Кропивницький: книгарня як своєрідний подарунок до Дня міста
У Кропивницькому День міста, крім традиційних урочистостей, вагомих і не дуже подарунків містянам, приніс ще одну давно очікувану подію – відкрилася книгарня «Є».
Про те, що ця славна мережа має бути присутньою і у Кропивницькому, йдеться вже, здається, не один рік. Готували для неї приміщення колишнього кафе «Соки-води» на нинішній Дворцовій, але щось не склалось і «Є» відкрила двері по сусідству, неподалік, на цій же вулиці.
Насамперед – український продукт
Олександр Мазурцов, колишній директор Кіровоградського облкниготоргу, який пропрацював на цій посаді понад 30 років, заслужений працівник культури України, свого часу із гіркотою розповідав:
– Ще на початку 90-их тільки в обласному центрі працювало 14 магазинів системи “Укркнига”, магазини “Союздрук”, “Воєнкнига”, два книжкових магазини у Кіровоградському райцентрі. У Кіровограді уся книготоргівельна мережа була спеціалізована: сільськогосподарської, науково-технічної, медичної, нотно-музичної, букіністичної літератури. Тут можна було ознайомитися із тематичними планами видавництв на найближчий рік, замовити потрібні книги. В магазинах проводилися читацькі конференції, диспути, зустрічі з письменниками, спеціалістами відповідної галузі знань. Як правило, там працювали фахівці, які мали спеціальну книготоргівельну освіту, вони могли надати консультативну допомогу. Більше того, на великих підприємствах, у навчальних закладах працювали так звані народні книжкові магазини і кіоски, роботу яких підтримували сотні громадських пропагандистів книги.
Багато хто ще пам’ятає «Кобзар», «Школярик», «Букініст», «Передплатні видання». Трохи тримається завдяки героїчним зусиллям колективу хіба що «Книжковий світ». Але ж зникнення книгарні, це не просто закриття чергового магазину, це – дірка у гуманітарній аурі міста, яка обертається засміченим довкіллям, відсутністю культури, відірваною рукою Наталки-Полтавки (скульптура біля театру), вандалізмом, бездуховністю.
Тож поява, повернення у місто книгарні – подія непересічна. Тим більше, що мережа книгарень «Є» давно відома в Україні і відрізняється від інших тим, що пропонує насамперед ураїнський продукт. Тобто, тут мають прямі зв’язки з провідними видавництвами і жодна новинка не оминає полиць цієї мережі. Але це не означає, що тут лише україномовні книги, є видання мовами оригіналу – англійською, французькою, російською, іншими.
Перша книгарня «Є» відкрилася у Києві наприкніці 2007-го року. Уже через рік на форумі видавців у Львові її назвали книгарнею року, найкращою в Україні. Вона відразу стала своєрідним культурним центром, де відбуваються зустрічі з письменниками, презентації, читацькі конференції. На травень цього року працювало вже 32 книгарні у 15 містах України. 13 – у Києві, 5 – у Львові, 2 – в Івано-Франківську, у Дніпрі, Харкові, Запоріжжі, Тернополі, Хмельницькому, Сумах, Вінниці, Рівному, і навіть у Вишневому та Слов’янську. Тож черга Кропивницького давно настала.
На відкриття «Є» зібралося досить багато людей. Правда у ФБ дехто зауважував, що не стільки, як навколо святкового пирога, і все ж…
«Сповідь книгомана»
Саме таку, дещо інтригуючу назву мала перша зустріч у нашій книгарні. Її інтерв’юером став доктор філологічних наук, професор Григорій Клочек (модератор Андрій Домаранський). Людина, для якої книга справді стала і смислом життя, і робочим інструментом, і об’єктом аналізу.
Крім цікавих деталей особистого читацького життя пана професора, йшлося також про нинішні невеселі тенденції: зниження інтересу до книги, поширення кліпового мислення, що веде до зниження інтелектуального рівня як окремої людини, так і суспільства в цілому. Цьому сприяє крім технологічних чинників і обмеження кількості годин вивчення літератури у школі. Діти мало читають, розучуються аналізувати, формулювати свої думки і враження.
При цьому інформаційний вал, як відомо, збільшуєтьося не по днях, а по годинах. У тому числі й літературний, де, на жаль, брудна хвиля графоманії часом переважає справді цінні, важливі для розвитку людської душі, твори. І тут мали б своє вагоме слово сказати літературознавці. Адже вони, по суті, покликані стати своєрідним фільтром у нинішньому видавничому потоці. Але пан професор відверто визнав, що літерурні критики не виконують свою суспільну функцію. І у нашому місті щороку видаються книги. Про їхні презентації повідомляють журналісти. Але професійний аналіз, кваліфікована оцінка, яка б зупинила одних і, можливо, дала крила для інших, практично відсутня.
Такі метри, як Григорій Клочек пишуть про Тараса Шевченка, про Ліну Костенко. Пан професор зауважив, що й тут велике поле для літературознавчих досліджень, бо ж генії – невичерпні і кожне наступне покоління потребує оновленого трактування їхньої творчості.
Розмова вийшла дуже зацікавлена й насичена. Вже зараз видно, що зал для таких зустрічей у книгарні замалий.
Українська книга – загроза для «історічєской России»
Саме у цей час, коли відкрилася у нашому місті книгарня «Є», де полиці рясніють україномовними виданнями, мені трапилась на очі публікація на порталі «Мова», де йдеться про те, як денікінські ставленики-великороси рівно сто років тому знищували українську книгарню у Києві.
«На Безаківській вулиці у Києві (нині Симона Петлюри), неподалік залізничного вокзалу, – пише портал, – була чудова книгарня. Вона відчинила свої двері ще у 1899-му. Її організували кілька сміливців, що взялися видавати журнал «Киевская старина». Це був справжній центр українського національного життя. Цінителі українського друкованого слова сходились сюди придбати новинки, обговорити уже прочитане.
Сергій Єфремов згадував: «На чолі її стояв В. Степаненко, що зумів зробити офіційний «Книжный склад журнала «Киевская старина» легальним осередком широкої української пропаганди, що виховав не одного, може, тисячу свідомих українців». З часом мінялись власники, назва. Але асортимент залишався – україномовні книжки та періодика.
Завідувачем книгарнею весь час залишався Василь Степаненко. За словами Євгена Чикаленка, чорнявий, високий, худий, з нервовим обличчям, з глибоко запалими очима, хворий, часом не міг кімнати перейти без костурів, він 20 років, можна сказати невідлучно, безвиїзно просидів у книгарні, віддаючи їй всі свої сили. Улітку 1918-го тут оселилась Книгоспілка – щойно зорганізований видавничий кооператив.
У книгарні були величезні запаси книжок і останніх видань, і навіть старих, часом уже дуже рідкісних… Чорні (радше – трикольорові) хмари над магазинчиком зійшлися із захопленням міста денікінцями. У останні дні серпня українська столиця знову пережила зміну прапорів. Червоний прапор спочатку змінив синьо-жовтий, а за короткий час – російський біло-синьо-червоний. Чергова нова влада вперто перетворювала Київ на «город русский, русский, русский».
19 вересня 1919-го до книгарні на Безаківській увійшов чоловік. Продавці звично привіталися. Добродій замість придбати чудову книжку зажадав зачинити – зачинити! – книгарню. Це було нечувано. Пройшло два з половиною роки як упав царський режим, два роки як проголошена УНР, пережили гетьманський режим, щойно вдруге позбулись більшовицької окупації. Революція, свобода. По усій Україні відкривались нові видавництва та книжкові магазини. Навіть у Петрограді була! За роки революції почали виходити десятки, як не сотні, українських газет. Недарма 1917-й історики назвали «медовим роком української преси». І от, на тобі – зачинити книгарню!
Зчинився скандал. Добродій заявив, що він прийшов за дорученням прєдсідателя якоїсь комісії Будиловича. Працівники добре знали це прізвище. Жив колись такий професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Його дисертація була присвячена мові первісних слов’ян. Він видавав газету «Окраины России». Щиро не любив українців та білорусів. Але помер ще у 1908-му. А у 1919-му відбулась реінкарнація давнього україножера у постаті сина на ім’я Борис.
Виявилось, що денікінці, захопивши Київ, створили «Комісію для зібрання військово-історичних матеріалів Визвольної війни від більшовиків». Ця комісія на чолі із відомим українофобом Анатолієм Савенком підпорядковувалась відділу пропаганди особливої наради при головнокомандувачу Збройних сил Півдня Росії. Борис Будилович був там заступником голови. Він заявив ошелешеним працівникам української книгарні, що будуть вилучені «врєдные книжки». Наприклад, про козацтво. І що подібна акція була проведена, зокрема, і у Полтаві. І, нібито, нічого страшного не сталось. Навіть перших три томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського не вилучили.
Будилович вибрав зі списку 118 назв книжок. Суціль україномовних. У цьому списку були навіть ті, що пройшли ще царську цензуру. І наказав спалити. Спалили – 40 543 примірників. Українська книгарня у Києві була розгромлена. Преса опублікувала список спалених книжок.
Русофільська газета “Киевлянин” спочатку ці дії Бориса Будиловича назвала самочинною діяльністю. Пізніше виявилось, що він діяв з наказу військового губернатора № 20 від 31 серпня. Щоправда, наказ тримали у секреті і не оприлюднювали. У жовтні Борис Будилович пережив кілька днів страху перед приходом більшовиків. Червоні якраз почали атакувати українську столицю із заходу. Наступного року новітній Герострат загинув. Десь на Дону. А українська книгарня відродилася. І ще якийсь час тішила київських українців літературою рідною мовою. Поки не була ще раз зачинена. Більшовиками. У 1920-х».
Отака історія української книгарні. У нашому місті вона «Є» і буде!
Світлана ОРЕЛ, місто Кропивницький
Фото із сайту gre4ka.info
