У Києві “наступають” на Музей шістдесятництва
Музею шістдесятництва виповнилося 5 років. «Український репортер» побував на його дні народження.
Історія створення Музею шістдесятництва, якому якраз у святкові дні Незалежності виповнилося 5 років, пов’язана з такими особистостями, як Надія Світлична та Микола Плохотнюк, його перший директор. Вони мріяли про те, щоб імена їхніх друзів-шістдесятників, котрі виборювали незалежність України в тюрмах і таборах та поклали за цю ідею своє життя, залишилися у пам’яті народній.
Засновників музею уже немає з нами, але їхню справу продовжують такі ж ентузіасти, згуртовуючи навколо цього закладу культури справжніх патріотів. Про музей і долі людей, яких за радянських часів вважали особливо небезпечними злочинцями, розповіли «Українському репортеру» Олена Лодзинська – директор музею та Олесь Шевченко, колишній політв’язень, який чимало років свого життя провів за ґратами сумнозвісного концтабору в селищі Кучино Пермської області, з якого не всім пощастило повернутися.
“Особливо небезпечні злочинці”
Сьогодні його табірна сіра сорочка – один із експонатів музейної виставки, присвяченої 30-річчю Українського культурологічного клубу (УКК).
«Клуб було створено у серпні 1987 року, – розповідає пан Олесь. – Ініціаторами УКК була група політв’язнів, яка повернулася до Києва: Сергій Набока, його дружина Інна Чернявська-Набока, Леонід Мілявський, Леся Лохвитська. Вони сиділи за кримінальною статтею «Поширення наклепницьких вигадок на радянський лад».
Тоді ж повернулися до Києва також Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко і я. Ми сиділи за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Ця стаття розміщувалася у розділі «Особливо небезпечні державні злочини».
В таборах нас катували голодом, холодом і психічними тортурами. Роботу підшуковували таку, яку в’язень не міг виконати. Якщо ноги боліли, то треба було працювати весь час на ногах, якщо проблеми із зором, то потрібно пильно вдивлятися. А головне – вони домагалися, щоб кожен із нас написав покаянну заяву про те, що згоден відмовитися від подальшої політичної діяльності».
Чорновіл – кочегар
Але вони не відмовлялися. Трималися гордо і незалежно. Приміром, Надія Світлична на свою чорну у смужечку сукню прикріплювала вишитий комірець, а під час перевірки знімала його. «У цьому ж платті Надія Світлична ходила і вдома – після повернення із табору, адже іншого одягу не мала», – пояснює директор музею.
«А Івана Світличного називали «табірною совістю», – веде далі пані Олена, – адже Іван Олексійович, незважаючи на слабкість свого здоров’я, підтримував і допомагав іншим. Під час заслання з ним стався інсульт. Його дружина і лікарі повернули його майже з того світу. Але навіть тяжко хворого Світличного не відпустили на волю. До Києва він повернувся інвалідом, відбувши весь термін покарання. Коли Світличний дізнався у 1992 році, що Україну проголосили незалежною державою, він зміг тільки посміхнутися».
Нині це видається дивним, але за радянських часів про арешти шістдесятників ніхто не знав, хіба що їхні друзі та близькі. Надія Світлична, якій вдалося після заслання емігрувати, говорила: «Ми тільки переходимо з великої зони (якою вона вважала весь Радянський Союз) до малої». Виїхавши за кордон, вона змогла зберегти багато речей, які нині присутні в музеї як експонати. Кожен із них – це шматок чийогось життя і окрема сторінка людської долі.
Тих, хто повернувся з ув’язнення, в рідних містах ніхто не чекав з відкритими обіймами – на роботу влаштуватися було неможливо.
«Чорновіл і Михайло Горинь у Львові працювали кочегарами, – розповідає Олесь Шевченко, – Сергій Набока у Києві – вантажником, Віталій Шевченко – такелажником на заводі, а Євген Сверстюк – столяром на фабриці, хоча до арешту він був відповідальним секретарем відомого журналу.
Я до арешту теж 10 років працював відповідальним секретарем українського біохімічного журналу Академії наук України. Але я обійшов увесь Київ, всі редакції, всі видавництва, просив узяти мене хоча б коректором, однак марно».
В міліції йому вже погрожували притягненням за дармоїдство, якщо не принесе довідку з роботи. Тоді давали рік за цією статтею. І врешті-решт Олесь Шевченко влаштувався землерийником до Подільської археологічної експедиції завдяки клопотанням відомого українського мовознавця, культуролога і нумізмата Юрія Мурашова.
Зі слів його учасників, Український культурологічний клуб мав начебто займатися питаннями культури, а насправді розпочав активну політичну діяльність. Він зробив найголовніше – розбудив не лише київську публіку, але і всю Україну. На заходи клубу, які спочатку проводилися в офіційних місцях, приїжджали люди з усіх українських регіонів. Але після того, як КДБ відслідкував, які питання підіймаються на засіданнях клубу, зібрання заборонили.
Та учасники клубу продовжували збиратися у приватних будинках, зокрема у Миколи Федоріва на Подолі. І 17 січня 1988 року там було проведено перший вечір пам’яті Василя Стуса, незважаючи на категоричну заборону.
Боротьба за існування
Часи змінилися, але, як не дивно, Музей шістдесятництва і нині повинен виборювати своє право на повноцінне існування. Адже, за словами активістів музею, які зібралися відзначити 5-річчя закладу, крок за кроком у музею відбирають територію. Він ділить приміщення з маловідомим Малим драматичним театром. Окрім відтискання квадратних метрів, на яких і так ледь вміщуються унікальний архів про репресії української інтелігенції та раритетна експозиція, йде мова ще і про узгодження роботи наукових співробітників з розкладом вистав. Активісти навіть припускають, що черговим офіційним документом музей можуть попросити взагалі прибратися з будинку.
Тому на святковому вечорі, крім чудових віршів поетів-шістдесятників й українських пісень, присутні також ставили свої підписи під зверненням до керівництва країни припинити це цинічне свавілля.
Марина ХОВРАХ
Фото автора
Попередній матеріал читайте також тут:
