Уперше я почула про етнопарк у селі Великий Ходачків на Тернопіллі від знаної мисткині-реконструкторки Людмили Смолякової, яка облаштовувала там інтер’єр Трипільської світлиці. Нещодавно випала нагода побачити «Агроленд» на власні очі: напередоні Всевітнього дня молока там відбувся перший Всеукраїнський національний фестиваль молока «Фест-Молоко-2026». Вражень – безмір. Однак про сам етнопарк, напевне, найповніше розповість його ініціатор і натхненник Іван Чайківський.
ПОВЕРНЕННЯ ДО СВІТУ БЕЗ ГАДЖЕТІВ
– Пане Іване, коли почав діяти «Агроленд» та у чому вбачаєте його місію?
– Наш «Агроленд» – це етнопарк сімейних вражень, що відкрив обійми для всіх бажаючих 2 лютого 2025 року.
Ми помітили, що в нинішніх умовах сім’я, друзі чи співробітники перебувають ніби й разом фізично, а ментально – віддалені. Зараз дуже часто родина, навіть маючи традицію вечеряти гуртом, розрізнена: той «сидить» утелефоні, той – у телевізорі. І оця історія, коли люди ніби разом, але не відчувають елементарного щастя, лягла в основу нашого позиціонування як етнопарку сімейних вражень.
Чому? Тому що тут створені умови, за яких батьки можуть спільно діяти з дітьми, а вся родина чи дружнє товариство разом переживати радість.
Взаємодія в рамках родини чи компанії – це, умовно кажучи, повернення людей до світу без гаджетів. До світу, коли люди можуть приділити час один одному, пізнати елементарне людське щастя бути поруч.
Основоположні факти: сув’язь з Тернопільщиною – у центрі уваги «Агроленду», материнською компанією для якого є підприємство «Агропродсервіс».
Особлива гордість: в одному з наших старих гаражів відтворили інтер’єр Трипільської хати. Стіни покривали глиною. Піч, вівтар, ліжко, двері – не бутафорія, а точна копія зі знайдених і задокументованих зразків. Оздобленням займалася відома реконструкторка трипільської кераміки Людмила Смолякова. Видатний український археолог, доктор історичних наук Михайло Відейко був куратором цього проекту, сам робив двері, трипільське ліжко, консультував роботу над піччю і вівтарем. Маємо зерно, горох, штукатурку, стіну, прясла до ткацького верстата, два веретена, дві зернотерки. І все це – оригінали, які вже десятки років зберігаємо, а зараз впорядкували в «Агроленді», щоб люди могли краще пізнати свою минувшину. Серед іншого маємо посуд, цінний тим, що походить з півдня Тернопільщини – села Кошилівці, міста Заліщики та села Касперівці.
ЕНТНО, АГРО І ТРАДИЦІЇ
– На території етнопарку є автентичні українські хати, різноманітні виставкові зали включно з музеєм преси, ферма з рідкісними світовими породами корів, колекція сільськогосподарської техніки, великий ігровий майданчик для дітей, ресторан, вигадливі фотозони. Та ще й українська пісня звучить буквально всюди: нею наповнений простір. Як вдається взаємоузгодити таке різноманіття?
– Наше кредо: зберігаємо ЕНТНО, популяризуємо АГРО і культивуємо РЕМЕСЛА Й ТРАДИЦІЇ. Увесь етнопарк поділений за цими трьома напрямами.
Стосовно «Етно». Три хати відтворені з максимальною точністю як житло українців Волині, Поділля й Опілля кінця ІХ- початку ХХ століття. Йдеться про етнічні землі Тернопільщини: північ від Збаража – Волинь, три колишніх західних райони – Опілля, решта – західне Поділля.
Історія кожної хати – це історія реальних українських родин, які в них жили. Здавна українські хати були глиняними, а глина швидко руйнується під впливом температурних і погодних умов. Тому відновили за кресленнями і спогадами конкретних сімей. Водночас відбудували подвір’я (обійстя), де є хлів, стодола та комора, наповнили їх тематичними експонатами.
Найбільша цінність: наші майстри спорудили діючі печі. Не бутафорні. Взимку ми їх розпалюємо. І якщо приїхати на екскурсію до «Агроленду» зимою, то буде відчуття, що господиня щойно вийшла поратися на подвір’я, бо ж хата дихає теплом і життям.
Йдеться також про речі умовно контраверсійні. Тобто коли ви дивитеся на житло з Волині – бачите просту селянську хату, а коли заходите всередину, то ракурс змінюється, тому що хату ми привезли з певного хутора на Волині, а оснащення цієї хати нам подарували вже з іншого села від людини, яка займалася чоботарством. Майстер був свого часу багатою людиною, і ви це багатство бачите в інтер’єрі. Наприклад, бамбетель має різьблені ручки, а не звичайні плоскі, лава має різьблену спинку, стіл має різьблені ніжки, а дзеркало – різьблені контури, ліжко – різьблені бильця. Різьба– це чиясь праця, за яку газда міг собі дозволити заплатити.
У хаті з Опілля є серія посуду, стягнутого дротом. Давня професія називалася друтар, друтарство: коли посуд тріскав, то його стягували дротом. Не клеєм, тому що їли і пили з нього, а клей міг бути шкідливим для організму, а от дротом скріплювали настільки сильно, що посуд продовжував триматися купи. У нас є колекція таких речей. І навіть дволітрова банка. Тобто вже у 1920-30 роки, коли скло приходило на заміну глині, давня традиція стягувати дротом в незаможних сім’ях залишалася. Цей слоїк по суті безцінний: єдиний, який до нас потрапив за технологією друтарства.
Коли говоримо про «Етно» – віддаємо данину лемкам – субетносу зі складною історією. Записали свідчення жінки, яка живе в селі Великий Ходачків і дідусь якої по материнській лінії був виселений з території сучасної Польщі аж під тодішній Кіровоград. Вони, як і більшість лемківських родин, вирішили повернутися з надією перейти кордон та опинитися на батьківській землі. Завершується історія тим, що у роду народився онук-первісток саме у селі Великий Ходачків. Цей факт голова родини Федір сприймає як Божий знак і каже: «Ми залишаємося в цьому селі». Розповідь оприлюднимо на сайті, аби люди пам’ятали про страшну історію депортації.
Коли говоримо про «Агро» – мова йде про величезну ферму, де маємо близько 25 світових порід корів. М’ясні та молочні.
Під час екскурсій розповідаємо дітям про три базові закони природи: щоб тебе ніхто не з’їв (елементарна безпека); самому прохарчуватися (виживання); залишити потомство. І коли корівки в нашому етнопарку почали народжувати теляток, ми зрозуміли, що рухаємось правильним шляхом, бо два перших закони природи у нас діють. Корівкам безпечно і комфортно.
Найбільша наша гордість – порода українська сіра. Це насправді воли – перші українські «далекобійники», які разом з чумаками тягали з Криму сіль. Зараз в Україні поголів’я української сірої залишилося трохи більше 600. Коли народилося телятко цієї породи – це для нас було свято, досягнення, радість і розуміння, що діємо правильно.
Окрім того, в «Агроленді» є маленька худібка. Переважно декоративна й інтерактивна, дітки її полюбляють годувати. Міні-зоопарк: кози, вівці, поні, ослики, альпаки, кролики, страуси. Окремо є пташиний двір: кури, павичі, папуги, індики, фазани. Все то – живе «Агро».
А є й інше «Агро», що нагадує велику тракторну бригаду. Хочемо дітям показати, чим їхні дідусі-бабусі обробляли землю в часи радянського поневолення і колгоспного життя. Справа розрослася до рівня музею техніки. Люди побачили нашу ініціативу, підтримали. Таким чином можна роздивитися колекцію мотоциклів з Києва, колекцію велосипедів зі Львова , Харкова, Миколаєва, львівську колекцію моторолерів і мопедів, колекцію автомобілів «Заз» (дві «Таврії» і два «Запорожці»). Є вільне місце, куди продовжуємо дозбирувати мотоцикли київського мотоциклетного заводу. Є вантажівки, трактори, різні сільськогосподарські агрегати.
І коли люди почали ці всі речі віддавати «Агроленду», ми вкотре переконалися, що обрали вірний шлях збереження нашої минувшини. Якщо підсумувати, то бачимо:
Етно – це хати і лемківська світлиця;
Агро – це ферма, мала худоба, пташник, умовна тракторна бригада (музей техніки).
І ремесла та традиції. Ремесла – сироварня пекарня, гуральня, пилорама, мисливство, рибальство, ткацтво. Є кімнатка під гончарство – шукаємо людину, яка б опікувалася кузнею.
Намагаємось зберегти продукцію, ремесла і фах давніх українських професій, які приносили економічну міць українцям 150 років тому і до нашого часу.
Є й виставкові зали із загальною концепцією збереження продукції заводів, яких вже немає: фарфор, скло, майоліка.
ВИШИВАНКА З ВЕЛОСИПЕДОМ, ОБЕРЕГОВІ ІКОНИ, «ЗАДУШНА» МИСКА ТА ЛЕМБИК
– Чим найчастіше дивуєте гостей з-поміж унікальних речей?
–Під час екскурсій розповідаємо про експонати, які мають історію, долю.
Наприклад, дуже рідкісна вишиванка з вишитим велосипедом. Або фелон священика 18 століття з хрестом на спині, вишитим сухозлотом, тобто дротиком (технологія була урочистою). Серія рушників з національними елементами: галицько-волинський лев, синьо-жовті літери і кольори. Маємо вишитий вірш на рушнику, присвячений Україні і датований 1949 роком. Є авторські вишивки з ініціалами і датами. Багато тематичних та подієвих вишивок (робимо окрему колекцію).
Маємо дві ікони, які називаються домові або оберегові. Одна з них виконана художником, інша – в стилі наївного мистецтва. Художниками в народі часто нарікали тих, хто малював впізнаваніше, ніж інші, відтак з’явилось мистецтво, яке згодом назвали наївним або примітивним. Газда приходив до художника поблизу і називав кілька імен святих, а художник їх малював. Здавалося б, чому богобоязливий народ так легко відступав від канонів, дозволяв собі малювати святих, які непоєднувані між собою ні каноном, ні релігією, ні територією, ні часом? Виявляється, то давня подільська традиція: газда замовляв оберегову ікону на честь тих святих, імена яких носили діти в його хаті.
Також є дві ікони, виконані за технологією наївного мистецтва: одна домова, інша– Мати Божа «Неопалима купина», подарована «Агроленду» з нагоди відкриття помічником діючого митрополита Теодора Греко-католицької церкви Тернопільсько-Зборівської митрополії Василем Макоїдом.
Одна з концепцій виставкових залів – зберегти продукцію заводів, яких вже немає. Тому бережемо величезну колекцію тернопільського фарфору з унікальними, взірцевими, виставковими, авторськими речами, чим пишаємось. Така ж історія з бережанським склом.
Окрема тема – українська майоліка. Це продукція близько 20 заводів, яких вже нема. Наприклад, маємо глечик, виготовлений на Керченському заводі будівельних матеріалів (запускали додаткову майолікову лінію): не просто в кольорі, а ще й рифлений у формі грона.
Маємо корону з панського маєтку міста Перемишляни на Львіщині (так називали верхню оздобу панського п’єцу).
Маємо унікальну плакетку– декоративну глиняну в поливі річ на підставочці, що датована 1969 роком. Того року Львівський клуб «Карпати» з другої ліги виграв кубок радянського союзу з футболу. Цей рекорд більш ніхто не повторив. Львівський завод випустив плакетку обмеженим тиражем на честь тієї події.
Маємо «подушну» або «задушну» миску. Це історія з Карпат. У тім краї є повір’я: коли господар помирає, то родичі мають за його душу поставити могорич – звідси і назва миски «подушна» або «задушна». Про що йдеться? Господар за життя намагався надбати якомога більшу миску, бо вірив: більший могорич сприятиме його кращій зустрічі у потойбіччі. Коли помирав, миску накривали квадратною вишитою серветкою, і на кожен кут тієї серветки ставили по могоричу. Могорич був максимально простенький (з того, що було в хаті): горілка, сало, ковбаса, часник, цибуля, кварта пива. Нічого надзвичайного. Але величина миски впливала на розмір могорича, бо після того як він зав’язувався у цю вишивану серветку вузликом, цей вузлик з могоричем мав поміститися у мисці. Тому газда дбав, аби миска була якомога більшою. Одну з таких мисок експонуємо.
Заводів, які виготовляли майоліку, було більше 20. Працювали від 1950 до 1980х років. Зараз жоден практично не збережений. Ми порахували, що це величезний пласт і об’єм товару, який вони випустили. Не женемося за ексклюзивом, бо розуміємо що ми не музейна установа, попри те, що маємо унікальні речі й акцентуємо на ньому.
Але оскільки ми – аграрна компанія, то вирішили з виробів з поливаної глини створити експозицію, яку назвали «Українське село». І зробили велику українську галявину з легенькими пагорбами, поставили там три хатки, два млини, фігурки людей та поселили свійських птахів і тваринок.
Експонуємо й нетрадиційні посудини: лембики, (графини для рідини в зооморфній формі), барильця, куманці, плесканці. Будемо їх ще дозбирувати, аби показати людям нестандартний підхід в поливаній глині для посуду.
Маємо трішки диво-звірів і два давніх експонати з написами «ВСХВ» («всесоюзная сєльськохозяйствєнная виставка», що припинила діяльність у 1950-х роках)
Віддаємо належне ремеслам. Є сироварня, пекарня, гуральня, пилорама, кімната мисливства та рибальства. Невдовзі буде територія ткацтва як данина килимарям, яких вже нема. Коли купляли килими – звертали увагу на елементи, щоб ідентифікувати їх як подільські .Етнографиня«Агроленду» Марія Луцька вивчає кожен килим, щоб бути максимально впевненими, що він з нашого етнічного району.
Також маємо унікальну колекцію фотоапаратів «Фед» та «Київ» та велику колекцію газет, яких вже нема…
ВІДТВОРИТИ ХАТИ СЕМИ ВИДАТНИХ УКРАЇНЦІВ
– В «Агроленді» відбувся перший велелюдний фестиваль молока. Що далі?
– Далі – плани. Щоб у кожного українця було бажання приїхати до «Агроленду» не раз.
Невдовзі побачите еволюцію людства. Уявіть: заходите до величезної зали і праворуч спостерігаєте еволюцію «Агро» – від мотики до дронів, ліворуч – від колеса до електромоторів (промислова). Побачите там зображення «три в одному»: малюнок на стіні, вирізані отвори, що заповнені кількома десятками телевізорів, плюс зображення з проектора. Запрацює невдовзі.
Стосовно села. Хочемо відтворити хати з усіх етнічних земель України. Однак з точки зору архітектури автентичні оселі різних регіонів України мало чим кардинально відрізняються. Тому виникла ідея: показати хати, в яких народилися відомі українці. Влаштували експедицію, зробили заміри і працюємо над відтворенням хат Володира Івасюка (Буковина), Івана Франка (Бойківщина), Сергія Корольова (Житомирщина, Полісся), Тараса Шевченка і Катерини Білокур (Подніпрянщина і Наддніпрянщина), Григорія Сковороди (хата малоземельного козака, Слобожанщина), Івана Котляревського (Полтавщина). Це буде не лише ще однією родзинкою «Агроленду», але й спонукатиме людей їздити всюди по Україні.
В цьому ж «Українському селі» буде ще два цікавих об’єкти.
Виявляється, українці, які емігрували за океан у 1870-х роках, зокрема в Канаду й Америку, будували тамбурдеї. Дуже примітивне житло, але десь треба було жити. Американці й канадці настільки захопилися працелюбністю українців, що створили музей того українського емігрантського житла. І цей бурдей у нас теж буде відтворений.
Ще хочемо зробити Криївку як данину Українській Повстанській армії. Маємо хату з Волині, де зродилася УПА. Маємо на території області штаб УПА-Південь. А ще плануємо Криївку на кілька кімнат, куди люди зможуть зайти з одного боку, а вийти з іншого по драбині в стодолі, як часто бувало насправді.
Також готові у перспективі відтворити частину Трипільської вулиці. Хочемо присвятити кожній професії окрему хату. Вже маємо «VR-окуляри», завдяки яким людина може погуляти Трипільським селом у віртуальній реальності, але мріємо «оживити» ту реальність. Бажаю, щоб все це щонайбільше українців побачили на власні очі.
– Які фестивалі будуть наступними?
– Намір– популяризувати питомо українські продукти. Наступним обираємо хліб: фестиваль хліба та урожаю «Фест-Господар» в рамках днів Трипільської культури в Україні наприкінці серпня. А далі – «Фестиваль Гарбуза». Нетипова тема, але це частина народного побуту: яскраво-помаранчеві городи восени, гарбуз від дівчини нездалому парубку, нове меню, коли гарбуз карамелізують або роблять гарбузову кашу за новими і давніми рецептами. Тобто гарбуз буде елементом фестивалю включно з яскравими фотозонами.
До Стрітення – «Фестиваль м’яса», що відбудеться ближче до річниці «Агроленду».
– Нема такого куточка в етнопарку, де б не звучала українська пісня, тим самим створюючи особливий простір…
–Для того працює команда, щоб втілювати найнеймовірніші ідеї . На мій погляд, музика має бути не низькопробною і з українським смаком. До всього докладає зусиль координаторка проєкту «Агроленд» і моя дружина Тетяна Чайківська. Працюють декоратори, екскурсоводи, технічні професіонали.
До «Агроленду» вже їдуть цілими родинами з Житомирщини, Києва і Вінниччини. Звісно ж, з Рівного, Луцька, Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Хмельницького. Працюємо над залученням Черкас, Полтави, Одеси і всієї України.
Найвищою оцінкою для нас стали слова старенької бабусі, яка, побачивши одну з давніх хат, мовила зі сльозами на очах; «Я ніби потрапила в дитинство». Це найвища похвала. Повертаємо людям їхні приємні спомини…
Кожному, хто завітає до «Агроленду», покажемо речі, які побачите вперше в житті, але точно їх запам’ятаєте назавжди.
Ольга ДУБОВИК, журналістка
