Сьогодні – сторічний ювілей видатного режисера, сценариста, художника Сергія Параджанова
Сьогодні – сторічний ювілей видатного українського та вірменського кінорежисера, сценариста, композитора Сергія Параджанова.
Сергій Йосипович Параджанов народився 9 січня 1924 року у Тбілісі, ЗРФСР. Помер 20 липня 1990 (Єреван, Вірменська РСР, СРСР). Він був одним із представників хвилі українського поетичного кіно. Відомий як режисер кінострічки «Тіні забутих предків», заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів. Політв’язень (1973—1977).
У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання». Сергій Параджанов.
Як же йому, вірменину, треба було любити Україну, щоб ТАК про неї розповісти і зачарувати її образом увесь світ! І як владі потрібно було її не любити, щоб, коли “Тіні забутих предків” з грандіозним тріумфом облетіли кінотеатри багатьох країн, зробити вигляд, що нічого не відбулось. І цькувати Параджанова до кінця його життя.
Його дітище й досі ніхто не обійшов. Легендарний фільм залишається номером один в списку 100 найкращих стрічок в історії українського кіно. За кількістю міжнародних нагород він увійшов до книги рекордів Гіннеса. “Скромні українські кінематографісти навіть не уявляють, що на їхній фільм в Парижі стоять у чергах усю ніч”, — захопливими відгуками західна преса вибухнула з перших днів показу.
Свою шану режисеру висловили зубри кінематографу – Фелліні, Антоніоні, Куросава, Годар. Анджей Вайда, стоячи на колінах, поцілував його руку. Завдяки міжнародному визнанню такого масштабу, радянські чиновники не посміли навічно покласти український кіношедевр на полицю. “Найстрашніше – прогавити прекрасне!”
Він його відчув в душі нашого народу, самобутніх традиціях і обрядах, автентичних піснях, неймовірній природі Карпат… Це прекрасне разом з ним трепетно донесли світу надталановиті люди: М. Коцюбинський — автор одноіменної повісті, М. Скорик — композитор, Ю. Іллєнко — оператор, І. Миколайчук і Л. Кадочникова в головних ролях та інші. А ще гуцули — прості, нефахові люди, завдяки яким пронизлива поетична притча набула справжньої неповторності.
І залучення місцевих до зйомок, і виснажлива цілодобова робота, і доправлення літаком трембіт до студії звукозапису (мала бути чистота звуку!), і фарбування гір в необхідний для певного кадру колір — все розквітло вражаючим результатом.
“Мене треба було вилучити, і це сталося”.
Та такого кроку до самоідентифікації українців з окресленням власних цінностей постсталінський режим пробачити не міг. Ще й завдяки відчайдушній наполегливості Параджанова фільм вийшов у прокат без російського дубляжу. А сама його прем’єра 4 вересня 1965 року в Києві перетворилась на протест проти переслідування української інтелігенції.
Все сталось стрімко і несподівано. Іван Дзюба, який вийшов на сцену для привітання, звернувся до глядачів зі словами: “У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Він називав імена арештованих, навіть коли увімкнули сирену. Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл, підтримуючи його, закликали людей встати на знак протесту проти репресій. З близько 800 присутніх у залі піднялось 50-60 чоловік.
“Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм”.
Як не було важко, Параджанов вперто йшов своїм шляхом. Ручним режисером ставати не збирався. В 1966 році розпочав роботу над фільмом “Київські фрески”, який цензура випустити не дозволила. Розуміючи, що покарання неминуче, виїхав до Вірменії, де зняв ще один свій шедевр — “Колір граната”.
Все ж без України жити не зміг — в 1971 році повернувся. А вже в 1973-му без жодних докорів сумління в нього забрали 17 готових до зйомок сценаріїв і засудили до 5 років колонії суворого режиму за шістьма статтями. Не зломлений, але хворий, ув’язнення переносив непросто — це були роки приниження і знущань. Рятувала творчість.
Лише завдяки потужному міжнародному тиску “людину, яка належить світу” в грудні 1977 року звільнили. Хоч право жити в Україні — своїй “другій Батьківщині”, він втратив. Працював у Тбілісі. В 1989 році розпочав роботу над автобіографічним фільмом “Сповідь”. Завершити не встиг.
“Час великодушний і справедливий — він очищає пам’ять, знімає наклепи й образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних.”
Час і справді розставив все на свої місця. “Господар храму кіно” отримав і українські нагороди — в 1990 році звання Народного артиста України, а в 1991-му Національну премію імені Тараса Шевченка. Посмертно.
“Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українського, чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського”. Сергій Параджанов. Низький уклін Вам, Маестро.
