В’ячеслав Чорновіл започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом із Стусом, Світличним, Дзюбою, Сверстюком, Горською та іншими став символом боротьби проти тоталітаризму.

Народився політик 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеринопільського району в сім’ї вчителів. У радянські часи родина Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного дядька — Петра Йосиповича Чорновола, який не повернувся з ув’язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім’ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи.

У 1955 році Чорновіл закінчив Вільховецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з другого курсу перевівся на факультет журналістики. З липня 1960 до травня 1963 року В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

4 вересня 1965 року Чорновіл виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму Параджанова “Тіні забутих предків” з протестом проти арештів української інтелігенції. Після виступу його звільнили з роботи, викликали на допити, проводили обшуки.

Згодом Чорновіл підготував збірку текстів “Лихо з розуму”, в якій представив портрети заарештованих у 1965 році українських шістдесятників. Книжку видали за кордоном і це стало помітною подією не тільки серед діаспори. Проте у результаті за цю збірку Чорновіл був засуджений у 1967 році до трьох років таборів суворого режиму. Саме у засланні Чорновіл зустрів кохання свого життя — Атену Пашко, з якою одружився у 1969 році.

У 1979 році Чорновіл створив підпільний журнал “Український вісник”. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській Україні. А у 1972 році, коли радянська влада масово переслідує шістдесятників, В’ячеслава Максимовича знову засуджують — цього разу до шести років таборів і трьох років заслання.

Наприкінці червня 1988 року він стає ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки — першої в Україні опозиційної до радянської влади політичної партії. Вперше про цю ідею він публічно оголосив під час підсумкового засідання другого дня консультацій Міжнародної антикомуністичної наради.

Водночас у вересні 1989 року Чорновіл стає членом українського Народного руху — громадсько-політичного угруповання консервативного та демократичного спрямування, яке домагалося незалежності для України й відіграло у її здобутті ключову роль. У 1992 році В’ячеслав Максимович стане його співголовою разом з Іваном Драчем та Михайлом Горинем.

Навесні 1990 року В’ячеслав Чорновіл переміг на виборах до Верховної Ради й Львівської облради. Тоді у парламенті на противагу комуністам утворилася демократична Народна Рада, в якій лідером радикального крила став саме Чорновіл. Перебуваючи у меншості, вони змогли проголосити Декларацію про державний суверенітет, а в серпні 1991-го на позачерговій сесії ВР було проголошено Акт Незалежності України.

На виборах першого президента України 1 грудня 1991 року переміг колишній комуністичний лідер Леонід Кравчук. Він отримав майже 62% голосів виборців, а Чорновіл — лише 23,27%.

25 березня 1999-го  за нез’ясованих та суперечливих обставин загинув в автомобільній катастрофі під Борисполем. “Тойота” з політиком, водієм та прессекретарем Руху врізалася в КамАЗ із Дніпропетровщини, який розвертався поночі на вузькій дорозі. 

Соратники В’ячеслава Чорновола та його син Тарас Чорновіл, патріотично налаштована громадськість вважають його загибель політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів.

На церемонію прощання із Чорноволом прийшло до 200 тисячі людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга охочих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Чорновола на Байковому кладовищі.

У 2000 році В’ячеславу Чорноволу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

Сообщение Незабутні: 25 років від дня трагічної загибелі українського національного лідера В’ячеслава Чорновола появились сначала на Український репортер.

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки (тоді Катеринопільського району Київської, нині — Звенигородського району Черкаської області) у сім’ї вчителів. 1955 року закінчив середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. З липня 1960 до травня 1963 років працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Алою Горською, Миколою Плахотнюком, Лесем Танюком, Василем Стусом започаткував в Україні рух шістдесятників, що в 1960-ті — 1970-ті роки виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. 4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції, за що був звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

15 листопада 1967 року отримав 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму за документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Звільнився 1969 року і з 1970 року почав випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його заарештували і засудили до 6 років таборів і трьох років заслання.

На початку 1978 року В’ячеслав Чорновіл був відправлений етапом на заслання в Якутію, де працював чорноробом у радгоспі, пізніше — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977–1978) під назвою «Тільки один рік». 1978 року В’ячеслав Чорновіл був прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу; 22 травня 1979 року став членом Української Гельсінської групи.

У квітні 1980 року В’ячеслав Чорновіл був знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту, а в останньому слові на суді звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.

Після повернення в Україну, влітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України, де став одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України і зайняв друге місце — за нього проголосувало 7 420 727 виборців (23,27%).

В’ячеслав Чорновіл був народним депутатом України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років, керівником депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року став членом української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

25 березня 1999 року під час повернення з Кіровограда В’ячеслав Черновіл і його водій Євген Павлов на автомобілі «Тойота» зіткнулись з автомобілем КамАЗ, який саме розвертався посеред дороги. Чорновіл і Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. 29 березня 1999 року В’ячеслав Максимович Чорновіл був похований на центральній алеї Байкового кладовища в Києві. Провести його в останню путь прийшло понад 200 тисяч чоловік зі всієї України; труну з тілом В’ячеслава Чорновола несли на руках від Володимирського собору до місця поховання.

Вже на на наступний ранок після загибелі міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, не чекаючи попередніх результатів слідства, заявив, що лідер НРУ і його водій загинули в результаті дорожньо-транспортної аварії, а версія про замах навіть не розглядається. В 2000 році головний свідок, один із тих, хто знаходився в кабіні самоскида під час аварії, помер від сердечного приступу.

Представники НРУ із самого початку називали  загибель Чорновола політичним убивством. Однак справа була закрита вже у червні 1999 року. Розслідування поновилось 27 березня 2001 року, однак невдовзі знову було припинено. У березні 2005 року за проханням депутатів Верховної ради від НРУ президент Ющенко ініціював поновлення розслідування, і 4 квітня 2005 року генеральним прокурором Святославом Піскуном слідчі дії було поновлено. Однак після відставки Піскуна восени того ж року розслідування знову припинилось. Його було поновлено в серпні 2006 року.

2 червня 2011 року Генеральна прокуратура України, провела ексгумацію тіла В’ячеслава Чорновола. 23 лютого 2012 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області відмовився закрити кримінальну справу за фактом загибелі колишнього лідера партії “Народний Рух України” В’ячеслава Чорновола. Однак справа з розслідуванням далі не просунулася і згодом її розгляд припинили за строком давності.

Джерело: jnsm, Володимир Лук’янюк

Сообщение Двадцять один рік тому загинув В’ячеслав Чорновіл появились сначала на Український репортер.

В’ячеслав Максимович був ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів був ув’язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 роках — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 року.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 року, він зайняв друге місце, набравши 7 420 727 голосів або 23,27 %. З 1992 року і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991-го — Гетьман українського козацтва. З 1995 року – член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Був тричі одружений. З першою дружиною — Іриною Брунець мав сина Андрія, від другої — Олени Антонів — Тараса. Третьою дружиною стала відома дисидентка Атена Пашко.

Загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Чимала частина суспільства досі переконана, що Чорновола прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї. У похороні взяли участь сотні тисяч людей.

Сообщение Пам’яті В’ячеслава Чорновола появились сначала на Український репортер.

“Розглянувши відповідні документи, Комісія зареєструвала народного депутата України, обраного на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, Зварича Р.М”, – повідомляє ЦВК. Роман Зварич включений до виборчого списку під № 82 від партії “Блок Петра Порошенка”.

Це той самий Роман Зварич, який був народним депутатом України 3-го і 4-го скликань від “Народного Руху України”, а 5-го і 6-го – від Народного Союзу “Наша Україна”. Обіймав посаду міністра юстиції у лютому-жовтні 2005 року (уряд Юлії Тимошенко) і в серпні-жовтні 2006 року (уряд Віктора Януковича).

У 2005 році навколо Зварича виник скандал. Журналісти розкопали, що він не має наукового ступеня, про який зазначено в його офіційній біографії. Він не мав навіть формальної юридичної освіти, не був ані магістром, ані доктором наук, ані професором Нью-Йоркського університету.

Незважаючи на це, на сайті ЦВК повідомляється, що “освіта вища”. Про Зварича вказано, що він тимчасово не працює, безпартійний, проживає в Києві, судимість відсутня.

У відкритих джерелах зазначено, що у вересні 2011 року Зварич вступив до партії «Фронт Змін», а влітку записався до полку “Азов”, пізніше очолив його Цивільний корпус. У жовтні 2016 року Андрій Білецький заявляв, що Зварич уже рік не має відношення до азовського руху чи “Національного корпусу”.

Роман Зварич народився 20 листопада 1953 року в США, а в 1979 році переїхав до Німеччини. У  Мюнхені став особистим секретарем провідника Організації українських націоналістів Ярослави Стецько – дружини Ярослава Стецько. За його словами, він займався підготовкою людей для зв’язку з націоналістичним підпіллям в Україні. У 1991 року переїхав до України. 3 жовтня 1993 року відмовився від американського паспорта. 16 січня 1995 йому надали українське громадянство.

Фото “Восточный фарватер”

Сообщение Повернення “професора” Зварича. “БПП” завів у Раду міністра юстиції часів Ющенка появились сначала на Український репортер.

“Причини, які змусили нас перебувати у фракції, більше не актуальні. Перебування у фракції ніяким чином не наблизило звільнення Гонтаревої чи зняття з посади російського громадянина Труханова.

Ми не голосували ні за пенсійну реформу, ні за кодекси, ні за “аудитора з торби” НАБУ, ні за декларації для громадських активістів-антикорупціонерів.

Утиски НАБУ, тиск на Антикорупційний комітет, Роттердам + та купа іншого, проти чого ми виступаємо.

Ми зачитали заяву, що і далі клеймитимемо Ліпецьку фабрику, вимагатимемо відставки Гонтаревої, голосуватимемо на свій розсуд.

Відводимо собі залишок зими-літо для вимагання та втілення ключових позицій з коаліційної угоди. Відкриті списки, недоторканність. Безпековий та економічний блоки угоди. Там вірно все написано. Але не виконується. Якщо не будуть виконані ключові вимоги – вийдемо з коаліції”, – писав тоді нардеп Кривенко у Фейсбуку.

Таким чином, кількість членів “БПП” скоротилася зі 138 до 136.

Варто сказати, що  Віктор Кривенко є головою “Народного Руху України“, а Павло Кишкар – його заступником. До парламенту вони потрапили за списками “Об’єднання “САМОПОМІЧ», однак перейшли до “БПП”.

Сообщение “Блок Петра Порошенка” втратив ще два “штики”. Пішли депутати, які мігрували із “Самопомочі” появились сначала на Український репортер.

“Разом з Павлом Кишкарем офіційно оголосили про вихід із фракції БПП. Причини, які змусили нас перебувати у фракції, більше не актуальні.

Перебування у фракції ніяким чином не наблизило звільнення Гонтаревої чи зняття з посади російського громадянина Труханова.

Ми не голосували ні за пенсійну реформу, ні за кодекси, ні за “аудитора з торби” НАБУ, ні за декларації для громадських активістів-антикорупціонерів.

Утиски НАБУ, тиск на Антикорупційний комітет, Роттердам + та купа іншого, проти чого ми виступаємо.

Ми зачитали заяву, що і далі клеймитимемо Ліпецьку фабрику, вимагатимемо відставки Гонтаревої, голосуватимемо на свій розсуд.

Відводимо собі залишок зими-літо для вимагання та втілення ключових позицій з коаліційної угоди. Відкриті списки, недоторканність. Безпековий та економічний блок угоди. Там вірно все написано. Але не виконується. Якщо не будуть виконані ключові вимоги – вийдемо з коаліції”, – написав нардеп Кривенко у Фейсбуку.

Варто сказати, що  Віктор Кривенко є головою “Народного Руху України“, а Павло Кишкар – його заступником.

Сообщение З “Блоку Петра Порошенка” виходять рухівці Кишкар і Кривенко появились сначала на Український репортер.

Початок 1989 року був позначений принциповою подією: на зборах столичної письменницької організації, попри шалений спротив ЦК Компартії України (Компартію представляли завагітпропом ЦК Кравчук і від міськкому партії – Килимник), була заснована принципово нова громадська організація – Народний рух України за перебудову.

Попри завуальовану фразеологію, партчиновники розуміли, якою небезпекою для них може обернутися ця письменницька ініціатива. Килимник іменем міськкому заборонив мені висвітлювати в газеті цю подію.

Довелося звертатися до Кравчука, і той дозволив подати лише інформаційне повідомлення, а Статут нової структури вирішили оприлюднити у менш тиражній письменницькій «Літературній Україні».

У такій напруженій атмосфері розпочалася передвиборна кампанія до Верховної Ради СРСР. Хоч Народний рух ще не був офіційно узаконений як громадська організація, трудові колективи масово висували його ініціаторів кандидатами в народні депутати. Таким чином, Рух офіційно увірвався на політичну сцену столиці. Це був легальний привід представити його в газеті “Вечірній Київ”, яку я редагував, бо в новому виборчому законі передбачалося публічне обговорення кандидатур. Так з’явилося в газеті інтерв’ю з Іваном Драчем, де докладно розповідалося, як ство­рювався Рух, та про його ініціаторів. Ми для партчиновників зробили коротенький постскриптум:

«Не поділяючи категоричності деяких тверджень і різкості суджень І. Ф. Драча, доводимо до відома наших читачів у рамках передвиборчого обміну думками позицію кандидата в депутати».

Цей матеріал цензор затримав: радився зі своїм безпосереднім начальством, а те – з вищим, та, очевидно, наша приписка врятувала матеріал, і він побачив світ.

Другою була публікація про Володимира Яворівського – ця йшла легше. Третім мав бути Віталій Дончик – один із авторів Програми і Статуту Народного руху. Розмова з ним була підготовлена, вичитана і завізована автором. Але партійна цензура публікацію загальмувала: у матеріалі в переказі йшлося про Програ­му Руху, яка всіляко замовчувалася владою. Подзвонили мені з міськкому партії: Дончика тре­ба зняти (отже, цензор проінформував). Я затявся: не можу, бо зірветься графік виходу газети. У відповідь почув: хай зривається, хай навіть зовсім газета не вийде, але друкувати не можна. Я стояв на своєму:

– Якщо ви маєте таке право, дзвоніть у друкарню і знімайте самі, а я не буду.

Через хвилину телефонує перший секретар Масик і катего­рично:

– Дончика треба зняти, або знімуть тебе.

Подався в міськком з надією переконати Масика. Не вдалося. Попросив друкарів у цеху прокрутити на ротації кілька десятків газети перед тим, як зняти матеріал. Зробили, хоча без штампу цензора це категорично заборонено, але ж друкарі були найпершими на­шими читачами і газету любили.

Дончик приїхав  в редакцію з’ясувати, чому матеріал не надрукований. Я чесно розповів, що це не з моєї  волі.

– Повірте, Віталію Григоровичу, – запевнив його, – я робив усе, що міг, аби матеріал вийшов. Але відстояти не вдалося.

І на підтвердження дав примірник нелегально віддрукованої газети:

– Тільки нікому не показуйте, бо можуть постраждати невинні друкарі, і не тільки вони, – попередив кандидата у депутати.

Згодом матеріал про Дончика вийшов, але наполовину вихоло­щений у міськкомі.

Ця прикра пригода, що трапилася не з моєї волі, не затьмарила наших дружніх стосунків – вони збереглися на довгі роки. Віталій Григорович залучив мене до співробітництва у журналі «Слово і Час (СіЧ)», який він редагував упродовж десяти років. Часопис став, за висловом самого Дончика, справжньою українською духовною Січчю, оскільки оприлюднював гострі матеріали на надзвичайно болючі для нашого часу теми.

Ще хочу підкреслити, що в основному ми були, та й тепер є, однодумцями. Ми принагідно зустрічаємося, підтримуємо телефонний зв’язок, обмінюємося книгами.

Віталій Дончик досвідчений і глибокий вчений-філолог, а до того ж активний політик, чутливий до історичного досвіду та сьогочасних болів українського народу – вдумливий, серйозний і скрупульозний дослідник українського суспільного та літературного життя. Його книги цікаві, актуальні і торкаються різних граней суспільного життя та літератури.

Наші дружні стосунки та однодумство, яке нас об’єднує, мають міцну багаторічну основу. Про це свідчать обмін книгами з теплими дарчими автографами. Кілька таких автографів пропоную читачам.

Ще один автограф хочу подати з однієї з останніх праць на цей час «Неминуче і неминуще» – де вміщено матеріали, які розкривають загальну картину літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століття, його головні тенденції, тяглість, нюанси, що торкаються важливих та актуальних проблем історії української літератури з погляду досвідченого науковця і прекрасного публіциста.

Книга об’ємна (869 стор.), п’ять тематичних розділів, у ній зібрані найрізноманітніші матеріали, що у різний час вийшли з-під пера науковця, як зазначає у передмові сам автор, «від невеликих наукових розвідок проблемного характеру, оглядового або портретного характеру до різного роду нотаток, реплік і окрушин із творчого повсякдення». В цьому і цінність книги: в ній ніби в калейдоскопі відображено різноманітність і різнобарвність літературного процесу впродовж багатьох десятиліть.

Проте більша частина книги присвячена проблемам сучасності. Зокрема, у розділі «Десять знаків питання. З публіцистичного доробку кінця 1990 – початку 2000-х років» справді ставляться запитання, які торкаються найнагальніших проблем того непростого часу. Вони, ці запитання, не потребують відповіді, оскільки відповідь сформульована в самих запитаннях. «Вулиця Дзержинського чи Мазепи – «немає різниці»? Звісно, різниця є, ще й велика – і автор на яскравих прикладах і публіцистичних роздумах дає розгорнуту відповідь про ту велику різницю, яку дехто навіть з так званих патріотів на той час ще її не усвідомив.

Або ще одне запитання: “Чи впала українцям незалежність з неба?” (З приводу нової книжки з історії Руху). Здавалося б, відповідь однозначна: звичайно ж не з неба впала, а була виборена і відстояна у непростій боротьбі з комуністичною дійсністю. Роздумуючи над повістю-сповіддю Миколи Поровського «Тільки рухом життя і обіймеш…», автор виходить за межі звичної рецензії і торкається непростого процесу зародження, діалектичного розвитку, нерідко сумнівів і розбіжності думок, але, зрештою, становлення нового політичного явища Народного руху України. Були помилки, були різні думки, різні підходи: від протистояння і дискусій з партократом Кравчуком до його підтримки багатьма рухівцями в ролі президента України. Від їдкої епіграми непримиренного і дотепного  Петра Осадчука («Боюсь, аби не луснув від гонору Кравчук, сучасний міні-Суслов і максі-Маланчук») до категоричної заяви Івана Драча (“Я ніколи не стану в опозицію до Кравчука. Я буду його послом у Русі”).

Віталій Дончик виходить далеко за межі рецензії на книгу Миколи Поровського, акцентує увагу на непростому процесі створення і розвиткові нової політичної сили Народного руху України. З контексту випливає відповідь на поставлене запитання: звичайно ж, незалежність не з неба впала українцям, а виборена в непростій боротьбі з комуністичною дійсністю. І не останню роль у цьому зіграв створений з письменницької ініціативи Народний рух України.

Ще один матеріал з цього розділу Дончикової книги також озаглавлений запитально: “Публіцистика – літопис чи боротьба?” Власне, це фактично рецензія на одну з моїх книг, складену з моїх статей у «Вечірньому Києві» під постійною рубрикою «Колонка головного редактора». Дозволю собі навести фрагмент з публікації Віталія Дончика.

«…Збірка виступів у пресі часів незалежності широко знаного журналіста, письменника, політика Віталія Карпенка «Виклики XXI століття» має підзаголовок «Політичні хроніки пером публіциста». До своєї відомої публіцистичної трилогії «Поодинці – вмирають, вижи­вають – разом», «Як повернути манкуртам пам’ять», «На нашій, не своїй землі…» (1995–1998), своєрідного літо­пису українського життя останнього десятиліття минуло­го віку, головний редактор «Вечірнього Києва» 90-х до­дає живі не охололі хроніки 2000–2005 років, пристрас­ний аналіз політика-публіциста суспільних подій, явищ, процесів початку віку нового. Книжка В. Карпенка спро­стовує тезу про недовговічність публіцистики не тільки тому, що є плодом талановитого небайдужого пера, чи­тається з інтересом, а насамперед тому, що в ній аналі­тично спостережено й точно зафіксовано такі факти, по­дії, «епізоди й миті» нашого дотеперішнього здебільше сумнозвісного «державобудування», які вже припадають пилом забуття (адже часто те, що коїлося в ближчі часи, пам’ятається гірше). А проте забувати його ніяк не мож­на, не маємо права, хоч би як того, може, і хотіли б чис­ленні зовнішні й внутрішні українофоби, гендлярі-тимчасовці, посадовці-бездержавники.

Читаєш і згадуєш, як Л. Кучма (Президент самостій­ної держави!) їздив до Москви, мов за графіком, звітува­ти; як у ті роки загрозливо зростало проникнення росій­ського капіталу в Україну (Одеський, Лисичанський нафтопереробні заводи, Миколаївський глиноземний, хі­мічний комбінат «Оріана»; чи як російська Держдума ухвалила «звернення до народів Росії і України», в якому наголошується на «історичному» рішенні про возз’єднан­ня в Переяславі та багато іншого, і постає – наочно й зримо – ганебна здача, тобто зрада, України, її інтересів, її власності, її інформаційного й духовного простору. Чи коментує автор такі факти, як загадкова смерть охоронця і водія І. Плюща (тоді Голови Верховної Ради), убивство журналіста І. Александрова, а перед тим і досі не розслі­дувані «автокатастрофи» В. Чорновола, О. Ємця. Сумний цей перелік зовсім не малий, і не можна не поділити висновку автора, що згадані загибелі стаються переважно з діячами національно-демократичного табору і саме в «період політичних збурень», коли окремих політиків треба виключити з боротьби чи бодай просто залякати…

…Віталій Карпенко нещадно викривальний, коли йде­ться про антиукраїнські дії, заміри, тенденції – досить лише поглянути на заголовки його статей «Цупкі обійми «старшого брата», «Холуйські синдроми української влади», «Єдиний економічний простір – крок до «союзу нерушимого», «Лисячі хитрощі ініціаторів реформи», «Похвальби більшає, а життя гіршає», «Плюс криміналізація всієї країни», «Інформаційна війна без правил», «Народ переміг. Та це ще не повна перемога, не полови­на її» і т. ін. і т. ін.)…

…Але він і стверджувальний, конструктивний у відстою­ванні державницьких націєтворчих ідей, у боротьбі за Україну в Україні”.

Як і в інших матеріалах цього циклу, Віталій Дончик розширює публікацію фактами і роздумами з життя, що не стосуються безпосередньо рецензії, та такими негативними персонами, як: Є.Кушнарьов з його антиукраїнським трактуванням понять «національне» та «етнічне»; як Д.Табачник з його морально й історично неправдивими заявами та твердженнями. Дістається й «сумнозвісному українофобові й невігласу О. Бузині» та О. Турчинову, тодішньому чільному лідерові БЮТ, який у газеті «Вечерние вести» обізвав українців «трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получившей неожиданную свободу».

Викриваючи псевдонаукові маніпуляції з поняттями нація і етнос, автор посилається на Конституцію України, де чітко сказано, що український народ – це громадяни держави всіх національностей, а право на самовизначення здійснюється українською нацією.

Повертаючись до заголовкового запитання «Публіцистика – літопис чи боротьба?», доходиш однозначного висновку: передусім, звичайно, боротьба.

Це повною мірою стосується і публіцистики самого Віталія Дончика. Остання за ліком книжка, яку автор принагідно підписав мені, «Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо?», що побачила світ у серії «Бібліотека газети «Літературної України» 2015 року, зайве свідчення цьому твердженню. Йдеться про місце України в світі та різноманітні утиски з боку сусідів і передусім Росії.

Власне, перший розділ розпочинається документальним переліком всіляких утисків української мови і найбільше з боку Москви – починаючи з 1622 року, коли цар Михайло наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія», і закінчуючи прийняттям Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській надавався статус офіційної.

Роздуми Віталія Дончика розважливі, та крізь цей зовні спокійний тон пробиваються глибока експресія. Як і в інших працях вченого особливу роль відіграють знаки запитання – не тільки у тексті, а й у заголовках, коли висновок з них очевидний: «Не знають чи не хочуть знати?» – звісно, не хочуть; «А що замість патріотизму і хто замість патріотів?» – патріотизм немає чим гідним замінити, і ніхто, крім патріотів, не подбає про Україну; «Чому не так, як у людей?» – а тому, що це для українофобів геть невигідно; «А з позицій моральності?» – звичайно, аморальність.

Ми справді однодумці – і це доведено багатьма роками нашої спільної праці для України і боротьби словом та ділом з її, м’яко кажучи, недругами.

Добре слово Віталія Дончика на мою адресу йде від його серця, знаю, що це щиро.

І я йому віддячую тією ж монетою.

Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика… появились сначала на Український репортер.

Тож новим головою “Народного Руху України” став народний депутат України від “БПП” Віктор Кривенко, за нього віддали голоси майже 80% делегатів. Його заступниками обрали нардепа від “БПП” Павла Кишкаря і Андрія Корната, лідера львівського “Руху”. Обов’язки заступників виконуватимуть М.Савчук, І.Шумега, А.Яловий. Також обрано нові керівні органи “Руху” – Політичну раду, Центральний провід та Центральну контрольно-ревізійну комісію.

У своїй промові Кривенко зазначив: “Народний Рух України” заявляє про свою готовність відкрити двері новим людям. У всіх регіонах нашої країни ми повинні залучати до себе авторитетних представників громадянського суспільства. Ми впевнені, що такі люди допоможуть докорінно оновити владу і розпочати справжні зміни, сформувати оновлені команди, які твердо стоятимуть на демократичних, проєвропейських позиціях”.

Нагадаємо, впродовж останніх чотирьох років “Народний Рух” очолював Василь Куйбіда.

Сообщение Народний Рух України обрав нового лідера появились сначала на Український репортер.