Він одним із перших знімав чорнобильське пекло
«Український репортер» розшукав першого телерепортера – Валерія Макаренка, який побував у Чорнобилі після аварії 26 квітня 1986 року разом із знімальною групою Українського телебачення. Завдячуючи його високому професіоналізму, винахідливості й мужності, а також самовідданості його колег, було пробито глуху стіну інформаційної блокади, і люди нарешті дізналися правду про те, що відбувається в Чорнобилі.
Сьогодні він очолює виконком Міжнародної громадської організації «Союз Чорнобиль» й опікується багатомільйонною армією ліквідаторів аварії на ЧАЕС і постраждалих від неї.
– Валерію Івановичу, звідки і як ви отримали інформацію про Чорнобильську катастрофу, адже це була таємниця за сімома замками?
– Я щойно повернувся із відрядження і був удома 27 квітня вранці. На той час уже плітки гуляли Києвом повним ходом про те, що на ЧАЕС щось сталося. Я нагримав на свою дружину, мовляв, такого взагалі не може бути.
Я ж багато разів їздив на цю електростанцію до аварії і був певен, що нічого лихого не може з нею статися. А працював я тоді у Головній редакції інформаційного телебачення. Програма наша називалась «Актуальна камера», якщо хтось пам’ятає.
– І що «Актуальна камера» розповіла телеглядачам про події у Чорнобилі?
– Спочатку ми спробували самостійно добути інформацію про ситуацію в Чорнобилі із власних джерел. Головне відчуття того часу: непевність і абсолютне нерозуміння, що і як робити, що ж буде далі.
Протягом двох-трьох днів паніка вже перевищувала Лаврську дзвіницю. Але на наших Печерських пагорбах керівники не дуже поспішали роздавати інформацію. Перше повідомлення, яке ми зробили на телебаченні про Чорнобиль, уклалося у п’ять рядків, які закінчувалися словами: «Вживаються відповідні заходи». А поряд із цим ми бачили цілі колони, які «перли» з Києва у напрямку Чорнобиля.
– Але ж про це не можна було розповідати з телеекранів?
– Так, звичайно. Цензуру було введено з перших же днів. Керівники країни вважали, що ми можемо розповідати тільки про те, як люди готуються відзначати 1 Травня, ходять на маївки і відпочивають на київських пляжах.
На той час я уже чотирнадцять років працював на телебаченні. І так само, як і мої колеги, рвався в бій, розуміючи відповідальність і своє професійне призначення – бути репортером. Хоча вдома була непроста ситуація – у мене щойно народилася дитина, і дружина весь час запитувала: «Коли ти мене відправиш з Києва?». Крім цього, кожного дня був шквал дзвінків від рідних і знайомих, які тривожним голосом запитували: «Ну що, як ви там?».
– Ви рвалися в бій. Але чи можливо було репортеру телебачення взагалі потрапити до Чорнобиля, це ж був ризик витоку правди?
– Я чотири рази намагався акредитуватися в Чорнобиль різними офіційними шляхами, але мене не пускали. Я пам’ятаю, як у перших числах травня знімали в Іванківському будинку культури евакуйованих людей з Чорнобильської зони, які вперше отримували грошову допомогу. Мені закарбувалася у пам’яті одна жінка, вдягнена у чоловічий плащ і чоловічі сандалі.
Вона вибачалася за те, що так повільно розписується у відомостях, бо руки зайняті – потрібно притримувати плащ, бо під ним була лише сорочка. А коли вона побачила, що її знімають, звернулась до нас: «О, ви з телебачення? Як там у Чорнобилі? Як там наші чоловіки на тій станції?».
Але нам нічого було відповісти. «І ви мовчите», – з докором констатувала вона. Її слова так різонули. Я служив на Новій Землі, де проходили ядерні випробування, тому мав досвід, як поводитися у забрудненій зоні. Я відразу записався у добровольці. Але річ у тому, що не можна було подолати тих кордонів, виставлених там із числа міліції і військових. Якось вночі у мене з’явилася думка: «Якщо по землі не можна потрапити у Чорнобиль, то що мені заважає туди полетіти?».
– І ви змогли втілити цю фантастичну ідею?
– Чому фантастичну? Я служив у авіації і мав зв’язки з льотчиками. Таким чином я опинився 14 травня у Борисполі на льотному майданчику. Коли пролітали над зоною відселення – це було жахливе враження. У розпал польових робіт навколо не було жодної живої душі. Ми сіли в Чорнобилі, на околиці міста. Там був такий імпровізований аеродром.
Відразу ж почали знімати з оператором Валентином Юрченком. Але я зрозумів: якщо я не запишу інтерв’ю з головою урядової комісії СРСР з ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС, яка працювала у той час в Чорнобилі, то наш матеріал може не вийти в ефір. А голова цієї комісії мав надзвичайні повноваження, йому рота заткнути ніхто не міг. Тому я набрався нахабства і «пошурував» до нього за коментарями.
– Це зробити було, мабуть, не так просто?
– Розумієте, в Чорнобилі тоді була зовсім інша атмосфера, ніж у Києві, всі займалися своєю справою. Тому, коли я з’явився перед ясними очима голови комісії, він не здивувався, а зрозумів, що ми приїхали теж працювати. Тоді він вперше розповів все, як є: що сталося, на якому етапі ми зараз і що будемо робити.
Я подякував і попросив вертоліт, щоб злітати на реактор, бо його до того часу ніхто не бачив. Ми познімали реактор, Прип’ять – Помпеї XX століття, і ввечері я прилетів у Київ. А вранці наступного дня всі знали, що у мене знято п’ять касет, і матеріал почали готувати до ефіру.
Причому він пішов у повному обсязі. Після цього тримати інформаційну блокаду вже не було сенсу. Після нас в Чорнобиль уже приїхали і газетярі, і телевізійники, і працівники радіо. І слава Богу! Адже почалося різнобічне висвітлення того, що сталося.
– І потім ви висвітлювали всі подальші події, які відбувалися у Чорнобилі?
– Так, аж до 30 листопада 1986 року. Я постійно перебував на території Чорнобильської АЕС на промисловому майданчику – там, де вирішувалася доля боротьби з наслідками Чорнобильської аварії. Як кажуть, у кожного покоління була своя війна. А це була війна наша.
– А після цієї війни як склалася доля колег, які з вами працювали?
– Мій оператор Валентин Юрченко помер восени того ж 1986 року. А взагалі я вже поховав чотирьох операторів, які зі мною працювали. Ми знімали разом аж до завершення будівництва саркофага. До речі, назва «саркофаг» – це журналістський винахід. І з тих пір почався дуже жорсткий контроль за рівнем радіації. А до того часу треба було виконувати завдання, які вперше стояли перед людством. І люди, які там працювали, чудово знали, на який ризик вони йдуть.
Марина ХОВРАХ
