована  всереальність Бог не підвладний пізнанню через формальну логіку. Формально-логічне пізнання Трійці приречене на провал, на «згубну об’ктивацію смислу», що і засвідчили провальні спроби осмислити її  раціональною філософією, перебуваючою під знаком об’єктивації.

Пізнати  Трійцю під силу лише Тригнозису. Він з’ясовує,  що сам по собі  релігійний  процес є «мовчазною» (позавербальною) логікою розкриття  Необ’єктивованою Людиною  природи  своєї  тілесності. Через образи тріадних язичницьких богів і монотеїстичного триіпостасного  Бога сповіщається  наявність  двох  рівнів  людської тілесності – триполярного речовинного і триіпостасного субстанціонального. Тож і дозрілий (тріадно-онтологічний) політеїзм, і зрілий (тринітарний) монотеїзм віщають  одну і ту ж  істину –  природа  Необ’єктивованої   Людини  троїста.

Релігійна об’єктивація Людини загнала людство в ідеологію антагонізму – міжетнічні, міжнаціональні, гендерні та інші протистояння. Апологети релігійного світосприйняття не були  зацікавлені в оголошенні правди про сутність Людини, оскільки ця правда – пряма  загроза існуванню ідеологічним прибудовам до релігії (церкві, мечеті, синагозі…), на совісті яких багато злочи0нів проти людства.

Християнська церква знищувала народну культуру, забороняла  окремі напрямки  знань, організовувала криваві  походи хрестоносців  проти іновірців, проводила насильницьку  християнізацію  народів.  Вона застосовувала до інакодумців (філософів, природодослідників, просвітників) один із самих мученицьких видів   смерті – спалення на вогні.  По всій Європі в ХIII − ХVIII століттях палали багаття інквізиції, на яких згоріло біля 12 мільйонів   невинних людей, серед яких і такі особистості, як: Джордано Бруно, Ян Гус, Джуліо -Чезаре Ваніні, Жанна д’Арк, Мігель Сервет…

Жертвами церковного суду стали мільйони людей, скалічених у тюрьмах. Протягом багатьох віків палали і багаття з книг, в яких торжествував розум.. Не стали моральними авторитетами і проповідники християнства – первоверховні апостоли Петро і Павло. Петро тричі зрікся Христоса, умертвив Ананія і його жінку. Павло брав участь у знищенні   християн.

А головна провина церкви в тім, що не виконала покладену на неї  Христосом місію тринітаризаціі розуму. Вона заперечила здатність розуму збагнути таїну Святої Трійці, з якою пов’язане розкриття істинної суті Людини. Своїм догматизмом учителі християнської церкви надовго віддалили  відкриття Необ’єктивованої Людини. І цілком правильно зазначив Ф. Ніцше: «Кожна церква – камінь на могилі Боголюдини: їй неодмінно хочеться, щоб Він не воскрес знову».

Багато претензій є і до іудаїзму, котрий в своїй морально-наставній основі антисемітський (в смислі антиєврейський). Першими антисемітами – цього ганебного явища – є іудейський бог Саваоф і пророки, котрі зневажливо  говорять про єврейський народ: «О люду ти грішний, народе тяжкої провини, лиходійське насіння, сини-шкідники… Хвора ваша вся голова, і все серце  боляще…» (Іс. 1:4-5,15). Іудаїзм проголошує зверхність («богообраність») прихильників  іудаїзму над іншими народами і цим, безперечно, шкодить єдності  людства: «Одні іудеї  достойні  назви людей, а гої, що походять від  злих  духів, мають  лише право називатися  свиньми».

В наставляннях  іудаїзму можна зустріти всілякі негідності: розпалювання расової і міжнаціональної ненависті, заклики до знищення іновірців і інородців, їх національних   культур і релігій, проповідь захоплення і присвоєння чужої власності…: «Бо зроблю Я кінець всім народам, між якими тебе розпорошив, та з тобою кінець не зроблю,…» (Єр. 30:11); «…Господь вижене всі народи перед вами, і ви посядете народи більші й міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше;…» (5М 11:23-24); «Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе, як  говорив був тобі, і ти зробиш, що багато людей даватимуть тобі позичку, а ти не даватимеш позички. І будеш ти панувати над багатьма народами, а над тобою не будуть панувати» (5М. 15:6); «Не будете їсти жодного падла, – даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси   чужинцеві, бо ти народ святий для Господа, Бога свого…» (5М 14:21); А це нагадує прообраз фашистських крематоріїв: «А народ, що був у ньому, він повиводив, і поклав їх під пилку, і під залізні долота та під залізні сокири, і позаганяв їх до цегельняної печі» (2 Сам. 12:31). Сформований   на таких моральних сюжетах і порадах суб’єкт зросте носієм неправди, обдурювання, кровожадності, паразитизму, користолюбства… З благословення совісті треба сказати, що аморальними були і провідники іудаїзму – Мойсей (співавтор Старого Завіту) і Давид (автор багатьох  псалмів, що входять у Псалтир Старого Завіту).

Бунт розуму проти релігійного наркозу закінчиться перемогою Тригнозисного світобачення, котре  відновить  єдність  людства, зніме з нього об’єктивістську балаклаву.

Єдине знання  і шкільна освіта

Класична   гносеологія як уособлення об’єктивації вже гальмує  одержання нових знань, а деякі наукові проблеми взагалі загнала  в глухий кут непізнанності.  Як свідчення  −   кризовий  стан теоретичної  фізики, біології, математики, психології та інших наукових дисциплін.

На початкових стадіях отримання наукових   знань були задіяні  об’єктиваційні гносеологічні підходи.  Саме через це потрібно переосмислити знання, здійснювати їх онтологічну експертизу.  Не можна не бачити  хиткості  наукових синтезів в їх формальнологічних окресленнях, відсутності  цілісного  світобачення і, як наслідок, наявності  світоглядної  убогості суспільства.

Потрібно задіяти пізнавальний потенціал Тригнозису. Тригнозисна логіка акумулює знання на основі одного єдиного принципу – принципу онтологічної троїстості. Про такий могутній принцип пізнання  мріяли мислителі всіх часів. Завдяки застосуванню  Тригнозису при  переосмисленні  об’єктивованих знань, мною вирішено  низку  проблем, непосильних  для традиційної логіки пізнання. Зокрема, розкрито  онтологічний механізм походження біологічного  виду і  з’ясована  його суть (чого  не зробив Ч. Дарвін), описано  виникнення   граматичних категорій (числа, роду, займенника), математичної одиниці  і  суб’єкта;  розгадана  таємниця статі і шизофренії, відкрито егокомплекс ТриЕ(е)го  (чого не  зробили  З. Фрейд,  К.- Г. Юнг  і   С. Гроф), пізнана  природа  магнетизму та передбачено існування нейтральної енергії, досліджено  методологічну роль троїстості в розгортанні народної культури українців, окреслено  концептуальні контури технології  переінакшення «его» індивіда (очищення його  від суб’єктивної  скверни), відкрито Необ‘єктивовану  Людину, пояснено її біоонтологічну ходу, з’ясовано проблематику «потойбіччя», створено загальнолюдський світогляд – Тригнозис.

Освітяни повинні зрозуміти– в недалекому майбутньому відбудеться процес становлення єдиного знання. Здобутки об’єктивованого світорозуміння – це інформація, яку треба   пропустити крізь онтологічні  принципи  пізнання, і тоді вона  набуде  статусу  істинної, достовірної.  У початкових класах шкільної освіти  спершу важливо  навчити дітей мов,  розрізняти гаму кольорів і  звуків,  навчити  читати, писати,  рахувати,  розвинути   мовлення,  а в старших класах – навчити  правильно пізнавати світ, давати знання основ буття і  принципів його пізнання, тобто засвоювати основи онтології і гносеології.  Зі школи випускники повинні виходити  методологічно і  світоглядно зрілими, а вже потім, у ВНЗ,  поглиблювати знання окремих наук, набувати  обрану  професію. Освітні програми  повинні давати  інноваційну інформацію, не містити  помилкових «надбань» науки, що, на жаль, рясно має місце в сучасних підручниках.

Тригнозис кладе кінець  диференціації  науки на окремі  дисципліни  за типом «частинок» матерії. Неодмінно відбудеться становлення «недиференційованої  науки», єдиним предметом якої стане  Необ’єктивована Людина. З’явиться  постнаукове знання, яке не знатиме  протиставлення Людини і Природи. У певній мірі мав рацію К. Маркс, коли говорив: «Згодом природознавство  включить  у себя науку про людину в такій же мірі, в якій наука про людину  включить у  себя природознавство: це буде  одна наука»

Кінець історії

Фрідріх  Ніцше вважав, що «наш світ, у якому ми живемо, – помилка». А Махатма Ганді висловився  підсумково: «Ця цивілізація така, що вона зруйнується сама по собі, треба тільки мати терпіння». Вказуючи на неминучість кінця історії, Микола Бердяєв зазначив: «Кінець світу буде кінцем для світу об’єктного», «кінцем об’єктивованого пізнання буття, розділення його на суб’єкт і об’єкт».

І справді, доля суб’єкта – це доля історії, доля  держави. Необ’єктивована Людина демаскувала  страшну правду про суспільну історію. Вона засвідчила, що  історія своїм виникненням  завдячує об’єктивації, «розтину статі»  і  обертається навколо “трупа” – об’єктивованої «людини»-дискретного індивіда. Засобами  об’єктивації  (звуком, словом, числом, атомом…) суб’єкт  створив  штучний  світ речей, цивілізаційні цінності – техніку, мораль, право, науку тощо. І все ж,  деоб’єктивізація Людини неминуча, вона приречує історію на закінчення. Зціліснення Триего, (звільнення його від статусу суб’єкта)  припиняє об’єктизування. «Его», розглядуване як суб’єкт, поступово зникне. Історична  епоха в житті людства  заміниться на постіндивідну і  обертатиметься навколо Людини без «лукавого розтину статі»

Онтологізована   форма  суспільства

Розум   Людини  досі осідланий  брехнею, начебто межі  тілесності Людини закінчуються біологічним «дискретним індивідом». Ця неправда складає  константу  світової системи  знань про Людину, визначає духовну основу, на якій формуються  соціологеми. На «мертвому» (дискретному)  індивіді   відбулося  конструювання соціального світу.

Саме через це наша цивілізація  фатально турбулентна і вимагає  радикальної реконструкції  її дискретно-індивідної  форми  суспільства. Базоване на «розриві статі» суспільство  виражає  «життя мертв’яків», механічну  сукупність «дискретних індивідів». Дискретна особа,  справедливо зазначав  Григорій Нісський, «не може бути втіленням ідеї людства, справжнім відтворенням образу триєдиного Бога», а  Микола Бердяєв у книзі  «Эрос и личность»  пише: «Тільки та соціальна теорія здатна  вивести людину з трагічної  дороги, яка  буде  базуватися  на розкритті  таїни статі, подоланні статевого роз’єднання світу, бо саме зі статтю і любов’ю пов’язана таємниця розриву в світі, таємниця індивідуальності і безсмертя».

Суспільний процес, хоч і втаємничено, але  повільно наближається до єдинолюдства, стверджуючись гуманітарно  як необ’єктивована  форма суспільства, що спирається  на онтологічну цілісність  тілесності Людини, тобто  індивідуалізацію  Всеєдності. Цей непомітний процес якраз і здійснить демонтаж неонтологізованої  держави як «житла мертв’яків», «збіговища об’єктивованих «его» (суб’єктів)».

Пізнана мною таїна  необ’єктивованої суті Людини відкриває політикам очі на онтологічні   корені  процесів становлення людства як світового единого цілого. Проектно-світоглядною документацією будівництва постіндивідної  цивілізації  є Тригнозис.  Політики  повинні  усвідомити, що   свободу Людині  не може забезпечити ніякий тип  держави, включно з державою ліберального, демократичного  устрою.

Демократія як форма державності  в системі суспільної об’єктивації, за справедливим висловом  римського історика  Полібія, є «часом розтління і занепаду,  за яким наступає  загибель цивілізації». Не іншої думки  Бердяєв. У книзі «О назначении человека»  він констатує: «Демократія і є … форма суспільного ладу, що найбільше  відповідає гріховній людській природі і дає їй  можливість найбільше себе проявити»

Парадигма ЛГБТ

Об’єктиваціоністичне розуміння сутності статі призводить до багатьох конфліктних проявів у сфері суспільної моралі. Маю на увазі гоніння на представників так званої «сексуальної меншості». Сотні тисяч геїв, лесбіянок, андрогінів і трансгендерів знищила інквізиція, більше 200 тисяч їх загинуло в нацистських таборах смерті…

Треба всім нам  знати, що стать – це інверсійна триполярність речовинної тілесності Людини. Саме інверсійність полярностей  як закономірний процес  зумовлює  в структурі  суспільства  наявність  індивідів різних форм і ступенів  полярного  прояву  – чоловіків, жінок, андрогінів, трансгендерів,   інтерсексів…  Вся поляризована  структура суспільства є єдинородною, єдиносуттєвою, незлитною і нероздільною, а отже любов полярно однотипних  індивідів між собою (геїв, лесбіянок…) онтологічно закономірна, екзістенціально зумовлена  природою тілесності Необ’єктивованої Людини. Вона не є вираженням надуманої Платоном «спраги  цілісності  на шляху подолання   розриву  андрогіна»  (відновленням, ніби-то, якоїсь «бінарної повноти людської природи»).

Нетрадиційна  орієнтація  в любові  корениться в космогонічній суті статі як виразника  триполярності речовинної тілесності Необ’єктивованої  Людини. Ось чому зусилля  ЛГБТ-людства боротися проти  гомофобської моралі лише  мітингами, парадами, демонстраціями, художніми  фестивалями  та іншими об’єктиваційними заходами не вирішать його проблем. Необхідні зміни в розумінні суті  Людини, будівництво постіндивідної  цивілізації, перехід на онтологізовану форму суспільства і відповідно нову мораль.  Гомофобія і лесбофобія зникнуть із торжеством Істини про Необ’єктивовану Людину.

Безсмертя Людини

Смерть   перебуває  під знаком об’єктивації. Вона сценаризована суб’єктом, має умовно-легітимний статус і співвідноситься з об’єктивованою “людиною”-дискретним індивідом, яка сама по собі, за визначенням Христоса, є “мертв’яком”. Смерть  пропадає безвісно  при  відновленні  цілісності Людини (подоланні «лукавого розтину статі»). Істинна, тобто Необ’єктивована Людина, безсмертна.

Секрет її безсмертя полягає в тім, що ні душа індивіда (полярне “его”), ні його  субстанціональна тілесність на цвинтар у домовині не виносяться. “Его” індивіда-полярності Необ’єктивованої Людини невідривно перебуває в еготриплеті ТриЕ(е)го під егідою закону необхідності періодичного речовинно-тілесного оновлення. Сказати можна і так: за похоронами тіла індивіда ховається космогонічна метаморфоза – відродження тілесності его-полярності на основі речовинно-генетичного коду і субстанціонально-інформаційного егокоду  екзистенціала ТриЕ(е)го.

Безсмертя Людини поясню ще і так: при суб’єкт-об’єктному сприйнятті подій вони сприймаються поза функціональністю цілісного Універсуму – Необ’єктивованої Людини і видаються нам окремішними, дискретними, закінченими явищами, тобто ці події не розкриваються в онтологічній єдності зі всезагальним буттям, їх справжній смисл викривляється.

Наприклад, «народження дитини» в необ’єктивізованому поданні зовсім не означає, що народилася цілісна Людина, а свідчить лише про тілесне оновлення-відродження полярності триполярного Одного та про внутрішньо-функціональний статус цієї події як такої, що причетна до життя Необ’єктивованої Людини. Але, перебуваючи в полоні об’єктивованого розуміння «народження дитини», ця подія    сприймається нами  як «початок»  життя   «людини» –  дискретного  індивіда, хоч  такої  «людини» онтологічно не існує. Те  саме стосується і феномену «смерть».

В об’єктивованому сприйнятті «смерть» здається «кінцем життя» тієї ж онтологічно неіснуючої «людини» – дискретного індивіда. Отже, щоб повірити у безсмертя, треба знати  істинну суть Людини, а не гіпнотизуватись  інформаційним фальсифікатом, який підносять нам чуттєвість і об’єктивація. «Народження» і «смерть» не є ані «початком», ані «кінцем» життя індивіда-полярності  істинної (Необ’єктивованої)  Людини.

Безсмертя  зобов’язує нас  тримати  в моральній чистоті своє  “я”. При цьому усвідомлювати, що, окрім власного «я», в кожному з нас перебувають індивідні “его” всіх народів світу всіх часів. Вони складають розгалуженість єдиного егофонду Необ’єктивованої Людини. При МОР’і (“множинному особистісному розладі”, коли індивід  протягом життя може проявлятися в якості багатьох різних “его-суб’єктів”), раптовому  опануванні древніми мовами, сновидіннях, шизофренічному процесі, трансперсональних переживаннях… ці “его” “оживають”, перевтілюються, можуть  розмовляти  будь-якою іноземною мовою і в цьому запорука незнищенності мов  (докладніше:. Харченко П. А. ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.)

Переінакшення егофонду

Концептуальні основи технологій  переінакшення егофонду  закладені в природі  тілесності  самої Людини.  Актуальною стане технологія очищення егофонду  від  злочинної суб’єктивності “его” неронів, тамерланів, грозних, гітлерів…, чи, скажімо, технологія розкриття злочину вбивці, коли роль свідка буде виконувати “его” жертви.  Багатоегональність і вічність життя Людини дозволяє опрацювати і технологію повернення (“переселення”) “потойбічних” душ (“его”) в “земне посейбіччя”.

Мова йде про прискорене оновлення-відродження речовинного отілеснення видатних «потойбічних» «его». У недалекому майбутньому такі технології – справа егоінженерії і егогенетики. Потрібна Велика фільтрація духовності Людини, переінакшення її егофонду через еготрансформацію. Людину постісторичної епохи будуть сповнювати ідеали космогонічного її призначення. Вона не буде спокушатися земними гріховодними  устремліннями – славою, розгульним сексом, багатством

 Екзистенціальні рамки мирного життя  

Об’єктивація складає основу всього сучасного світобачення. Вона  визначила і головну рису соціального світу  –  механічний принцип «боротьби   протилежностей».  Ця  філософська дихотомічна  неправда  стала джерелом зла,  детермінатором усіх страждань Людини.

Панування об’єктивованої ідеології над суспільством – це те страхіття,  що періодично зумовлює  фізичне  знищення  цивілізацій. Людство постійно перебуває в стані агресивності, ворогування.

Маємо  прецедент, коли ні  торжество грошей, ні  виборчі  бюлетені, ні воля натовпу  і  політиків  не в змозі зупинити  кривавий хід історії. Кров обагрянила всі цивілізаційні цінності. Ворогують  між собою партії, держави,  народи, роз’єднані економічними союзами, стратегічним партнерством, військовими блоками. Лютує ненависть між суб’єктами  різних  національних, релігійних і економічних  ідеологій, процвітає гомофобія, стає нормою тероризм і  аномія суспільства,  при якій  для її  членів втрачається  значимість моральних та  соціальних законів і настанов.  А на цьому  фоні… Норвезький Нобелівський комітет, ось уже більше ста років, роздає  премію Миру. За це століття  відбулося безліч  локальних війн, дві світових,  дозріває третя …

Щоб ствердити  мирне існування Людства, треба прислухатись до мудрих  слів  Василія Великого: «У людей не було б ні чвар,  ні війн,  якби  гріх не розрізав  ества на  дискретне «чоловіче» і «жіноче».

Необхідно втрутитися в антропологічну  проблематику, вийти з омани «лукавого розтину статі». Причинно війни зумовлюються світоглядною мотивацією. Світоглядним забезпеченням миру повинна стати  істинна  сутність самої  Людини (її онтологічна  цілісність, необ’єктивованість), яка і є  екзистенціальною  рамкою  мирного життя.

 Завдання ООН

Тригнозисний світогляд, сподіваюсь, розширить горизонт мислення політикам і виявиться  затребуваним сучасністю,  стане  дороговказом  для державних діячів – як уберегти цивілізацію від фізичної загибелі і  вибудувати  справедливу постіндивідну  архітектуру соціального  життя.

Прикро говорити,  що в наш тривожний час титуловані провідники духу (зокрема, філософи) мовчать – набрали в рот води,  не шукають гуманітарну  формулу  порятунку  цивілізації від  фізичної загибелі.

Я звертаюся  і до «властителів світу цього» – державних  діячів та мільярдерів із відозвою перестати гратися в «об’єктиваціоністичну рулетку» на інформаційному полі  соціальних проблем людства. Треба втрутитись в антропологічну проблематику, вивести  людство з полону об’єктивації,  міжусобиць, протистоянь.  Займіться, панове, пошуком політичного рішенння переходу людства до   постіндивідної цивілізації, співзвучної необ’єктивованій природі Людини та індивідуалізації  Всеєдності.

Необхідно  скликати  спеціальну сесію ООН для прийняття Конституції  Людини  без «лукавого розтину статі» (Людини єдиного людства), реформувати так звану приналежність індивіда до тієї чи іншої статі,  озадачити ООН роботою з переінакшення суспільних відносин  у напрямі відходу суспільства від дискретно-індивідної  форми. Духовність Людини треба наповнювати смислами необ’єктивованого змісту.

У питанні розуміння суті Людини більше не можна залишатися на позиціях  атомістичних уявлень минулих століть, перебувати в полоні  об’єктиваціоністичної концепції «людини-атома» («людини-дискретного індивіда»). Духовний арсенал атомістичної антропології, що нині  світоглядно  обслуговує  цивілізацію,  вичерпався.

Людина повинна воскреснути  після  свого довгого  об’єктиваціоністичного   омертвіння.  Якщо  не  сучасні політики, то після них  прийдуть  глибокомислячі державні діячі, котрі  задіють Тригнозисний ренесанс антропології, скористаються  Необ’єктивованим  світоглядом для наведення  моральної  чистоти в  людському  эгодомі  і  збудують  космогонічну за своєю сутністю цивілізацію.

Петро ХАРЧЕНКО

Першу частину матеріалу “Нарис тригнозисного світогляду” читайте тут

• Доктор філософії Петро Харченко створив Тригнозисний світогляд і знайомить з ним читачів

–

Сообщение Навести моральну чистоту в людському  егодомі, збудувати космогонічну цивілізацію появились сначала на Український репортер.

Петро Харченко запропонував “Українському репортеру” матеріал про Тригнозисний світогляд. Можливо, це вчення декому видасться дискусійним, однак ознайомитися з ним, на нашу думку, не завадить бодай тому, що Харченко ламає стереотипи.

Нарис Тригнозисного світогляду

Передмова

У книзі «Людина та її символи» відомий психоаналітик і філософ культури Карл Густав Юнг констатує: «Сучасна людина стоїть перед гірким фактом нездатності великих релігій та різноманітних філософських доктрин породити таку натхненну і захоплюючу ідею, котра принесла б їй заспокоєння – таке необхідне перед лицем небезпек, що загрожують світу».

Справді, цивілізація опинилася у глибокій духовній кризі. Моральні зміни у спадну сторону такі значні, що можуть виявитися непоправно трагічними для долі людства.
Тож я і поставив перед собою завдання змінити ситуацію. Насамперед, вимагалось переступити межу старих методів пошуку Істини, переглянути пізнавальні здобутки про сутність Людини. Наочно було видно, що людство перебуває у світоглядній резервації, ім’я якої «Об’єктивація». Об’єктивація пронизала апоріями всі сфери його буття, поневолила «злою системою речей». Не знаючи своєї істинної (необ’єктивованої) сутності, об’єктивована «людина» постійно перебуває під страхом апокаліпсистичної опозиції – «народження/смерть». Потрібно отямитись, пізнати свою природу і космогонічні смисли життя.

У всі часи бачення Людиною своєї тілесності окреслювалось межами окремого «дискретного індивіда», проте її ніколи не покидало підсвідоме почуття цілісності з усією Світобудовою. Це почуття виразно проявляється при медитації, психоделічних станах тощо. І ось, нарешті, в стінах Української академії оригінальних ідей відкрита Необ’єктивована Людина. Фактично стався світоглядний переворот, оскільки будь-який світогляд постає у вигляді того чи іншого розуміння сутності Людини. Необ’єктивований стан Людини виражає інший модус буття, ніж той, що підносить нам гносеологічний суб’єкт, звужуючи тілесность Людини рамками дискретного біологічного індивіда. До цього відкриття я йшов майже 60 років. Було важко. Надихали рядки поезії Ліни Костенко:

«Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються, – ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи
благає, плаче, просить: «Не займай!»
Відкинь її в м’яку дрімоту спалень.
Вони тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірких руїнах власних попелищ!»…

Я переконався, що суб’єкт-об’єктна форма пізнання є найнижчою сходинкою гносеологічної рефлексіі, якою, кажучи з іронією, скоро володітимуть і мавпи. При відкритті Необ’єктивованої Людини, спершу, важливо було відсторонити від гносеологічного єдиновладдя об’єктивізатора буття – суб’єкта, вийти за межі класичних принципів розуму (формально-логічних законів) і пізнавати Людину, як говорив М. Бердяєв, «в Людині і через Людину».

Таке пізнання істини пощастило здійснити завдяки принципу онтологічної троїстості. Цей гносеологічний шлях забезпечив рух мислення за логікою необ’єктивованого (цілісного) буття і, фактично, видався вербальним Одкровенням Людини в інформаційно-троїчному режимі здійсненності. У процесі такого режиму пізнання несподівано розкрився онтологічний зв’язок між триіпостасною природою творчого Начала і триполярністю продуктів його творення. Виявилося, що статі не властивий «лукавий розтин» (так звана «роздільностатевість»), як це вважалося раніше. Вона оприсутнилася інверсійною універсалією-триполярністю всекосмічної речовини в її цілісності, чим засвідчилась однотілесність «я» і «ти». Розкрилася і таїна Тринітарного архетипу, “свято приховуючого свою сутність багато тисячоліть, залишаючись Божественним символом порятункової єдності людства”. До мого дослідження Свята Трійця вважалась постійною і незмінною, а, насправді, як виявилося, іпостасі Трійці взаємоперетворюються, переходять одна в кожну, залишаючись при цьому «незлитними і нероздільними».

З‘ясування онтологічного зв’язку триіпостасності і триполярності привело до вирішення центральної колізії духу і буття – колізії Необ’єктивованого і Об’єктивованого (неперервного Єдиного і дискретного Многого), що, по суті, предстало як відкриття екзистенціально єдинотроїчної Необ’єктивованої Людини.

Поневолення Людини об’єктивацією. “Втрата” надіндивідного статусу

Надіндивідність тілесності Людини визнавалась багатьма течіями древньої думки. Стверджувалось, що початково вся Світобудова була наділена антропоморфними властивостями, тобто представляла собою Велику первісну Людину (Першолюдину), у якій індивід був повністю розчинений. Майже у всіх народів древності існувало вчення про Першолюдину (називалася вона по-різному: «Пань-гу», «Гайомарт», «Фраваші», «Адам», «Пуруша» тощо). Стверджувалося, що Першолюдина розчленувалася, з неї утворилися всі елементи зовнішнього світу, але, з часом, вона знову набуде цілісності, вийде зі стану дискретного множинного розпаду і тоді зовнішній світ знову розчиниться в ній, орієнтація індивідного «я» на зовнішній світ зникне, індивідне «я» зіллється з космічним «Я» Першолюдини.

Чи дійсно Першолюдина зникла? Ні, вона не зникала, а відбулася її об’єктивація суб’єктом. Перехід Людини зі стану неперервного Єдиного в стан дискретного Многого є ілюзорним. Він стався, підкреслюю, з появою об’єктивізатора буття – суб’єкта. Що ж таке об’єктивація? Об’єктивація – це перетворення онтологічно неперервного в ілюзорно-дискретне, в самостійну сутність, утілену в предметних формах, образах і т. п. Об’єктивація складає фундамент всіх існуючих нині світоглядів людства і в цьому їх недолік. Це добре розумів Микола Бердяєв. У книзі «Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация» він назвав об’єктивоване буття неістинним, «озовнішненим»: «Об’єктивоване буття не є вже істинне буття, воно препароване суб’єктом для цілей пізнання»; «Людина пізнає, як зовнішньо дану їй реальність, те, що породжене суб’єктом»; «Об’єктивований світ, який називають «об’єктивним», є світом розпаду і відчуження і разом з цим – світ примусово об’єднаний, скутий і детермінований, світ соціалізований, світ «загального»; «Потрібно остаточно відмовитись від застосування до істини прикметника «об’єктивне». Словом, об’єктивація омертвляє реальність, перетворює її в мертвяка – об’єкт. Як говорить Євангеліє від Хоми, «той, хто таким шляхом пізнав світ, знайшов труп».

Справді, в розумінні власної суті, Людина заведена в оману об’єктивацією. Обмеження її тілесності рамками тіла дискретного (об’єктивованого) біоіндивіда – трагічна помилка розуму на основі суб’єкт-об’єктного способу світопізнання. Людини в образі дискретного індивіда онтологічно не існує.

Людство постійно шукало світоглядне забезпечення свого життя. Згадаймо, “Путь Будди”, “Путь Дзен,” “Путь Шиви”, “Путь Христоса”, “Путь комунізму…, однак і дотепер перебуває під владою зла, зазнає всіляких страждань. Це тому так відбувається, що духовні провідники людства – Будда, Лао-Цзи, Заратустра, Магомет, Платон, Маркс… не знали істинної (необ’єктивованої) суті Людини, а тому одягнули на цивілізацію навиворіт (об’єктивовано) світоглядну сорочку. Вони думали, що «дискретний індивід» є справжньою Людиною. Але, ще раз наголошую, такої «людини» онтологічно не існує. Онтологічно дискретний індивід – фікція, продукт «розриву» суб’єктом триполярної тілесності Необ’єктивованої Людини. Дискретних (об’єктивованих) одиниць буття в онтологічному відношенні нема. В об’єктивації, як справедливо зазначив Бердяєв, “людина зникає, перетворюється у фікцію, суб’єкт-об’єкт, який уособлює світову непристойність і рабство”. На жаль, об’єктивована “людина-дискретний індивід” і понині залишається константою в світовій системі знань, є головною ознакою суспільства.

Необ’єктивована Людина. Деоб’єктивація статі. Однотілесність “я” і “ти”. Індивідуалізація Всеєдності

Питання про дійсний статус індивіда в життєвому континуумі Космосу (лат.continuum – означає «неперервність»), або іншими словами проблема онтологічної єдності індивіда з усією Світобудовою, її індивідуалізації не ставилася філософами і біологами на розв’язання. Цьому завадило незнання сутності статі. А втім, як зазначив Максим Ісповідник, «починаючи з подолання свого розділення на чоловіче і жіноче начала, людина може з’єднати всі роз’єднання Всесвіту і сягнути Бога як причини всього».

Дійсно, такий шлях «з’єднання Всесвіту» є онтологічно єдиноможливим, він кладе кінець об’єктивації, «світу речей». На жаль, суть статі з давніх давен сприймалась об’єктивізованою. У статі вбачали лише мотиватора морфо-фізіологічної неоднаковості в ознаках дискретних індивідів та виразника сексуальної функції. І ось, лише в наш час, мною здійснена деоб’єктивація статі і, очікуване тисячоліттями відкриття однотілесності «я» і «ти», сталося. Це знаменує переворот у біології, оскільки всі традиційні уявлення про носія життя летять шкереберть. Щоб переконатися в цьому, уважно придивимося до наявної статевої характеристики біологічних видів:

–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею, гермафродитом і самцем;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею та гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із ві¬ком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем і гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самицю;
–вид представлений самицею і самцем;
–вид представлений гермафродитом;
–вид представлений двома гермафродитами, в одного спостерігається нахил перетворення на самця, а в другого – на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, потім гермафродит перетворюється на самця, потім самець перетворюється на гермафродита і, нарешті, гермафродит перетворюється на самицю…

Як бачимо, онтологічно переходи з однієї полярності в другу і третю є переходами в свої три “я”. “Чоловіче”, “жіноче” і “гермафродитне” («андрогінне») оприсутнюють одну троїсту тілесність. Ніякої «роздільностатевості» онтологічно не існує. Дискретно-індивідний статус життя – лише чуттєва видимість, феномен об’єктивації, за ширмою якого ховається надіндивідне триполярне Одне. Об’єктивація викривляє суть триполярності (статі), ілюзорно створює зовнішню видимість її “розриву” на “дискретні” істоти-індивіди, внаслідок чого, повторюю, і з’являється так звана “роздільностатевість”.

Однотілесність “я” і “ти” свідчить, що наші канонізовані уявлення про носія життя помилкові. Якщо необ’єктивований індивід уособлює полярність нерозривного триполярного Одного, то об’єктивований індивід здається нам “геоцентричною дискретною цілісністю життя”, якоюсь специфічною реальністю, відділеною від усього Космосу. Вся іронія цього “здається” в тому, що “дискретний індивід” ніколи і ніде не зароджувався із якоїсь “неживої матерії”, не розвивався, не еволюціонував, бо його онтологічно як дискретної реальності, взагалі, не існує.

На жаль, усі сучасні уявлення про носія життя і в біології, і в соціології носять об’єктиваційний характер, спираються на ідею дискретності. Тож прийшов час змінити ракурс атрибутивного підходу до розуміння суті життя, розвернутися в необ’єктивований світоглядний простір, визнати носієм життя не «дискретного індивіда» і його системи, а екзистенціально єдинотроїчну Необ’єктивовану Людину (Людину без «розтину статі»), тілесність якої всеречовинна, всетваринна, всерослинна і представлена розмаїттям небесних тіл неозорого Космосу і всією наявністю необ’єктивованих біологічних видів (докладніше про це у книзі: Петро Харченко. Предисловие к постистории [К.: “Фенікс”. – 2015. – 396 с.]).

Триіпостасність і триполярність. Субстанціональний і речовинний рівні тілесності Людини

У трактаті «Об устроении человека» Григорій Нісський говорить: «Упорядкування єства нашого є двояким. Одне уподібнене єству Божому, а друге розділене на статі». Проговорене Нісським можна адресувати Космічній Людині (Першолюдині), про яку, як я вже сказав, тлумачать древні перекази, а також вчення про Абсолют (поіменований по-різному: Брахман, Будда, Тримурті, Дао…), що відкрився історією онтологічної думки. Першолюдина-Абсолют часто описується як така, що наділена двома рівнями тілесності троїстої природи – творчим субстанціональним і створеним речовинним. Субстанціональний рівень тілесності не має диференційних ознак, йому властива лише триіпостасність (триєдність). Притаманне іпостасям взаємоперетворення веде до «ущільнення» субстанції і виникнення триполярної речовини. Цей онтологічний зв’язок триіпостасності і триполярності (статі) до часу моїх досліджень залишався нез’ясованим. Древнє світобачення, хоч і «сексуалізувало» Космос, проте перебувало в полоні комплексу «розриву статі», в омані об’єктивації, навколо якої зароджувались провідні типи світоглядів, включно з даосизмом, давньоіндійською філософією і релігією християнського віросповідання.

Суб’єкт

Головне питання будь-якого світогляду – «хто пізнає буття. Вся традиційна і сучасна гносеологія у питанні – «хто пізнає?” – зупинилася на суб’єкті (байдуже, який він – «декартовський», «кантовський гносеологічний», «марксистський колективний», «гуссерлівський дистильований» чи якийсь інший). Суб’єкт тисячоліттями збивав із пантелику філософів. Вони вбачали в ньому сутність Людини. Наведу в цьому відношенні широко розповсюджене визначення поняття «суб’єкт»: «Суб’єкт – пізнавальна і діюча людина-індивід, якій протиставлений об’єкт як окрема інша реальність».

Суб’єктивація і об’єктивація сутності Людини недопустимі. Як вірно зазначав М. Бердяєв, «істина не може бути об’єктивованою». Не можна зводити сутність Людини ні до суб’єкта, ні до об’єкта. У книзі «О назначении человека» Бердяєв вказує, що «гносеологічний суб’єкт не є людина, не є буття, суб’єкт гносеологічний, а не онтологічний».

Сам по собі суб’єкт виник із Триего Необ’єктивованої Людини (докладніше про це в моїй книзі «ТриЕго» [К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.]). Чуттєва рефлексія Необ’єктивованої Людини «розірвала» єдність его-полярностей Триего, наділила їх ілюзією окремішності своєї самості в образі «людини-дискретного індивіда» («я» – це не «ти»). Тому важливо не ототожнювати істинну сутність Людини з тим, чим ми себе вважаємо (дискретним індивідом-суб’єктом) і явно відчуваємо, як реально існуюче.

Цивілізація з Тригнозисним світоглядом. Зміна парадигми мислення

Інтеграційні процеси у взаємовідносинах народів набувають обертів. Стверджується принцип єдності всесвітньої історії з поступовим злиттям (об’єднанням) державних утворень. Виникла світова економіка і політика. Людство починає усвідомлювати себе єдиним цілим. На фоні цих процесів соціуму необхідне світоглядне забезпечення життя, базоване на розкритті необ’єктивованої сутності Людини.

Історія появи світоглядів показує, що їх творення здійснювалось на об’єктиваційній основі (провідну роль у цьому дійстві зіграли древні китайці, індуси, євреї, греки, новітні німці). Та годі вже людству жити в об’єктивованих тенетах цих світоглядів, у полоні брехні про сутність Людини. Один із авторів методологічних настанов філософської антропології Макс Шелер слушно сказав, що всі центральні питання філософії можна звести до одного – «що є людина?».

Відповіді на це запитання філософія не дала. Через суб’єкт-об’єктного образу мислення, філософи не вирішили центральної колізії духу і буття – колізії Об’єктивованого і Необ’єктивованого, не відкрили Людини, не подолали протиріччя між об’єктним і суб’єктним. Вони погрузли в пусті «філософські» балачки про мертве (об’єктивізоване) буття і в питанні тілесності Людини застопорилися на онтологічно неіснуючому «дискретному індивіді». Тож запитується: яка ціна всьому філософському осмисленню людських проблем, якщо істинна сутність Людини залишалася невідомою? Очевидно, що прийшов час облишити напрацьовані метафізичні оповіді про світ. Вони більше не освітлюють майбутнього. Потрібна кардинальна руйнація основ традиційної філософії, оскільки, як виявляється, Істина лежить за межами філософського об’єктиваціоністичного розуму.

Микола Бердяєв провіщав настання нової епохи духу і пов’язував її з «розкриттям світу по ту сторону розпаду на суб’єкт і об’єкт, із подоланням відчуження та об’єктивації не тільки в мислі, але і в житті». Він пророкував прихід нового Одкровення як «релігії Троїчності», вільної від об’єктивації і базованій на розкритті онтологіі статі: «Зі статтю, можливо, пов’язане виникнення феноменального світу, і тут є точка, у якій вирішується доля світу і людини. Преображення світу є, насамперед, подолання падшої статі»; «Доки залишається розрив статі – нема ще індивідуальності, нема цілісної людини, однак подолання статі є її ствердження, а не заперечення… Треба ствердити стать до кінцевого її подолання, до зникнення статей, до з’єднання в єдиний дух і єдину плоть. І тоді свідомість перейде в зверхсвідомість, і світ розкриється по той бік розпаду на суб’єкт і об’єкт».

Бердяєв, як і ранні богослови, говорив про пришестя «нової людини», що уособить однотілесність “я” і “ти” і про яку втаємничено проговорено словами Христоса: “Люби ближнього твого як самого себе”; “Все є одне”. На жаль, ця підказка Христоса про істинну природу тілесності Людини не могла бути зрозумілою в об’єктивованому світовому середовищі. Для її осягнення вимагалось «відкласти дотеперішній образ життя ветхої людини, стліваючої в спокусливый хоті» й «обновитись розумом», «втілитись у нову людину, створену за Богом в праведності і святості істини»: «Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!» (Кол. 3:9-11). “Ветха людина” – це «людина», розумово потьмарена об’єктивацією, що не здолала «лукавого розтину статі», а «нова людина» – це оновлена пізнанням Людина без «лукавого розтину статі» («Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!» [Гал. 3:28]). Висловлюючись інакше, передбачувана «нова людина» – це троїста без «лукавого розтину статі» Людина, що повинна була відкритися оновленим пізнанням.

Настання нового пізнання пов’язувалося ранніми богословами, ще раз це треба підкреслити, зі зміною уявлень про суть статі, з подоланням об’єктивації. «Знищення лукавого розтину статі, – зазначав Василь Великий, – шлях повернення до того пізнання, яке благодать поновлює і оновлює в людині відродженій».

Потребою знищення «лукавого розтину статі» і «приведенням людей у єдність між собою і зі Спасителем» Святе Письмо фактично провістило появу Тригнозису, покликаного відлучити об’єктивацію від Істини та покласти «кінець старому світу речей», об’єктивованому світовідчуттю і світорозумінню.

Тригнозис як теорія пізнання визнає три сходинки саморозкриття Людини: первинне невербальне Одкровення Людини; суб’єкт-об’єктне пізнання, в основі якого лежить атомістика; вербальне Одкровення Людини. Перша сходинка самопізнання Людини – первинне невербальне Одкровення – це досуб’ктове розкриття Необ’єктивованою Людиною своєї тілесності через релігійний процес. Сам по собі феномен Одкровення зумовлений наявністю в тілесності Необ’єктивованої Людини інформаційного екзистенціалу – онтологічної Троїстості. На субстанціональному рівні тілесності Людини ця троїстість набуває статус «мовчазного» ТриЕго, а на речовинному – статус вербального Триего. (детальніше: Харченко П. А. ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.).

Друга сходинка самопізнання Людини – суб’єкт-об’єктне (об’єктиваційне) пізнання – виникає після породження субстанцією речовини і Триего, на грунті «розриву» якого виникає суб’єкт і засоби об’єктивації. Саме на цій сходинці саморозкриття, Людина зазнає об’єктиваційного викривлення своєї суті. Вона усвідомлює себе суб’єкт-об’єктом, «залишає» статус недискретного Єдиного (статус Першолюдини), «розчленовується» на елементи Світобудови, оприсутнює себе «дискретним біоіндивідом», «часткою» світового дискретного Многого.

Панівною у пізнанні стає атомістика. Вона появляється як наслідок об’єктивації («розриву») триполярної тілесності Людини. Статус «першоатома» отримує «людина» в образі «дискретного індивіда». А втім онтологічно «атомів» не існує. Дискретність – центральний принцип атомістики, названий Гегелем «принципом превеликої зовнішності». Не дивлячись на опозицію до атомістики, її тріумф зафіксований досягненнями цивілізації.

Відомий критик атомістики Микола Страхов у праці «Мир как целое» писав: «Нема ніякого сумніву… в тім, що і в майбутні часи атомістика буде процвітати і знаходити послідовників. Все це відбувається через те, що атомістика є необхідною сходинкою, через яку проходить людське мислення, у ній знайшли своє вираження, в певній мірі, істотні незнищенні вимоги мислення». Можна погодитись і з думкою Страхова про важливу роль атомістики в майбутньому, але це вже буде інща атомістика. Сьогодні треба говорити про необ’єктиваційну «атомістику» як про триплетну організацію речовини на рівні її всезагальної цілісності.

Якраз полярно-триплетна впорядкованість речовини пояснює корисність старої атомістики при освоєнні об’єктивованого світу. Із часом фізика свої уявлення про природу речовини «узаконить» не формулами, а методологією і логікою Тригнозисного світорозуміння, прийняттям аксіоми триплетної організації речовини. Вона облишить свої безуспішні спроби знайти «кінцевий абсолютний елементарний об’єкт матерії», остаточно переконається, що вся речовина триплетно єдина, онтологічно троїста – від зарядової троїстості «елементарних фізичних часток», троїстого статусу «математичної одиниці», триплетності «біологічного коду» – до необ’ктивованого триіпостасно-триполярного світового «Всього», уособленого Необ’єктивованою Людиною, яка вміщує в собі «першу» і «останню» «елементарну частку матерії» – полярного індивіда, а цей останній, у свою чергу, онтологічно вміщує в собі те «Все», що називається «Необ’єктивованою Людиною».

Третя сходинка самопізнання Необ’ктивованої Людини представлена вербальним Одкровенням (Тригнозисом). Людина саморозкривається словесними засобами, керуючись принципом онтологічної Троїстості своєї тілесності («пізнання в Людині і через Людину»).

Тригнозис засвідчує, що свідомості як самостійної інформаційної реальності не існує і бути не може. Має місце не «свідомість», а Одкровення (саморозкриття) Необ’єктивованої Людини опосередковане через інформаційний егокомплекс ТриЕ(е)го і суб’єкт. У книзі «Откровение Человека без «лукавого сечения пола» мною показано, що даний егокомплекс зберігає (кодує) всю інформацію, віртуальне відтворення якої наочно проявляється в трансперсональних переживаннях при психоделічних сеансах.

Тригнозисна онтологія повертає єдність людському роду, оголошує вирок об’єктивованій формі суспільства як неонтологізованій, усуває з космогонічної арени об’єктивовану “людину» – дискретного індивіда-суб’єкта, переводить Людину в інший світоглядний простір, змінює символи позначення, якими релігія і філософія фальшиво «узаконили» її межі тілесності рамками «дискретного індивіда». Словом, на класичну (об’єктиваціоністичну) парадигму мислення з її віртуальними «суб’єктом» і «дискретним індивідом» чекає кінець. Пробудження розуму неминуче. Нова ера в гносеології на підході… і людству нікуди буде дітися – як прийняти Одкровення Троїчності, жити по-тригнозисному («по-українському») за необ’єктивованим сценарієм, без поневолення «злою системою речей».

Петро ХАРЧЕНКО

ПРО АВТОРА

Петро Андрійович Харченко – доктор філософії Християнського університету економічних та гуманітарних знань, кандидат біологічних наук (1967), член Національної спілки письменників України (1994).

Народився 25 червня 1939 року в селі Хмелів Роменського району, що на Сумщині. Закінчив Хмелівську середню школу, Українську академію сільськогосподарських наук та аспірантуру при кафедрі генетики цієї ж Академії. У радянський час за світоглядні переконання перебував у статусі “зайвої людини” в суспільстві. Критика російського шовінізму, дарвінізму і марксизму обійшлася Петрові Харченку недопуском до захисту докторської дисертації з біології (1981), безробіттям, розпадом сім’ї.

Чудом уникнув запроторення в психоневрологічний диспансер… У різні часи працював: викладачем медінституту, науковим працівником НДІ, двірником, головним консультантом Адміністрації  Президента України і Верховної Ради України, редактором журналів.

Він – співзасновник політичної партії “Українська партія “Єдність”, Міжнародного Конвенту тринітарних знань, Української академії оригінальних ідей.  Є автором поетичних книг – “Триєдине”, “Тришлях”; збірника пісень “Тройзілля”; книги “Дзеркало для Леоніда Кравчука”; багатьох публіцистичних статей.

Петро Харченко – лауреат ХІІІ фестивалю сучасної української естрадної пісні. Написав близько сотні пісенних текстів, музику до яких   створили Олександр Білаш, Володимир Верменич, Віталій Кирейко, Володимир Конощенко, Василь Манько, Людмила Левітова, Олександр Яворик та інші композитори.

Пісні Петра Харченка виконували: Алла Кудлай, Костянтин Огнєвой, Тарас Конощенко, Фемій Мустафаєв, тріо “Либідь”, тріо Українського радіо та інші виконавці.

Петро Харченко – носій універсальних знань, автор численних наукових публікацій у галузі сільського господарства, мовознавства, біології, медицини, фізики, математики, соціології, релігії, філософії тощо.

Головним здобутком  свого творчого життя називає створений ним Необ’єктивований (Тригнозисний) світогляд,  викладений на сторінках  десяти   книг: Антиномия индивида и триединства. – К.: “Агропром”. – 1986. – 812с.; Від індивіда до Боголюдини. – К.: “УАОІ”. – 1993. –134 с.; Тригнозис. – К.: “Аграрна наука”. – 1998. – 400 с.; Тризуб – символ світогляду українців. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 184 с.; ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.; Друге Пришестя. – К.: “Фенікс”. – 2012. – 264 с.; Необ’єктивована Людина. – К.: “Фенікс”.  – 2013. – 248 с.; Тригнозис –  путь к мироспасению. –  К.:”Фенікс”. – 2015. – 148 с.; Предисловие к постистории”. –  К.: “Фенікс”. –  2015. –  396 с.; Откровение Человека без “лукавого сечения пола”. – Каменец-Подольский: “Друкарня Рута”. – 2018. – 376 с.

Сообщение Доктор філософії Петро Харченко створив Тригнозисний світогляд і знайомить з ним читачів появились сначала на Український репортер.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Петро Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі. Що відомо українцям про цього чоловіка?

Петро Харченко – селянський син, народжений 1939 року в селі Хмелові на Сумщині у хліборобській родині. Здобув зоотехнічну освіту, закінчив аспірантуру та захистив дисертацію, здобувши вчений ступінь кан¬дидата біологічних наук.

Глибоко обдарована людина, бунтар за натурою, він не міг себе реалізувати у вузьких професійних рамках. Тому шукав вихід у поезії (Харченко – член Спілки пись¬менників України), політиці, філософії. Затісними для нього були й межі марксистсько-ленінського вчення, а це, звісно, приводило до конфлікту з іс¬нуючою тоталітарною системою.

Молодим вченим починають доскіпливо і набридливо цікавитись «компетентні органи» – дивом йому вдається уникнути долі таких своїх однодумців, як Олесь Бердник, і обминути брежнєвські табори.

Натура послідовна, цільна і талановита, Харченко послідовно працює над кардинальними світоглядними проблемами. У різних періодичних виданнях публікуються його розвідки: «Антиномия индивида и Триединого», поетична збірка «Триєдине», монографія «Від індивіда до Бого¬людини». Це різнобічні підступи до фундаментальної монографії «Тригнозис», яка згодом видана в серії «Бібліотечка «Вечірнього Києва».

Я з інтересом прочитав твір, написав післямову до цієї непростої для сприйняття пересічними читачами праці, яка перекреслює все те, до чого вони звикли і чому поклонялися.

Бо відкидає саму методологію та «норми» нинішньої науки, яка ґрунтується на атомістичному розумінні світу і яка, на думку автора, через те закономірно збанкрутувала і має бути замінена на Тригнозис – неатомістичний (тринітарний) світогляд. Тобто на такий тип знань, що охоплює пізнання триіпостасної Першосубстанції і світу речовини.

Поняття Триєдиного не є відкриттям Петра Харченка – його зародки знаходимо у багатьох філософських і теологічних системах минулих віків. Близько до розуміння триєдності підійшов Гегель з його знаменитою тріадою, але який, на думку Харченка, не зумів подолати двовимірне, побудоване на антагоністичності, мислення і перейти до тринітарного світорозуміння.

Зрештою, українському етносу, ще від Трипільської культури властиве це поняття. Його можна простежити і в мові (Трипілля, тритікум – давня назва пшениці), і в іменах язичницьких богів (Троян), і в тому Тризубові, що став Державним Гербом незалежної України, і в національних кольорах, втілених у Державному Прапорі, де два кольори – синій та жовтий – видимі, а третій – невидимий зелений – є похідний від змішування, накладання один на одного синього та жовтого.

Досягненням Петра Харченка є, власне, відкриття сутності людини в його розумінні. Адже на це вічне запитання нинішня наука так і не дала задовільної відповіді, як і не дала вона переконливої концепції походження Всесвіту.

Основні форми свідомості, доводить Харченко, сформувавшись довкола статі людини, так і не змогли перебороти «комплексу двостатевості». Третій вимір речовинної тілесності людини (андрогін або гермафродит), хоч і був відомий, але до уваги не брався, вважався до певної міри аномалією. Петро Харченко дає поняття онтогенетичної повноти людини як триєдності чоловіка, жінки й андрогіна.

І якщо онтогенетична тілесність людини окреслюється межами індивіда, то онтологічна (іпостасна) є «надіндивідним без¬статевим триіпостасним Єдиним», тобто – першосубстанцією. Людина, таким чином, сприймається як Онтолюдина, невідривна від космосу, стає у його розумінні Людинобогом, Абсолютом.

Збагнути все це за допомогою формальної логіки неможливо.

Харченко запускає в пізна¬вальний обіг поняття тригнозисної логіки, а замість традиційної діалектики, вводить поняття тригнозистики.

Це все дуже далеке від ідеалізму та містики, як може здатися на перший погляд, навпаки, вчений дотримується мате¬ріалістичної позиції. Тільки речовинний стан матерії вважає вторинним виявом тієї ж матерії, а її первинним станом, на його думку, є першосубстанція.

До речі, автор вважає, що вакуум якраз і є формою існування першосубстанції, отже, він також матеріальний. У вакуумі через те зосереджена така енергія, силу якої навіть уявити важко. Якби людству вдалося оволодіти енергією вакууму, то, на думку вченого, енергетична про¬блема планети Земля була б вирішена раз і назавжди.

Тому, хто вперше стикається з теорією Харченка, вражає незвичність його досліджень та світоглядних висновків праці. Адже все незвичне, неусталене, нетрадиційне завжди сприймалося в штики прихильниками звичного традиційного.

Не варто також лякатися «вироку», винесеному атомістичній науці, – пригадаймо Декарта, який для віднайдення істини закликав піддавати усе сумніву. Тільки час дасть справжню оцінку концепції Петра Харченка. Сам же автор вірить, що традиційна наука закінчилася в другому тисячолітті; третє ж – на¬лежить Тригнозису.

Але вже сьогодні, попри новизну і незвичність для нашого традиційного сприйняття праць Петра Харченка, значення їх непересічне. Автор зовсім не відкидає наукових досягнень людства, як це може спочатку здатися, а саме, творчо осмислюючи надбання колективного розуму минулих поколінь, приходить до сміливого прориву в майбутнє. Його аналізи і висновки дають змогу пояснити багато чого з того, на що не може дати відповідь традиційна наука. Теорія триєдності не тільки не перекреслює звичну формальну логіку, а продовжує пізнання на якісно новому рівні – рівні тризнозистики, не ставлячи на цьому крапку, а залишаючи простір для подальших пошуків у стратегічно-методологічному напрямі світоглядного розвитку.

Закономірна заміна теорії боротьби протилежностей, яка лежить в основі нинішнього атомістичного світорозуміння, на принцип триєдності світу та сприйняття людини як єдиної триіпостасної цілісності має зняти антагонізми та колізії в людському суспільстві – адже не може людина, яка усвідомить сама себе як цілісну єдність, конфліктувати сама з собою. Саме так розцінює своє відкриття автор.

Тригнозис як неатомістичний тринітарний світогляд найбільше відповідає ментальності та світосприйняттю українського етносу і цілком може закласти основу української національної ідеології, сформувати нову, гума¬ністичну в усіх сенсах свідомість. Якщо тригнозисні передбачення Харченка підтвердить практика, то перед людством відкриються нові, захоплюючі перспективи в багатьох галузях – в утилітарній площині також. І тоді песимістичний висновок Енгельса про те, що життя на Землі зникне з такою ж необхідністю, з якою й виникло, втратить свою невідворотність.

Зректися теорії атомістичної будови Всесвіту дуже непросто – вона утверджувалася в суспільній свідомості тисячоліттями. Але про кризу сучасної науки та сучасного розвитку взагалі заговорили не сьогодні.

Харченко бачить вихід у переході сус¬пільної свідомості на якісно вищий виток світо¬відчуття і світосприймання – неатомістичний. Як гравітація приковує людину до Землі, так і тяжіння атомістичної духовності стримує політ думки, підтинає енергію пошуку, заводить свідомість у глухі кути речовинності. На думку вченого, у цій ситуації останнє слово за Тригнозисом, за Тринітарністю.

Для більшої доступності для широкого читача Харченко завершує свою працю поетично-філософським триптихом, своєрідним почуттєвим сплеском, який починається таким заспівом:На рік радіє Сонце тричі.

З трьома підзимками зима…
І доля споконвіку кличе
Пройти дорогами трьома.

Петрове дослідження «Тригнозис» вийшло в світ окремою книгою з моєю післямовою у заснованій редакцією «Бібліотеці «Вечірнього Києва». Щасливий автор прийшов в редакцію, щиро подякував та учинив стислий автограф.

Харченко обрав свою дорогу, розвиваючи далі теорію триєдності світу. Усамітнившись від столичної суєти в Ромнах, де купив хатину на узвишші поблизу Сули, продовжує вивчати цю складну проблему, яка фактично протистоїть сучасному трактуванні людини як дискретному індивіду. Своєрідна аура Надсулля, мальовничі краєвиди, що відкриваються з його подвір’я, створюють сприятливу для творчості обстановку. Розклавши на підлозі численні книги, папери, нотатки, він стоїчно працює над новим трактатом.

Його назвав «ТриЕго». У ньому проаналізував історію пізнання через різні вірування і твори різних мислителів минулого, простежив шлях від логіки двоїстої до Тригнозису, через подолання статевого бінаризму вийшов на триіпостасну субстанціальну тілесність Людини. Він переконаний, що «ключ до морального устрою суспільства знаходиться не в капіталістичному індивідоцентризмі та егоцентризмі, не в комуністичній колективізації індивідів, а в усвідомленні Людиною своєї триполярної та триіпостасної цілісності». У цьому, власне, суть цього його досить об’ємного дослідження: великоформатний чотиристадвадцятисторінковий фоліант справді мав солідний вигляд.

Ще у процесі написання цієї праці Петро сказав якось мені довірливо:

– «ТриЕго» – моя остання книга. Закінчу – і відпочиватиму, як людина, що виконала свою місію.

Я йому заперечив:

– Не зарікайся. Зупинитися ти не зможеш. У стані спокою ти не існуєш.

Так і сталося. Завітавши до Петра згодом, після виходу у світ «ТриЕго», я застав його на підлозі біля розкладених паперів. Перечекавши період цілком природного спустошення, яким зазвичай у творчих натур завершується тривала складна праця, в нього з’явилася нова ідея.

Я не беруся тлумачити Харченкове дослідження: це невдячна справа переказувати досить таки складні сентенції. Тому переадресовую доскіпливого читача до першоджерел – обидві згадувані книги є в центральних столичних бібліотеках. І не тільки – у деяких зарубіжних також. Так, американський університет штату Флоріда та Міжнародна рада вищої освіти Швейцарії разом з Християнським університетом економіки і гуманітарних знань майже водночас присвоїли Харченкові науковий ступінь доктора філософії.

На противагу офіційній науці Харченко ініціює створення Української Академії оригінальних ідей. Сам цей задум був оригінальною ідеєю – об’єднати і підтримати тих, кого не визнавала офіційна наука. Запросив редакцію і мене особисто у співзасновники. Я прийняв пропозицію і був надзвичайно втішений результатом: за короткий термін академія нараховувала близько 400 членів, серед них не тільки невизнанні таланти, а й близько 200 кандидатів і докторів наук, було навіть кілька дійсних членів офіційних академій, у тому числі й Національної.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі.

До речі, більшість гострих, бунтарських статей написані й опубліковані ним у часи горбачовської перестройки, ще до відновлення нашої Незалежності. Так само, як і гострих поетичних творів, як, наприклад, вірш «Чорні дошки» про Голодомор, оприлюднений «Вечірнім Києвом» ще 1989 року. Критичний пафос цього твору задекларований уже в початкових строфах:

Під Ромнами – за вітрами –
Чорна вісточка, як ніч:
По Вкраїні всюди нині
Ходить голод навсібіч.

Під Ромнами, над хатами,
Прокричав три рази сич…
«Україну – в домовину!
Із Кремля лунає клич».

Вражає різносторонність таланту та працьовитість Петра Харченка. Коли ним оволодіває перевтома і властиве творчим людям невдоволення зробленим, він змінює рід занять: замість теоретичних розмірковувань береться я за поетичне стило. Проте це зовсім не означає, що він абстрагується від ідеї триєдності. Навпаки, ця ідея наскрізно пронизує його поезії. Так 2009 року з’являється його нова книжка, де зібрані вірші, написані в різні роки, і пісні з нотами на його слова, яка озаглавлена «Тришлях».

Ідея триєдності пронизує всю поетичну збірку. «Три дощі (як з відра) помережили Серед травня небесну блакить…», «Три любові – то три рани», «Тріпоче трикутне вітрило…», «Троїться в очах, слово честі» – таких прикладів можна наводити і наводити.

І це не штучні словесні нагромадження, а глибоко поетичні рядки. Поезія «Тройзілля» вся – від першого до останнього рядка – побудована на ідеї триєдності:

Ой, Трояне-трисвітило,
Третім вітром прошуміло.
Тричі крикнула зозуля –
Трижурбу мою почула.
Три зорі зійшло на небі –
Три лебідки. Один лебідь
Трьом кохання по третинці
Розділив на свято Трійці.

Саме незвичністю, поєднаною з глибокою народною поетичністю, цей вірш зачарував талановитого композитора Олександра Білаша і він написав до неї музику.

Відразу по виходу книги Петро подарував примірник мені.

Та поезія, хоч і пропущена крізь призму концепції триєдиної сутності світу та людини, була лише певною віддушиною в подальших теоретичних пошуках вченого. Ми часто зустрічалися і Петро завжди заводив розмову про них – як я збагнув він перевіряв на мені свої теорії, як вони сприймаються.

Наступною його теоретичною працею стала книга «Друге пришестя. Необ’єктивована Людина», що побачила світ 2012 року, – в ній фактично його теорія набула завершеного вигляду. Переказувати її зміст немає сенсу – вона фактично перекреслює нинішню традиційну науку. Він розсилав цю працю різним науковим світилам, державним та релігійним діячам – аж до Папи Римського включно. Проте розуміння не знаходив і не міг знайти, оскільки його висновки фактично відкидали всі традиційні наукові набутки, що формувалися довгі роки життя, як хибні.

Книгу я перечитав уважно, але переказувати її зміст немає сенсу та й неможливо: вона насичена аналізами суті релігій, передусім християнських постулатів, аналізом творів таких відомих авторитетів, як М.Бердяєв, Д.Мережковський, В.Розанов, В.Соловйов, А.Шопенгауер, Платон, Арістотель, Піфагор, Кант, Юнг, З.Фрейд та інших наукових світил.

Зрештою, Харченко засновує Тригнозію – необєктивований світогляд, відкриває справжню – Необ’єктивовану Людину.

Насамкінець хочу зазначити: небайдужість – провідна риса Харченкової вдачі. Він завжди готовий підставити плече другові чи комусь із націонал-патріотів.

Друзі нарекли його Триєдиним Петром.

 Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Триєдиний Петро Харченко появились сначала на Український репортер.