Родина Шевчуків із Рівненщини виховала семеро синів. П’ятеро з них воювали на Сході України
Семеро синів-соколів народили і виростили Ірина та Микола Шевчуки з Підгайців Млинівського району, що на Рівненщині. П’ятеро з них пройшли війну на Сході України: четверо – у 2014–2015 роках, а один контракт підписав у 2018-му. І всі повернулися живими до батьківського дому.
Літопис їхнього сімейного щастя розпочався у далеких 90-х, – розповідає видання visnyk.lutsk.ua Пані Ірині тоді було 18 років. Бог благословив подружжя дітками. Четверо синів посипалися один за одним: Юра, Роман, Андрій, Іван – всі погодки.
Вони всі у Шевчуків росли вихованими, роботящими і дуже дружними. Один за одного змалку стояли горою. І за батьками.
Напередодні 2014 року четверо синів були у війську. Першим вилетів з батьківського гніздечка найстарший, Юрій. Спочатку вчився в Острозі у військовому ліцеї, потім – у Житомирському військовому інституті. Зараз він капітан української армії, льотчик, військовий перекладач, служить у Бродах Львівської області.
Восени 2013-го року пішов на службу Іван. Він підписав контракт з 30-ю Житомирською механізованою бригадою.
– Ми всі їздили до нього на присягу, – згадує Ірина Андріївна. – А через трохи Андрій попросив, щоб йому сумку зібрала. Сказав, що їде на Полісся дошки заготовляти. Я й повірила – він же на столяра якраз вивчився. Думаю, хай їде. Потім дзвонив, усе казав, що скоро додому повернеться. А в мене серце чомусь не на місці. Дзвоню увечері, а трубку Ваня піднімає. «А ти яким боком Андріїв телефон взяв?» – питаю. А він: «Не переживай, він зі мною служить, підписав контракт з частиною, і ми вже третій день разом». Отакий мені «сюрприз» зробив.
Покинув інститут і підписав контракт з 24-ю бригадою у Яворові Роман.
Так долі чотирьох синів Шевчуків були пов’язані з армією. Жодного зі своїх синів мама Іра не відмовляла від служби, не докоряла.
– Якщо дитина відслужила у війську, то велика честь для батьків. Значить, вони правильно виховали сина. Він не ховається, захищає своїх тата, маму, жінку, дітей, хоче, щоб вони жили у спокої. Я не поважаю тих хлопців, які відлинюють від армії. То не чоловіки, – навіть сьогодні, переживши пекельне літо 2014-го року, коли четверо її хлопців опинилися на війні, впевнено каже Ірина Андріївна.
Брати Шевчуки служили у бригадах, які одними з перших кинули в АТО. Пані Ірина й досі впевнена, що того літа тільки її материнська любов і молитва вберегла синів. Точно знає, що всі побували у самісінькому пеклі.
– Чекала дзвінка, як раніше стуку у вікно. Як його немає – не знала, що й робити, куди йти. До всього була така байдужість! А вже як подзвонять – це неймовірна радість. Завжди казала: коли можете, давайте про себе знати, хоч вранці, хоч вночі – одне словечко, що живі. А були ж і навіть тижні, коли телефон мовчав.
Це ж навіть не уявити, що пережили батьки!
Сказали по телевізору, що збили наш літак, а Ірина Андріївна і Микола Іванович неслухняними тремтячими пальцями вже набирають номер Юри – чи не він у ньому був.
Десь рядком промайнуло у стрічці теленовин, що воїнів 30-ї бригади обстріляли під Савур-Могилою – серце вже обливається слізьми за Андрієм та Іваном: як вони, чи не поранені, чи мають що пити, їсти?
24-та бригада Романа у серпні воювала за Луганський аеропорт. Роман Шевчук вийшов з тих боїв пораненим. При цьому він витяг на собі свого командира. Про подвиг сина батьки дізналися пізніше, коли їм у селі принесли обірваний клаптик газети. А свій орден «За мужність» він отримав з рук президента у січні 2015-го.
Цю нагороду хлопець отримав за бої, які відбувалися наприкінці серпня 2014-го року біля Луганського аеропорту. У кільце російських військ біля Лутугиного потрапили понад три сотні солдатів з 24-ї, 30-ї та 80-ї бригад. По них постійно «працювали» ворожі «Гради», а коли ті замовкали, вогонь вівся з літаків «Мі-24».
Аби вибрати для своїх безпечний маршрут, Роман Шевчук разом зі своїм командиром лейтенантом Володимиром Герою піднялися на 12 поверх одного з корпусів металургійного заводу і звідти по рації повідомляли безпечний маршрут. Своїх товаришів вони так «вели» аж два кілометри.
Хлопці просили: «Досить. Відходьте самі!» Але як вони могли? Ще не вивели з оточення десантників 80-ї бригади. А там так багато друзів! Володимир Гера залишився. Роман же не міг покинути командира.
Вороги їх «засікли» і почали прицільно обстрілювати. Володі осколок пройшов під бронежилетом, зачепив легеню і застряг у хребті. «Іди сам, інакше не виживеш!» – просив напівпаралізований лейтенант. А Роман, хоч був менший за нього і худіший, сам з пораненою рукою і ногою, стягував товариша спочатку вниз, а потім щосили тягнув. І навіть коли їх ударною хвилею порозкидало на сто метрів, Роман серед диму та вогню знайшов Володю і знову потягнув на собі, повз з ним півтора кілометра, поки не вийшов до своїх! Так завдяки Роману його командир залишився живим. Обидва бійці потім довго лікувалися.
Нелегкою була реабілітація, але звикатися з цивільним життям допомогла кохана Олена. Сьогодні у подружжя уже двоє діток – донька і син. У Романа торік вийшла навіть невеличка книжечка віршів. Більшість з них присвячені коханій. Але є там і рядки про війну. Вони сповнені болю і нерозуміння того, що коли на Сході солдати помирають в окопах, інша частина країни живе так, немов нічого не сталося.
Ви знаєте, брати мої, а в нас війна.
Я розумію, у вас свято і гуляння,
Яке буває лише раз в житті.
Та у солдата кожен день немов останній.
Поки Шевчуки одного сина відігрівали душевним теплом і турботою, двоє інших, Андрій та Іван, взимку 2015 року опинилися в самісінькому пеклі – Дебальцевому. Про те, що пережили, хлопці навіть сьогодні майже не розповідають. Звісно, було страшно, коли Артемівськ обстрілювали касетними бомбами, коли виходили з Дебальцівського котла на машинах, які їхали постріляні на трьох колесах.
Яке батьківське серце таке витримає? У Миколи Івановича стався інсульт. Але й цю біду, підтримуючи один одного, Шевчуки пережили. І от коли, здавалося, всі сини вже відслужили, почали одружуватися, внуків народжувати (їх уже п’ятеро), п’ятий син Григорій підписав контракт. Це сталося у 2018 році.
Григорій служить у 130-му розвідбаті, який дислокується у Дубні. Буквально місяць як з передової прийшов на ротацію. Каже, що там ніякого перемир’я немає. Правда, стріляють не так, як у 2014-му. Нинішня війна – це війна снайперів. А відведення військ, про яке домовляється вище керівництво країни, буде тільки на руку ворогові.
Ірина Андріївна та Микола Іванович морально вже готові, що і молодші Саша та Валик також підуть служити. Мама з татом моляться лише про те, щоб їхні діти були здорові і на Сході закінчилася війна.
