Цей матеріал було розміщено на інтернет-ресурсі vecherkom.info.

“Час прискорює свій невблаганно стрімкий біг. Багато в чому змінюється і наше ставлення до процесів, що відбувалися й відбуваються в суспільстві і світі. Та іноді варто озирнутися, щоб звірити орієнтири, співставити колишнє з нинішнім, оцінити сказане тоді із сьогоденням. Наш співрозмовник – відомий політик, громадський діяч, колишній політвʼязень, дисидент, тричі народний депутат, Герой України Степан ХМАРА.

– Степане Ільковичу, зачитаю цитату одного вашого виступу. “Політика України повинна бути послідовно спрямована на розвал імперії – Російської федерації. Лише після її розвалу зникне смертельна небезпека для України…”.

– Так, це мої слова. Виголосив їх на Установчій конференції УКРП – Української консервативної республіканської партії.

-Не було б нічого дивного, якби вони пролунали зараз. Але їм уже понад 30 років! Про розвал російської імперії ви говорили ще у липні 1992-го. Тобто задовго до війни і повномасштабного вторгнення в Україну. Ви усвідомлювали, до чого може призвести зближення з сусідами, чи то була спонтанна, емоційно загострена спроба зазирнути у майбутнє?

– Це була свідома, послідовна, безкомпромісна лінія, яка, власне, і визначала відповідну політичну поведінку. Якщо пам”ятаєте, мене тоді називали “ядерним яструбом”.

– Ну, звичайно. На той час у суспільстві переважали “голуби миру”, а не “яструби”.

– Я категорично виступав за збереження Україною ядерного статусу. Не мав жодних ілюзій відносно того, що після розпаду Союзу РФ змінить свою імперську політику. Хіба що звузить “шегреневу шкіру”, але не відмовиться від агресивних намірів. І від застарілої “месіанської” ідеології, осучаснивши її більш зухвалими формами впливу на уми і свідомість людей. І за будь-яку ціну збереже спецслужби, силові, правоохоронні структури, щоб зазіхати на інші держави, підкоряти інші народи, захоплювати чужі території.

– На противагу вам були політики, які вважали, що пострадянські республіки, з Україною включно, твердо встали на шлях демократичних перетворень, тож повернення до минулого не буде.

– Це була велика помилка. Або дуже наївне сподівання, насамперед, щодо РФ. Адже сумнозвісний і всесильний КДБ нікуди не подівся. Так звана “контора” лише формально трансформувалася у ФСБ, якій було надано ще більші повноваження. Росія зберегла величезну дипломатичну службу, монополізувавши представництва за кордоном і звеличивши свою нібито провідну роль у міжнародних організаціях. Хоча це було несправедливо і вступало у протиріччя з нормами міжнародного права. Монополізувала РФ також військову потугу у вигляді нарощування ядерного потенціалу, що становив смертельну загрозу насамперед для України. Тож для мене було цілком очевидно – у сукупності ці чинники стануть неминучим інструментарієм для підпорядкування України.

– Цей невтішний прогноз, на жаль, справдився. Спочатку Україна була послаблена економічно. Потім роззброєна у військовому плані, зокрема, позбавлена не тільки ядерних арсеналів, але також сотень танків, літаків, боєприпасів. Потім втративши Крим. Згодом – події на Донбасі, ще пізніше – повномасштабне вторгнення, кривава, виснажлива війна… Якби Україна не втратила ядерний потенціал, нічого б цього не було?

– Разом з іншими депутатами ми відчайдушно намагалися не допустити роззброєння України. Насамперед, ядерного. Згідно з існуючими на той час технологічними, технічними можливостями, національним законодавством, юридичними засадами, нормами міжнародного права, статус ядерної держави цілком можна і треба було зберегти. Ми детально, протягом півтора року вивчали усі ці аспекти у складі групи по підготовці до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь “Старт-1”. І дійшли однозначного висновку, що знищення ядерних арсеналів призведе до фактичного роззброєння й ослаблення України. А в кінцевому підсумку зробить її беззахисною перед РФ.

ЩО ПІШЛО НЕ ТАК

– Як казав перший президент, маємо те, що маємо. Чому до вас не прислухалися?

– Причина, на мою думку, полягає в тому, що Україна пішла хибним політичним шляхом. Замість того, щоб власними силами розвивати парламентаризм, нам іззовні (як і іншим пострадянським республікам) було нав”язано президентську форму правління. Нав”язано, як неважко здогадатися, Москвою. Адже керувати і маніпулювати однією особою легше, простіше, ніж колективним органом, у даному випадку – Верховною Радою. Переконати більшість тодішніх народних депутатів, які не розуміли або не бажали розуміти очевидних речей, було неможливо. За невідкладне переобрання ВР виступала нечисленна група радикально налаштованих депутатів, до якої входив і я. Інші наполягали на виборах президента. Цього ні за яких обставин не можна було робити. Після ухвалення Декларації про державний суверенітет, базового, засадничого документу задля майбутнього відновлення державності в умовах незалежності, в Україні, повторюю, треба було розвивати парламентаризм. Але спокусилися іншою перспективою, своєчасно підкинутою Москвою. Пригадуєте, з якими гаслами уперше вийшли студенти на Майдан?

– “Геть Масола, Кравчука!”

– Ні-ні. Першою вимогою були перевибори Верховної Ради. Другою – недопущення підписання Союзного договору. Гасла про відставку Масола, Кравчука з”явилися пізніше. Мені теж довелося брати участь у підготовці тієї акції, співпрацюючи з тодішнім лідером Львівського студентського братства Маркіяном Іващишиним… Ну, а коли до влади прийшов Кравчук, а потім Кучма, те, про що ми попереджали, набуло цілком реальних наслідків. Що один, що другий президенти, як вогню, боялися жодного кроку зробити без Москви. Треба визнати відверто, обоє були не здатні і психологічно не готові проводити незалежну, самостійну політику, відстоювати інтереси держави. Це призвело до того, що, починаючи з 1993 року, тиск на Україну з боку РФ суттєво посилився.

– Чому саме тоді?

– У Кремлі відчули реальну небезпеку – якщо не вплинути на сусідню державу, яка прагне незалежності, не позбавити її ядерної зброї, не впровадити економічних важелів тиску, вона може вирватися з ярма і ніщо не втримає її у жорстких “братерських” обіймах. Саме тоді почалося згортання наших відносин із Сполученими Штатами. Це дало підстави вважати, що краще мати справу із РФ.

– США також тиснули!

– Причини тиску з їхнього боку були не такі. Розміщені на території України стратегічні ракети були націлені на Штати, й американці прагнули позбутися цієї загрози. У Москви ж була мета підпорядкувати Україну. Різниця принципова. Вирішальним мав стати 1993 рік. Тоді ще можна було змінити ситуацію на нашу користь. Та Америка далеко, а РФ поряд, тому обрали її. Подальші події, із застосуванням економічних важелів впливу, фактично зробили Україну повністю залежною від північних сусідів. Спрацював російський сценарій.

ПРИСТРАСТІ НАВКОЛО РОЗПОДІЛУ ФЛОТУ

– Зацитую ще одне ваше висловлювання, яке тоді стосувалося подальшої долі Чорноморського флоту: “Настав підходящий час остаточно витіснити Росію з Чорного моря. Тут наші інтереси співпадають з інтересами інших сусідів, насамперед, Туреччини”.

– Щодо витіснення Росії з Чорного моря ми говорили з політв”язнями задовго до розпаду СРСР, перебуваючи у політичних таборах на Уралі. Передбачали, що рано чи пізно Союз розвалиться, але Росія нікуди не дінеться. Що з нею стане? Як вона поводитиметься у Чорному морі? Завдання по витісненню РФ з його акваторії залежало від України, Грузії, а також Туреччини, оскільки вони теж мали й досі мають вихід до моря, берегову інфраструктуру тощо.

– Туреччина ніяк не зреагувала на ваше застереження.

– Які б лідери не приходили до влади у цій країні, стратегічно вона не була і, сподіваюсь, не буде проросійською. Тактично ж сьогодні Туреччина більше тяжіє до РФ, незважаючи на своє членство у НАТО. Думаю, це ненадовго. У травні відбудуться нові президентські вибори, і цілком можливо, настрої виборців зміняться. Ердоган правитиме не завжди. А тоді, 1992 року, реакції з боку турецької влади справді не було. Рівень загрози теж недооцінили.

– Маю унікальні документи з помітками “Не для друку”. Це – копії протоколів про врегулювання проблем Чорноморського флоту з підписами президентів Кравчука і Єльцина, а також про вивезення всіх ядерних боєзарядів Стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, до РФ, з рукописними правками тодішніх прем”єрів Кучми і Чорномирдіна.

– Не випереджатиму події, але до питань розподілу ЧФ варто повернутися, що обов”язково зроблю у майбутньому. Гадаю, це буде бомба.

– Отак! Заінтригували!

– Справа в тім, що попередньо кораблі і судна Чорноморського флоту, які на той час перебували у наших портах, мали бути передані й підпорядковувані винятково Україні. Проте за якихось загадкових обставин відповідне рішення РНБО від 5 квітня 1992 року було сфальсифіковано.

– Як це? Ким?

– Однозначної відповіді поки немає. Але замість затвердженого президентом України рішення Радбезу з”явилося інше. Хто пішов на цей злочин, достеменно ще не встановлено. Маю надію, таємницю вдасться розкрити. – Крім вас, про це комусь відомо? – Небагатьом.

– Наведете прізвища?

– Колишні народні депутати Тетяна Міхеєва, Сергій Семенець, міністр оборони Костянтин Морозов. Здається, все. – Дуже цікаво. Шкода, вже не дізнаємося думку з цього приводу Леоніда Макаровича.

– У мене було багато зустрічей з Кравчуком. Він ішов на контакт. І нібито навіть слухав. Але не прислухався. Або прислухався, та робив по-своєму, часто навпаки. Дізнавшись про фальсифікацію рішення РНБО, більше до президента вже не ходив. Ділитися з ним своїми міркуваннями вважав зайвим, безглуздим, а до деякої міри і небезпечним.

ЯКОЮ БУДЕ ПЕРЕМОГА

– Перекинемо місточок з минулого у сьогоднішній і завтрашній день. Якою бачите Україну після Перемоги? І коли вона, на ваш погляд, настане?

– Минулий після повномасштабного вторгнення рік був надзвичайно важким. Але він показав: незважачи на втрати, Україна впевнено протистоїть ворогові, дає йому гідну відсіч і встала на переможний шлях. Ми розуміємо: до остаточної Перемоги ще далеко. Власне, що вона означатиме насправді? Звільнення усіх тимчасово окупованих територій до меж кордонів 1991 року? Це, на мій погляд, тільки завершення першого етапу війни. Що тоді другий етап – капітуляція РФ? Чи буде вона взагалі? На яких умовах? Чи буде замирення, мирова угода? Ми не знаємо. Ніхто не знає. Нинішній рік мусить стати вирішальним. Багато залежатиме від постачання зброї нашими партнерами. Багато надій покладаємо на контрнаступ. Велика роль належить дипломатії. Якими будуть Чорне й Азовське моря? Чи вдасться витіснити звідти РФ? Розпад російської імперії неминучий, проте він не стане одномоментним, швидким процесом. На все це сьогодні треба зважувати, усе аналізувати і діяти.

– Цього разу висловлювання ваші надто обережні, значно обачливіші, ніж 30 років тому.

– Нам належить пройти дуже тяжкий, виснажливий шлях, вирішити безліч проблем, і не лише зовнішніх, а й усередині країни, щоб на кожному відтинку цієї складної дороги вчергове, як раніше траплялося у багатовіковій історії, не збитися на манівці. Разом з тим, Україна й українці нарешті починають брати у свої руки цей найвідповідальніший історичний поступ. І так само, як колись без України не з”явилася б російська імперія, тепер настає черга винести цій напіврозваленій, але ще живучій потворі остаточний вирок.

З ДОСЬЄ. Хмара Степан Ількович. Народився 12 жовтня 1937 року. Закінчив Львівський медінститут, за фахом стоматолог. Активний учасник забороненого в СРСР українського націоналістичного руху. Соратник Вячеслава Чорновола, Віталія Шевченка, братів Горинів, інших дисидентів. Переслідувався за політичні погляди й переконання радянською владою та органами КДБ. За інкримінованою у 1980 році кримінальною справою був засуджений Львівським обласним судом за так звану антирадянську агітацію і пропаганду до семи років ув”язнення та п’яти років заслання з конфіскацією майна. Термін відбував у місцях позбавлення волі суворого режиму на території РФ. Стояв біля витоків Української Гельсінської спілки, Українського комітету захисту політв’язнів, інших правозахисних організацій. Брав активну участь у Помаранчевій революції. Обирався народним депутатом трьох скликань (1990, 1994, 2002). Указом президента у 2006 році присвоєне звання “Герой України” із врученням ордена Держави.

Дружина – Роксоляна, фахова журналістка, громадська активістка. Родина мешкає у Києві.

Розмову вів Олександр ІЛЬЧЕНКО, журналіст

Джерело: vecherkom.info

Сообщение Інтервʼю з “Ядерним яструбом” – “Україна пішла хибним шляхом” появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє сайт Міноборони, 3 грудня міністр Резніков зустрівся з Олександром Кузьмуком, Володимиром Шкідченком, Анатолієм Гриценком, Михайлом Ковалем, Валерієм Гелетеєм, Степаном Полтораком, Андрієм Загороднюком та Андрієм Тараном, які обіймали посади очільників оборонного відомства у різні роки з моменту набуття Україною Незалежності.

В міністерстві зазначають, що, “на жаль, Костянтин Морозов, Віталій Радецький, Юрій Єхануров та Ігор Тенюх не змогли долучитися…”

З достовірних джерел “Українському репортерові” відомо, що першого міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова на цю зустріч не запрошували. Можливо, якийсь дивний і непередбачуваний збій стався на “лінії зв’язку”?

Принаймні від побратимів генерала Морозова, з якими він підтримує дружні стосунки, нам також відомо, що про цю зустріч Олексія Резнікова з колишніми міністрами Костянтин Петрович зовсім не знав. Зрештою, якби щось не гаразд було з телефонною лінією зв’язку ( у що дуже важко повірити, адже це стосується оборонного відомства), то є інші форми повідомлень.

Отож і запитується, як же ви, пане Резніков, запрошували на святкову розмову своїх попередників, що воєначальник, який разом з багатьма офіцерами, генералами стояв біля витоків створення Збройних Сил України, про цю подію дізнався лише постфактум?! Звичайно, Олексій Резніков особисто не телефонував і не направляв повідомлень. Для виконання таких завдань у нього є помічники, радники, відповідні служби. Є навіть заступник міністра оборони з комунікацій Ганна Маляр! То де ж ваші комунікації, пане Резніков?

Зрештою, невже капелюх спав би з голови Резнікова, якби він особисто зателефонував першому міністрові оборони Морозову? Певно, що ні… Але ж не зателефонував! Через велику зайнятість?

Водночас на сайті МО читаємо, що “Олексій Резніков телефоном привітав з нагоди ювілейної річниці ЗС України в.о. міністра оборони України (5 червня 2009-11 березня 2010) Валерія Іващенка”.  В даному випадку вільна хвилина для такого привітання знайшлася.

До речі, чому саме тільки Івашенка привітав Резніков? Чому саме його окремим рядком виділено з-поміж інших ексміністрів? Чому, скажімо, таких же вітальних слів по телефону не почув адмірал Ігор Тенюх, який з 27 лютого по 25 березня 2014-го виконував обов’язки міністра оборони України? Невідомо.

Як же загадково звучить фраза   -“не змогли долучитися…” Розумій як хочеш. Яке ж велике поле для різних здогадок, версій, роздумів!

Сообщение Історія зустрічі ексміністрів оборони України. Кого забули? появились сначала на Український репортер.

В ексклюзивному матеріалі для сайту “Український репортер” генерал Морозов зазначає:

“Тепер, і очевидно небезпідставно, прийнято вважати останні роки часом утворення нашої оборони з нуля. Згоден, армія почала своє відродження з початком російської агресії, але чому її було необхідно відроджувати? Адже її роль і місце в державі, засадничі принципи організації було визначено правильно.

До того ж була потужна людська і матеріальна основа для їх реалізації. Чому ж ця основа десятки наступних років не залишалась міцним фактором осучаснення армії? Чому за цей час колосальні людські і матеріальні ресурси не були ефективно використані, а державна оборонна політика не створила незворотні гарантії воєнної безпеки?

Як сталося що той, кого переконано вважали братом виявився агресором, а споконвічний розпропагований ворог допомагає нам у війні з ним? Думаю запитання не риторичні і відповіді на них в контексті того ж радянського мислення.

Вважаю, що ми з самого початку несерйозно поставились до питання нашого воєнного союзника. І це є центральним стрижнем моєї незмінної багаторічної позиції і головною тезою мого огляду в цій статті.

Перш за все через радянську ментальність політичне керівництво, не припускаючи якихось ускладнень у стосунках з Росією, поступалось інтересами державної безпеки. І хоча всі розуміли що принципи незалежності виключали елементи військово-політичного союзу з нею, до можливого союзу з Заходом Україна надто довго ставилась вкрай обережно.

З перших років незалежності перспективою для наших Збройних сил законодавчо передбачалося їхнє співробітництво з НАТО. Вже восени 1991-го почалися перші візити представників України до НАТО.

У 1992 році Президент Кравчук здійснив перший візит до штаб-квартири в Брюсселі, проклавши курс на співробітництво. Цей курс всіма українськими урядами, принаймні офіційно, підтримувався як прагматичний. Президент Кучма регулярно відвідував Брюссель, навіть Янукович, працюючи на посадах глави Донецької обласної державної адміністрації і прем’єр-міністра, демонстрував власну підтримку партнерства з Альянсом.

Ми мали солідну підтримку всіх урядів США, яку було розпочато адміністрацією президента Буша-старшого, за ініціативної підтримки тодішнього глави Пентагону Чейні. Відчували підтримку багатьох країн Європи.

За короткий час було зроблено низку ефективних кроків: від 92-го року Україна розпочала миротворчу діяльність, від 94-го однією з перших бере участь у “Програмі партнерство заради миру”, від 97-го маємо особливе партнерство з Альянсом, утворено багато спільних робочих органів у багатьох сферах співробітництва.

Ми, єдині з партнерів, хто бере участь у всіх миротворчих операціях НАТО, співпрацюємо у сферах з надзвичайних ситуацій, науковій, отримували цільову допомогу з утилізації ракетного палива і шахтних пускових установок, одними з перших відкрили в Києві офіс зв’язку, Центр інформації і документації, розгорнули широку інформаційну програму з відвідуванням штаб-квартири в Брюсселі і військового штабу в Монсі, заснували інститут Комісії Україна-НАТО, утворили Місію України при НАТО – постійне дипломатичне представництво, неодноразово приймали в Києві засідання Північно Атлантичної ради і військових делегацій Альянсу…

Але біда в тому, що нас лише тішили оті: “одна з перших”, “єдина з партнерів”, “особливе партнерство”…

Протягом минулих десятиліть уряд України так і не визначився щодо кінцевої мети співробітництва з Альянсом. Весь час і всі уряди, аж до Революції Гідності 2014-го року, озиралися на Москву, як не забігти поперед неї. Радянська ментальність продовжувала домінувати в суспільстві, в парламенті, урядових колах, органах управління військами. Через це понад двадцять років не вживалося рішучих заходів щодо реформування організаційних основ сектору безпеки, досягнення реальної взаємосумісності з арміями країн НАТО.

Президент Ющенко за свій час у владі не зміг реалізувати свого ж обнадійливого гасла щодо приєднання до Альянсу “в осяжній перспективі.” Патріотів України у відомствах влада не чула. Натомість весь час і політики, і військове керівництво повторювали мантру, що “нас в НАТО не чекають” і твердили вигадку про якусь “оборонну достатність”.

Помилковою концепцією, нашою викривленою оборонною політикою було таке: з Альянсом ми партнери, навіть особливі, з Росією ми – довічні брати, отже загрозі нема звідки взятися, а відтак – армія не дуже потрібна, тим більше що маємо оту уявну “оборонну достатність”. Як наслідок замість реформ проводились тривалі скорочення, що для армії були її руйнуванням з нищенням бойових органів і розкраданням оборонних ресурсів.

Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту. 1993 року політичне керівництво України послужливо погодило з РФ базування ЧФ в Криму до 2017 року. І хоча згідно з Конституцією 1996 року цей факт став антиконституційним, 2010-го злочинну угоду продовжили і флот до самого початку агресії 2014-го залишався внутрішньою воєнною загрозою і базою антиукраїнського сепаратизму”.

Повний текст статті генерал-полковника Морозова читайте ТУТ.

Читайте також:

• Генерал Костянтин Морозов: “Якщо армія була небоєздатною і розграбованою, то хто відповів за це”?

Фото: “Український репортер”

Сообщение Через радянську ментальність політичне керівництво України поступалось інтересами державної безпеки – перший міністр оборони Морозов появились сначала на Український репортер.

Форум пройшов в період підготовки та відзначення 30-ї річниці від дня заснування Спілки, яка веде свій відлік від Першого з’їзду офіцерів – громадян України, що відбувся 27-28 липня 1991 року, повідомляє сайт officers.org.ua.

“В роботі з’їзду взяли участь 117 делегатів, а також представники міністерств оборони України, у справах ветеранів України, Народного руху України та Конгресу українських націоналістів, інших громадських організацій.

З’їзд заслухав звіти Виконавчого комітету, скарбника, контрольно-ревізійної комісії, Суду честі Спілки офіцерів України. У виступах делегатів і гостей з’їзду йшлося про діяльність Спілки у минулому та у звітному періоді (2018-2021 роки) з питань національної безпеки, розвитку Збройних Сил України та інших формувань сектору безпеки та оборони, соціального і правового захисту військовослужбовців, ветеранів війни та військової служби, членів їхніх сімей, національно-патріотичного і духовного виховання воїнів. Розглядалися й питання подальшого удосконалення внутрішньо організаційної роботи, актуалізації напрямів діяльності, пошуку відповідних часу форм і методів роботи.

Головою Спілки офіцерів України обрано полковника Олександра Саська, першим заступником голови-керівником Секретаріату підполковника Сергія Мартіяна, керівниками контрольно-ревізійної комісії – полковника Ельхана Нурієва, Суду Честі – полковника Сергія Граба, а скарбником – полковника Євгена Білика”.

Як відомо “Українському репортеру”, на цьому форумі також виступив почесний голова Спілки офіцерів, генерал-лейтенант СБУ, Герой України Григорій Омельченко.

Він звернувся до делегатів з пропозицією – направити звернення до Глави держави з проханням присвоїти звання Герой України першому міністру оборони незалежної України, генерал-полковнику Костянтину Морозову. Присутні на з’їзді схвально зустріли цю пропозицію.

Фото Володимира Кривобока, а також із сайту officers.org.ua .

Сообщение Спілка офіцерів України провела з’їзд і визначила головні завдання появились сначала на Український репортер.

Генерал Морозов пише, що “військове угруповання на терені УРСР станом на 91-й рік було могутньою базою для утворення структур нашої армії. За оперативними оцінками то був другий, після розташованого в Європі, ударно-наступальний ешелон радянської воєнної машини.

Близько мільйонна чисельність особового складу, чотири оперативно-стратегичні об’єднання, ракетна армія (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже шістьма сотнями ядерних боєголовок на бойовому чергуванні), чотири повітряні армії фронтової авіації, дві дивізії і окремі полки важких бомбардувальників армії Далекої авіації стратегічного призначення, величезне за чисельністю і складом озброєння сухопутне угруповання військових округів і Чорноморського флоту, безліч частин розвідки, баз і складів матеріально-технічного забезпечення, пунктів управління і частин зв’язку, сховищ мобілізаційних ресурсів, потужності ВПК і реморгани базувалися у всіх обласях України. Такої потужної бази не мала жодна з республік колишнього Союзу.

Але то було угруповання радянських військ. Там продовжувала функціонувати консервативна вертикаль системи управління ними. Діяли центральні органи державної влади в Москві – уряд, міноборони, КДБ, МВС, партійні й парламентські контрольні органи.

Хоча 3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони і підпорядкувала собі всі військові формування, особовий склад, зброя, військова техніка й ресурси, органи управління ними і система зв’язку де-факто залишались в руках старої системи”.

Молода українська держава опинилася перед величезною загрозою. Ось як про цю небезпеку розмірковує Костянтин Морозов:

“Зайве наголошувати, що та система була природно антиукраїнською і мала всі можливості підняти те угруповання проти нашої незалежності. Слід зазначити, що Москву на це активно підштовхували з нашої середини різні “Союз советскіх офіцеров”, альтернативна “Спілка офіцерів України”, інші військові й громадські організації що в аварійному порядку почали утворюватись в Україні.

Думаю, якби не шалені особисті меркантильні проблеми, що водночас постали перед московськими чиновниками, організація ними збройного спротиву в Києві, Львові, Одесі, в Криму, в багатьох інших пунктах дислокації військ була б неминучою.

На щастя нам тоді вдалося без загострень скоротити і значною мірою зукраїнізувати цю військову імперію. Протягом жовтня-листопада 1991 року ініціативна група офіцерів кадру і запасу розробила варіанти Концепції Збройних Сил. Група патріотів керувалася ідеологічним принципом Народного Руху України щодо Армії незалежної держави, збудованої на традиціях визвольних змагань різних періодів нашої історії.

Ознайомившись із розробками, одразу вирізнив два принципові підходи. Один – розпуск всього складу угруповання радянської армії з подальшим набором до війська українських патріотів і другий – взяти за основу те угруповання і шляхом його реформування поступово створити основи видів Збройних сил України. Глибоко розуміючи мотивацію прихильників обох варіантів – радикального й еволюційного – і поважаючи їхній патріотизм, все ж схилявся до другого варіанту.

Розпустити військові частини і звільнити військовослужбовців зі зброєю означало б перетворити їх на відвертих ворогів з масштабними диверсійними діями і з непередбачуваними наслідками. Це не створило б умови заміни радянського особового складу на українських патріотів при тих же комплектах озброєння і військової техніки, як передбачалось. Натомість це стало б ворожим актом проти нашої державності.

Хоча солдат ми і так швидко і достроково звільнили і відправили до їхніх республік, наявну чисельність офіцерів із сім’ями було б неможливо організовано перевести за межі України. Москва всіляко зволікала б з наданням їм посад і оформленням пенсій, тим самим штучно підбурюючи масштабні протести в Україні. Отже еволюційний підхід був більш прийнятним і був підставою надіям що ми з цим впораємось.

Такий підхід було схвалено Верховною Радою і закладено в основу нашої подальшої роботи. Беззастережна підтримка і участь у реалізації Концепції активу депутатського корпусу, урядовців, Спілки офіцерів України, надала процесу загальноукраїнського масштабу.

У той же час ми вели ініціативні переговори з кадровими органами обох інстанцій: Міноборони СРСР і новоутворюваних структур під егідою російського парламенту. Таким чином більше десяти тисяч офіцерських сімей у відносно короткі терміни було переведено для подальшої служби переважно в Росії. Для решти було запроваджено процес присяги на вірність народу, як первинний критерій лояльності до незалежної держави Україна.

Одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, що підтвердив державну незалежність України, Верховною радою було прийнято Закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. У військах розпочався процес приведення до присяги на вірність народові України і до травня ми вже в основному мали нашу Армію”.

Повний текст інтерв’ю з Костянтином Морозовим читайте ТУТ.

Сообщение На початку 1990-х була небезпека, що п’ята колона зі зброєю підніметься проти України – генерал Костянтин Морозов появились сначала на Український репортер.

На думку генерала Морозова, вже з початку незалежності “перш за все через радянську ментальність політичне керівництво, не припускаючи якихось ускладнень у стосунках з Росією, поступалось інтересами державної безпеки. І хоча всі розуміли що принципи незалежності виключали елементи військово-політичного союзу з нею, до можливого союзу з Заходом Україна надто довго ставилась вкрай обережно”.

Цитуємо ексміністра оборони Костянтина Морозова: “З перших років незалежності перспективою для наших Збройних сил законодавчо передбачалося їхнє співробітництво з НАТО. Вже восени 1991-го почалися перші візити представників України до НАТО.

У 1992 році Президент Кравчук здійснив перший візит до штаб-квартири в Брюсселі, проклавши курс на співробітництво. Цей курс всіма українськими урядами, принаймні офіційно, підтримувався як прагматичний.

Президент Кучма регулярно відвідував Брюссель, навіть Янукович, працюючи на посадах глави Донецької обласної державної адміністрації і прем’єр-міністра, демонстрував власну підтримку партнерства з Альянсом.

Ми мали солідну підтримку всіх урядів США, яку було розпочато адміністрацією президента Буша-старшого, за ініціативної підтримки тодішнього глави Пентагону Чейні. Відчували підтримку багатьох країн Європи.

За короткий час було зроблено низку ефективних кроків: від 92-го року Україна розпочала миротворчу діяльність, від 94-го однією з перших бере участь у “Програмі партнерство заради миру”, від 97-го маємо особливе партнерство з Альянсом, утворено багато спільних робочих органів у багатьох сферах співробітництва.

Ми, єдині з партнерів, хто бере участь у всіх миротворчих операціях НАТО, співпрацюємо у сферах з надзвичайних ситуацій, науковій, отримували цільову допомогу з утилізації ракетного палива і шахтних пускових установок, одними з перших відкрили в Києві офіс зв’язку, Центр інформації і документації, розгорнули широку інформаційну програму з відвідуванням штаб-квартири в Брюсселі і військового штабу в Монсі, заснували інститут Комісії Україна-НАТО, утворили Місію України при НАТО – постійне дипломатичне представництво, неодноразово приймали в Києві засідання Північно Атлантичної ради і військових делегацій Альянсу…

Протягом минулих десятиліть уряд України так і не визначився щодо кінцевої мети співробітництва з Альянсом. Весь час і всі уряди, аж до Революції Гідності 2014-го року, озиралися на Москву, як не забігти поперед неї.

Радянська ментальність продовжувала домінувати в суспільстві, в парламенті, урядових колах, органах управління військами. Через це понад двадцять років не вживалося рішучих заходів щодо реформування організаційних основ сектору безпеки, досягнення реальної взаємосумісності з арміями країн НАТО.

Президент Ющенко за свій час у владі не зміг реалізувати свого ж обнадійливого гасла щодо приєднання до Альянсу “в осяжній перспективі.” Патріотів України у відомствах влада не чула. Натомість весь час і політики, і військове керівництво повторювали мантру, що “нас в НАТО не чекають” і твердили вигадку про якусь “оборонну достатність”….”

Повний текст статті читайте ТУТ.

До теми:

• Генерал Костянтин Морозов: “Якщо армія була небоєздатною і розграбованою, то хто відповів за це”?

Сообщение Через радянську ментальність політичне керівництво України поступалось інтересами державної безпеки – Костянтин Морозов появились сначала на Український репортер.

Як колишній військовий міністр я пишаюся нашими героями і вклоняюся перед пам’яттю загиблих. Героям Слава!

Хотів би з 30-ти річної відстані тезово висловити приватні оцінки сучасного періоду розвитку оборони України: її стратегії, стану і гарантій безпеки в контексті задуму і реалізації проекту “Воєнна організація України”. Також зазначу особисті бачення причин прорахунків оборонної політики, що призвели до численних людських жертв і втрати територій в ході російської агресії що почалася 2014 року.

Як відомо, формування нашої армії було розпочато 1991 року шляхом еволюційних перетворень радянського військового угруповання на території України. Тридцятирічний досвід показав, що разом з цим і радянська ментальність у ставленні політичного керівництва незалежної України до армії, в його підходах до визначення основ оборонної політики, усвідомлення гарантій безпеки, зокрема в оцінках загроз і вибору союзника, тривалий час супроводжувала цей процес. В самому середовищі військового керівництва також зберігалися подвійні настрої: лояльність до України і намагання зберегти звиклі й зручні умови існування. Але двигуном прогресу створення Збройних сил були офіцери середньої ланки.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років мені довелося служити на вищих посадах у Повітряних арміях Військово повітряних сил СРСР і бути свідком як в середовищі саме цієї категорії офіцерів стрімко зростали відчуття несправедливості щодо існуючої системи. Особливо дратували масштаби зловживань начальників і так звана кадрова політика з її дискримінацією неруських національностей. Карколомним моментом у формуванні позиції протесту в армії стали серпневі події 1991 року під час спроби державного перевороту в Москві. Переважна більшість офіцерів українського угруповання Радянських військ висловила свій протест старій системі присягнувши на вірність незалежній Україні. Саме у ті дні 91-го з історичного самовизначення українських офіцерів армія України почала своє відродження.

Військове угруповання на терені УРСР станом на 91-й рік було могутньою базою для утворення структур нашої армії. За оперативними оцінками то був другий, після розташованого в Європі, ударно-наступальний ешелон радянської воєнної машини. Близько мільйонна чисельність особового складу, чотири оперативно-стратегичні об’єднання, ракетна армія (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже шістьма сотнями ядерних боєголовок на бойовому чергуванні), чотири повітряні армії фронтової авіації, дві дивізії і окремі полки важких бомбардувальників армії Далекої авіації стратегічного призначення, величезне за чисельністю і складом озброєння сухопутне угруповання військових округів і Чорноморського флоту, безліч частин розвідки, баз і складів матеріально-технічного забезпечення, пунктів управління і частин зв’язку, сховищ мобілізаційних ресурсів, потужності ВПК і реморгани базувалися у всіх обласях України. Такої потужної бази не мала жодна з республік колишнього Союзу.

Але то було угруповання радянських військ. Там продовжувала функціонувати консервативна вертикаль системи управління ними. Діяли центральні органи державної влади в Москві – уряд, міноборони, КДБ, МВС, партійні й парламентські контрольні органи.

Хоча 3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони і підпорядкувала собі всі військові формування, особовий склад, зброя, військова техніка й ресурси, органи управління ними і система зв’язку де-факто залишались в руках старої системи.

Зайве наголошувати, що та система була природно антиукраїнською і мала всі можливості підняти те угруповання проти нашої незалежності. Слід зазначити, що Москву на це активно підштовхували з нашої середини різні “Союз советскіх офіцеров”, альтернативна “Спілка офіцерів України”, інші військові й громадські організації що в аварійному порядку почали утворюватись в Україні. Думаю, якби не шалені особисті меркантильні проблеми, що водночас постали перед московськими чиновниками, організація ними збройного спротиву в Києві, Львові, Одесі, в Криму, в багатьох інших пунктах дислокації військ була б неминучою.

На щастя нам тоді вдалося без загострень скоротити і значною мірою зукраїнізувати цю військову імперію. Протягом жовтня-листопада 1991 року ініціативна група офіцерів кадру і запасу розробила варіанти Концепції Збройних Сил. Група патріотів керувалася ідеологічним принципом Народного Руху України щодо Армії незалежної держави, збудованої на традиціях визвольних змагань різних періодів нашої історії. Ознайомившись із розробками, одразу вирізнив два принципові підходи. Один – розпуск всього складу угруповання радянської армії з подальшим набором до війська українських патріотів і другий – взяти за основу те угруповання і шляхом його реформування поступово створити основи видів Збройних сил України. Глибоко розуміючи мотивацію прихильників обох варіантів – радикального й еволюційного – і поважаючи їхній патріотизм, все ж схилявся до другого варіанту.

Розпустити військові частини і звільнити військовослужбовців зі зброєю означало б перетворити їх на відвертих ворогів з масштабними диверсійними діями і з непередбачуваними наслідками. Це не створило б умови заміни радянського особового складу на українських патріотів при тих же комплектах озброєння і військової техніки, як передбачалось. Натомість це стало б ворожим актом проти нашої державності. Хоча солдат ми і так швидко і достроково звільнили і відправили до їхніх республік, наявну чисельність офіцерів із сім’ями було б неможливо організовано перевести за межі України. Москва всіляко зволікала б з наданням їм посад і оформленням пенсій, тим самим штучно підбурюючи масштабні протести в Україні. Отже еволюційний підхід був більш прийнятним і був підставою надіям що ми з цим впораємось.

Такий підхід було схвалено Верховною Радою і закладено в основу нашої подальшої роботи. Беззастережна підтримка і участь у реалізації Концепції активу депутатського корпусу, урядовців, Спілки офіцерів України, надала процесу загальноукраїнського масштабу. У той же час ми вели ініціативні переговори з кадровими органами обох інстанцій: Міноборони СРСР і новоутворюваних структур під егідою російського парламенту. Таким чином більше десяти тисяч офіцерських сімей у відносно короткі терміни було переведено для подальшої служби переважно в Росії. Для решти було запроваджено процес присяги на вірність народу, як первинний критерій лояльності до незалежної держави Україна.

Одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, що підтвердив державну незалежність України,  Верховною радою було прийнято Закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. У військах розпочався процес приведення до присяги на вірність народові України і до травня ми вже в основному мали нашу Армію.

Честь і слава офіцерам, які на початку 90-х заклали основу воєнної організації нової України. Це та основа, на якій сьогодні формується героїзм захисників України від сепаратизму і російської агресії. Хоча це й стало новітнім періодом визвольної боротьби, надійність Української армії як гаранта безпеки не могла визначатися лише присягою. Вона була необхідним критерієм для цього, але зовсім не достатнім.

На жаль, багато з років що минули, не можна назвати героїчними в контексті 100-річної історії українського війська. Не з вини армії радше це був час коливань і невизначеності, прорахунків і втрачених можливостей.

Тепер, і очевидно небезпідставно, прийнято вважати останні роки часом утворення нашої оборони з нуля. Згоден, армія почала своє відродження з початком російської агресії, але чому її було необхідно відроджувати? Адже її роль і місце в державі, засадничі принципи організації було визначено правильно. До того ж була потужна людська і матеріальна основа для їх реалізації. Чому ж ця основа десятки наступних років не залишалась міцним фактором осучаснення армії? Чому за цей час колосальні людські і матеріальні ресурси не були ефективно використані, а державна оборонна політика не створила незворотні гарантії воєнної безпеки? Як сталося що той, кого переконано вважали братом виявився агресором, а споконвічний розпропагований ворог допомагає нам у війні з ним? Думаю запитання не риторичні і відповіді на них в контексті того ж радянського мислення.

Вважаю, що ми з самого початку несерйозно поставились до питання нашого воєнного союзника. І це є центральним стрижнем моєї незмінної багаторічної позиції і головною тезою мого огляду в цій статті.

Перш за все через радянську ментальність політичне керівництво, не припускаючи якихось ускладнень у стосунках з Росією, поступалось інтересами державної безпеки. І хоча всі розуміли що принципи незалежності виключали елементи військово-політичного союзу з нею, до можливого союзу з Заходом Україна надто довго ставилась вкрай обережно.

З перших років незалежності перспективою для наших Збройних сил законодавчо передбачалося їхнє співробітництво з НАТО. Вже восени 1991-го почалися перші візити представників України до НАТО. У 1992 році Президент Кравчук здійснив перший візит до штаб-квартири в Брюсселі, проклавши курс на співробітництво. Цей курс всіма українськими урядами, принаймні офіційно, підтримувався як прагматичний. Президент Кучма регулярно відвідував Брюссель, навіть Янукович, працюючи на посадах глави Донецької обласної державної адміністрації і прем’єр-міністра, демонстрував власну підтримку партнерства з Альянсом.

Ми мали солідну підтримку всіх урядів США, яку було розпочато адміністрацією президента Буша-старшого, за ініціативної підтримки тодішнього глави Пентагону Чейні. Відчували підтримку багатьох країн Європи.

За короткий час було зроблено низку ефективних кроків: від 92-го року Україна розпочала миротворчу діяльність, від 94-го однією з перших бере участь у “Програмі партнерство заради миру”, від 97-го маємо особливе партнерство з Альянсом, утворено багато спільних робочих органів у багатьох сферах співробітництва. Ми, єдині з партнерів, хто бере участь у всіх миротворчих операціях НАТО, співпрацюємо у сферах з надзвичайних ситуацій, науковій, отримували цільову допомогу з утилізації ракетного палива і шахтних пускових установок, одними з перших відкрили в Києві офіс зв’язку, Центр інформації і документації, розгорнули широку інформаційну програму з відвідуванням штаб-квартири в Брюсселі і військового штабу в Монсі, заснували інститут Комісії Україна-НАТО, утворили Місію України при НАТО – постійне дипломатичне представництво, неодноразово приймали в Києві засідання Північно Атлантичної ради і військових делегацій Альянсу…

Але біда в тому, що нас лише тішили оті: “одна з перших”, “єдина з партнерів”, “особливе партнерство”…

Протягом минулих десятиліть уряд України так і не визначився щодо кінцевої мети співробітництва з Альянсом. Весь час і всі уряди, аж до Революції Гідності 2014-го року, озиралися на Москву, як не забігти поперед неї. Радянська ментальність продовжувала домінувати в суспільстві, в парламенті, урядових колах, органах управління військами. Через це понад двадцять років не вживалося рішучих заходів щодо реформування організаційних основ сектору безпеки, досягнення реальної взаємосумісності з арміями країн НАТО.

Президент Ющенко за свій час у владі не зміг реалізувати свого ж обнадійливого гасла щодо приєднання до Альянсу “в осяжній перспективі.” Патріотів України у відомствах влада не чула. Натомість весь час і політики, і військове керівництво повторювали мантру, що “нас в НАТО не чекають” і твердили вигадку про якусь “оборонну достатність”.

Помилковою концепцією, нашою викривленою оборонною політикою було таке: з Альянсом ми партнери, навіть особливі, з Росією ми – довічні брати, отже загрозі нема звідки взятися, а відтак – армія не дуже потрібна, тим більше що маємо оту уявну “оборонну достатність”. Як наслідок замість реформ проводились тривалі скорочення, що для армії були її руйнуванням з нищенням бойових органів і розкраданням оборонних ресурсів.

Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту. 1993 року політичне керівництво України послужливо погодило з РФ базування ЧФ в Криму до 2017 року. І хоча згідно з Конституцією 1996 року цей факт став антиконституційним, 2010-го злочинну угоду продовжили і флот до самого початку агресії 2014-го залишався внутрішньою воєнною загрозою і базою антиукраїнського сепаратизму.

Особливих масштабів таке “управління обороною” досягло у 2010-ті роки. Стиль роботи керівного контингенту, що мав прихований неукраїнський менталітет, отримав суттєву підтримку. На керівні посади в армію і безпекові відомства було призначено не лише непрофісіоналів, не лише непатріотів, а того гірше – громадян країни-потенційного агресора. Ось чому з початком війни довелося масово міняти людей в армійських органах управління, а армію відроджувати.

Тому ці роки стали роками стагнації в розвитку Збройних Сил, та й не лише ЗС – всієї воєнної організації України. Це призвело до безпорадності в управлінні в перший період агресії, до численних людських жертв, втрати інфраструктури і територій. Саме тут, на мій погляд, криються передумови поразок в неоголошеній війні, масштабного зрадництва серед військових та іншого особового складу сектору безпеки, зокрема в Криму і на Донбасі. Імідж Армії, та й цілої країни у той час врятували числені волонтери і добровольці, мужність військових, перших захисників, що створили фронт оборони.

З того часу не з’явилося багато охочих проаналізувати причини колапсу так званої кадрової політики у військах, що знівелювало єфективність чисельності персоналу і їхнього озброєння. Спробую сформулювати власні оцінки цього становища.

Перше і головне: починаючи з кінця 90-х – нехтування засадничими принципами призначення персоналу, зокрема, наявністю українського коріння у військового керівництва і принципом екстериторіальності комплектування військових частин особовим складом. Звідси ставлення до армії як до джерела владно-партійного фінансування, власного збагачення і головне – неготовність боронити свою землю від будь-кого.

Друге: нерозуміння вищим політичним керівництвом історичного контексту відносин між Україною і Росією і можливих перспектив їхнього негативного розвитку.

Неусвідомлення необхідності військово-політичного союзу й ефективності колективного способу використання оборонного потенціалу. Звідси злочинна недалекоглядність уряду з відмовою 2006-го року у просуванні до Плану дій щодо набуття членства в НАТО з перспективою приєднання до Альянсу. Як наслідок цього – серйозні прорахунки у визначенні системи і організації охорони і оборони державного кордону, завдань і дислокації війскових підрозділів для прикриття кордонів, порядку і способу дій в особливий період, що є похідними від названих вище причин.

Більшість з 30-ти річного періоду наш політикум не усвідомлював, в чому гарантії безпеки незалежної України. На жаль, всі утиски і перешкоди, що супроводжували нас на шляху до європейської цивілізації, так і не були належним чином оцінені. Зовнішньополітичні коливання, не дивлячись на них, продовжувались. Навіть сьогодні немає впевненості, що конституційні інтеграційні положення одного дня не буде переглянуто.

Далі я б назвав важливою причиною нещирість тих, хто ці десятки років перебував у різних урядах і на керівних посадах у структурах сектору безпеки, хто за визначенням мав би розуміти в чому гарантії безпеки країни і звідки формується загроза їй, хто мав бачити при цьому бездумні планування, руйнівні скорочення і нахабне розкрадання армії, хто мовчки спостерігав за вищими призначеннями, і хто був зобов’язаний все це розвідувати, знати і бити на сполох, але продовжував отримувати заохочення за мовчазне невтручання.

Не можу утриматись від включення до переліку причин і надто стримано-обережну політику Заходу щодо долучення України до системи Євроатлантичної колективної безпеки. Я був послом до НАТО і за моїми приватними оцінками Україна ще 2006-го була більше готовою до членства в Альянсі ніж, прошу не ображатися, деякі з його союзників сьогодні. А ми постійно чуємо, у тому числі і від наших урядовців, повторювану мантру “ми не готові”. Так, Україна не була чітко визначеною, але й в Альянсі були категоричні противники цього. Ніде правди діти: обидві сторони явно перебували під впливом російської позиції.
Зрештою, не знімаю і особисто з себе провину за недостатню інтеграційну наполегливість в роботі на посадах міністра оборони і посла до НАТО.

Історія не має умовного часу, проте можу припускати, якби у вересні 2006-го наш уряд не відмовився від прийняття Плану дій (МАР) з перспективою у 2008-2009 роках приєднання до Альянсу, якби не його запобіглива промосковська політика і штучний інформаційний вакуум щодо НАТО, якби народ своєчасно зрозумів де гаранти його безпеки, то всі Герої Майдану, цивільні і військові, які загинули на сході України, обороняючи її від агресора, були б сьогодні живими.

Наші плани на майбутнє від початку 90-х залишаються актуальними. Програмовими заходами з урахуванням 30-річних помилок у зміцненні Армії й обороноздатності мають бути передовсім наполегливі кроки з набуття членства в НАТО. У цьому була гарантія нашої безпеки, якою ми, на жаль, не скористалися. І сьогодні це є ключем до припинення агресії, відновлення миру в Україні і зняття загрози для Європи. В ході оборонної війни цей процес вже переведено у практичну площину, триває послідовне й наполегливе виправлення попередніх прорахунків. Але без військово-політичного союзу ситуація залишатиметься незмінною.

Україна потребує НАТО так само, як НАТО потребує України.

Я неодноразово чув у Брюсселі, що Україна є визначальним фактором стабільності і безпеки Європи. Сьогодні ця теза сповнена сенсом як ніколи. Україна в НАТО це не лише споживач безпеки, але також і її надійний контрибутор. Загартований в боях персонал і потужний оборонний потенціал – суттєва складова європейської безпеки, яка ще недооцінена європейським суспільством.

Членство в НАТО унеможливить для України, як союзника, кулуарне прийняття невигідних рішень з оборонної політики, не дозволить меркантильне поводження з армією і протекціонізм в роботі з персоналом, бо це зачіпало б інтереси колективної безпеки. Зрештою це буде шляхом до реального подолання корупції в країні.

Сподіваюся, що Комісія Україна-НАТО в рамках наступних засідань відпрацює чіткий алгоритм приєднання наших Збройних Сил до військових сил Альянсу. Але вже давно настав час припинити вигадувати на догоду Москві нові й нові програми нашої підготовки. Краще було б неупереджено проаналізувати стан готовності за обсягами Плану дій, за якими Україна фактично вже багато років працює, і надати нам конкретну перспективу на членство як незворотного процесу Євроатлантичної інтеграції. Вдосконалення боєздатності українського персоналу і озброєння разом з союзниками по Альянсу стане основним змістом нового 30-річчя розвитку наших Збройних Сил і нового століття героїчної військової історії України.

Костянтин МОРОЗОВ

Фото на головній сторінці: Костянтин Морозов в кабіні “Mirage 2000”, авіабаза у Франціі, 1992 рік.

Від “Українського репортера” на підставі даних Вікіпедії подаємо біографічні віхи генерал-полковника Костянтина Петровича Морозова.

Костянтин Петрович народився 3 червня 1944 року в селищі Лозова Павлівка (нині м. Брянка), Луганської області. Батько — Петро Степанович – учасник Другої світової війни, у повоєнний період працював електриком на шахтах Донбасу, загинув на виробництві. Мати — Катерина Іванівна – була шкільною вчителькою.

1967 року Костянтин Морозов закінчив Харківське вище військове авіаційне училище льотчиків ВПС ім. С. Грицевця. Згодом закінчив Військово-повітряну академію й Академію Генштабу. В 1991 році Костянтин Морозов командував повітряною армією зі штабом у Києві. Після проголошення Незалежності 3 вересня 1991-го Верховна Рада України призначила його міністром оборони. Він був першим, хто офіційно склав присягу на вірність українському народові. Через особисту особливу позицію в питанні Чорноморського флоту 30 вересня 1993 року добровільно подав Президентові Кравчуку рапорт про відставку – Морозов наполягав: Росія повинна вивести свої кораблі з території України.

Після відставки з посади МО і звільнення із ЗС України — на громадській роботі: член Координаційної Ради Конгресу української інтелігенції, керівник виборчої громадської організації «Демократичне об’єднання Україна», координатор демократичних партій України, член Україно-Американського дорадчого Комітету з вироблення політики. У 1994–1995 роках вивчав англійську мову, політологію, основи державного управління, політику міжнародної безпеки як старший науковий працівник Гарвардського університету (Kennedy School of Government), (Бостон, США). Закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії в галузі політології (PhD).

Від 1996 року — на дипломатичній службі. До 2000 року — радник-посланник, головний координатор співробітництва України з РПАС, ЄС, ЗЄС у військовій сфері Посольства України в Брюсселі, заступник глави Місії України при НАТО (від 1998 р.). Від травня 2000-го до листопада 2007 року — Посол України в Ісламській Республіці Іран, Посол з особливих доручень МЗС України (основний напрямок роботи — відносини Україна — НАТО), глава Місії України при НАТО (Брюссель, Бельгія). У жовтні 2007 року через зміну позиції уряду України в питанні інтеграції в НАТО добровільно пішов у відставку.

Зазначимо також, що Костянтин Морозов блискуче опанував українську мову. Написав і видав книгу “Моя українізація”.

Сообщение Костянтин Морозов: “Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту” появились сначала на Український репортер.

Шість років тому, 26 лютого 2014 року, у Сімферополі відбувся багатотисячний мітинг кримських татар і проукраїнських активістів на підтримку територіальної цілісності України. Біля будівлі кримського парламенту з ініціативи Меджлісу зібралося близько 12 тисяч кримських татар. Вони тримали у руках свої національні стяги та прапори України.

А перед цим, 20 лютого російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані «зелені чоловічки» – путінські озброєні військовики без розпізнавальних знаків.

27 лютого спецпідрозділи ГРУ Росії зайняли приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів Криму. Тоді ж парламент Криму на вимогу загарбників оголосив про проведення на півострові референдуму про приєднання до Росії.

Чи здатне було українське військо боронити Крим? На це запитання перший міністр оборони незалежної України, генерал полковник Костянтин Морозов (цю посаду обіймав з вересня 1991  року по жовтень 1993-го) в інтерв’ю відповів так:

«Україна мала чим зустріти агресора. Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі… Як і їхні транспортні літаки, що незаконно перетинали державний кордон. Звичайно, перед цим наша протиповітряна оборона мала б попередити нападників про порушення кордону, а потім їх збивати. Але цього не було зроблено…»

А ось думка екскомандувача Національною Гвардією України, генерал-лейтенанта Олександра Чаповського:

«У 2014 році в Криму стояла вишколена дивізія Національної Гвардії – 9 тисяч бійців, танковий батальйон, артилерійський, реактивний дивізіони… І ніякі “зелені чоловічки” мені не стали б на заваді. Стріляв би, навіть без команд із Києва, бо я – солдат…

Сообщение День опору Криму окупації РФ. “Російські літаки мали б горіти і в повітрі, і на землі” – Костянтин Морозов появились сначала на Український репортер.

“Будь-яка ескалація зменшує нашу здатність дати відсіч агресії. І це не є новим висновком, – вважає Костянтин Петрович.  – Всі роки Незалежності було достеменно відомо про неможливість зрівняння оборонного потенціалу України з воєнним потенціалом потенційного агресора.

Події 2013-2018 років вперто доводять безальтернативність концепції формування нашої оборонної політики на основі колективного використання оборонного потенціалу, інтеграції військових сил на спільних завданнях воєнно-політичного союзу НАТО.

Героїзм особового складу Збройних Сил України й ефективність зброї не компенсують багаторічного нехтування основами безпеки держави.

І не військові винні в тому, що тепер їм доводиться зазнавати поразок”.

Від редакції. 

Два роки тому, головний редактор “Українського репортера” Леонід Фросевич під час бесіди з Костянтином Петровичем Морозовим поцікавився у нього:

– Чи треба було воювати українській армії в Криму?

– Україна мала чим зустріти агресора, – відповів генерал Морозов. – Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі… Як і їхні транспортні літаки, що незаконно перетинали державний кордон. Звичайно, перед цим наша протиповітряна оборона мала б попередити нападників про порушення кордону, а потім їх збивати. Але цього не було зроблено.

– Чуємо аргумент: армію було розграбовано. Не було боєготових частин.

– Перша думка: якщо в армії і на флоті все було розграбовано і небоєздатне, то хто сьогодні відповів за це перед законом? Чому не прогнозували розвиток ситуації у разі можливого загострення обстановки? Чому не доповідали на РНБОУ, на засіданні Уряду? Очевидно, були якісь інтереси.

Друга думка: доводиться чути від деяких офіцерів, які стали депутатами: мовляв, ситуація складалася так, що ми не могли застосовувати зброю проти представників братнього народу.

Бо «в голові не могло вкладатися, що це – ворог». Я був дуже здивований, коли почув це. Армія покликана захищати державу від будь-кого. Або діяти треба негайно, або потім втрачаєш ініціативу.

Сьогодні кажуть: тоді було дуже багато зради. А чому? Тому що відійшли від двох головних принципів формування особового складу, які ми «прописали» відразу після 1991 року: екстериторіальний принцип комплектування частин кадрами, наявність у керівного складу війська українського коріння.

Якщо в офіцера є родичі в Петербурзі, на Уралі, Москві, то хіба він може бути на сто відсотків відданий Україні?”

Інтерв’ю з Костянтином Морозовим:

• Генерал Костянтин Морозов: “Якщо армія була небоєздатною і розграбованою, то хто відповів за це”?

Сообщение Перший міністр оборони України Морозов: “Будь-яка ескалація зменшує нашу здатність дати відсіч агресії” появились сначала на Український репортер.

Україні потрібні морозови. Чим більше їх буде, тим краще для держави та суспільства. Бо такі люди показують, що можна жити і працювати на одній “хвилі” з народом, бути взірцем в усьому.

Перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командувача Київського військового округу в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох безквартирних офіцерів. А наступного року генерал Морозов категорично відкинув пропозицію зайняти службову дачу в престижній Кончі-Заспі.

В обідню пору помічник приносив Морозову до міністерського кабінету, що в будівлі на Повітрофлотському проспекті, бутерброд і клав на стіл чек за цей продукт — такою була жорстка і неодмінна вимога міністра. Наказ.

Морозов — військовий льотчик, колишній командувач повітряної армії. І от сьогодні думаю: якби Морозов очолював сьогодні Міністерство оборони України, то як відреагував би він на дії іншого льотчика — командувача ВПС, генерал-полковника Сергія Дроздова?

Резонансний політ Дроздова над Черніговом досі обговорюють українці. Дроздов прибув до цього міста для участі в урочистостях з нагоди 85-ї річниці Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України. А потім, коли стихли оплески на адресу іменинника, за генералом прилетів гвинтокрил Мі-8. Приземлився на центральній площі Чернігова.

Незвично бачити таку “велику птаху” там, де щодня їздять на автівках, велосипедах, де — звичне міське життя-буття. Екіпаж досить майстерно посадив гвинтокрил неподалік житлових будинків (льотчиків би до нагород за такий пілотаж представити). За кільканадцять метрів від “аеродрому” на відео бачимо якісь автомобілі, в тому числі й престижних марок. Ось промчав якийсь велосипедист. А ось від легківок до “великої птахи” направилася група людей, мабуть військовики. Хтось піднімається на борт Мі-8. Цій персоні віддають честь. Аякже! Це ж відлітає не хто-небудь, а САМ… За мить “птаха” злітає… З генералом Дроздовим на борту.

Після того, як в соцмережах показали цей скандальний сюжет, відреагував прес-центр ВПС. Нам пояснили, що в Чернігові “пілоти успішно відпрацювали елементи посадки і зльоту військового гелікоптера в міській зоні. Відпрацювання цього моменту проходили з чітким дотриманням заходів безпеки, які були забезпечені спільно з керівництвом ОДА, міста і правоохоронними органами. Крім того, під час цього польоту в рамках поїздки до Чернігова особисто командувачем ВПС Сергієм Дроздовим було перевірено якість роботи наземних чергових пунктів спостереження радіолокаційних підрозділів”. Мовляв, посадка гелікоптера в міській зоні “була одним із завдань пілота, яке було успішно виконано”.

І ще одне пояснення: “За своїм рангом у командувача вертоліт МІ-8 – це службовий транспорт”.

За всю історію Незалежності в українській армії подібного спецпольоту ще не було. Можливо, питання навіть не тільки в тому, скільки тонн авіаційного керосину спалив генеральський Мі-8. А якби, не доведи Господи, щось відмовило у цій крилатій машині? Неподалік — житлові квартали! Невже скнилівська трагедія нічому не вчить? Гвинтокрил міг зачепити електродроти, та що завгодно у міській інфраструктурі.

Чи відомо було заздалегідь мешканцям довколишніх будинків, що за сто чи двісті метрів від їхніх осель робитиме зліт-посадку великий армійський гелікоптер, з повними баками пального? Можливо, варто було б на якийсь час відселити цих людей (а серед них, мабуть, були і діти), у зв’язку з тим, що генерал Дроздов вирішив влаштувати перевірку, задіявши ось такий “службовий транспорт”.

Не певен, що чернігівський мер публічно звертався з цього приводу до громадян. А варто було б… Не думаю, що фахівці з надзвичайних ситуацій максимально широко проінформували населення, що робити в разі надзвичайної події з генеральським бортом. Не знаю, чи були підготовлені медичні бригади для роботи у цій зоні ризику? Чи чергували поблизу пожежні підрозділи?

У мовчання граємо?

І про керосин. Невже наша армія є такою багатою, що може дозволити спецтранспорт для генералів? Забули, коли народ надсилав в інтересах війська телефонні смс, переказуючи по 5 гривень на оборону? Якщо в керманичів Міноборони це не вивітрилося з пам’яті, то нехай оприлюднять повну калькуляцію чернігівського польоту, тобто оплату військової праці екіпажу (троє авіаторів), роботу фахівців радіолокаційних станцій, які “вели” генеральський борт, зв’язківців… А потім, який диспетчер узяв на себе сміливість посадити в місті Мі-8? Йому наказали?

Більш ніж переконаний: такої калькуляції ми не побачимо. Начальник Генерального штабу Віктор Муженко поки що не відреагував на цей політ свого підлеглого. Ніби так і треба. Ніби й нічого не сталося. Усе гаразд? Нехай громадськість обурюється? Ось у цьому й біда українського війська, зрештою і держави. Є ми, а є — вони. Вони ніколи не будуть жити так, як простий народ.

Але ж подібне вже було, було. І спецгодівниці, і спецавтомобілі, і спецательє, і спецбуфети… Половина країни була нашпигована отими “спец” від панівного класу. Мов у тій пісні: “Половина саду квітне, половина — в’яне…”

І нині маємо таку ж халепу. Тільки ось гелікоптер сьогодні — службовий транспорт.

Що робити? Генерал Дроздов мав би подати у відставку. Начальник Генерального штабу Віктор Муженко повинен розповісти суспільству про висновки службової перевірки. Нехай Муженко на повен голос скаже: генерал Дроздов вчинив так, як велять службові інструкції, настанови та накази. Він діяв винятково у рамках правил, буковка до буковки, параграф до параграфа, і неодмінно ця аргументація щоб була проілюстрована документами.

Але генерал армії Муженко, чомусь мені думається, не виступить зі зверненням до народу. Бо не прийнято.

Отож і кажу: нам потрібні морозови!

На цю тему “Український репортер” розповідав тут

Сообщение Генерал над містом появились сначала на Український репортер.