Погляд на війну з пам’ятниками крізь роки. Думки з Америки
Порозмірковуємо на тему монументів і пам’ятників. Шевченко і Ганеман, Ейнштейн і Бунін…
Пам’ятник в американській столиці? Шевченку!? «Відомому лише декільком американцям», «ідолу радянської комуністичної партії», антисеміту і полонофобу? Свого часу “The Washington Post”, одна з найбільших газет США, зустріла ідею меморіалу Кобзарю в багнети.
У редакційних статтях його називали «пам’ятником невігластву», «пам’ятником роз’єднаності і взаємних звинувачень американців», образливим для американців з російським, німецьким, польсько-католицьким, єврейським та навіть українським корінням! Справа була в 1960-х.
Так, панове, далеко не всі тоді вітали ідею зведення в Вашингтоні монумента Шевченка. Важко запідозрити газету в ангажованості Радами – ті намагалися використовувати поета в своїй пропаганді, хоча його різку антимосковську позицію не вдавалося приховати імперською, по суті, упаковкою, він проривав її. Однак спочатку газета і Ради співали в унісон. У ті роки «Пост» критикувала керівництво США з лівих за американськими поняттями позицій, і консерватори називали її “Правдою” на Потомаку, а директор ФБР Едгар Гувер порівнював з «Daily Worker».
Меморіал діаспоряни пробивали довго, заручаючись підтримкою сенаторів і членів Палати представників. Коли законопроєкт вже внесли в Нижню палату, чиновники Служби національних парків і Департаменту внутрішніх справ подали скаргу в Комітет з адміністрації – мовляв, можливо перевищення допустимої в столиці кількості пам’ятників. Питання і справді важливе, бо тих у місті понад 3 тисяч! Розгляд довелося відкласти, але в червні 1960 року резолюцію одноголосно схвалили в Палаті представників, у серпні – в Сенаті, а 13 вересня президент Ейзенхауер підписав Публічний акт 86-749, що дозволяв зведення пам’ятника Шевченку. Так це робиться в Америці.
У квітні 1963 року проєкт схвалила Комісія США з образотворчих мистецтв, але протести не стихли навіть після того як 21 вересня тисячі людей відвідали церемонію закладення монумента. Зупинити будівництво закликали в Національній комісії з планування столиці, яка повинна була затвердити проєкт. Так, так, панове, Вашингтон це не Москва, де можна по першому чиху начальства поставити пам’ятник м’ясникові Жукову в самому центрі, а потім точно так замінити його. Тут потрібен дозвіл Конгресу, оформлений відповідною резолюцією. Законом. Але і це ще не гарантія зведення і глава Міністерства внутрішніх справ раптом заявив про необхідність перегляду планів. Чим йому досадив Шевченко, неясно, проте всі спроби зірвати будівництво не мали успіху, бо тепер уже планувальники столиці заявили, що їм не вистачає повноважень для зупинки робіт.
Газета «Пост» не залишилася осторонь і була наполегливіше радянських бонз! Спочатку посольство СРСР і представники УРСР в ООН виступали проти меморіалу і двічі вимагали у Держдепартаменту США скасування цих планів. На ювілейному спільному засіданні Спілки письменників СРСР і СП України в травні 1964 року Н. Тихонов в кращих радянських традиціях навалився на «заокеанських фальсифікаторів» з їх потугами перетворити Шевченка в зброю холодної війни. Однак потім посольство звернулося до Меморіального комітету з проханням допустити представників СРСР на відкриття меморіалу.
Після чого розігралася поминально-шпигунська історія. Бо в цей же час у цьому комітеті вирішили закласти в основу меморіалу землю з могили Шевченка. Скарбник комітету прибув до Канева без згоди керівництва, взяв землю з дозволу радянської влади, але в Вашингтоні вирішили відмовитися від землі, отриманої за допомогою іншого комітету (КДБ, в чому не доводиться сумніватися). Після чого друга делегація таємно взяла жменю священної землі з умовою, що в разі набуття Україною незалежності її повернуть на могилу Шевченка.
Пропозицію про участь радянської делегації у відкритті пам’ятника комітет відхилив відразу, проте в будь-якому випадку участь не відбулася б. Напис на стелі, яка стоїть поруч з пам’ятником (на ній зображений Прометей в ланцюгах), була «ретельно сформульована спонсорами статуї, щоб збентежити Радянський Союз і перешкодити радянської делегації покласти вінки до меморіалу».
Напис цей починається так: «Присвячується визволенню, свободі і незалежності всіх поневолених народів. Це меморіал Тараса Шевченка, українського поета 19-го століття і борця за незалежність України і свободу всього людства. Під іноземною російською імперіалістичною тиранією і колоніальним правлінням він закликав до «нового і праведного закону Вашингтона».
Тоді Москва вирішила зіграти на випередження і 10 червня 1964 року перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов (він не посоромився стати в тому ж році лауреатом Шевченківської премії…) відкрив пам’ятник Шевченку в Москві.
Ейзенхауер відкрив вашингтонський меморіал 27 червня, в присутності 100 тисяч осіб: прибули іноземні посли, делегації з Аргентини, Австралії, Бельгії, Канади, Франції, Німеччини та Великобританії, а також представники уряду США. В урочистій ході взяли участь конгресмени, відомі представники української діаспори та перша віцеміс США-1963 Мішель Метрінко. Ейзенхауер сказав, що статуя представляє мільйони пригноблених в Східній Європі і «дарує їм постійне натхнення разом боротися проти комуністичної тиранії, поки в один прекрасний день над нею не буде досягнута остаточна перемога, яка воістину відбудеться».
А 26 жовтня 1964 року президент Ліндон Джонсон випустив заяву з приводу церемонії відкриття, де писав:
«Він був більше, ніж поет, він був доблесним борцем за права і свободи людей. Він використовував вірші в рішучій боротьбі за свободу. Його поезія була про людей і для людей. Вона давала надію тим, хто знаходився в розпачі, і спонукала до дій тих, хто інакше міг змиритися з рабством».
Як бачите, війна з пам’ятниками почалася не у червні 2020-го. І не 60 років тому. Це характерна риса нашої е… культури. Навряд чи, наприклад, Стоунхендж сам по собі обвалився, землетруси в Англії нечасті і найімовірніше, що це робота носіїв інших ідей. Традиція повалення стара, як світ, і добре відомо, що вже в XIV столітті до н.е. в Єгипті масово зносили пам’ятники амарнського періоду. Зрозуміло, з ідеологічних міркувань. Як, втім, завжди – світом правлять ідеї. Але ж прекрасний то був період – в художньому відношенні, зовсім не схожий на застигле мистецтво попередніх епох. Його чудовими скульптурами і барельєфами можна помилуватися в єгипетському відділі Метрополітен музею. Він, здається, вже відкрився.
Але продовжимо шевченкіану. Тема збуджувала пристрасті (як і зараз, або ж навпаки), «Вашингтон Пост» не заспокоїлася, і через багато років суперечки навколо пам’ятника розгорілися з новою силою. У 2000 році газета висловила думку, що «статуя антисемітському, на загальну думку, поетові» не варта стояти в столиці США. Мало того, в цьому ж ряду виявилися пам’ятники учасникам Громадянської війни Джону Роулінсу і Джону Логану, а також генералу часів революції Артемасу Уорду– і навіть основоположнику гомеопатії Самуелю Ганеману!
Довелося, звичайно, надати сторінки і для відгуків захисників – на те і демократія. Ті вказали на велику важливість скривджених особистостей для історії США і всього світу. Зазначалося, що Шевченко і зараз символізує зростаючу свідомість українського народу, який має право на свою власну долю, що Роулінс був соратником генерала Гранта і займав пост військового міністра, а Логан врятував місто Ролі від спалення в роки Громадянської війни. Пізніше він засідав в Сенаті і займав пост головнокомандуючого Великої Армії Республіки. Та й Уорда образили даремно, як-не-як, а це перший головнокомандувач американської революції!
У запалі полеміки в число діячів, засуджених газетою, потрапив навіть нащадок іммігрантів-поляків, конгресмен Джон Лесінські, за якого заступилися колеги конгресмени Таддеус Дульські від Нью-Йорка і Ед Дервінські від Іллінойсу (вони брали участь в урочистому відкритті меморіалу “полонофобу”). Причому Дервінські підкинув дров у багаття, зазначивши, що меморіал Шевченка більш значущий для Америки, ніж статуї на честь Данте, Едмунда Берка і Сан-Мартіна. Хоча отой Берк був родоначальником ідеології консерватизму і підтримав права американських колоністів на опір центральної влади. Правда, виступав проти їх прагнення домогтися незалежності…
Чому згадалася ця історія? А тому що в книзі про Буніна і Україну пера Ольги Пугач (вона готується до друку i розділи з неї опубліковані нещодавно в київській газеті «Культура i життя») сказано, що непогано б встановити пам’ятник молодому письменнику на Подолі, на причалі. Від якого він йшов в рейс по Дніпру «козацьким ходом», на «Чайці» – через пороги! Вони тоді ще ревли на Славутичу.
Але тут як на зло в Америці почалася бурхлива історія з історичною пам’яттю, і тема пам’ятників стала дуже гострою. Так, Бунін любив Україну, вона мала великий вплив на його життя, починаючи з далекого предка, вихідця з Волині. Але навряд чи легко буде поставити пам’ятник останньому класику російської літератури в Києві зараз, коли Росією окупований Крим і частина Донбасу, а з Москви постійно лунають погрози та образи. Та й сам нобелівський лауреат…
Часто цитують фразу з його «Життя Арсеньєва»: «Прекрасніше Малоросії немає країни в світі». Але рідко продовжують цитату: «І головне те, що у неї тепер вже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього – якась позачасовість».
Овва! Що у відповідь скаже будь-який свідомий українець? Що ваш хвалений Бунін – звичайний російський імперець! Російської пітьми, пітьми, пітьми. І піди поясни, що мова йде про художній образ, про юнацьке сприйняття – скажіть, хто в 1890 році думав про катастрофу великої і могутньої Російської імперії і про появу незалежної України? Точно так навіть в 1990 році мало хто вірив в розвал СРСР. Але ж фактично Бунін мав рацію! Справді, історичне життя Малоросії давно і назавжди скінчилося, залишилося тільки минуле – нелегке минуле вільної України.
Взагалі, маю сумнів я. Навряд чи ідея пам’ятника Буніну опанує київськими масами. Хоча кому ще і споруджувати пам’ятники, як не письменникам, художникам і вченим? Досить плодити бронзових генералів на площах! Їх робота – вбивати. Тому з тисяч вашингтонських пам’ятників найбільш привабливий Ейнштейн, який сидить у скверику біля Академії наук. Він старий і мудрий, діти люблять посидіти на колінах у дідуся і ті відполіровані до блиску. Та й Ганеман заслужив свій пам’ятник, бо крім сумнівної гомеопатії зробив важливі відкриття в області дослідження хініну. Яким зараз спекулює Трамп…
Пам’ятники, будучи соціальним феноменом, є також дзеркалом соціуму. Іноді воно буває кривим, але часом і соціуму варто задуматися…
Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
Фото надане автором.
З Вікіпедії. Меморіал Тарасові Шевченку розташований в районі площі Дюпон-серкл на П-стріт. Складається з бронзової статуї на гранітному постаменті, поруч із якою розміщена пам’ятна стела із рельєфом. Висота меморіалу становить 7 метрів, вага — 45 тонн. Монумент є одним із багатьох пам’яток американської столиці, створених на честь іноземних героїв, що стали символами боротьби за свободу в рідних країнах.
В комітет, що займався зведенням монументу, входили багато відомих особистостей, зокрема колишній президент США Гаррі Трумен на правах почесного голови.
Над пам’ятником працювали канадський скульптор українського походження Лео Мол та архітектор Радослав Жук. Меморіал Тараса Шевченка та парк, що оточує його, перебуває на утриманні федерального уряду.
Читайте також:
