Лампочки Ілліча. До 100-річчя НЕП
У березні 1921 року на X з’їзді РКП (б) після бурхливих дебатів було прийнято рішення про перехід до Нової економічної політики. Ювілей! Мій дід відразу відреагував на подих свободи – і незабаром в його селі запалали перші електричні лампочки. Їх назвали лампочками Ілліча, Кіндрата Ілліча Кирпичова.
Народився він в українському селі Васильківка в 1890 році. А його прадід Яків перебрався на південь від кріпацтва ще на початку XIX століття, звідки то з-під Калуги або Тули.
Козацьке село Васильківка стоїть на річці Вовчої з 1703 року і хоча дід був не з козаків, уже юнаком він проявив характер і проти волі батька пішов до Катеринослава. Працював на паровому млині і знайшов своє покликання – механік! Але міг стати і хорошим електронщиком, існуй тоді електроніка, аби йшлося про техніку. Не випадково перший детекторний приймач на селі був у нього, перший ламповий теж, як і перший телевізор.
Йшов 1907 або 1908 рік, над Україною зійшла зоря технічної цивілізації, і дід народився вчасно. З’явися він на світ раніше, орав би землю і тільки. А тоді поруч з селом вже пролягала залізниця, ось по ній-то і повернувся додому герой моєї розповіді. Франтуватий молодик не став очікувати на станції поштового воза, його самого чекав єдиний на всю округу шарабан, фаетон або як в ті часи називалися елітні засоби пересування. Аналог сучасного лімузина.
І в цьому місці розповіді я замислююся і чухаю потилицю. Навряд чи цей двокінний лімузин чергував на невеличкій станції. Але ж і телефону там ще не було, хіба що телеграф. Як же мій юний дід влаштував помпезне повернення до рідних пенатів? Невже прибув на фаетоні прямо з міста? Рішучий юнак. Мені ось Господь не дав такої краси жесту…
Прабабуся поралася біля літньої печі, коли у двір вкотив блискучий фаетон і вийшов розкішний денді. У фраку, циліндрі і з тростиною. Втім, може і не у фраку, а в модному тоді смугастому костюмі з жилеткою. Лаковані черевики. Лайкові рукавички. Оксамитові вусики на юному обличчі. Століття пролетіло після тріумфального повернення блудного сина, а й зараз я представляю ту сцену зі щирим інтересом і задоволенням. Дід був неперевершений! Повернувся не біблійно-рембрандтівский невдаха, цей юнак твердо став на ноги і пішов далі патріархальних предків. Я пишаюся блискучим дідом. Вражена була і прабабуся. Сина в міському франті вона не впізнала:
– Ілько! Йди-но сюди, тут до тебе якийсь панич приїхав!
З чого народжуються легенди і міфи? З таких ось вчинків. Думаю, мій молодий дід все-то і хотів, що похвалитися першим успіхом. Відпрацював він рік на млині, добре себе показав, а господар, користуючись молодістю хлопця, на частину заробітку одягнув його по моді у родича-кравця. Але дідові сподобалося. Був в ньому певний аристократизм. Не вроджений, звідки б тому взятися, але аристократизм духу. Він, крім усього іншого, ще й першим на селі став носити краватку…
Написав я ці мемуари і віддав літературному критику. Мама поправила: ніхто не користувався молодістю діда, аж ніяк! Він хотів блиснути і попросив господаря одягнути його по-міському, шикарно. І я ще більше заповажав діда.
З тих часів все його життя було пов’язане з технікою. В армію діда взяли в 1913 році, а на початку першої світової він потрапив на турецький фронт, потім, після атаки турків, організованої Енвер-пашою взимку 1915 року, потрапив до шпиталю, після чого працював в тилу, лагодив армійську техніку і локомобілі місцевим поміщикам. У 1943 році мій батько переганяв колони американських вантажівок з Ірану, і в одному з селищ до нього підійшов літній вірменин з питанням: чи не син він великого мастура (майстра) Кирпичова? Світ великий, але тісний.
Як, виявляється, мало я знаю про свого дідуся! Нам завжди здається, що важливіше за все ми самі, все починається з нас, а до того була лише передісторія. Був він середнього зросту і на півголови вище моєї бабусі Луши, Ликери Лимаренко, яку я ніколи не бачив. Але ця маленька жінка народила дідові п’ятьох дітей, включаючи мого батька, досить великого чоловіка. А коли вона співала, то сама була вище всіх на голову, настільки прекрасним був її голос.
Пам’ятаю тихі сільські вечори. Мало хто сидів тоді вдома. Телевізорів ще не було і всі вибиралися на вулицю, посидіти на призьбах. За довгий літній день ті добре прогрівалися, і сидіти на них було приємно навіть нам, хлопчакам-непосидам. Село встає рано, воно і дітям не дає поблажки і, Боже мій, скільки ми встигали накоїти до заходу сонця! Але приходив вечір, все вщухало, шелестіли тополі від вечірнього вітерця, темніло оксамитове українське небо, мерехтливе величезними зірками, яких ніколи не побачиш в місті. Заспокійлива прохолода після денної спеки і то з одного, то з іншого кінця села лунала пісня, і досить непогані звучали голоси. Але розповідали, коли заспівувала моя бабуся, вщухали всі інші голоси, і слухали тільки її! Рідкісний був голос навіть для українського села.
Деякі крихти від її голосу дісталися і моєму батькові, а від нього і мені. Ось і внучка заважає друкувати ці рядки, б’є своєю важкенькою ручкою і кричить, обурюється мною. Голосно кричить, але навряд чи Бог дав їй прапрабабусин голос.
Зоряний час діда припав на двадцяті роки. Відгриміла громадянська війна з усіма її жахами, коли брат йшов на брата, і ніхто нікого не шкодував. На Україні вона йшла особливо бурхливо, до того ж недалеко від Васильківки розташоване знамените Гуляй Поле, база Нестора Івановича Махна, великого селянського полководця, генія маневреної партизанської війни.
В навколишніх селах Махно набирав своїх лихих кавалеристів і кулеметників на легендарні тачанки. (Читайте статтю “Кулемети батька Махна. Погляд з Америки”.) На одній з них служив кулеметником молодший брат діда, дядько Денис.
Нестора Івановича народ пам’ятав і поважав, і якось уже в п’ятдесяті роки два пройдисвіти зібрали по селах досить пристойну суму, нібито на пам’ятник йому. За радянської влади! Це багато про що говорить.
Але дід залишився в стороні від політичних пристрастей. Зате після початку НЕП він притягнув у село трофейний австрійський дизель-генератор і вмовив селян купити запас солярки, стовпи, дріт та іншу арматуру і побудував приміщення для машинерії.
Безсумнівно, авторитет діда був високий. І ось в один прекрасний вечір він смикнув шнур пускача, завів дизель, той заурчав, набрав обертів, рука діда перекинула рубильник – і посеред глухої степової темряви, що ледь розсіювалася каганцями і керосинками, запалали перші електричні лампочки. Слабкі, 25-ватні, без вимикачів, їх просто вкручували і викручували з патрона, але сліпуче яскраві лампочки Ілліча!
Всі в молодості щедро розкидають каміння, але коли приходить час його збирати, то вже не вистачає ні сил підняти, ні пам’яті згадати, куди ми що кидали. Однак дід не розкидався, він був цілісною натурою і створив себе сам. Кола від кинутих ним каменів розійшлися далеко, дійшли до мене, а через мене дійдуть і до вас. Нам з вами подібне навряд чи судилося: чи то камені ми кидали дрібні і боязко, то чи середовище стало в’язкіше, але кіл після нас не залишиться, хіба що бульбашки…
Це були чи не перші лампочки в селах України, а може і в СРСР. Причому в порядку приватної ініціативи, без будь-якого плану ГОЕЛРО, ролі партії і держави. Люди і самі справляються зі своїми проблемами, якщо їх не чіпати.
Але і це не все. У 1923 або в 1924 році, в самий розквіт НЕПу до діда з’явилися два бізнесмени (їх потім охрестять кулаками і доля їх сумна) і запропонували увійти в кооператив з обробітку землі. І вкотили на подвір’я ultima ratio, вагомий аргумент – новенький трактор «Фордзон». Сталеві колеса з грунтозацепами, надійний і невибагливий, харчувався чим завгодно, мало не самогоном, металеве дірчасте сидіння (кабіни не було) – який механік міг встояти? Дід і не встояв.
І ось, що мене вражало і захоплювало: дід погодився орати землю. Але висунув зустрічні вимоги. По-перше, запропонував назвати кооператив «Кіндрат Кирпичов і Ко». Ну а наступна вимога виходить далеко за межі моєї фантазії. Він хотів, щоб до трактора його відвозив лакований фаетон! У селі він виглядав розкішніше, ніж зараз всюдихід «Хаммер». І хоча назва кооперативу залишилася незмінною («Земля і воля»), фаетон дід отримав – крім нього в селі трактор не тільки ніхто не вмів водити, але навіть і не бачив.
Однак головний свій сюрприз він приберіг на ранок, коли за ним прибув фаетон. Кіндрат вийшов у фраку, в циліндрі і в лайкових рукавичках. І прослідував у поле.
Що тут скажеш? Хіба що зітхнеш мрійливо. Красивий жест, не всі на таке здатні. Лише великі і цільні люди зважуються на такі вчинки. Ні, я не маю рації. Вони не наважуються на вчинки, вони їх роблять. І через століття цей блискучий виїзд викликає в мені почуття захоплення і шанобливої поваги. Але і викликає питання.
Навіщо серйозній людині ця клоунада? Після всенародного визнання та на четвертому десятку років? Адже дід був суворим і не схильним до жартів. Пояснення є. Він був розумною людиною. Він розумів, що до влади прийшли бандити без моральних принципів, і вести себе слід дуже обережно. Він бачив, що таке громадянська війна і усвідомлював, що вона ще не закінчилася. Але і від такої розкішної іграшки, як «Фордзон», не міг відмовитися. Чоловік завжди залишається хлопчиськом…
І Кіндрат Ілліч знайшов вихід. Він влаштував з серйозної справи, роботи на землі мало не циркову виставу. Дід був психологом і не хотів викликати заздрість і пересуди. І почуття гумору у нього було. Ось він і вніс нотку буфонади, чогось несерйозного і ефемерного (як воно потім з НЕП і виявилося), в таку важливу для селян справу. Не знаю, так це чи не так, але такі вчинки запам’ятовуються, пам’ять про них передається новим поколінням, ними життя і цікаве. І все ж дід сильно ризикував. Колима тоді була набагато ближче, ніж зараз…
Я отримую щире задоволення від спогадів про його непересічні вчинки. Були б вони рядовими – хто б їх пам’ятав! Нарешті, просто приміряйте такий вчинок на себе, змогли б? Отож. Кожен знає розмір свого капелюха. Я і сам вже дід, багато бачив, і багато розумію, був час – сам чудив, але масштаб, масштаб! З гордістю і захопленням згадую я про Кіндрата Ілліча, хоча майже шістдесят років минуло, як він пішов лагодити ключі святому Петру.
Три роки він працював в полі. Одного разу їх прибуток, їх заробіток привезли на трьох підводах, в мішках. Для розваги компаньйони висипали гроші в головній кімнаті його будинку, молоді всі були, веселилися, раділи успіху. І вирішили таким ось способом поділити дивіденди. Грошей було до… коліна. Так делікатно висловився дід, розповідаючи мені, восьмирічному, цю історію.
У тих патріархальних будинках обов’язково одна кімната була парадною. Її берегли для урочистих випадків, і там стояли найкращі меблі. Але нас, онуків, укладали спати саме в ній, на величезному дерев’яному ліжку. Досі пам’ятаю матрац, набитий сіном (чувал), і нічну сільську тишу. Через яку довго не вдавалося заснути міським дітям. Так ось, кімната була велика. Які гроші розсипали в ній, червінці, чи що, але явно чималі. Тобто, дід працював добре.
Але настав час, і один добрий чоловік натякнув йому, що вітер подув в інший бік. Дід зрозумів і залишив підприємство. Як виявилося, вчасно. Непманів притиснули, а з 1929 року і зовсім почалося розкуркулення, у людей відбирали все і засилали цілими сім’ями. Про ці роки дід згадував неохоче. Селяни вибрали його головою сільської ради, але що він міг зробити в ті страшні часи? А потім прийшла черга кар і зовсім єгипетських: Голодомор, війна. Але на цьому і поставимо крапку в нашій історії. Мир його праху і нехай буде земля йому пухом.
Юрій КІРПІЧОВ, США
