Навіщо б’ють по Будинку творчості композиторів «Ворзель», розганяючи хвилі перевірок?
Куротний Ворзель здавна був багатий на санаторії, лікувальні заклади, тому не випадково сюди приїжджали «за здоров’ям». Але не тільки. До цього селища добре знали дорогу і люди високого творчого лету, насамперед композитори. Вони називали цей куточок природи «своєрідною Меккою, благословенним місцем».
Мабуть, кожен мешканець Ворзеля старшого покоління покаже, до яких саме будиночків на перейменованій понад рік тому вулиці Сосновій, 87 полюбляли приїжджати композитори. Раніше це була впорядкована, мальовнича територія, на якій розташовувався 21 будиночок (дво-трикімнатні з усіма побутовими зручностями та з піаніно-роялями в кожному) на відстані 150–200 метрів один від одного, щоб композитори могли творити в тиші, не заважаючи один одному власною музикою; двоповерховий корпус з їдальнею та концертним залом на 120 місць та двоповерховий пансіонат на 16 номерів.
Усе це багатство було зібране під однією вивіскою – «Будинок творчості композиторів». Все майно, нерухомість – у власності Національної спілки композиторів України. А земля – у довгостроковому користуванні, на підставі відповідної угоди з Ворзельською селищною радою.
Тут творили Костянтин Данькевич, брати Платон і Георгій Майборода, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Костянтин Данькевич, Валентин Сильвестров і багато інших славетних митців. Врешті, вся музична і пісенна історія України ХХ століття пов’язана із цією місцевістю. Саме тут у 1964 році написали диво-пісню «Два кольори» поет Дмитро Павличко і Олександр Білаш.
Починаючи з 2013 року ніби якийсь безжальний руйнівник оселився на цих благословенних гектарах. Завихорило, закрутило, вдарило погибеллю і кинуло в безодню усе, що створювалося десятиліттями. Надбання трудолюбивого, пісенного народу йде прахом.
Побувавши тут, я з жахом побачив, що сьогодні…
вандали донищують ці маленькі оселі
З фасаду будиночка, де Павличко з Білашем написали «Два кольори», якісь манкурти вже й меморіальну табличку вкрали. У кімнатах шпалери на стінах обдерті, меблі потрощено, повиривано батареї опалення. Страшний розор. Руїна. Така ж страшна картина і в інших хатинках композиторів.
Чому так сталося? Розкладемо все по поличках. І в цьому нам допоможе голова Національної спілки композиторів України, професор Ігор Щербаков. Мій співрозмовник зачин у бесіді робить здалеку, ще з тих часів, коли за Союзу діяв Музичний фонд України, який саме і фінансував ворзельську «Мекку, благословенне місце» при Спілці композиторів. Ці кошти, як говорить Ігор Володимирович, «давали можливість і будувати, і жити в тих умовах».
А потім – 1991 – 1992 роки, поступово Музфонд почав здавати свої позиції, вже не було, як колись, рятівної самоокупності, отож Будинок творчості композиторів, опинившись на шляху дикого економічного ринку, вижити самостійно вже не міг. Ми ж пам’ятаємо, як шторми безгрошів’я болюче вдарили не лише по вітчизняних творчих спілках, а й взагалі по економіці новостворених держав на пострадянських теренах, і руйнівні вітри стали гуляти по всьому, що мали у віданні ці організації.
Завихорило неспокоєм і на ворзельських дачах Спілки композиторів. Ще певний період часу тут жевріла діяльність, оскільки Міністерство культури давало дещицю коштів у якості підтримки. Але у 2005 році тут стала господарювати криза. Не було навіть грошей на зарплати працівникам, утім їх і було небагато: декілька чергових, електрик, бухгалтери.
Будинок творчості вже працював лише влітку, іноді взимку. Звичайно, композитори за путівки платили певні суми, директор Будинку творчості Олена Іванівна Куц з усіх сил намагалася втримати ситуацію, вишукувала хоча й скромні, але всі досяжні можливості, аби фінансовий тягар не був занадто тяжким для митців. Але ситуація без звичного фінансування погіршувалась.
Згодом – новий виток економічної кризи, який прокотився теренами держави, і неймовірна скрута, в якій опинився Будинок творчості: курортна місцевість Спілки стала нездатною себе окуповувати. А кошти були конче потрібні. Тому, щоб зменшити витратну частину на утримання об’єкта і залатати хоч якість дірки, у 2010 році Спілка вирішила продати декілька господарчих будиночків, а на отримані кошти “відремонтували, утеплили декілька дач. Поставили бойлери в кожну дачу, отож всі мешканці мали теплу воду”, – говорить професор Щербаков.
“А потім – лихо: 20 лютого 2014 року наші дачі було нищівно пограбовано – злодії викрали всі бойлери, повидирали батареї опалення, словом все залізо. Навіть кухонне начиння. Мабуть, орудувала якась організована група, певне з «тітушками». Хто там думав про Ворзель, коли таке робилося в Києві (протистояння народу і режиму Януковича. – Ред.).
Міліція лише зафіксувала факт злочину. Час од часу зловмисники навідувалися сюди, дограбовували… Ми втратили контроль за цією територією”, – із сумом промовляє Ігор Володимирович.
Безумовно, Спілка сподівалася, що держава підставить хоча б плече, на яке можна буде бодай трішки спертися, розправити крила, так би мовити, щоб рухатися далі, визначившись, що робити із цим громіздким майном та нерухомістю. Тому й зверталися неодноразово з листами-проханнями до Міністерства культури, високих державних установ тощо.
«Але відповідь, на жаль, була типовою: це – ваша власність, шановні композитори, – пригадує Ігор Щербаков. – Отож ви, як громадська організація, займайтеся нею на свій розсуд. Ми три роки намагалися бодай щось продати із цієї нерухомості, бодай дещо здати в оренду. На наші об’яви часом відгукувалися якісь комбінатори, пропонували сумнівні угоди. Ми відмовлялися. Мали надію, що до нас завітають серйозні ділові партнери. Однак роки минали, а вони не поспішали… Але доля так склалася, що ми познайомилися з підприємцем Сергієм Білявським. І нам він відверто сказав, що йому болить те, що відбувається на території Будинку композиторів. Ось так ми і вийшли на дорогу співпраці, з тим щоб створити на цій території мистецько-просвітницький, музейний центр. Дай Боже, щоб вийшло».
Які ж чинники спонукали підприємця Сергія Білявського розпочати співпрацю із Спілкою композиторів? Сергій Володимирович викладає карти на стіл, наголошуючи, що діє прозоро і чесно.
За його словами, для того, щоб наповнити новим, сучасним життям це «благословенне місце», потрібні великі кошти.
Можливо, зацікавиться західний інвестор?
«Ми й розпочали пошук інвесторів, узялися за виготовлення документів, і ця справа стартувала ще у 2015-2016 роках. Ми за власні кошти (йдеться про підприємство «Галс», яке очолює Сергій Білявський. –Ред.) виготовили усю документацію щодо землі, тобто зробили геодезичну зйомку, внесли ділянку до земельного кадастру (бо її там не значилося, була така собі біла пляма), виготовили технічні паспорти на кожний дачний будиночок, вирішили усі судові спори, які не давали Спілці композиторів рухатися вперед. Адже були, наприклад, судові рішення щодо зобов’язання сплатити борги за електроенергію, та й інше. Сьогодні ці проблеми вже позаду… Маю окремо відзначити, що не залишалася осторонь і Ворзельська селищна рада – вона крок за кроком допомагала в оформленні усієї належної документації. Крім того, склалася ситуація, що Спілка композиторів в статусі громадської організації не зможе, з об’єктивних причин фінансового характеру, утримувати та обслуговувати двоповерхові будівлі гуртожитку та їдальні – ці об’єкти, за обопільної згоди, передано Ворзельській селищній раді. Після реконструкції вони слугуватимуть громаді як культурно-мистецькі заклади, і їхня діяльність перегукуватиметься з діяльністю оновленого Будинку творчості. А можливо, що вони й доповнюватимуть одне одного.
Наостанок, випереджаючи можливі спекуляції, хочу наголосити ось на чому: спільними зусиллями ми таки знайшли інвестора з Великобританії, який має намір вкласти кошти в оновлення і осучаснення Будинку творчості композиторів. Хіба ж це не позитив після багатьох років спустошення і розору?»
Цю тему доповнює директор Будинку творчості композиторів «Ворзель», композитор Євген Петриченко.
«Багато хто запитує, чому Спілка не може самостійно утримувати свій Будинок творчості? Відповідь очевидна – підприємство створювалось та фінансувалось державою та навзаєм виконувало специфічну соціально-культурну функцію за державний кошт. На початку Незалежності було втрачено механізм державного фінансування такого роду підприємства, і воно опинилось у жорстких ринкових умовах самозабезпечення, – каже пан Євген. – До того ж, нам не на руку ні регуляторна, ні податкова політика держави. Та ще й тарифи невпинно зростають. Тому ми й змушені шукати альтернативні варіанти. І вбачаємо єдиний правильний варіант – кошти інвестора.
Щодо інвесторів, то є дві ключові позиції, які не можуть бути предметами торгу: перша – статус земельної ділянки, яка перебуває в нашому користуванні, має залишитись рекреаційним, друга – на території, яка залишається за Спілкою, має бути запроваджена сучасна та актуальна форма творчої роботи – мистецька резиденція. З цими пропозиціями Спілка виходила до всіх: і до селищної ради, і до інвесторів. Дякувати Богові, ми знайшли такий тристоронній компроміс (разом із селищною радою та інвестором), щоб не порушуючи цих умов, шукати вихід із абсолютно тупикової ситуації. Вважаю це єдиним можливим компромісом з існуючої ситуації. Іншого просто нема».
А якщо залишити усе так, як нині?
Євген Петриченко упевнений, що в такому разі все тут буде зруйновано. І невдовзі щезне. Не забуваймо, що дачі вже роками стоять без опалення, без світла.
Інвестор береться відремонтувати дачні будиночки, а також створити сучасний культурно-мистецький простір з концертним залом відповідно до потреб та побажань Національної спідки композиторів України. Також буде відновлено адміністративно-господарчі будівлі, будинок акторки театру і кіно Ганни Іванівни Борисоглібської (1868 -1939 роки), в якому діятиме музей, осучаснено територію тощо. На даний час вже розроблено декілька ескізних варіантів, що тут очікується.
Торік, у грудні, на засіданні правління Спілки композиторів було погоджено ескізний проект. Сьогодні є намір підписати угоду з будівельною компанією «Київміськбуд-5» на відновлення споруд за рахунок інвестора…
Але раптом виникла несподіванка – дехто з місцевих ворзельських активістів побачив у цьому якісь «лихі наміри». І вже, як зазвичай буває, направили скарги до правоохоронних інстанцій. Мовляв, розберіться, перевірте усе як слід… Бо, як пишуть у скаргах, «це місце є унікальним і святим для усіх, хто любить українську музику і культуру».
От вам і українська ментальність: упродовж років тут панував розор, але ні громадських активістів, ні захисників культури тут чомусь не проглядалося. Вони не ставали в оборону цієї святині ні в 2005 році, коли підприємство фактично залишилося без коштів, ні в 2014-му, коли його фізично нищили. Можливо тому, що деякі з них, будучи з мандатами депутатів, «оземелювалися» за мовчання в селищній раді? Було вигідно… А зараз – чомусь витягнули голоблі і гамселять… Невже «запахло» інвесторськими коштами?
Гамселять скаргами, наприклад такого змісту: «маємо думку про те, що є можливість в наявності злочину в передачі частини майна товариству «Галс»…». Уявляєте, який «потужний сигнал» надсилають правоохоронцям: «є можливість в наявності злочину»!
І між рядками цих сигналів читається: слідчі, прокурори, агенти НАБУ – негайно до роботи, «копайте»!
Нам же думається, що саме через таких громадських активістів налякані інвестори не хочуть поспішати до нашої країни, вкладати сюди великі кошти. Бо почнуться перевірки, «наїзди», словом, все як завжди.
Тільки ось ті «захисники» будуть за усім спостерігати збоку. Щоб у зручний момент знову вдарити. У спину. І репетувати, що йдеться про «спадщину багатомільйонної держави», що все «руйнується і розвалюється». Ці поборники «музики» не чують жодних аргументів.
Що говорить, приміром, Євген Петриченко:
«Громадським активістам нелегко сприйняти прихід інвестора. Але нема іншого варіанту. Повірте – нема! Частково Спілка має зберігати ці дачі, але утримувати 8 гектарів лісу, землю… Яким чином? Це ж коштує великих грошей. Не кажучи про те, що утримувати 20 дач, збудованих за радянських часів. Вони ж майже зігнили. Є абсолютно технічні речі, маємо брати і їх до уваги. Наголошую: наші ключові вимоги до інвестора – зберегти частину майна, не змінювати цільового призначення, рекреація… Інвестор, відповідно, буде виставляти свої вимоги, і їх треба погоджувати. Триватиме переговорний процес, і це нормально, адже кожна сторона повинна отримати гарантії для себе, щоб рухатися в цьому напрямку спокійно і стало… Інших механізмів, окрім ринкових підходів, немає. Окремі ж громадяни намагаються на цій темі спекулювати, піднімати інформаційні хвилі, мовляв, все спеціально руйнується, розбазарюється. Я сам – зі сходу, переселенець, був свідком того, як діє окупант інформаційно. Окремі «активісти» діють схоже – на біле кажуть чорне, і – навпаки. Починають маніпулювати, розганяти хвилі. Вони мотивують збереженням культурної спадщини. Ми теж за це! Тільки ми чітко розуміємо, що для збереження треба підходити з абсолютно чіткими механізмами. І конкретними діями втілювати це в життя, а не фантазіями.
Ось приклад: два роки тому я понад шість місяців витратив, щоб пройти усі кола пекла, аби отримати дозволи на прибирання території від сухостійних дерев, привозив сюди київського інспектора. Було й рішення селищної ради про зрізування аварійних дерев. Однак деякі громадські активісти викликали журналістів, почали інформаційну кампанію, мовляв, на території Будинку творчості знищують ліс першої категорії. Комунальники приїхали, подивилися на таке діло – зібралися мовчки, та й поїхали звідсіля. Усе! Я шість місяців витратив, і на що? А через півроку ті ж самі громадські активістки починають іншу інформаційну кампанію, буцімто на території Будинку творчості знаходяться аварійні дерева, які ніхто не прибирає. Отакий «конструктив» пропонують окремі «захисники» громадських цінностей . Одного разу, щоправда, вони провели на території Будинку творчості громадську акцію – позбирали в лісі сміття і залишили його під парканом. Вітрам на поталу…
Таких «зберігачів культурної спадщини» не хвилює, що перш ніж відновити тут культурно-мистецьку діяльність, потрібно привести до ладу інфраструктуру: водопостачання і водовідведення, електропостачання, подбати про лісове господарство. А ще ж і житлові будиночки… Хоча це поза межами культурної дії. Чому ж ці «захисники» не підкажуть, де узяти на усе це кошти? Тому – сумно».
Слухаючи Євгена Петриченка, а раніше Сергія Білявського, Ігоря Щербакова, перебуваючи під враженням від побаченого на власні очі розору на території Будинку творчості композиторів, розумію: якщо негайно не діяти, залишити все напризволяще, на одчай, то скоро цей Будинок творчості буде зрівняно із землею. Вирвано з корінням. До останку зникне ще деінде помітний паркан, територія заросте чагарниками, бур’янами і сліду не залишиться. І почуємо вирок, що тут – гибле місце.
І чому так стається з нами в нашій власній країні, якщо всі ми кажемо, що щиро її любимо? Чи не про таке і не про це саме колись казав наш славетний співак Василь Зінкевич, що «у фізичному і духовному організмі України поруйновано клітину національної свідомості. Цю клітину потрібно відновлювати, повертати, вона повинна в нас воскреснути. Щоб ми були вільними. Людина повинна мати вільний лет над просторами господніми…”
А я ж вкотре і подумки, і вголос повторюю: який же лет в чагарниках і хащах, де немає «щедрих кольорів», де є лише журба? Лише падіння, занепад…
І хто ж руйнує цей спадок культури? Хто є лиходійником? Не інопланетяни, звісно. Свої. Свої. З поруйнованою клітиною національної свідомості. З отою голоблею, якою дубасять… Із десятками скарг до «органів»…
Лихо з розуму, як мовиться.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото на головній: у 1964 році в цьому будинку поет Дмитро Павличко і композитор Олександр Білаш написали “Два кольори”.
Фото: “Український репортер”
