«Після успіху з експонуванням Конституції Пилипа Орлика, продовжуємо цю успішну практику. Важливо, щоб українці наживо могли побачити безцінні для історії України пам’ятки. Рішення про привезення меча Петра Сагайдачного в Україну вже усно погодив міністр культури та національної спадщини Польщі Пьотр Глінський. Попереду організація цього процесу», – повідомив Олександр Ткаченко.

У Каунасі вдалось домовитись про принципову річ – започаткування культурних маршрутів Польщі, Литви та України. Робоча група буде створена вже цього року. Також Олександр Ткаченко запросив міністрів Польщі та Литви до України, щоб вперше провести зустріч у межах Люблінського трикутника.

Наразі меч Петра Сагайдачного знаходиться у зброярні Вавельського королівського замку, що в Кракові. Його в 1621 році майбутній король Речі Посполитої королевич Владислав IV Ваза вручив Сагайдачному за перемогу з турками під Хотином.

Нагадаємо, до 30-річчя Незалежності України у 2021 році до України вперше прибув оригінал латиномовної Конституції Пилипа Орлика.

Інформація Міністерства культури та інформаційної політики.

Сообщение Цьогоріч українці зможуть побачити меч гетьмана Петра Сагайдачного появились сначала на Український репортер.

Інтродукція

Я народився в степах і час не гасить захоплення ними. Мені доводилося бувати в горах Адірондаку, Криму, Кавказу, в глухих російських лісах. Я бачив моря і океани, екзотичних дівчат і золоті тропічні пляжі в бахромі пальм. Але вся ця краса не може зрівнятися з зеленим степовим морем!

Якщо дощів мало, то степ вигорає, трава мерхне і проступають поточені часом камені, хребці допотопних хребтів. Ці камені були древніми і п’ятсот років тому, при татарах; вони були давніми і тисячу років тому, при половцях; і дві тисячі років, при скіфах; і три – при кімерійцях; і шість – при трипільцях. Вони завжди були древніми.

До речі, вам ніколи не приходило в голову залізти на найближчий терикон і озирнутися? Що? У вас поблизу немає териконів? Дивно. А в Донбасі вони всюди, куди не кинь. І хоча середній терикон невисокий, метрів зо п’ятдесять-сімдесять, вид з нього відкривається чудовий. Бачиш і не набачишся, дивишся і не надивишся!

Безмежний, полого-горбистий степ поринає у бездонну синю димку на краю неба і землі, і по ньому розкидані темно-сині конуси. Ті, що ближче, коричневі, а деякі, найстаріші, ті зеленіють– вони заросли деревами і дуже прикрашають наші безлісні місця. Але головне, звичайно, степ…

Хто тільки не кочував по ньому! Кімерійці і скіфи, сармати та алани, хазари і печеніги, половці і татари. Зі століття в століття, з тисячоліття в тисячоліття. Хтозна, скільки їх пройшло через ці простори, але всі в один голос твердили, що краще наших степів нічого немає і бути не може!

І я їм вірю, я з ними згоден, хоча і перерахував лише тих, хто хоча б ненадовго, хоча б на століття-друге затримався в цих степах обітованих. А скільки було сьогохвилинних проїжджих! Тих, хто лише ніздрі роздував, вдихаючи ковиловий вітер, хто широко розкривав очі і крутив головою, щоб охопити поглядом неохватні краєвиди, але не міг ні зупинитися, ні пригальмувати, бо ззаду тиснула черга бажаючих. Гуни, болгари, авари, угри…

Тисячу років тому цим шляхом пройшли на захід і предки моєї дружини. То були торки, вони ж чорні клобуки або турки-огузи. Не сиділося їм вдома! Готи заходили сюди, вікінги, як ніби тут медом намазано!

І я не тільки їм вірю, але й розумію: сам народився в цих степах, ніколи не втомлююся ними милуватися і відчуваю себе незатишно в лісах або в горах. Тісно там! Як взагалі можна жити без далеких горизонтів!?

Тому дивно, що Кампеадор Сід в поемі Антоніо Мачадо «Campos de Castilla» скаче в вигнання «Por la terrible estepa castellana» – по жахливому кастильскому степу. Невже іспанці не люблять степ, цей бенкет далей, цей відкритий світ, накритий найпросторішим у світі небом!?

Від степів віє старовиною, їх камені поточені часом і здається, що вони вічні. У лісах або горах такого відчуття немає, ліси і гори ефемерні. Ні, панове, степ це не просто рівнина, вкрита трав’янистою рослинністю. Це батьківщина, яка завжди з тобою, як би далеко ти не поїхав.

Ось тому Гоголь, покинувши рідні місця, зачах в похмурому Петербурзі. І фельдмаршал Манштейн, аж ніяк не лірик за професією, підпав під чари наших степів.

Наступав він влітку 1941 року на Мелітополь і на все життя залишився під їх враженням: їдеш на танку день, їдеш другий, а попереду все та ж дорога в нікуди! Корифей маневреної війни, він і повинен був любити степ, оперативний простір, тому і шкодував за прекрасними танковими дивізіями, бездарно загубленими в похмурих московських лісах.

Тож яка етимологія слова степ? Вона цікава і загадкова. Взяти того ж Шекспіра, про якого ще буде мова – недарма ж ця робота звертається до його імені, сподіваюся, його душа потрапила в рай, втішається радістю сяючих позанебесних просторів, і ангели задумливо слухають безсмертні рядки і строфи сонетів Барда. Та чи просторий едем? Мабуть так. Бо потік безгрішних, як не дивно, не вичерпується, хоча світ сповнений грішників і споконвіку котиться в прірву.

До того ж, згідно з солідними словниками BDB Theological Dictionary та HAW Theological Wordbook of the Old Testament слово “едем” (eden) походить від аккадського edinu, а то сходить до шумерського eden, що означає рівнину, степ. Будучи степовиком, я розумію цей зв’язок. Немає і не може бути нічого прекраснішого степів! Але чому і як цей специфічний ландшафтний термін став загальним для більшості європейських мов?

Німецькою, французькою і англійською – steppe; іспанською, баскською, каталонською та галісійською – estepa. Болгарською – степ; хорв. – stepa; грец.– στέπα; угор. – sztyeppe; італ. – steppa; лат. – steppe, steppa; макед. – степскі; польск. – step; румун. – stepă; сербською, словацькою, словенською– степа.

Особливо вражає латинь, бо вважається, що в Європу слово потрапило з російської мови. Але ж на арену історії Русь вийшла через багато століть після загибелі Рима, в її літописах степів немає, а вперше в російських записах вони зустрічаються в досить пізньому творі московського купця Федора Котова «Про хід в перське царство і з Персиди в Турську землю, і в Індію, і в Урзум».

Він зробив в 1623-24 роках подорож до Персії і писав: «…а на Саратові місто стоїть на луговій стороні… А стоїть над Волгою на рівному місці, а по нижній бік річка Саратовка вийшла з степу, а поряд пішов степ в усі сторони».

Що ж, спробуємо простежити шляхи запозичень і попутно скептично зауважимо: невже болгари з угорцями, еталонні кінні кочовики, котрі проявили себе на арені історії раніше русі, не мали для степів своєї назви? Невже греки, які дві з половиною тисячі років жили в причорноморських степах, запозичили слово з російської?

Польська загадка

Може, розгадку треба шукати в центрі ареалу розповсюдження дивного слова? Якщо воно народилося на Русі, то на шляху до Європи не могло обминути Польщі, з якою так багато геополітичних інтересів перетнулися саме в степах, де вирішувалися доленосні питання: варто було Польщі програти боротьбу за Україну, як почався занепад Речі Посполитої. Тоді як Росія ступила на імперський шлях.

Власне кажучи, інших маршрутів руху на захід специфічного ландшафтного терміна не було. Не через Архангельськ же він проник до Англії? І поморам і царським послам до Туманного Альбіону важко було б пояснити жителям дощової острівної країни розмах степів.

Але і тут є нюанси. Так, авторитетний Фасмер пише в своєму «Етимологічному словнику»: «степ – безлісна височина, вододіл”, мезенський., Арханг.» Так що, хто його знає!

Здається, ключ до польської загадки дає… сайт собаківників Chart polski. Atlas psów w PodajLape.pl. Я не жартую, дані кінологів важливі, терміни цієї тонкої науки досить стійкі, йдуть углиб століть і тісно пов’язані з етимологією нашого слова.

У статті про польських хортів читаємо: «Pierwsze wzmianki o charcie polskim pochodzą z XIII wieku, … długi i swobodny wykrok, zarówno w stępie…» Тобто: «Перші згадки про хорта польського сягають XIII століття… довгий і вільний крок, степ рівна.. »

Отже, степ у слов’ян означає холку собаки. Або коня. Воно зустрічається в цьому сенсі і у Даля в значенні безлісого річкового хребта-вододілу. Але якраз в звичному нам ландшафтному сенсі слово довго (занадто довго для очевидної етимології) не застосовувалося. А коли стало звичним, то навряд чи в зв’язку з холками собак або з виразами, що означали в польських літописах спадкування (настепованіе) або вступ (встеп).

Для великих безлісих трав’янистих просторів в руській, як і в інших слов’янських мовах здавна використовувалося слово поле: Половецьке поле, Дике поле. Причому воно було настільки архетипічне, що не тільки ім’я полян-киян, а й самих поляків здається тісно пов’язаним з ним.

Тому навіть в розпал великих степових проблем Польщі, що вкрай загострилися до середини XVII століття, коли всі її сили були задіяні на східному фронті, де вирішувалася доля держави, слова степ в польських записах ви не знайдете. Там фігурувало Dzikie Pole.

Так, степ зустрічався в щоденнику Еріха Лясоти (цілком козацьке прізвище у цього фон Стеблова!), австрійського дипломата, військового діяча і мандрівника, посланого австрійським імператором наймати запорізьких козаків на службу.

Він писав у 1594 році:

«Три дні ми пройшли повз Лисої гори на лівому, руському березі і Товсті Піски, великі піщані пагорби на татарському березі; далі, майже відразу, минули гирло річки Кінські Води, що тече з татарського степу…»

Так, проти зв’язку козаків зі степом заперечувати важко, це генетичний зв’язок, але з щоденником ось яка історія. Я навів цитату з української з книги Д.І. Яворницького «Історія запорізьких козаків». Однак в оригіналі «Tagebuch des Erich Lassota von Steblau» немає ніяких степів. Там простягаються Tatterifchen feldern – татарські поля.

І все ж закономірно постає питання козацького генезису слова степ. Тим більше що наступна після купця Котова згадка в московських джерелах зустрічається в «Книзі Великого креслення», складеної в 1627 р. в Розрядному наказі. Протоки Терека там називаються Підстепна Швидка і Підстепний проток.

Українські автори статті «Про походження ландшафтного терміна степ» (В.А. Бушаков і Н.Є. Дрогобич. Степи Північної Євразії. Матеріали III Міжнародного симпозіуму. Оренбург, 2003) вважають, що термін степ в промові терських, донських і запорозьких козаків існував уже в XV столітті.

І все ж раніше за всіх з козаками зіткнулися (точніше, обзавелися ними для боротьби з татарами) саме поляки. Вони ж повинні були першими ознайомитися з цим словом.

Але не ознайомилися. Про козаків польські літописи згадують з кінця XV століття, однак, наприклад, в «Хроніці польській» Мартіна Бєльського, родоначальника літописання на рідній мові, доведеної до 1598 року, де козакам приділено багато місця, степів немає, лише дикі поля.

І в «Хроніці…» Матея Стрийковського, доведеної до 1581-го, їх немає. І в «Діаріуші комісії або експедиції проти війська запорізького. 1625»немає. І в «Описі України» (1651 р.) Гійома Левассера де Боплана, французького інженера, який будував Кодак, форт на Дніпрі проти козаків, пишеться про les campagnes і les champs (поля, рівнини). Хоча він багато років провів в степах і повинен був знати місцеві терміни.

І в об’ємистому «Літопису, або Хроніці різних справ і подій» Йоахіма Єрлича, що охоплює період з 1620 по 1671 роки., нема цього слова, хоча в Росії воно вже було в ходу.

І навіть в титанічній, переповненій запозиченнями з усіх мов поемі-епопеї «Війна домова з козаками…» Самуїла Твардовського, який став, судячи з усього, прообразом пана Заглоби з трилогії Сенкевича, воно не зустрічається. В цьому і полягає польська загадка.

Бо в так званих «козацьких» літописах Грабянки, Самовидця та Самійла Величка (перекладав, до речі, поему Твардовського) слово це вживається часто. Але написані вони були в кінці XVII – на початку XVIII ст., що не дає змоги однозначно стверджувати козацьке походження слова. А його відсутність в польських джерелах XVII століття не дозволяє говорити про транзитну роль Польщі. До того ж, як це не парадоксально, неясно, в який бік мав місце транзит!

Смугла леді сонетів

Але польська загадка блякне на фоні англійської. Ми недаремно згадали Шекспіра! Так, більшість британських етимологічних словників повідомляє про російське походження терміна і про перше його згадування на заході в 1671 році.

Мабуть, мається на увазі книга «The Present State of Russia» (Лондон, 1667, 1668, 1671) С. Коллінза, персонального лікаря царя Олексія Михайловича. У змісті якої читаємо: «CHAP. XVIII. Of the Southern parts of Syberia. The Wilderness called Step…»

А в зазначеній главі знаходимо: «…a Wilderness called the Step, which is six or seven hundred Versts long, most of it is Champain, it has but few Rivers, yet the ground is incredibly fruitful» (…пустки, звані степом,що простягнулися на шістсот-сімсот верст, здебільшого рівнини з нечисленними річками, але неймовірно родючим грунтом).

Цікаво, що незабаром степ майнув в щоденниках Патріка Гордона, вихідця із знатного шотландського роду, російського генерала і контр-адмірала, військового наставника Петра I.

Але повністю його щоденники не опубліковані, до того ж він лише одного разу вживає дане слово (в формі Stepp. ) – описуючи рух російської армії під Чигирин влітку 1677 року. Sic – в обох випадках термін пов’язаний з британцями!

Втім, Фасмер в своєму «Етимологічному словнику» пише, що у ще одного британця – Шекспіра ̶– степ зустрічається раніше, ніж в російських записах, ще в 1600 р., в комедії «Сон в літню ніч». Насправді навіть раніше, оскільки нині вважається, що написана комедія була в 1594-96 роках. Лясота на той час ще не встиг повернутися з запорізького відрядження і доповісти Барду про нове слово…

To amorous Phillida. Why art thou here,
Come from the farthest Steppe of India?

Причому зрозуміло, що воно було добре відоме, бо театральна публіка повинна була знати його, щоб зрозуміти, про що йде мова. Є й інші резони, що ставлять під сумнів першість Шекспіра, і все ж розглянемо цю гіпотезу заради її краси і для того щоб поставити під сумнів загальноприйняту тезу про імпорт терміна з Росії.

Московія завжди була замкнутою державою, контакти з іноземцями в ній жорстко обмежувалися, а для виїзду за кордон була потрібна згода мало не самого царя. Тому навряд чи нечисленні російські посланці і купці занесли на захід цей термін.

Краще розглянемо повідомлення іноземців, що побували у Москві. Їх було багато: поляків, литовців, німців, голландців, італійців, французів, угорців та ін., але в рамах нашої гіпотези розглянемо поки англійські джерела XVI-XVII століть.

Перші прямі контакти Британії з Москвою встановив капітан Річард Ченслер в 1553 році (в його записках слово степ відсутнє), а також К. Адамс і Р. Джонсон, його соратники.

У звітах останнього, а він неодноразово бував в Московії і в 1558 р здійснив подорож до Бухари, збираючи дані про шляхи з Москви до Китаю і про народи, що живуть між цими державами, слова степ також немає.

Зате Адамс у своїх нотатках повідомляє: «Земля в Московії рівна і складається здебільшого з степів; високих гір там мало»(Климент Адамс«Англійська подорож до московитів», 1600).

Здавалося б, ось вона, ланка ланцюга, що веде до Шекспіра! На жаль, ні. Перед нами цитата з першої російської публікації книги Адамса («Вітчизняні записки»,  частина 27. № 77. 1826). Тобто переклад. У латинському ж оригіналі тексту читаємо: «Terra esse planam ac campestrem…» – земля пласка і рівнинна. В англійському перекладі «… the country is an open plane…»

Надалі ми не раз будемо з цим стикатися, і в підсумку виявиться, що практично у всіх іноземних джерелах XVI і першої половини XVII століть степ з’являється лише по примсі перекладача.

І все ж продовжимо пошуки. Англійці з великою енергією шукали шляхи до Персії і Китаю, безліч мандрівників і комівояжерів залишили письмові свідчення про бачені країни, як от книги Джерома Горсея, який в 1573-1591 роках подовгу жив в Росії, керуючи конторою англійської Московської компанії.

Відома картина, на якій Іван IV показує скарбницю Горсею. Але країну британець вивчав так старанно, що був заарештований і відправлений додому. Втім, Єлизавета I пробачила авантюриста і знову вдалася до його послуг, пояснюючи царю: «…Ми зважилися прийняти службу (Горсея)… через знання їм традицій і звичаїв вашої країни…»

Горсей дійсно непогано знав Росію, однак термін степ не використовує.

Не вживає його і Джільс Флетчер, під конвоєм якого він був доставлений на батьківщину і з ким щедро ділився відомостями. Твір Флетчера «Of the Russe Common Wealth» ( «Про Російську Державу») вийшов в Лондоні в 1591 році.

Пошук і аналіз британських джерел XVI ст. полегшується тим, що практично всі вони зібрані під обкладинкою фундаментального збірника Річарда Гаклюйта: «The Principal Navigations, Voyages, Traffiques and Discoveries of the English Nation» (1589 розширене видання 1598-1600).

У нього включені і «Подорожі М. Ентоні Дженкинсона» – ґрунтовні записи першого повноважного посла Англії в Московії. У 1557-1571 роках він чотири рази плавав туди, неабияк поколесив по степах, дістався до Кавказу і Криму, Бухари і Персії і склав детальну карту «Опис Росії, Московії, Тартарії».

Саме цей автор надзвичайно цікавий і важливий нам. Тому що його побічною дочкою була Енн Уейтлі (див. малюнок)…

Юний Шекспір любив її, хотів одружитися і навіть отримав ліцензію на шлюб. Ця версія заснована на запису в церковній книзі реєстрації: «Anno Domini 1582 Novembris 27 die eiusdem mensis. Item eodem die supradicto emanavit Licentia inter Wm Shaxpere et Annam Whateley de Temple Grafton.»

Але вже наступного дня, 28 листопада Фальк Сонделс і Джон Річардсон, друзі сім’ї Хатауей з Стратфорд-он-Ейвон, внесли заставу в 40 фунтів в якості фінансової гарантії весілля William Shagspere and Anne Hathwey. Борг був вищий за кохання і Шекспір одружився на вагітній від нього Енн Гетевей, яка була старша на вісім років.

З того часу не припиняються суперечки, чи був запис помилкою церковного клерка, чи існувала взагалі Енн Уейтлі, і чи була вона тією самою загадковою Смуглою леді сонетів, музою Барда.

Деякі дослідники стверджують навіть, що вона-то і була справжнім автором його п’єс! Написано про це багато, проте інформації про неї мало і навіть приписуваний їй портрет, написаний італійською художницею Софонісбою Ангісолою, дехто вважає зображенням поета Джироламо Касіо пензля Джіованні Больтрафьо.

Красива гіпотеза! Дочка Ентоні Дженкинсона передала коханому відомості про далекі країни, зібрані її батьком, а Шекспір використовував екзотичний термін в творчості – англійців, які не бачили на своєму острові нічого просторіше вересових пусток, розмах степів мав вражати.

На жаль, навіть не враховуючи того факту, що з терміном steppe в Англії були знайомі до Шекспіра (і задовго до того, як їм стали користуватися на Русі!), від гіпотези доведеться відмовитися.

З тієї простої причини, що у Дженкинсона в оригіналі у всіх випадках мають місце fields, поля. Більш того, степів не знайти ні у кого з британців, які відвідали Московію пізніше, в першій половині XVII століття. У будь-якому разі, немає його у авторів, чиї записи опубліковані в збірнику Джона Мільтона.

Цей великий політичний діяч і вчений, класик англійської літератури і «латинський» (науковий) секретар Кромвеля, фактично завідував один час зовнішньополітичним відомством.

Маючи широкий доступ до матеріалів, він продовжив справу Гаклюйта і в середині XVII століття з донесень англійців, які побували в Росії, склав компендіум «Історія Московії», політико-дипломатичне керівництво. Його праця, крім практичних даних про ціни і маршрути, тлумачила також про політику і географію країни, про культуру, побут та історію російського народу. Але терміна степ там немає.

Глибоке британське коріння

Немає його і в німецьких джерелах, хоча етимологічні словники стверджують, що термін потрапив до Британії через Німеччину. Попередній аналіз слідів такого транзиту не виявляє.

Попутно відкинемо спекулятивні версії походження терміна, наприклад, від староверхньо- і середньонiмецького stepfen, старошведського stapfen і навіть старосаксонського steppian – ступати, слідувати. Ми шукаємо шляхи поширення усталеного ландшафтного терміна, а етимологію як таку залишимо професійним філологам і лінгвістам.

Шукаємо, але не знаходимо.

Так, в докладній «Подорожі в Московію» (1663) австрійця Августина Мейерберга він відсутній, як і в «Повному описі Росії» саксонця Г.А. Шлейсінгера (1687). Але ж праці ці відносяться до часу, коли слово було відомо С. Коллінзу і Патріку Гордону, тобто, загальновідомо, бо степові справи вже багато в чому визначали політику Москви.

Так, в російському перекладі книги Мейерберга (А.Н. Шемякін, 1873-74 рр.) пишеться про ногайські степи, але це знову вільності перекладу. Латинський оригінал мені недоступний, але у французькому виданні 1858 року читаємо: Le desert Nagais – ногайська пустеля. І так далі, якого німецького джерела не торкнися.

Однак немає потреби заглиблюватися в німецькі, польські, литовські, українські та інші розвідки. Бо, як це не дивно, а термін steppe в нашому сенсі зустрічається в англійських текстах задовго до Шекспіра і перших згадках про нього на континенті!

Так, Webster’s Online Dictionary повідомляє з посиланням на Barnhart Concise Dictionary of Etymology by Robert K. Barnhart, що «Date” Steppe “was first used in popular English literature: sometime before 1379» (Термін «степ» був вперше використаний в популярній англійській літературі раніше 1379 р.).

Несподівано і дивно! Слово було в ходу в Англії задовго до появи козаків? У популярній літературі? Тобто, екзотикою не було? Але не з англійської же термін потрапив у російську!? Навряд чи. А ось спільне джерело цілком імовірне. До речі, вимовляється це слово в англійському цілком по-українському – степ – і в старому Уебстеровском словнику (American Dictionary of the English Language, 1828) так і фігурувало: Stepp.

Попутно виникає питання, про яку літературу йдеться? Після битви при Гастінгсі в Англії панувала т.зв. англо-нормандська література, зросла роль латині (може статися, що це важливо для наших пошуків) і лише через століття знову з’являються тексти англосаксонською (переклади з англо-французької).

Нова мова, синтез англосаксонської і французької, формується до XIV століття, але і англо-нормандська не зникає. Вона залишається мовою судочинства (до 1731 року!), університетської науки, хронік і художньої літератури.

Крім того, нормандський діалект служив лінгва франка, мовою міжнародного спілкування купців і моряків від Британії до Палестини, мовою походів і держав хрестоносців.

Під час Столітньої війни англо-нормандська збагачується паризькими елементами, перетворюючись на такий собі «френгліш» верхівки суспільства. Переставши бути рідною і витискувана з усіх сфер життя, вона зберегла важливу суспільну роль і навіть закон 1373 року про обов’язкове використання англійської при веденні діловодства написаний французькою!

Як бачимо, в мовному плані англійська література виключно багата, у неї розгалужене коріння і пошуки можуть завести нас до Нормандії і далі, на Схід, разом з хрестоносцями. І навіть в більш глибоке минуле. Наприклад, резонне питання, чи не потрапив термін до Британії від аварів?

Вони осіли в Європі якраз на часі англосаксонського переселення в Альбіон, і якщо слов’яни перейняли від них слова хоругва, віз і каган, то разом з англами і саксами могли запозичити і слово степ.

Але авари контактували лише з південними саксами, що не мали відношення до Британії, до того ж, швидше за все, не були іранцями, а в інших азіатських мовах відсутні слова, з яким можна зіставити термін.

Але не англосакси ж і нормани винайшли його? Мабуть, ні. Зате є споріднені іранські терміни і можливий аланський вплив. Як-не-як, а з кінця IV століття алани разом з готами і вандалами виконали грандіозний Drang Nah Westen і засновували королівства в Італії, Галлії, Іспанії та Африці. Однак про їхню присутність в Британії відомостей немає.

Вагоме слово Риму

Зате відомо про споріднені іраномовні племена, з якими слово могло потрапити до Британії ще в II столітті. Ними були воїни сарматського племені язигів – Овідій писав про них із заслання.

Взимку 173/174 року, під час Маркоманської війни легіони імператора Марка Аврелія зійшлися з ними на кризі Дунаю. Чудова броньована кіннота варварів в цій ситуації не могла нічого вдіяти, вона ковзала, падала, вибилася з сил і була розбита досвідченою римською піхотою.

За умовами мирного договору 175 року язиги дали в римську армію 8000 кінноти, причому 5500 осіб були відправлені до Британії. Частина їх служила в Ланкаширі, де у Рібчестера збереглися залишки принципії (штаб-квартири) колонії Bremetennacum veteranorum, заснованої XX Переможним легіоном ще за Веспасіана, коли Британією управляв Юлій Агрікола, а також руїни вікуса, цивільного селища поряд зі укріпленням.

Але навряд чи проти диких піктів була потрібна така маса блискучої кінноти, і до нас дійшли відомості лише про 1-у сарматську алу, як називалися етнічні загони кавалерії союзників Риму чисельністю в 500 вершників. Думаю, всі пам’ятають дзвін копит сирійської али і кавалерійський плащ Понтія Пілата з кривавим підбоєм.

Понтій – звідки він, умившій руки, чи не з берегів Понта, не з чорноморських степів?..

Під Рібчестером тривають розкопки, і на могильному камені RIB 595 збереглося грубе зображення вершника зі списом і напис «D M … DECVRIO AL SARMATARVM» (духам пішли (і) … декуріона сарматської али).

Мабуть, цей район був важливим центром конярства та підготовки кавалеристів, що побічно підтверджує напис могильного каменю III століття RIB 594. Поставив його на могилі молодої дружини і сина Юліус Максимус, singularius consularis, легат з консульським рангом! Зазвичай консуляри очолювали війська цілої провінції, а такими таборами командували префекти.

На присвячувальному напису 241 року (RIB 583) згадуються EQ SARM BREMETENN GORDIANI – сарматські кіннотники імператора Гордіана.

Підтверджує значення і специфіку цього району також чудовий бронзовий парадний кавалерійський шолом для спортивних арен, точніше, його точна копія, яка прикрашає скромний Roman Museum Рібчестера (оригінал зберігається в Британському музеї).

Цей шолом, написи, плюс новеньке селище Sarmatian Fold (Сарматська падь) – це все, що залишилося від ланкаширских сарматів.

Але південніше, в Честерському Дева в 1890 р. знайдений фрагмент могильної плити кінця II, початку III століття із зображенням драконарія, молодшого офіцера кавалерії.

Вони носили draco, своєрідний прапор али або турми, запозичений у кочівників, яскраву тканинну трубу з металевою головою дракона. При вітрі або під час скачки вона надувалася, служила орієнтиром і можливо, видавала страхітливі звуки.

Зображення цього штандарта і панцирної сарматської кавалерії можна зустріти на рельєфах колони Траяна, присвяченої подіям воєн з даками, але в самій римської армії драко з’явилися саме в II столітті, у зв’язку з залученням загонів сарматських катафрактаріїв на службу.

До слова, британська кіннота і сьогодні називається драгунами (dragoons).

Можливо, сармати і є та ниточка, яка пов’язує і пояснює всі загадки, в тому числі і наявність слова степ в мертвої латини. Ниточка тягнеться в минуле через осетинську мову, спадкоємицю аланської. І хоча степ осетинською звучить як “бидир”, є і близькі за змістом і звучанню слова. Так, Фасмер пише: «Бейлі вважає степ родинним осет. Tæрæn «плаский, рівний».

Йому заперечують, що етимологія Бейлі зводить це слово до іранської. Tap – плаский, повинна бути відкинута з тієї причини, що осет. T’æpæn плаский, присадкуватий, низький; низина, площина, походить від тюрк. Tapan ~ taban підошва; пласке місце. Але іранський корінь у античних іраномовних аланів і сарматів все ж набагато ймовірніше тюркського.

Так, ниточка тоненька. Навряд чи блискучі, з голови до ніг закуті в броню сарматські вершники передали специфічний ландшафтний термін британцям. Не так вже й багато їх було, щоб вплинути на мову, і 1-а Сарматська ала вже до середини III століття втрачає свою назву, стає звичайною номерною частиною.

Воїни-сармати, поставлені Риму за договором з Марком Аврелієм, до цього часу давно загинули в боях, повмирали від старості, ну а ті, кому вдалося завести сім’ю, романізувались (дослідники відзначають разючу здатність алан до асиміляції і навряд чи споріднені з ними язиги чимось відрізнялися).

Їх діти і внуки вже погано знали рідну мову, вона зазвичай переймається від матері. Так, навіть від більш пізніх (середина V століття) і більш численних і людних поселень алан на півночі Франції залишилося лише кілька топонімів.

Втім, список високих посад Notitia Dignitatum (xl.54; 4th / 5th C.) згадує Cuneus Sarmatarum, Bremetenraco – Сарматський кунеус (кавалерійська частина в армії пізньої імперії) Бреметенакума в IV столітті. Можливо, він складався з нащадків сарматів, які були надіслані до Британії за Марка Аврелія.

Як би там не було, а зіставлення англійських і осетинських слів змушує задуматися: arm – арм, narrow – нарæг, middle – мідæгаей, all – алли, another – æндæр, kourt – кæрт, foot – фад, dress – дарæс, murder – мард , what – уат, name – ном, my – мæ, food – фут, enter – антæр, door – дуар, egg – аиг.

Ось і гадай, чи це англійський вплив на осетинську, що було б дивно, чи то сарматський на англійську, що ще загадковіше, чи химерний збіг пагонів загальних індоєвропейських коренів. Але чому тоді вони не проявили себе в інших індоєвропейських мовах?

Так дослідження в англійському напрямку несподівано повертає нас до самої, мабуть, переконливої, хоча також слабо підтвердженої іранської етимології слова, змушуючи звернути увагу на Північне Причорномор’я. Тобто, туди, куди і слід за логікою речей, в наші степи, де, судячи з усього, і повинен був з’явитися цей термін.

Недарма О.Н. Трубачов констатував: «… лінгвістична концепція індоєвропейського Північного Причорномор’я знаходиться в сучасному порівняльно-історичному мовознавстві цілком під знаком своєрідного «паніранізму».

В.І. Абаєвим була висунута теза: «Все, що не пояснено з іранського, в більшості взагалі не піддається поясненню». («Indoarica в Північному Причорномор’ї», М. Наука. 1999). Мається на увазі книга Абаєва «Осетинська мова і фольклор».

Козацька гіпотеза

У зв’язку аланами доведеться повернутися до козаків. Більш того, з аланами пов’язано настільки багато, що існує навіть гіпотеза, досить струнка, про вирішальний їх вплив на генезис не тільки козацтва, а й Русі як такої, на формування російської держави! Мовляв, саме вони і були тими самими русами-росами, які дали ім’я нової державі.

Не всіх їх змела хвиля нашестя гуннiв, не всі лицарі степів пішли з готами. Частина втрималася між Сіверським Дінцем і середнім Доном, створивши разом з болгарами потужну Салтівсько-Маяцьку культуру (СМК), набагато більш розвинену, ніж сусіди-слов’яни, яка справила на них великий вплив.

Проблема гіпотези в тому, що між розгромом СМК угорцями на початку IX століття і першими відомостями про руські державності (покликання Рюрика і похід Олега на Царгород) є сорокарічна непереборна лакуна.

Але і після цього розгрому, аж до татаро-монгольського погрому алани (аси, яси російських літописів, оси в грузинській мові – все дуже співзвучне язигам) мали суттєвий вплив на Русь.

Літописи XII – першої третини XIII ст. постійно згадують про ясiв. Так, Троїцький літопис повідомляє, що 1116 р. князь Ярополк Володимирович «ходи на Половьчскую землю, к реце зовомей Дон, и ту взя полон мног, и 3 городы взя Половечскые: Галич, Чешюев и Сугров, и приведе с собою ясы, и жену полони Ясыню» (Лаврентіївський список).

В Іпатіївському списку міста інші: «В се же лето посла Володимер сына своего Ярополка, а Давыд сына своего Всеволода, на Дон, и взяша три грады: Сугров, Шарукан, Балин. Тогда же Ярополк приведе себе жену, красну вельми, Ясского князя дщерь полонив».

Андрій Боголюбський був одружений на ясській княжні або булгарцi (яси ще з часів СМК жили в симбіозі з булгарами). Взагалі, в ті часи яси-булгари займали чільне місце в оточенні великих князів Володимирських і Всеволод Велике Гніздо, брат Андрія, також був одружений на ясинi.

Від цього шлюбу народився Ярослав, батько Олександра Невського. Про ще одну ясиню пише Київський літопис: «В лето 6690 (1182 г.) Святослав Всеволодович ожени два сына, за Глеба поя Рюриковну, а Мьстислава Ясыню из Володимеря Суждальскаго, Всеволжю свесть; бысть же брак велик».

І після того, як монголи вимели з степів колишніх господарів, вплив алан не припинився. Тож не дивно, що вони брали участь у генезі козаків. Недарма в Московії козаків аж до кінця XVIII століття називали черкасами, екзонімом, який раніше відносився до тюрків і берендеїв, чорних клобуків руських літописів.

Воскресенський літопис XVI століття, описуючи події 1152 року, згадує чорних клобуків, пояснюючи «еже звуться Черкаси», проте в більш ранніх літописах цей термін відсутній. Карамзін писав: «Торки і Берендеї називалися Черкасами: Козаки – також…» Черкасами називали також касогов-адигів, а Яські і Черкаські гори згадані в повісті XIV століття про смерть Михайла Тверського. «Черкази» були в війську Мамая під час Кокосовської битви.

При татарах, в XIII-XIV століттях йшла масова міграція черкасів в середнє Подніпров’я, яке отримало в результаті найменування Черкасії. В.Н. Татищев в «Історії Російської» вказує, що курський Баскак Ахмат викликав частину черкасів з гори Бештау і П’ятигір’я: «Оные прежде из кабардинских черкес в 14-м веке в княжестве Курском, под властью татар собравши множество сброда, слободы населили и воровством промышляли, и из-за многих на них жалоб татарским губернатором на Днепр переведены, и град Черкасы построили. Потом, усмотрев польское беспутное правление, всю Малую Русь в казаков превратили, гетмана или отомана избрав, все черкесами поименовались. При царе Иоанне IV-м, на Дон с князем Вешневецким перейдя, град Черкасский построили…»

Так що зв’язок українських козаків і черкасів безсумнівний. Навіть в кінці XVIII століття російський уряд відрізняв черкасів від решти населення Малоросії і в указі імператриці Катерини II від 8 грудня 1765 р. сказано: «Буде ж хто з поміщиків, захопивши в своє володіння з порозжіх государевих земель, поселили на тих землях різних націй людей, яко то Малоросіян і Черкас та іншого звання, яких у вічність за собою кріпачити заборонено, а вони за ними залишитися і нині побажають, то і на оних Малоросіян і Черкас відміряти ж землі на число душ вказане… »(Повне зібрання законів Російської імперії, перше зібрання, том XVII під № 12.519, п. 14).

І Лев Гумільов вважав, що козацтво виникло шляхом злиття касогів і бродників після монголо-татарської навали. Бродники були змішаним народом тюрко-слов’янського походження, з булгар, слов’ян і можливо степових огузів.

З касогами Русь була знайома давно – відомо повідомлення літопису Никона і «Слова о полку Ігоревім» про те, як Мстислав Тмутараканський, брат Ярослава Мудрого, переміг касогів, убивши в єдиноборстві їхнього ватажка: «…иже зареза Редедю пред пълки касожъскими».

Слід також зауважити, що частина вибитих зі степів алан знову, як і вісімсот років тому, рушила до Європи. Близько 1239 року угорський король Бела IV дозволив куманам і аланам (угорці, як і руські, називали їх ясами) оселитися в Центральній Угорщині, в Ясшазі, адміністративним центром якого згодом стало м. Ясберень.

А в 1323 р. король Карл Роберт дозволив ясам битися під своїми прапорами. Два джерела середини XVI століття кажуть, що в цей період вони ще зберігали свою мову, але у 1693 р. повідомляється, що перейшли на угорську.

Ясам були надані привілеї, якими вони користувалися аж до 1848 року, автономія ж Ясшага була скасована лише в 1876 році! Також в Угорщині відомі сім місцевостей під назвою Eszlar (Oszlar), що пов’язують з Aslar, тобто назвою алан as і тюркським показником множинності lar.

У зв’язку з цим нагадаємо ще раз, що ландшафтний термін степ російською мовою з’являється в записах купця Котова. А в «Книзі Великому кресленню», яка складена раніше, в 1627 році в Розрядному наказі і містить дані про територію Російської держави, названі протоки Терека Підстепна Швидка і Підстепний проток.

Деякі дослідники вважають, що це свідчить про побутування терміна в мові терських, донських і запорозьких козаків вже в XV столітті. І що його поява хронологічно і територіально пов’язана з виникненням козацтва.

Степ та степ кругом

Наостанок торкнемося ще одного аспекту степового феномена. Чи правий П. Семенов-Тян-Шанський в своєму розумінні степів? Він писав: «Що ж, врешті-решт, розуміє російська людина під назвою степу? Мабуть, великі рівнини, багаті трав’янистою рослинністю і не зворушені ще культурою».

Гм. Але ж саме в причорноморських степах розцвіла європейська неолітична революція. Саме звідси згідно з останнім генетичним дослідженням розселилися в різні боки індоєвропейці, несучи світу меч і мову, а тим самим культуру.

Пасіонарний сплеск був настільки сильний, що навіть до Ірландії 4300 років тому докотилася хвиля міграції з причорноморсько-каспійських степів. Виявилося, що степовий внесок в геном жителів бронзового століття Ірландії становить 32%!

Це генофонд скотарських кочових племен, асоційованих прямо або опосередковано з ямною археологічною культурою. Можна скільки завгодно сміятися над Гумільовим, але археологи пов’язують з цією міграцією розвиток металургії і появу в Європі індоєвропейських мов. А генетики підтверджують їх тези.

Однак рамки статті давно тріщать, тому повернемося до Сида Кампеадора. Почесне прізвисько Кампеадор зазвичай перекладають як Воїн, але цілком можливий інший варіант.

Річ в тому, що латинське campus означало і місце бою (звідси слово кампанія – похід, масовий захід), і поле, відкритий простір. У словниках можна зустріти такі вирази: піщано-глиниста рівнина – planities arenoso-stepposa; степова рівнина – planities stepposa; плоска трав’яна рівнина – campus planus herbosus.

Наприклад, італієць Алессандро Гваньїні, який все життя провів на польській службі, свої книги писав на латині і в його «Описі Московії» (Краків 1578 р.) степові татари пишуться як tartarorumque campestrium.

Отже виходить, що Кампеадор був повелителем поля, степів. Степовик, іншими словами…

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США 

Малюнок на головній сторінці: робота художника Сергія Васильківського “Козаки в степу”, 1890 р.

Сообщение Степами Шекспіра. Де i коли виникло слово “степ” появились сначала на Український репортер.

Книгу подарував уславленому вузу меценат, президент Національного експертно-будівельного альянсу України Віктор Лещинський. Його благодійний фонд усіляко сприяє збереженню історії та народних традицій, поповнюючи фонди Національного музею архітектури та будівництва, а також різних бібліотек.

Цю книгу було видано всього в 20-ти екземплярах. Решту примірників подарують тим, хто справді є поціновувачем історії та українських традицій.

Майстер-реставратор Геннадій Темнішев зазначає, що Віктор Лещинський запропонував відновити видання, замовивши переклад та ошатне оздоблення:

«Приємно, що є люди, які вболівають за нашу державу, за її історію та культурні надбання. Цьому козацькому виданню ми разом надали нове життя. Радію, що зміг втілити наш творчий задум».

До випуску книги долучилися і президент фонду «Культурні новації» Владислав Трубіцин:

«Символічно, що презентуємо книгу саме в дні святкування 30-ї річниці Незалежності України. Завдяки командній роботі це історичне видання вдруге вийшло в світ. І всі охочі тепер зможуть із ним ознайомитись. Думаю, що будемо й далі продовжувати подібні проекти».

Переклад книги зробив досвідчений дослідник стародруків із наукової бібліотеки КНУ імені Тараса Шевченка Дмитро Лукін. За його словами, такі видання є досить таки цінними для нашої держави:

«У цій книзі – наша історія. Це в буквальному смислі цього слова. У ній знаходяться сотні, ба навіть тисячі імен козаків Прилуцького полку. Такі видання допоможуть нам пам’ятати своє коріння. Підкреслю, що це важливе генеалогічне джерело».

Директор наукової бібліотеки Олег Сербін щиро подякував за такий цінний подарунок для їхнього закладу.

Крім того, присутній на заході засновник та директор видавництва «Саміт книга» Іван Степурін запропонував, аби це видання представили на міжнародній виставці книг, яка відкрилося у столичному парку Пушкіна.

Юрій Іванов

Сообщение Науковій бібліотеці шевченкового університету подарували козацьке видання 1738 року появились сначала на Український репортер.

Часто пишу на сайт «Український репортер», а от читачам розповісти про себе так і не здогадався. А треба б було, адже прізвище на «-ов» бентежить деяких патріотів.

Взагалі-то в сiчеславському, чи то пак дніпропетровському, точніше – катеринославському селі мого діда нас звали Миненками, від імені Мина – сина мого пращура Якова. Той Яків утік із Тульської губернії від кріпацтва приблизно в 30-х роках XIX століття.

Мина вже був українцем, мало того, узяв за дружину полтавську козачку. Так воно і повелося в подальшому, і моя бабуся, Ликера Лимаренко, теж була з родини нащадків козаків. Тож про них я маю повне право писати!

І сьогодні з сумом помічаю, що нинішній «ренесанс» козацтва в Росії – це ще одна ознака деградації країни.

Поряд із повним занепадом освіти, науки, культури (в тому числі технологічної, що дуже важливо в наш час), руйнуванням системи управління і, ясна річ, моралі. Втім, «козаків» цих слід ставити в лапки, бо які ж вони козаки, ці блазні ряджені? Так, маргінали, зажадані путінською Росією. Вони патрулюють вулиці, вдираються до музеїв і театрів, перевіряють магазини – взагалi при ділі.

Навіть петербурзькі з’явилися! До речі, чи не нагадують вам їхні бляшані медальки липові дисертації та наукові звання російської «еліти»? Чи не одного поля ці ягоди? І чи не тому настільки близькі Донбас і Росія?

Пам’ятаю, на початку нульових проїжджав я повз Донецький інститут проблем штучного інтелекту, дивлюся, а там каплиця перед входом з’явилася – якихось реєстрових козаків. І самі вони тут же гарцюють на конях, у папахах, з лампасами. Навіщо каплиця у храмі науки? Навіщо козаки в інституті інтелекту, до того ж проблемного? І чому реєстрові?

За Польщі вони значилися в реєстрі короля, тобто отримували гроші за службу: за оборону від татар, інші корисні послуги – Москву там осадити, Стамбулу дулю показати. Але то давно було, і де та Польща. А ці у кого гроші отримують? І за що?

Пізніше слово «проблем» з назви закладу прибрали, але додали «державний». Не допомогло. Все одно зачах інститут. Воно й не дивно, адже у Донецьку і з природним інтелектом проблеми, що і показала доля Донбасу, коли він догрався до окупації Росією. До речі, частину міст там захопили і грабують їхні ж маргінали, які називають себе козаками Всевеликого війська Донського. Загалом, Донбас – це маленька Росія. Ну а Росія тоді – великий Дамбас.

Козаки. Доки вони на скрижалях історії і батальних полотнах, то виглядають грізно і мальовничо, недарма ж сер Артур Тойнбі виділяв їх в окремий тип цивілізації – річкові республіки. Але в новому російському інтер’єрі вони настільки огидні, що… є цілком природними. Як і мракобіси з РПЦ. Такі метастази темного минулого – симптом вмираючої нації. Іншими словами – яка країна, такі й козаки.

Характерно, що в Україні, яка з боями намагається прорватися в майбутнє, такого немає. Хоча, здавалося б, де, як не на батьківщині козацтва, поспекулювати колишньою славою. Чому так? Тому що Україна бореться і намагається проводити реформи, а не розписує сухозлотицею смердючий труп.

Чому я пишу про це? Ну хоча б тому, що мій батько народився у старому козацькому селі. Воно вже понад триста років стоїть на крутому правому березі річки Вовчої, кілометрів за сто від Катеринослава (нині Дніпро). Так, прізвище моє російське. Ну то й що? За сімейною легендою, Кiрпiчови бігли на південь, на волю, звідкись із Тульської губернії незабаром після повстання декабристів і на новому місці швидко змінили й культуру, й менталітет, і кров. Вони стали щирими українцями!

Що й не дивно. У парафіяльній історії Катеринославської губернії писано:

«Около 1707 года въ числѣ населенныхъ мѣстностей запорожскаго казачества видимъ при р.р. Волчей и Терсѣ урочище Васильково, гдѣ зимовниками и хуторами сидело нѣсколько запорожцевъ, по приказу Коша, сторожившихъ татарву, наблюдавшихъ за движеніемъ и появленіемъ ея.

Около 1750 года битый запорожскій шляхъ, главная дорога, на Калміусъ и въ Калміусскую Паланку лежалъ чрезъ урочище Васильково; тутъ былъ роздыхъ для всѣхъ и туда идущихъ и ѣдущихъ и оттуда возвращающихся, — трехдневная стоянка, нѣчто въ родѣ карантина.

По уничтоженіи запорожской Сѣчи, богатыя и плодородныя степи славнаго урочища Василькова заняты были ватажкомъ, партіею запорожцевъ; въ сентябрѣ 1775 года прибыло къ нимъ нѣсколько семействъ осѣдлаго малороссійскаго народа изъ-подъ Кобелякъ: въ урочищѣ Васильковомъ образовалась – слобода Васильковка!»

Кобеляки – це козацьке село на Ворсклі, там свого часу стояли дві реєстрові сотні. І це співуча Полтавщина! Ось звідки видатний навіть за українськими мірками голос у моєї бабусі Луші. Її не раз запрошували до Київської консерваторії.

Після появи «малоросів» (пишуть, що вони бігли від російського поміщика, що взявся крiпачити слобожан і козаків) зимівник перетворили на військову слободу Васильківка.

Старий запорозький шлях, а потім і залізниця сприяли швидкому розвитку села, воно процвітало, і в 1914 році його населення перевищило 12 тис. осіб, з’явився магазин, паровий млин, відкрилися лікарня, 2 церковні й 4 земські школи.

На гербі Васильківського району зображений бравий козацюра, так що, як бачите, з козаками я деякі зв’язки маю.

Але і по материнській, чисто російській, лінії простежується зв’язок із запорожцями, та ще якими!

Так, моя російська бабуся Варя, за чоловіком Якушкіна, перебралася з сім’єю до Маріуполя на початку XX століття з тієї ж Тульської губернії, з крихітного села Мишнева, що на березі Упи при впадінні її в Оку, кілометрів за двадцять від міста Бельов. Зараз це Калузька область.

У цьому сільці одна половина жителів були Якушкіни, а друга – Вольнови. Так ось, цей самий Бельов мав пряме відношення до самого Байди, засновника Запорозької Січі, славного вояка, героя козацьких пісень-дум!

Був він литовським князем Дмитром Івановичем Вишневецьким, а ще родичем московського великого князя Івана Грозного по лінії матері, Олени Глинської. Тітка якої, також Олена, мала трьох дочок, і одна з них у першому шлюбі була за князем Іваном Вишневецьким.

У 1556 році князь Дмитро побудував на Хортиці форт і повів козаків на Іслам-Кермен (Каховка) та Очаків. У відповідь турки і кримчаки зруйнували його укріплення, прообраз Запорозької Січі. І тоді князь перейшов на службу до Івана IV. Цар зміцнював південний кордон Московії, і йому були потрібні досвідчені воєводи, що знали степ. Засічна межа проходила тоді від Рязані через Тулу, Одоєв, Бельов, Козельськ, Ліхвін, Перемишль.

Цар боровся з татарами, але зі своїми князями та боярами ще успішніше, і попередника Вишневецького, князя Івана Івановича Белевського, що вів рід від князів Новосільських і Одоєвських, у середині 50-х років разом з іншими князями було вислано до Вологди. Вишневецький став останнім власником Белевського спадку. Не думаю, що можу називати його своїм предком, але дідько їх знає, наших прапрабабусь…

І навіть у Донецьку, де народився я, козацька слава нехай тихо, ледь чутно, але дзвеніла. По-перше, відразу за річкою Кальміус до революції простягалися землі Війська Донського, і цей район до цих пір називається Донською стороною.

До речі, прізвище Кірпічов часте серед донських козаків. По-друге, саме тут, на території нинішнього Донецька, проходили колись запорозькі волоки. У гирлі Дніпра на козаків часто чатував турецький флот, тому вони поверталися на Січ через Азовське море.

Зараз Вовча і Кальміус обміліли, у верхній течії вони вузькі, й важко уявити, що великі морехідні човни вояк на сорок, причому добре навантажені, могли підніматися мало не до самих витоків. Але до оранки степів і зведення байрачних лісів вони були повноводнiшими, вододіли між ними неширокі й невисокі, а осада чайок була близько півметра. Так що козаки спочатку перебиралися в ту саму Вовчу, на березі якої стоїть село мого діда, далі в повноводну Самару, святу річку запорожців, а там і до Січі рукою подати.

Чайка важила близько чотирьох-п’яти тонн, а питна вода, провізія, мушкети, фальконети, заряди, снаряди й решта спорядження плюс здобич у сумі давали ще майже чотири тонни за розрахунками Боплана.

Але все це на важких ділянках волока можна було зняти, і в підсумку на одну людину припадало 100–125 кг. Якщо ж чайку тягти силами двох екіпажів, то вдвічі менше, що цілком під силу здоровому чоловіку, якщо котити чайку на колодах або волочити мокрою травою. Та й ворот-кабестан якийсь спорудити неважко – канатів на судні завжди вистачає, а донецькими байраками тоді росли ліси.

Техніку волока на той час було прекрасно відпрацьовано у всій Східній Європі! Річки були головним шляхом, міста неодмінно тулилися до них, тому волоки були однією з найважливіших складових тодішньої логістики та стратегії!

Згадайте хоча б безліч топонімів, пов’язаних із цим терміном: Заволоцький шлях, Вишній Волочок, Волок Ламський, численні Переволоки тощо. У порівнянні з більшістю з них волок із Кальміусу на Вовчу виглядав легкою прогулянкою.

Але і цим не обмежуються мої козацькі зв’язки, узи і ремінісценції! Будинок у Маріуполі, де народилася моя мама, на Правому березі – так називається район в гирлі Кальміусу. Десь тут був зимівник, що став козацькою фортецею Домаха. Вона контролювала вхід у річку і була центром Кальміуської паланки Війська Запорозького – їй недавно п’ять століть відзначали! Боюся, дата з перебором, але термін «паланка», до речі, походить від грецького слова «фаланга». Як там у Шевченка:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Так, були часи – були козаки. Їх вільний дух передався нащадкам і став у нагоді зараз, коли в Україні знову заревли гармати. Але, гірка іронія долі, тепер на місці козацьких паланок самі індустріалізовані й русифіковані області України, яким найменше потрібна слава і воля. Вони голосують за своїх господарів-бандитів і вітають окупантів, у тому числі й ту задрипану шваль, яка називає себе донськими козаками.

Що можна сказати на завершення? Те, що Україна давно переросла всю цю козацьку романтику і хоче побудувати гідну державу. Тоді як Росія навічно застрягла в підлітках, вона не може і не хоче облаштувати свій дім, не хоче дорослішати і відповідати за свої вчинки. Звідси – хамство, непомірне вихваляння, перманентна брехливість і президент Путін, такий собі інфантильний Пітер Пен, що намагається встановити у світі звичаї пітерського підворіття.

І козаки. Тільки це не козаки. Це дешева сублімація згаслої слави. Ще раз повторю – яка країна, така і слава. Так що геть вiд Москви!

Козаки… Приголомшливе враження – до холоду в душі й мурашок по шкірі – справляє марш запорозьких козаків із фільму «Вогнем і мечем»! Він тому і марш, що є добре аранжованим попурі з козацьких бойових пісень. Цим він і бере за душу, змушуючи найдальші її струни дзвеніти, а серце стискатися від гордості за бойову доблесть предків. Слава героям! Слава.

Але у всьому має бути міра. І Україна прагне до неї. Безумовно, козацтво – феномен яскравий. Безсумнівно, воно відіграло важливу роль у становленні й формуванні країни. Але кануло в Лету. Треба дорослішати. Настали інші часи, і горе тим, хто загрався в старі іграшки, разом зі своїми козаками крокує в минуле, у темряву, в нікуди.

На цій сумній ноті й закінчимо наш «Запорозький марш». Часом мені здається щось неясне, чується молодечий свист і дріб копит з далекого далека. Чи не козацькі то бубни дзвенять яром-долиною? Чи не запорожці встали у похід? Ні, не встали і вже ніколи не встануть. Ні, не дзвенять. Почулося…

Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
Малюнок Олега СМАЛЯ

Сообщение Козацький марш. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.

Миготять, виблискують зірки на погонах, вишиті золотою ниткою, прикріплені масивно (щоб здалеку було видно), ніби доповнюючи «геройські» зірки на мундирах, підкріплюючи усе це сонцесяйне диво лампасами. А кашкети з високими туліями які! Задирай голову, щоб побачити, що зображено на цих розцяцькованих кашкетах-аеродромах, як тулиться тут дубовий листочок до листочка і про що свідчать різнокаліберні кокарди.

Цю сановну публіку приймав Гостомельський селищний голова, бізнесмен Юрій Прилипко. Того дня він був у цивільному білому костюмі. Хоч у його гардеробі також є козацька форма з чотирма зірками на погонах, яку час од часу одягає.

На сайті Вищої Ради отаманів України зазначено, хто такий Прилипко. «Член Генерального штабу, Генерал козацтва, Кошевий отаман Гостомільської Січі, Голова Гостомельской адміністрації». Це – дослівно. На світлині видно, що на грудях у Прилипка виблискує зірка (ну, ніби Герой України), погляд також вихоплює великий депутатський значок.

Це ж скільки козацьких полків треба мати під своїм командуванням, щоб тобі було присвоєно звання «Генерал козацтва»? 10 чи 30? Зрештою, де ви бачили курені «Гостомільської Січі? Днем з вогнем не відшукати. Зате «Кошевий отаман» є. Колишній регіонал.

Депутат Гостомельської ради Юрій Марчук в розмові з моїми колегами- журналістами «Громади Приірпіння» так висловився щодо святкування Дня пам’яті та примирення за участю «генералів та маршалів»:

– В Гостомелі в живих лишилося два ветерани Другої світової війни. Це Петро Червоний та Євдокія Грачова. Лише Червоний може зараз виходити з будинку. Я вважаю, що такі пишні урочистості й застілля зовсім не відповідають сьогоднішньому дню скорботи. Дивує також традиційна присутність на цьому заході представників так званої Ради отаманів України з незрозумілими званнями й нагородами. До керівництва цієї організації входить і Прилипко. Кого і де ці отамани захищали? Чи не соромно їм хизуватися перед ветеранами та учасниками АТО званнями, купленими за гроші?”

Але ж хизуються. Щороку. І луна гаєм котиться від маршальських здравиць!

Якось під час розмови я запитав славного поета, Героя України Івана Федоровича Драча, чи носить він Золоту Зірку. (Справжню, не козацьку!) І почув – «Ні!». Аргументація було вельми простою: «В Україні так багато хлопців на фронті не мають тієї Зірки…»

Так міг сказати лише Іван Драч. Не в позолоті, бачте, річ. І не в кількості зірок на погонах. «Не роби собі ти культу із дарунку цього…», – це також Драч.

Козаки Драча не чують.

Можливо, їм подобається, що їхні зірки на мундирах нагадують зірки Героїв Радянського Союзу. Ці дядечки з червоними, добре вгодованими обличчями і почервонілими носами не можуть втямити, що вже інші часи? От якби хтось із них став Народним героєм України, коли срібний тризуб – це вияв найвищої народної шани та поваги!

Відомо ж бо, як створюють тризуби для Народних героїв… З усіх куточків країни, а також з-за кордону люди передають «сировину» (ланцюжки, монети, медалі…) для виготовлення таких відзнак. Як мовиться, з миру по нитці на орден. Ось це ми шануємо, на таку святу справу готові останнє віддати…

А в яких боях командували арміями, бригадами, полками козацькі маршали та генерали? Які блок-пости на сході боронили так, що аж земля-матінка дивувалася їхній хоробрості? Не варто шукати відповідей на ці запитання.

Але про війну – Другу світову – ці маршали ще й як полюбляють розмірковувати! На гостомельських теренах День пам’яті та примирення святкували в лісі неподалік ДОТу (район Мостища). Почаркувалися, закусили… Мабуть, і не без слів подяки «кошевому отаману Гостомільської Січі» Прилипку за таке благодійництво.

А уявімо криївку бійців Української повстанської армії після 1945 року. Хіба були у таких схронах генерали чи маршали? Абсурд. Справжні оборонці своєї землі не про позолоту думали.

А згадайте різні спогади про Другу світову. Олександр Довженко у «Щоденнику» писав:

«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», — розповідав мені Віктор».

Чорнопіджачники, чорносвитники… Це ж їх, сільських трударів, в 1943-1944 роках виривали з рідних осель червоні комісари й кидали на передню лінію фронту. Не навчених, не озброєних. До цього комісарського «ясира» в 43-му потрапив і мій дід – Григорій Філімонович із Хмельниччини, сільський коваль. Того ж року він і поліг на полі бою під Коломиєю. Лише з роками мені стало зрозуміло, що й дід був «чорнопіджачником». Його в чорному піджачку так і поховали у братській могилі, як розповідали уцілілі у тій кривавій бійні дідові побратими.

То як мені сьогодні дивитися на «позолочені» козацькі погони? На їхні негеройські зірки?

Та вже у наших Збройних Силах відмовилися від зірок на погонах. А козаки усе ще воліють бачити себе «зірковими». Вони шиють розкішні мундири в стильних швацьких ательє, які обслуговують народних депутатів. Бачте, мовляв, і ми тут, сонцесяйні! Глаголять: “І ми також – верхушка!”

А візьмімо такий аспект. Хіба ми не знаємо, скільки ворожих організацій маскувалося під виглядом «казачьїх» на Донбасі у часи правління Януковича? Це були хижі вовки, україноненависники, які згодом вбивали наших воїнів. Нині деякі українські громадські козацькі організації воліють не згадувати про «партнерство» з російськими «казаками». Не актуально. От про військово-патріотичне виховання – то це на злобу дня. Але чому не бачимо широкої ходи цього військово-патріотичного руху за участю козаків? Вони ж покликані цим займатися.

Може, «кошевий отаман Гостомільської Січі» Прилипко розповість про успіхи у цій справі? До речі, в Гостомелі не так давно під опікою бізнесмена Юрія Прилипка базувався так званий навчальний батальйон «Південь» на громадських засадах, якого ще називали «вишкільним центром». Ду-у-же загадова структура, яка непомітно кудись канула. В кошового отамана закінчився «золотий запас»?

Нагадаю, що розповідали про цей «Південь» в ЗМІ у 2015 році :

«Назву ж структури «Батальйон «Південь» згадують лише у публікаціях про політичну боротьбу в Гостомельській раді на Київщині. Так, люди з шевронами «Батальйон «Південь» увійшли на сесію ради з місцевим депутатом та бізнесменом Юрієм Прилипком як його охорона. «Хлопці в камуфляжі» під стінами Вищого господарського суду не на камеру теж зізнавалися, що вони з Гостомеля».

Три роки тому дехто із тих, хто проходив загадковий «вишкіл» на базі «Півдня», пікетував Вищий господарський суд на замовлення, допомагаючи корумпованим чиновникам від правосуддя. І що цікаво: першими про ті проплачені пікети «залпом» розповідали інтернет-сайти терористів на сході. А же потім матеріали про «борців з корупцією» поширювалися на сумнівних веб-ресурсах в Києві.

Дивно, але держава чомусь не звертає уваги на «мундирно-погонні» забаганки козацьких організацій. Чому? Які маршали? Які генерали? Сотні козацьких організацій різного калібру! Правду хтось сказав: «козаки численніші од зірок небесних та піску морського». І скрізь – отамани, отамани…

Їм не втямки, що легендарний Іван Богун був лише козацьким полковником і прославився на віки вічнії.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Отамани золотого запасу появились сначала на Український репортер.

Режисер – Марина Медвідь, повідомляють на сайті Держкіно України. Загальний хронометраж мультфільму – 39 хвилин, будуть 3 епізоди по 13 хвилин. Прем’єра відбудеться наприкінці 2017 року.

За сюжетом козаки подорожують світом: до Австралії, Індії й Америки. Таким чином автори анімаційного серіалу хотіли донести глядачам у віці 4-12 років український колорит і познайомити у розважальній формі з різними країнами. У серіалі звучить пісня гурту “КOZAK SYSTEM” “Козак містом йшов”.

Вперше запорізькі козаки – силач Тур, здоровань Грай і коротун Око – з’явилися на екрані в 1967 році, їх створили режисер Володимир Дахно і художник-постановник Едуард Кирич на студії “Київнаукфільм”. Едуард Кирич працює і над нинішнім серіалом. За п’ятдесят років було створено 10 циклів про трьох українських козаків.

Сообщение Відзняли першу серію нового мультсеріалу про пригоди козаків появились сначала на Український репортер.