Про українську Атлантиду, яка затонула на наших очах (+фото)
У столиці українського гончарства – старовинному містечку Опішня, що на Полтавщині, з початку 90-их років відбуваються фестивалі цього чудового народного промислу. Цього року його відвідувачі не могли не звернути уваги на виставку кераміки Цвітненського гончарного осередку.
Предмети зібрані з фондів музеїв України та приватних колекцій. Виставку представили музейники з Кропивницького – Валентина Ноженко (обласний художній музей, Світлана Колесник (обласний краєзнавчий музей) та Василь Білошапка (Олександрівський районний краєзнавчий музей). Вражає різноманітність форм – від звичайних глиняних чашок до величезних, майже метрового діаметра макітр.
Кольори не яскраві, але дуже природні, вони не кричать, але створюють затишок, випромінюють те внутрішнє тепло, яке дозволяє почувати себе тут мов у рідному батьківському чи дідівському домі. Цей затишок важко відтворити у сучасній євровідремонтованій квартирі, бо це – тепло рук наших предків, їхнього природного українського світовідчуття, це – той невидимий стержень, який дозволяє підніматися нашій духовності на висоту, якій дивується комфортний і благодушний світ.
Гончарі – люди вільні?
Цвітне – село Олександрівського району, що на Кіровоградщині, де гончарством займалися здавна. Кандидат історичних наук Олександр Босий стверджує: наприкінці ХІХ століття в Україні нараховувалось майже 800 гончарних промислів, серед них Цвітне стало одним з найбільших осередків виробництва полив’яного посуду в Наддніпрянщині”.
Це село – нерядове у нашому краї. У альбомі-каталозі (автор-упорядник – Лариса Кулинич) виставки «Цвітне. Гончарство», яка кілька років тому з успіхом експонувалася у обласній бібліотеці імені Д. Чижевського, сказано: «…Предки нинішніх жителів Цвітного оселилися на цих територіях на початку ХУІ століття і були українськими селянами, що утікали від насильств польської шляхти, потім стали козаками і брали участь у військових походах Богдана Хмельницького. Певний час територія належала Польщі. …У середині ХУІІІ століття Цвітне було одним з центрів формування і дій гайдамацьких загонів на Правобережжі. Після того, як українські землі ввійшли до складу Російської імперії, жителі Цвітного як реєстрові козаки залишилися вільними від кріпацтва.»
Василь Білошапка, науковий співробітник Олександрівського районного краєзнавчого музею додає:
– У Цвітному народився один з ватажків гайдамацького руху Семен Неживий. На початку ХХ століття село стало одним з центрів Холодноярської республіки. Отаман Пилип Хмара у Цвітному навіть випускав свої гроші. Священик Федір Іванча освячував повстанську зброю.
Перед Першою світовою війною у Цвітному мешкали майже п’ять тисяч жителів, діяли дві з половиною сотні гончарних дворів, два гончарні заводи, майже вісімдесят відсотків чоловічого населення займалися гончарством. Найстаріший потомствений гончар Іван Кролик (1924 р.н.) розповідав, що на вечорниці у сусідні села хлопці ходили у навмисно заляпаних глиною штанах. Коли їх питали, чому вони так прийшли, відповідали: «Ми ж – гончарі!» Це було символом і майстровитості, і працелюбності, і достатку. Гончарний промисел допоміг цвітнянцям більш-менш пережити голод і 20-их, і 30-их років. Але розкуркулення стало для них нищівним ударом, адже ці люди у матеріальному плані міцно стояли на ногах, а значить були потенційними ворогами радянської влади.
«Після розкуркулення, – пише Олександр Босий, – у селі залишилось лише два потомствені гончарі. Один горбатий, другий німий (імена не збереглись). Німий до 90-их років працював у сільському цеху, виконуючи щоденну норму – 100-110 глечиків.»
Цвітне – не Опішня, а Опішня – не Цвітне
Чому ж так буйно розвинувся тут гончарний промисел? Кажуть, у цих місцях є дуже якісна глина, з якої можна виготовляти вироби великого діаметра і надзвичайно легкі. Гончарі свого часу працювали і у сусідніх селах – Вищих Верещаках та Китайгороді.
Глина, правда, залягає на глибині від чотирьох до 20 метрів і добувати її було справою нелегкою і небезпечно. Копали шурфи, в яких робили горизонтальні вирубки, де запросто людину могло привалити. І такі випадки траплялися, але це не спиняло гончарів, з рук яких виходили дивні, як на нас, сьогоднішніх, вироби: горщики, слоїки, тикви (пузаті глечики з тонким горлечком), куманці, барила, глечики, бинчики (з ручкою), миски, сільнички, підхлібники, полумиски, макітри, ринви, баняки, сипанки, кухлі, сільнички, вази, свічники, скульптури, іграшки, черепиця. Усе це дуже тепле, легке, функціональне. Настільки легке, що під час сушіння виробів, жінки переносили по п’ять глечиків в одній руці – по одному на кожен палець.
30-их роках у Цвітному організували артіль «Боротьба» і послали майстрів навчатися в Опішню. Як стверджує Олександр Босий, тоді впроваджували тільки опішнянський розпис і якщо майстри не дотримувались його, їх навіть звільняли з роботи. Ясна річ, це наклало відбиток на традиційний цвітненський розпис, та однак він не втратив свою самобутність. Гончарі план виконували за зразками, а собі виготовляли вироби зі своїм традиційним декором.
Своєрідність цвітненської кераміки яскраво проявляється в скульптурній анімалістиці. Найвідоміші роботи Агея Койди та Василя Кучеренка – леви, баранці, півні, індики, свиня з десятком поросят.. Особливо примітні баранці-водолії. Олександр Босий зауважує, що саме з ними пов’язана давня традиція-обряд пити Бога, коли пригощання вином, якому надавалась особлива магічна сила (імітація крові Бога), відбувалось з подібних баранців. Якщо говорити про давні традиції, пов’язані з керамікою, то на Олександрівщині була й така: на весіллі молода могла дивитись на гостей тільки через круглий отвір куманця-півника, який стояв перед нею.
Занепад. Але не забуття
Під час нацистської окупації у Цвітному не припинялося гончарне виробництво. За радянського часу діяли і кустарні гончарі, і сільський цех, який підпорядковувався Світловодському заводу художнього скла. У цеху виготовляли тиражні стандартні вироби, але хоч таким чином промисел жив. Наприкінці 80-их приміщення було приватизоване, обладнання продане, копальні закриті. Були спроби переобладнати цех на виробництво унітазів, умивальників, порцеляни, закупили німецьке обладнання. Але за борги цех від’єднали від електромережі і посуд останнього випалу так і залишився напризволяще. Зараз лише де-не-де біля покинутих хат ще видніються розвалені горна…
За весь цей час у Цвітному, ясна річ, працювали десятки самобутніх майстрів і цілих династій. Більшість з них вже пішли у кращі світи, деякі виїхали з села. У згаданому альбомі-каталозі виставки зафіксовано 79 прізвищ гончарів і малювальниць, які у різний час працювали у Цвітному.
– Зараз, – розповідає Лариса Кулинич, – коли ми по крихтах збираємо інформацію про місцеве гончарство і окремі, уже пошкоджені часом, вироби, важко уявити, що не так давно у Цвітному виробляли стільки посуду, що цілими вагонами відправляли із сусідньої станції Цибулеве на продаж в Одесу та інші міста. І так само вагонами отримували (і використовували!) складники для поливи.
Сьогодні керамічні вироби Цвітного залишились у приватних колекціях (в основі згаданої виставки – речі з приватної колекції Володимира Нагорного, Олександра Малюка, Володимира Филимонова, Лариси Кулинич) та в музеях – у російському етнографічному музеї у Санкт-Петербурзі, у кількох провідних національних музеях і не так широко, як варто було б – у музейних колекціях Кіровоградщини.
Практично на наших очах зникло велике, неповторне, самобутнє явище, те, що робило нас особливими, одна з Атлантид українського світу…
Світлана ОРЕЛ (Кропивницький)
