Іван КОВАЛЬЧУК: «У музеї війни ніколи не було брехні, бо ми спиралися лише на документи й артефакти»
Музеї, присвячені війнам, потрібні для того, щоб пропагувати й стверджувати мир. Та поки його немає, треба чи не щохвилини говорити про трагедію війни, людський подвиг, героїв, котрі гинуть заради майбутнього миру.
Саме тому від початку російсько-української війни з’явилася в Національному музеї історії України у Другій світовій війні постійно діюча експозиція, котра нині називається «Український схід».
Це вже другий виставковий проект. А перший називався «Україна: реалії сучасної війни» і був відкритий три роки тому. В ньому документально й предметно розповідалося про трагедії Дебальцевого, Іловайська, Донецького аеропорту. Було показано 10 виставок.
Сьогодні в музеї зібрано понад півтори тисячі артефактів – свідчень сучасної війни ХХІ століття, і на четвертий рік АТО запрацював проект «Український схід».
І в його рамках виставка «Об’єктивна історія», в якій працівники музею провели паралель між війною на сході та боротьбою УПА під час Другої світової війни. Приміром, поряд розмістили фотографії криївки й сучасного бліндажу, де наші хлопці тримають оборону.
Я була в музеї у День святої Покрови і День захисника України. Тоді організатори проекту «Народний герой України» вирішили запросити родичів загиблих у війні на сході, журналістів, військових, волонтерів, аби пригадати полеглих героїв, вшанувати живих, подарувати згорьованим вдовам, матерям, батькам, дітям маленьку часточку любові й поваги до їхніх рідних. Ми побачили приголомшливий відеопроект «Мартиролог загиблих»…
От саме із нього ми й почали бесіду з генеральним директором Національного музею історії України в Другій світовій війні Іваном Петровичем Ковальчуком.
– Мартиролог, котрий ми показували в Московській брамі, – це одна з наших перемог. Нам вдалося повернути в музей Московську браму. І ми цим дуже пишаємося! За історичну будівлю XVII століття, через яку з Московії можна було в’їхати до Києва, ми боролися від 1998 року.
Спочатку Московська брама належала музею «Київська фортеця», потім місто передало її на баланс Мінкульту. Що вже там хотіли зробити – не знаю, але якось наші співробітники побачили на ній напис «Брама», виявляється, там планувався ресторан… Крім того, керівництво Києво-Печерської лаври також хотіло мати цю браму аж від дня відкриття музею в 1981 році. Адже Московська брама перебувала на території музею.
Слава Богу, керівництву Лаври не судилося підписати технічний звіт, аби відібрати в нас цю пам’ятку історії, нам вдалося це зупинити ще на стадії розробки кадастрового плану. Через скільки випробувань пройшов музей – не перелічити, але лише з 2015 року стало трохи тепліше у вирішенні цього питання.
І от нарешті міністр культури Євген Нищук підписав наказ, за яким Московська брама остаточно належить музею. Тепер ми вирішили зробити там Мартиролог загиблих на сході України.
Дуже велику роботу було проведено – звіряли списки загиблих із відповідними службами Збройних сил, Служби безпеки, Національної поліції… Закупили 6 висококласних проекторів вартістю 60 тисяч гривень кожний.
Тут нам допомагали й меценати, й посольство Китайської Народної Республіки, особисто пан посол Ду Вей, який передав 270 тисяч на закупівлю технічного обладнання. І коли ми зробили презентацію Мартиролога на Покрову, в День захисника України, коли ми побачили сльози родичів, почули від них слова подяки, то ще раз пересвідчилися, що недарма стільки років відстоювали Московську браму…
Іван Петрович знає музей, та й загалом увесь меморіальний комплекс, як свої п’ять пальців, бо працює тут із лютого 1984 року, тобто 33 роки. І коли ми почали запис бесіди, він сказав: «Я дуже люблю цей колектив». І любов ця, треба думати, взаємна, бо торік, згідно із новим Законом «Про культуру», генерального директора обирали на конкурсній основі. Претендентів на посаду було 7, а от переміг Іван Ковальчук, який на посаді генерального директора Національного музею історії України в Другій світовій війні працює з 2010 року.
– За фахом я не історик, але весь час учусь у своїх колег, – говорить Іван Петрович Ковальчук. – У нас працюють два доктори наук, 11 кандидатів наук. І я розумію, що мудрість приходить із життєвим досвідом. Молодь вчиться у мудрості, а мудрість – у молодості. А разом – це сила. І ця сила відчувається в роботі нашого колективу, яким я дуже пишаюся.
– Музей, а точніше меморіальний комплекс, розташувався на дуже великій території. Це – ласий шматок землі в центрі Києва, і є немало бажаючих від нього трохи відкраяти. З якого року і з яким успіхом ви ведете «земельні війни»? Як вам вдається відстоювати цю територію, з огляду на те, що частину землі у музею все ж таки забрали?
– За часів Радянського Союзу, коли починалося будівництво комплексу, було прийнято відповідну постанову про відведення землі і під меморіал, і під майданчики для паркування транспорту, і під екскурсійні та рекреаційні зони. Тоді навіть гадки ніхто не мав, що прийде час, коли почнеться розпаювання земельних ділянок, робитимуться проекти землеустрою, акти користування і таке інше.
Розпаювання стартувало у 1998 році. І коли ми заходилися встановлювати межі земельних ділянок, почалося: це не дам і те не дам – так нам говорили в Київській міськдержадміністрації. Тоді було дуже багато посягань на нашу землю. Про це, за бажання, можна навіть написати книгу «Як музею не відводили землю»… Тут дозволяли працювати тільки сертифікованим фахівцям із землеустрою, а хто давав їм сертифікати й дозволи?
Думаю, зрозуміло. За Генпланом, у нас була земельна ділянка на вулиці Добровольчих батальйонів (колишня – Панфіловців), там, де Царське село, для паркування автотранспорту шматок «відкусили». Далі – Лаврська, 24, де зараз стовпчики стоять, – не наша земля. Потім за нами, в тилу Лаврської, 24, ще одну земельну ділянку не відвели.
Хотіли забрати шмат на Лаврській, 58, де в нас виробнича база. Верхній майданчик, наданий нам тимчасово для будівництва, на якому ми вже розмістили фондові зібрання, довелося віддати.
А за інший майданчик, десь 50 соток, довелося дуже сильно боротися упродовж 5 років, аж до 2010-го, поки на наше прохання у справу не втрутився президент Ющенко, і земельну ділянку нам все-таки передали. На загал, у всіх цих битвах музею не відвели понад гектар землі.
Але зараз ми ведемо переговори з Київрадою, і нам уже повернули земельну ділянку біля Царського села, й ми робимо проект землеустрою. На стадії рішення – вхідна група, а на вулиці Добровольчих батальйонів, на жаль, земельну ділянку за ці роки перепродали вже кілька разів… І тут має втрутитися місто, адже ця земля має суспільне значення.
Ще одне. Тут, поряд із входом до меморіалу, є будівля громадського туалету, котрий нині не працює. Його продано і перепродано кілька разів фізичним особам. Якщо комусь із відвідувачів, вибачте, припече, то бігти треба аж у музей. Туалет, як би це прозаїчно не виглядало, треба повернути у власність музею, і я вірю, що це так і буде. Соромно комусь сказати! Адже на сьогодні в музеї уже побували майже 700 тисяч відвідувачів, а скільки іноземців! Їх, до речі, зараз більше, ніж своїх…
– Поговорімо тепер про унікальне музейне зібрання. Чи зберігаєте в музейних фондах документи й експонати часів радянської історії, котра, як показало життя, не завжди була правдивою?
– Зберігаємо. Так, історія складна, суперечлива, гірка, але вона наша. І пам’ятати її треба. Саме з позицій історичної пам’яті формується колекція музею – і щодо національно-визвольних змагань, і щодо воїнів Червоної Армії, і щодо народу України загалом.
В музеї ніколи не було брехні, бо ми завжди спиралися лише на документи й артефакти.
Лише один приклад. Серед понад 400-тисячної колекції предметів, що зберігаються у музеї, є незвичайні колекції. Одна з них складається з 1215 листів, що були вивезені нацистами з окупованого українського міста Кам’янця-Подільського до Австрії і зберігалися у Віденському технічному музеї. Листи датовані переважно червнем-липнем 1941 року. Автори листів – військовослужбовці різних частин і родів військ, в тому числі й прикордонники, цивільне населення, люди різних національностей і віку.
Ці листи зацікавили німецьких дослідників – їм хотілося дізнатися з першоджерел, які настрої панували серед простих людей у перші дні війни, адже ці артефакти пролежали у музеї Відня нерозкритими, непрочитаними і не обробленими військовою цензурою.
Їх уперше відкрили, прочитали, почали аналізувати і вводити до наукового обігу шляхом публікацій та експонування лише 2010 року, коли ці безцінні листи потрапили до Національного музею історії України у Другій світовій війни. Завдяки ретельній роботі співробітників вдалося розшукати 622 родини, що мають відношення до адресатів або адресантів.
Один лист із колекції «Непрочитані листи 41-го…» Володимира Донцова допоміг науковцям музею з’ясувати долю цілої родини.
З початком німецько-радянської війни з родини Донцових були мобілізовані брати Володимир і Тилимон. Вони обоє не повернулися з війни.
Доля невеликої сім’ї Тилимона Устиновича Донцова, 1914 року народження, типова для того часу. Тилимон Донцов брав участь у жорстоких боях упродовж майже трьох років. Певно, він знав, що до 18 липня 1941 року територія його рідної Хмельниччини була окупована нацистами. Дружину Тилимона – Наталю – фашисти розлучили з трирічною дитиною, кинувши дівчинку напризволяще, а саму жінку погнали в неволю.
Вона повернулася додому лише 1946-го, вже знаючи, що її чоловік загинув у Польщі. Донечка Ніна вижила завдяки бабусі, котра опікувалася дитиною в страшні роки війни. Сільська родина була впевнена, що батько похований за кордоном, і не шукала ні підтверджень тому, ні спростувань.
Проте науковці музею встановили, що рядовий 6-ої Гвардійської стрілецької дивізії Тилимон Устинович Донцов 21 травня 1944 року загинув у бою і був похований у селі Шнирів Бродівського району Львівської області. У 70-х роках минулого століття братське поховання із села було перенесено до Меморіального комплексу «Скорботна мати» в місті Броди Львівської області. Там, на одній із гранітних плит військового поховання, вибито й ім’я Тилимона Донцова.
Уявіть собі, яка звістка з минулого! Сьогодні Ніна Тилимонівна отримала точну копію дядькового листа 1941 року, з якого дізналася, що її батько лежить не в Польщі, а зовсім поруч – у сусідній області, й вона може разом із дітьми, онуками й правнуками приїхати на могилу й вклонитися рідній людині.
І все це – наша історія, котру кожний сприймає й розуміє по-своєму. Як і монумент «Батьківщина-Мати». Одні вимагають збити зі щита статуї радянський герб, другі радіють, що на свята її голову прикрашають вінком із червоних маків, а комусь це категорично не подобається. Взагалі постать цієї войовничої жінки викликає багато суперечок.
– До речі, чи проводяться екскурсії на самому верхньому майданчику фігури? І як ви особисто реагуєте на розмови про цей пам’ятник?
– Одразу скажу, що автором цього монумента, як і всього меморіального комплексу, є український скульптор Василь Захарович Бородай, – говорить генеральний директор музею Іван Ковальчук. – А Євген Вучетич, автор знаменитого меморіалу у Волгограді, якому дехто приписує авторство нашої Батьківщини-Матері, дійсно, дуже хотів працювати над створенням меморіалу в Києві.
Це я знаю від його друга, видатного скульптора Фріда (Фрідріха) Сагояна, котрий мені багато розповідав про Вучетича, зокрема і таку історію: Вучетичу подзвонили з ЦК партії й повідомили, що він робитиме меморіал в Києві. Від радості він затанцював на столі, але емоції були надто сильними – йому стало зле, і він упав. Євген Вікторович багато зробив ескізів: і воїн з дитиною на руках, і лавровий вінок, але коли в Києві почали розглядати ці варіанти, Вучетич помер. І доручили цю роботу Василю Бородаю.
Мене дратують розмови, що нібито Батьківщина-Мати кудись «сповзає». Її побудовано на обсадному колодязі, й вона стоїть міцно. А щодо закону про декомунізацію, то щит, на якому й досі зображено герб Радянської України, – це публічне використання символіки минулого. До речі, у багатьох країнах світу символіка минулого абсолютно спокійно сусідствує з символікою сучасною.
Щось змінити на тому щиті дуже складно й дорого. Є головні підрядники і виконавці робіт – Інститут електрозварювання імені Патона, НДІ «Проектстальконструкція», котрі свого часу робили фігуру Батьківщини-Матері, вони ж нещодавно провели обстеження й написали звіт. Так, сьогодні є кілька варіантів щодо щита. Перший – закрити піксельною сіткою й зробити медіа-екран.
Другий – зрізати символіку. Але в цьому випадку дуже непросто підібрати відповідні пластини з нержавіючої сталі, адже минуло понад 30 років із дня встановлення монумента, сталь змінила колір. Та і як це зробити, щоб нічого не зруйнувати? Адже, щоб зрізати герб, треба щит зняти, а це призведе до дисбалансу всієї споруди…
Одним словом, купа інженерних проблем. Але є фахівці, готові виконати цю роботу за понад 8 мільйонів гривень. Щодо піксельної сітки, то це може коштувати близько 4 мільйонів. Та як би там не було, а рішення щодо будь-якого варіанту має бути прийнято на рівні уряду.
Між іншим, піднімати людей на монумент, де є оглядовий майданчик як раз на рівні щита, а це 96 метрів, ми не наважувалися дуже довго. Думали й гадали майже 10 років. Перша екскурсія піднялася туди 2003 року. Всередині скульптури є два ліфти. Один – пологий, до 24-ої позначки, другий – до 76-ої – вертикальний. У нас працюють спеціально навчені фахівці, маємо сертифікат на підйом, а перед тим, як піднятися на скульптуру, люди проходять інструктаж, у спеціальному журналі розписуються, що здорові й можуть підніматися на таку висоту.
А щодо вінка, то ним почали прикрашати з 2015-го. Це не музейна ініціатива, і не ми цим займаємося.
– Що вас турбує, крім земельних і господарських проблем?
– Знаєте, як кожний керівник, можу сказати, що хотілося б мати більше коштів, бо вони нам потрібні, приміром, на охорону. Однак я не можу скаржитися на фінансування. Ми отримали все в повному обсязі. Крім того, заробляємо самі. Понад 7 мільйонів – це наші надходження. Основний інвестор музею – це відвідувачі.
– Але ж у вас дуже дешеві квитки – 3 гривні для дітей і 20 – для дорослих…
– Так. Це свідоме й виважене рішення. А як інакше нам виховувати патріотів?
Повторю, що вже маємо 700 тисяч відвідувачів, а торік їх було 605 тисяч. Отже, ми на правильному шляху.
Записала Олена ШАРАПАНСЬКА
Фото на головній “Українського репортера”
