XVIII Міжнародний фестиваль-конкурс дитячо-юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах» агнеції «ЮН-ПРЕС» Київського палацу дітей та юнацтва незмінно пройшов 15-17 травня, але онлайн.

Такий формат «Прес-весни» – вперше. Впродовж двох місяців на пошту Фестивалю приходили роботи, зареєстровані в гул-формі. Всього цьогоріч на адресу «Прес-весни» надійшло 874 роботи з різних регіонів України. А також із Білорусі, Узбекистану, Франції, Польщі, Молдови, Чехії та Нідерландів. Найбільше робіт надійшло з Бердянська Запорізької області, міста Лиман Донеччини, Кременчука, Кривого Рогу, з Чернівецької області та з Києва.

Творчі роботи подавалися на конкурс у 10 номінаціях у сфері медіа:

«Літературний твір», «Газета, «Журналістська робота», «Нові медіа», «Медіа-проект»,«Відеоробота»,«Фоторепортаж», «Радіоробота», «Традиції та новаторство», «Голос покоління Z».

За кількістю надісланих творів лідерами стали «Журналістська робота», «Відеоробота» та «Фоторепортаж». В умовах карантину зросла конкуренція серед робіт технічного спрямування.

Усі роботи оцінювало професійне журі: редактори та журналісти провідних засобів масових комунікацій України, науковці та практики столичних закладів вищої освіти.

За 18 років «Прес-весна» дала старт і дорогу в світ журналістики сотням дівчат і юнаків з різних куточків України та з багатьох країн світу. Для всіх, хто хоч раз побував на цьому Фестивалі «Прес-весна» – це нові знайомства, шалений драйв і ритм, теплохідна прогулянка Дніпром, екстремальні змагання, цікаві квести…

Але цьогорічна ситуація в світі внесла свої корективи.

Несподівано тема «2020: МОЯ КРАЇНА В СМАРТФОНІ» стала пророчою, проте вимушена ізоляція не завадила здійсненню довгоочікуваної події року для юних журналістів України та зарубіжжя.

Учасники та організатори Фестивалю підготували приголомшливе свято журналістики.
3 дні яскравого та професійного журналістського свята онлайн; 18 цікавих та корисних заходів для юних «акул пера» в мережі; 13 вебінарів, брифінгів і майстер-класів у прямих ефірах та онлайн від експертів ― професійних журналістів, блогерів та медіатренерів, на які зареєструвалося понад 400 учасників.

Учасників фестивалю привітали: директор Київського палацу дітей та юнацтва Оксана Добровольська, керівник ІТА «ЮН-ПРЕС» Надія Іллюк, заступник голови Київської міської державної адміністрації Валентин Мондриївський, голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Богдан Червак.

«Київ – дружнє місто для талантів. Потрібно виявляти нові таланти і можливості для їхньої реалізації в житті» – підтримав відкриття 18-го Міжнародного фестивалю-конкурсу «Прес-весна на Дніпрових схилах» Валентин Мондриївський, заступник голови КМДА, який зазначив:

«Приємно, що Київ є організатором і господарем таких великих і значимих фестивалів. Це для нас не вперше. В історії міста і країни вже відбулися Євробачення, єврофутбольні баталії, великий музичний фестиваль «Атлас» і «Прес-весна» Київського палацу дітей та юнацтва має всі можливості розвиватися й надалі».

Фішкою Фестивалю є традиційний медіамарафон «Інфоманія», під час якої юні й дорослі учасники фесту в режимі нон-стоп дві доби надають свої журналістські матеріали, фото та відео, присвячені подіям “Прес-весни” та 30-річчю агенції «ЮН-ПРЕС», розкривають свої враження від нового формату цьогорічного фестивалю, згадують цікаві фестивальні моменти минулих років…

У програмі фестивалю: ретроспектива «Прес-весна на Дніпрових схилах: повноліття» до 30-річного ювілею агенції «ЮН-ПРЕС» Київського палацу дітей та юнацтва, привітання від гостей та організаторів, віртуальна екскурсія Києвом; презентація нових проєктів ІТА «ЮН-ПРЕС» «Представляємо кращі практики»; і, звичайно – церемонія нагородження «Віват, переможцям!».

А хто ж на п’єдесталі пошани? 41 переможець заочного конкурсу, 51 номінант спецпремій заочного конкурсу, 12 переможців конкурсу для репортерів фестивалю онлайн-редакції #Інфоманія: 2020.

Перемогу в номінації «Журналістська робота» вибороли: Ксенія Уткіна (м. Вишгород) і Анна Останіна (м. Лиман, Донецька обл); ІІ місце дісталося Імаш Бауедінову та Русланбеку Джуманиязову з м. Нукус, Узбекистан і Дмитру Полубоку з Бердянська. На ІІІ місці – киянка Діана-Катерина Редько та бориспільчанка Ольга Кацан.

У номінації «Газета» І місце виборола газета «Ірпінь-Тайм» Національного університету фіскальної служби України, На ІІ місці –газета«Країна Творчості» Будинку дитячої творчості Заводського району м. Миколаєва і прес-центр «ТСН» з м. Кривий Ріг. ІІІ місце здобула газета гуртка «Школа журналістики» з м. Миколаїв.

Номінація «Фото» визначила безсумнівним переможцем киянку Вероніку Балашову. На ІІ місці – Дарія Кінаш (м.Бердянськ) і Ліза Вегера (м. Київ). ІІ місце розділили киянин Леонард Тодуа і творчий колектив Палацу Молоді ім. Ю. Тувіма з м. Лодзь (Польща).

У номінації «Медіапроект» перемога дісталася зразковому художньому колективу «Юний журналіст» з м. Полтава. ІІ місце посіла медіа-педагог з м. Кобеляки Олена Білаш. ІІІ місце дісталося Дитячому медіацентру “K-video” Чернівецької гімназії №2, м. Чернівці

Номінація «Нові Медіа»: І місце – Марія Юдінцева, м. Кривий Ріг; ІІ місце – сайт «Хай Так. Медіа, яке роблять діти» від гуртка «Юний журналіст» з м. Полтава; ІІІ місце – Ольга
Кацан, м. Ірпінь.

Номінація «Літературний твір»: І місце – киянка Косцова Анна; ІІ місце – киянин Новак Артем; ІІІ місце – Мучанка Вероніка, м. Вінниця.

Номінація «Відеоробота»: І місце – Терьохіна Марія та Лисенка Віктор, м. Київ і творчий колектив коледжу ЧНУ імені Юрія Федьковича, м. Чернівці; ІІ місце поділили вихованці гуртка «Юний журналіст» Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді та Аня Гусар з м. Сміла, Черкаської обл.. ІІІ місце розділили Даннбаум Валерія з м. Запоріжжя і Плотнікова Ольга з м. Чернівці.

Номінація «Радіоробота»: І місце – Марія Шкурко та Катерина Шаповаленко КПДЮ; ІІ місце – дитяча інформаційна агенція «Крила», м. Чернігів; ІІІ місце – Корольова Олена та Агеєва Кристина, вихованки телерадіостудії «Зміна», м. Кривий Ріг.

Номінація «Голос Покоління Z»: І місце – Ігор Дармостук, шеф-редактор Інтернет-видання «КиевВласть»; ІІ місце – Мирослава Забродська, керівник прес-служби Київського Палацу дітей та юнацтва; ІІІ місце – Юлія Потапенко, редактор відділу «Сім’я», видання «Голос України».

Номінація «Традиції і новаторство»: І місце – Бондар Ярослава, м. Луцьк; ІІ місце – Місюкевич Олена, м. Кривий Ріг; ІІІ місце – Яцевський Ярослав, м. Київ

Організатори Фестивалю-конкурсу: Київський Палац дітей та юнацтва, департамент освіти і науки КМДА.

Співорганізатори заходу: Національна спілка журналістів України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Академія української преси, Національна спілка письменників України тощо.

Готуємося до наступних фестивалів!

Наталя Плохотнюк

Фото: “Український репортер”

Сообщение Навіть пандемія не завадила творчому змаганню юних журналістів на дніпровських схилах появились сначала на Український репортер.

Але сьогодні в Гостомелі – безстрокова акція протесту, яку проводять громадські активісти, ветерани АТО, всі, хто зацікавлений витягнути селище із болота безправ’я і розору.

Причин для протесту є чимало, вважають місцеві. Одна із них – звільнення начальника комунального підприємства « УЖКГ “Гостомель” Віктора Пустовалова. Таке рішення прийняв селищний голова Прилипко. Трудовий колектив підприємства не погодився з цим, адже вважає, що Пустовалов є успішним менеджером. До того ж роботою саме цих комунальників мешканці задоволені.

Центр акції протесту – біля будівлі селищної ради. Саме тут 10 травня зранку зібралося кілька десятків місцевих. Протестні гасла, намети. Люди сподіваються, що дорогою на роботу цей проектний майданчик все ж побачить мер Прилипко, нехай, мовляв, задумається… І бодай пояснить людям причини звільнення Віктора Пустовалова, а справедливіше було б скасувати це розпорядження.

А ще варо було б почути Прилипку  відповіді на низку проблемних питань стосовно життєдіяльності селища. Але дзуськи!  Очільника селища, як і його заступника, ніде «не проглядається».

А біля головного входу до мерії – ніби розтривожений вулик. Люди кажуть, що мітингують проти свавілля селищної влади на чолі з Юрієм Прилипком та його родиною. Майже чотири роки тому було створено Гостомельську добровільну об’єднану територіальну громаду, однак вона, на жаль, не діє, бо дано офіційний старт… А що зробила команда Прилипка для розблокування цього процесу – «запуску» об’днаної громади? Лише балачки, а ще дивні листи-звернення «нагору», які засвідчили лише про неефективність такої, непродуманої, тактики боротьби за долю громади.

Ось людям і набридла таке тупцювання місцевої влади на одному місці, зате свій клан Прилипко не забуває.

Голова Спілки воїнів-учасників АТО селища Гостомель Олексій Табачук говорить, що організація виступила ініціатором цієї безстрокової акції протесту. Він стверджує, що за роки правління Прилипка втрачені можливості перспективного економічно-соціального розвитку населеного пункту, не вирішуються злободенні проблеми місцевих. Це стосується й виділення земельних ділянок… Є ганебні приклади, коли учасникам АТО відмовляли у праві одержати ділянку, натомість надавали землю чиновникам селищної ради.

Із вуст мешканців Гостомеля ми чули й закиди на адресу влади щодо відсутності розвитку інфраструктури, зокрема й соціальної. Затягується спорудження садочків і шкіл.

-Ми вийшли на акцію протесту, щоб підтримати нашого начальника Віктора Пустовалова, – каже працівниця комунального підприємства Оксана, яка разом із колегами стоїть з плакатом вздовж дороги. – Під його керівництвом у селищі проведено озеленення, встановлено огорожі.

– Пустовалова звільнили у той день, коли він був на «лікарняному» – долучається до розмови пані Тетяна. – А ще ми хочемо запитати мера Прилипка: де навчатися нашим дітям, якщо в 13-й і 14-й школах  діти вчаться у три зміни, а в 16-у, в Мостище, малеча добирається переповненими маршрутками. Бо про шкільний автобус у нас ніхто й не чув.

-Я саме була у відпустці, коли мені телефонують перелякані колеги й кажуть, що  у моєму кабінеті зламали замок і невідомий чоловік, якого представили як новий начальник УЖКГ, сидить у моєму кріслі й порпається в моїх речах і документах, – обурено розповідає керуюча справами УЖКГ Наталія Анатоліївна. –  Дуже дивна ситуація. 29 травня  Прилипко підписав розпорядження  про звільнення Віктора Пустовалова, а 30 травня призначено нового керівника, який з’явився о 7-й ранку під охороною «братків у спортивних костюмах» (це нагадувало якийсь фарс, ніби привіт із далеких 1990-х років).

Серед людей, які зібралися на площі, защораз виникали розмови про сімейний клан Прилипків. Ось один із монологів:

«Дивна ситуація. Одна донька мера, депутатка Ольга Юріївна – з народом, вона відмовилася від своєї частки паю в скандальній школі № 15, що на Баланівці – подарувала її селищній раді, а друга, також депутатка, – Надія – разом з чоловіком (радником селищного голови), схоже, дають настільки «справедливі» поради батькові, що Гостомель час од часу штормить…»

«Питання щодо звільнення Пустовалова є дуже дивним, – каже селищний депутат, громадський активіст Анатолій Туровський, – Його звільненню передувало засідання  комісії у складі самого Прилипка, його нового заступника, секретаря ради і скандального депутата Сергія Чемериса (по ньому відкрито кримінальне провадження за хабар, спарва слухається в суді). Віктору Пкстовалову інкримінують начебто систематичні порушення, які складаються з двох пунктів: прогул на роботі 29 травня  (Пустовалов запевняє, що того дня перебував на лікарняному), а також невчасно зданий звіт. Селищна рада і депутатський корпус –  це колегіальний орган. І нового   керівника нам повинні були представити. А тут – глибока таємниця. Ми ініціювали засідання депутатської комісії з питань законності. Запитуємо Сергія Чемериса, чи бачив він документи про підстави звільнення (призначення). Він відповів ствердно. «Ну, і що там?» – цікавиося далі у нього. «Не скажу!». – вирішив погратися у партизана дорослий чоловік.»

Анатолій Туровський переконаний, що в селищі є й інші підприємства, яким також може загрожувати кадрова «лихоманка».

Вже після від’їзду з Гостомеля кореспондентки «Українського репортера» стало відомо, що в ніч із суботи на неділю намети протестувальників розгромили, побили активістів, один із них – в лікарні.

А ключовий елемент протестної акції – трон, який призначався для мера Прилипка, – було розбито. Нападники кинули цей трон (через паркан) на подвір’я, де мешкають батьки гостомельського депутата Юрія Марчука. В Гостомелі люди знають, що Юрій Марчук упродовж багатьох років обстоює справедливість, викриває факти «прихватизації» гостомельських ресурсів.

Під час акції протесту слово узяла місцева мешканка Тетяна Проторченко, яка порушили проблему вулиць селища, що у промзоні: вони – без асфальту й освітлення. «Всі обіцянки від Гостомельського голови – блеф! Він повинен не обіцяти людям медові скибки, ефективно й справедливо керувати» , – каже Проторченко. – А у нас немає ні плану забудови, ні плану економічного розвитку селища, ні плану діяльності ОТГ, ні транспортної розв’язки… Селище не розвивається. Ліс вирізають, садочків немає, а, значить, і молоді не буде. А що з медамбулаторією? Її знищили! Тепер, щоб показати хвору дитину лікарю, необхідно пертися до Ірпеня! Допоки не буде місцевих референдумів – доведеться мітингувати…».

У планах протестувальників — звертатися до керівництва країни та Київської ОДА, скликати регламентний комітет і позачергову сесію селищної ради, на якій, можливо, розглянуть питання про висловлення недовіри Прилипку як селищному голові.

Наталя ПЛОХОТНЮК

Фото автора

Читайте також:

• Акція протесту: в Гостомелі вимагають відставки мера Прилипка

Сообщение Протест в Гостомелі: подробиці протистояння з владною родиною мера Прилипка появились сначала на Український репортер.

Впродовж трьох днів юна й доросла журналістська “братія” мала нагоду познайомитися ближче, обговорити спільні проблеми та визначити орієнтири. У фестивалі взяли участь понад 500 юних киян – учасників міських молодіжних форумів, фото-фристайлів, літературних та журналістських конкурсів. До оргкомітету надійшло близько двох тисяч робіт у десяти номінаціях.

«Прес-весна на Дніпрових схилах» уже 17 років поспіль проходить в столиці.

Урочиста церемонія нагородження переможців цьогорічного фестивалю відбулася в сучасній модній локації Києва – Pochayna Event Hall. У номінації «Журналістська робота» перемогу виборола Кароліна Муляк з Кривого Рогу. Також призові місця дісталися Софії Паладій з Буковини, Валерії Єфремовій з цього ж міста та киянці Анні Корубко.

Кращими літераторами журі визнало: вихованця «Юн-прес» Артемія Антонєнкова, Іллю Карпачова з міста Святогірськ Донецької області й Корнелію Колпакчі з міста Лиман Донецької області.

У номінації «Газета» перемога дісталася редакції газети «Дзеркало ліцею», вінницького ліцею № 7. Також серед переможців: газета «ІрпіньTime» Національного університету державної фіскальної служби України, «Шкільний світ» Криворізької школи № 126 і «Країна творчості» обласного Будинку художньої творчості з Миколаєва.

Своїх переможців визначила номінація «Інтернет-журналістика та ІТ-проект». Почесне І місце судді віддали вихованцям гуртка «Медіадизайн» інформаційно-творчого агентства «Юн-прес», а ІІ й ІІІ місця посіли Ольга Плотнікова, вихованка гуртка «Моя професія» Чернівецького обласного Центру науково-технічної творчості учнівської молоді та автор блогу «VIS-A-VIS» з Борисполя Ольга Кацан.

Кращими медіа-проектами журі визначили: проект «І обласний форум «Молодіжна медіаплатформа Полтавщини» вихованців гуртка «Юний журналіст» Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді, проект «Ніссе очима молоді» родини Сміт з Нідерландівм(Оксана Сміт– директор об’єднання слов’янських шкіл Нідерландів, керівник міжнародного проекту «Відкрита Європа – відкрита для всіх») і проект «Твої права та обов’язки» вихованки клубу «Юні кореспонденти» Кременчуцького міського будинку дитячої та юнацької творчості Анастасії Воліченко.

У номінації «Відеоробота» найкращим виявився фільм «Сонячні дні» команди НВК «№ 56» м. Херсон. Серед кращих – відеофільми «Живи реальністю» Володимира Лубенця з міста Кривий Ріг і «Новий погляд на передумови голоду» киянина Андрія Желтова і відеоролик «Ти можеш» проекту RazomFilm Дарії Дмитришиної, вихованки «Юн-прес».

Кращими «повелителями фотооб’єктиву» стали: Анастасія Зозуляк з Тернополя й киянки Вероніка Маркіна і Вероніка Балашова.

Номінація «Радіоробота» відкрила нові імена. Заслужену перемогу везуть із  фестивалю вихованці кіноакторської студії громадської організації «Спільнопродакшн», Івано-Франківськ. Не відстають від них і вихованці дитячої інформаційної агенції «Крила» Чернігівського обласного Палацу дітей та юнацтва та киянка, вихованка гуртка «Радіожурналіст» інформаційно-творчого агентства «Юн-прес» Катерина Шаповаленко.

У номінації «Голос покоління Z» дитяче журі моніторило журналістські матеріали про дитячі та молодіжні проблеми й досягнення, матеріали для дітей та молоді.

Перемогу юні журналісти віддали Наталії Плохотнюк, журналістці, завідувачці клубу «Журналістська ініціатива» ІТА «Юн-прес» Київського Палацу дітей та юнацтва за цикл робіт про події у молодіжному житті столиці. Разом з нею нагороди від молоді отримали Катерина і Матвій Ганапольські, телеведучі ток-шоу для молоді «18-» на «Прямому» каналі та журналісти газети «Дворічанський край» Харківської області Володимир Домнін і Ольга Саніна.

Другий день Фестивалю пройшов у «Парку Київська Русь» – Центрі культури та історії Стародавньої Русі, який ще називають енергетичним центром України. Розпочався насичений фестивальний день із брифінгу «Древній Київ. Подорожуй у часі!» з організатором, натхненником і керівником унікального «Київського Князівства», президентом Всеукраїнської федерації середньовічного бою Володимиром Янченком. Потім був квест-вояж «Від Дитинця до європейської столиці!» і неймовірне видовище – Чемпіонат світу з середньовічного бою IMCF 2019.

Третій, звершальний день Фестивалю був не менш насиченим. Це і ярмарок медіа-ідей «Вільна преса – вільна країна», і презентація бліц-досвіду керівників делегацій, і цікаві майстер-класи, воркшопи й жваві дискусії з науковцями, викладачами профільних вишів, журналістами-професіоналами, фахівцями Національної спілки журналістів України, Академії Української преси, Державного комітету телебачення та радіомовлення тощо.

І, як завжди, юні й дорослі журналісти, на знак єднання у спільному пориві творчості, посадили біля Палацу дітей та юнацтва чорнобривці й ялиночки.

Фото надане “Юн-прес”

Сообщение Прес-весна на Дніпрових схилах відкрила нові імена появились сначала на Український репортер.

Загін цілеспрямованих київських юних журналістів разом з іншими талановитими дітьми та молоддю з Польщі, Казахстану і, звичайно, з українських міст відправився на міжнародний фестиваль-конкурс “Нові вершини” до Мінська.

На відкриття V Міжнародного фестивалю-конкурсу “Нові вершини 2019” у Палаці культури залізничників зібралися сотні  творчих колективів, щоб позмагатися в 183-ох різних номінаціях: вокал, хореографія, ансамбль, театральне мистецтво, телебачення, газета… Яскраві костюми, шквал емоцій, радощі й переживання….

Україну представляли юні журналісти й вокалісти зі Славутича, Кропивницького та Києва.Усі вони стали переможцями в своїх номінаціях.

Зате юні лицарі пера й телекамери з інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» стали безумовними зірками. Та й не дивно. Газета “МІСТ М” стала найкращим друкованим виданням фестивалю. У номінації “Кращий телесюжет” команда  «ЮН-ПРЕС» розділила перемогу з юними телевізійниками зі Славутича, а команда  U.P. “News” виборола 2-е місце.

Окрім виконання конкурсних завдань українці встигли погуляти Мінськом, побували на цікавих екскурсіях, в музеях, в Національній бібліотеці. А ще  ознайомилися з роботою центральних  газет «Вечірній Мінськ» і «Мінський кур’єр».

Сподіваємося, що через рік ми знову зустрінемося з Мінськом на «Нових вершинах».

Наталя ПЛОХОТНЮК

На фото: переможці з “ЮН-ПРЕС” разом з наставницею-викладачем Наталею Плохотнюк (друга ліворуч).

Сообщение Юні журналісти української столиці підкорили «Нові вершини» Білорусі появились сначала на Український репортер.

Я до останньої хвилини, поки, як-то кажуть, смажений півень не клюнув, не підписувала ні з ким жодних декларацій.  Головна причина – ні з ким. Я майже півжиття мешкала на Подолі, хоча й була прописана (зареєстрована ) в Києво-Святошинському районі.  Логічно, що я й моя дитина отримували медичну допомогу в подільській  поліклініці, а, за потреби, і в стаціонарі.  Так би все й залишалося. Але спочатку я переїхала  за місцем реєстрації, потім раптово помер наш справжній сімейний  лікар, і все…

Кілька разів за останніх п’ять років я зверталася по допомогу до медамбулаторії  села Тарасівка, але, незважаючи на те, що в мене по кілька тижнів трималася температура до 40 градусів, мені жодного разу не призначили  ніякого обстеження, а діагноз писався «зі стелі». А коли розпочалася вакханалія з підписанням декларації, на амбулаторії з’явилося оголошення: «Декларацію з сімейним лікарем можна підписати щодня!». Брехня! Я приходила і в суботу, і в неділю – все було зачинено! На мене подивилися, як на дурочку: «Щодня – це значить, з понеділка по п’ятницю».  Це ж треба було здогадатися, що вони мали на увазі!

Крім того, попри те, що табличка на дверях амбулаторії сповіщає про графік роботи закладу з 8.00 до 16.30, як правило о 12.00 лікаря там  уже немає. Мотивують це тим, що після обіду лікар їде на виклики.  Але майже на 6 тисяч мешканців і півсотню багатоповерхівок усього один лікар – це круто!

Так трапилося, що днями мені з тиском 200/100 довелося таки звернутися до амбулаторії. Опів на першу дня в лікарні була лише медсестра й санітарка. Лікар поїхала на нараду. Звісно, мені зробили укол. Наступного дня мене прийняла новенька молоденька лікарка, яка працює перший день. Без жодних аналізів, без кардіограми, призначила лікування (серед якого – й для шлунково-кишкових захворювань, бо я поскаржилася на сильний біль і виразку в анамнезі) й сказала прийти через день.

Через день вона мовчки закрила мені лікарняний лист, сказавши, що тиск понижується. І все. Коли я запитала про консультацію кардіолога й невропатолога, дівчинка-лікар якось дивно відповіла: «Ну…. Так…. Якщо треба – то підіть…». Але ж мене без направлення ніхто не прийме. Дайте направлення, кажу. У відповідь – мовчання. А потім фраза: «Ну, коли буде менше людей – прийдете й заповните декларацію. Тоді й будемо говорити. Я взагалі вас приймаю по своїй душевній доброті»,- і показує на двері, де написано: «З 1.01.2019 року громадянам, які не заключили декларацію з сімейним лікарем, ніякі рецепти, довідки, направлення й лікарняні листи не виписуються». Нижче: «Підписання декларацій з лікарем завершено. Ліміт вичерпано».

Їду на Печерськ, щоб заключити декларацію з лікарем в амбулаторії поблизу місця роботи. Все вклалося в кілька хвилин. Але того дня лікар, до якої залишилися вільні місця, не приймала. А наступного дня, у п’ятницю, запис до медика завершився ще в середу. Попереду – субота й неділя, у мене – робочі дні. А тиск – зашкалює й кашель задушує.

-Треба заздалегідь записуватися, – каже жіночка в реєстратурі.

-Цікаво, а як людина заздалегідь може знати, що завтра чи післязавтра в неї заболить живіт, вухо, чи підскочить тиск або температура? – запитую.

-А оце вже – не до нас! Усі про таке питають. Ідіть до міністра й питайте. Ви що, не знаєте, які таблетки треба пити? Подивіться в інтернеті….

Ось такий цікавий діалог з медпрацівницею.

На щастя, наступного дня мене без усякого запису прийняла молоденька лікарка,  яка відтепер є моїм лікарем. Призначила всі необхідні аналізи й обстеження  й адекватне лікування, запропонувала  пролікуватися в стаціонарі.

Проблеми почалися після того, як лікар дала направлення до так званих вузьких спеціалістів – окуліста й травматолога.  Вона попередила, що мене без реєстрації в Печерському  районі можуть не прийняти, але це «можна якось вирішити з головним лікарем, написавши заяву». Щоправда, травматолог виявився справжнім лікарем, він навіть не глянув на направлення, а подивився на моє травмоване коліно й почав лікування. А ось окуліст виявилася категоричним, навіть не глянувши направлення: «Ви де прописані? На Печерську? На якій вулиці? Покажіть паспорт!» – дивний допит, просто в коридорі. – «Не на Печерську? Тоді йдіть за місцем вашої реєстрації! Проте, для таких, як ви, не місцевих є платний офтальмологічний центр на Підвисоцького, 4. Все!»

За роз’ясненням ситуації я звернулася до директора Центру первинної медико-санітарної допомоги Печерського району Ольги Іванівни Остапенко.

“Все абсолютно вірно, – каже керівниця медичного закладу, – мета реформи медицини – офіційно закріпити медичні послуги, які держава гарантує кожному громадянину України. А для цього необхідно було реформувати насамперед, систему сімейних лікарів.  У «первинці» головне – пацієнт. Тому, що ми отримуємо гроші за кожного хворого. Реформа змушує лікаря бути лояльним до кожного пацієнта.  І мало не калачами й пряниками заманювати  пацієнтів. Сьогодні 60 відсотків сімейних лікарів мають усі необхідні навички і знання, щоб частково замінити вузьких спеціалістів і можуть вирішувати більшість проблем пацієнтів. А там, де сімейний лікар не може справитися самотужки, він дає направлення на консультацію”.

А ось тут і починаються проблеми. Висить величезна «червона ганчірка», чи горить червоне світло. Тобто, до «вузького спеціаліста» (окуліста, ЛОРа, невропатолога, кардіолога, гастроентеролога тощо)  можна потрапити лише за місцем реєстрації. Тобто, збирайте гроші, пакуйте речі й мчіть з Києва до свого містечка чи до сусіднього району (за штампом у паспорті). Але там вас теж не приймуть, бо у вас немає направлення від сімейного лікаря за місцем реєстрації, а декларацію ви підписали в іншому місці. Залишається чекати доки вас привезуть по швидкій у стаціонар або платити гроші за консультацію.

“Усе згідно закону, – пояснює Ольга Остапенко, – Поки що спеціалісти приймають тільки за територіальним принципом. Для цього з місцевого бюджету виділяються кошти.  А з 1 липня 2019 року заплановано розпочати реформу вторинної меддопомоги, тобто «вузьких спеціалістів». Направлення будуть електронними. Як і рецепти. Необхідно щоб усі райони міста чи області одночасно уклали угоди 2-го етапу реформи. Лише тоді можна буде говорити про безкоштовну медицину. Про безкоштовні обстеження, 6 видів УЗД, аналізи тощо. А ще вкрай необхідна медична страховка! Лише тоді 49-а стаття Конституції України повинна хоч трішки запрацювати! Вперше з 1991 року”.

Лікар побідкалася, що 160 тисяч зареєстрованих мешканців Печерського району декларацію з амбулаторією підписали всього 52 тисячі потенційних пацієнтів, тих, які десятиліттями тут живуть, з покоління в  покоління, аще студенти. А всі інші – занадто «круті, щоб звертатися в просту поліклініку, вони мають гроші на приватну медицину».

Що ж до моєї консультації в окуліста, місцева медична начальниця кудись  зателефонувала, запитала, чи маю я можливість сплатити щось за консультацію й дала папірець з контактами лікаря платного центру, звелівши сказати «пароль» – прізвище людини. Яка за мною начебто стоїть.

Що ж, я, мабуть, ще не зовсім  осліпла – почекаю. А раптом колись реформа і до мене та до інших людей дійде.

Наталя ПЛОХОТНЮК (поки що жива, всупереч медреформі)

Фото із сайту Укрінформ

Сообщение Перевірено на собі: декларація з лікарем – не гарантія отримання меддопомоги появились сначала на Український репортер.

Про цю подію “Український репортер” розповідав у матеріалі Бюро розслідувань перевірить, чи патрульні били 81-річного авіаконструктора (+відео)

За словами потерпілого, його лупцювали п’ятеро, зокрема, нібито двоє поліцейських, бо запідозрили, що він – валютний шахрай, який начебто обдурив одного з нападників, йдеться у сюжеті ТСН.

Того вечора Віктор Павлович Ковальський повертався з роботи і біля виходу з метро «Шулявська» до нього підбіг чоловік, вхопивши за руку.

“Він каже: “Прикурити”. Відповів, що не палю. І запальнички немає, тому сказав, щоб відпустив мою руку. І коли я намагався вирватися, на мене посипалися удари ззаду і по голові”, – розповів конструктор, який майже півстоліття працює в КБ «Антонов». – «У мене в руках був портфель з кресленнями і я дуже переживав, щоб нічого не випало, не порвалося…»….

Спочатку 81-річного чоловіка били троє, а потім до них начабто приєдналися поліцейські. Свідки й номер патрульної машини запам’ятали – 4435. На постраждалого одягли кайданки і потягли в поліцейське авто. Тільки коли порвали його портфель і поглянули, що там, певно, зрозуміли: схопили не того. Тоді й розкрилися мотиви нападу.

Свідки розповідають: на авіаконструктора вказав невідомий у червоній куртці. Він же привів з собою приятелів і поліцію, які запідозрили, що потерпілий – валютний шахрай. “Цей у червоній куртці нібито десь міняв якісь долари. Начебто його кинули на 10 тисяч доларів. Показали на мене. Але це вже потім з’ясувалося. Я про це не знав”, – додав Ковальський.

– Мені телефонує консьєржка будинку, де мешкає Віктор Павлович з родиною, і кричить: «Біжи бігом, там Ковальського вбивають!», – розповідає управляючий житловим кооперативом Федір Неклюдов, – Я – туди! Десь метрів за 100 від будинку до авто патрульної поліції тягнуть побитого, закривавленого дідуся з руками, закутими в “браслети”. Кидаюся до поліції: «За що? На якій підставі?!».

Кажуть, мовляв затримали валютного кидалу-афериста. «Навіщо ви його побили?» – питаю. Відповідь шокувала: «А він чинив спротив, от ми його й пресонули! А як би вас затримали, ви б чинили спротив працівникам поліції?». Поруч із патрульною машиною стоять троє підозрілих типів. Один, в окулярах і в червоній куртці, який назвався Сергієм, очевидно, і є замовником цього дикого побиття.

Він каже, що знімав гроші в обмінці на Великій Житомирській  (де в біса ця вулиця, а де – Шулявка!), а дядько, схожий на того, що зараз у машині, «кинув» його на 10 тисяч баксів. Пояснити, як вони його могли вирахувати за кілька кілометрів “жертва обману” не змогла. Другий персонаж був досить специфічним.

Я, виходячи зі свого професійного й життєвого досвіду, без проблем можу визначити людину, яка сиділа в тюрмі. А в цього відморозка за плечима, мабуть, не одна «ходка». Був ще один тип – у камуфляжі, з так званих «псевдоактивістів», яких останнім часом наплодилося як гадів у суху сонячну погоду.

Коли я запитав у поліцейських, як вони опинилися на місці злочину, відповідь знову привела мене до ступору: «А ми стояли біля зупинки й чекали, що там буде відбуватися». Дикість! І це – адекватні люди?!”

Федір Юрійович розповів, що його сусід, Віктор Ковальський, не просто людина похилого віку, а ще й дуже хворий: він має велику грижу, у нього видалена нирка, а тут ще й така біда! «На  його обличчя страшно було глянути – під оком висіла страшна гематома, весь закривавлений…».

Управбуд переконаний, що поліція буде відстоювати своїх і ніхто нічого не доб’ється. Хоча він записав і оприлюднив номер патрульної машини – 4435.

Авіаконструктор дістав струс мозку, йому пошкодили зуб і спину. Сусід, який прибіг на допомогу, каже: швидку викликали перехожі, бо поліція травми ігнорувала. Родичі побитого розповідають: на місце виїхали навіть слідчі з Солом’янського району Києва, але до останнього трималися версії, що Віктор Ковальський – валютний шахрай.

“Коли батько сидів в поліцейській машині, він говорить, що робити: зараз його відвеземо в слідчий ізолятор і будемо його катувати, вибивати з нього правду”, – зазначила донька потерпілого Вікторія Ковальська. – «Ми вияснили, що поліцейський екіпаж з номером 4435 був із Шевченківського райвідділу.

Батька не випускали з машини, не знімали наручників, не давали доторкнутися до його портфеля. Казали, що чекають на якесь відео з ресторану, де ці бандити міняли гроші. Але на відео був зовсім інший чоловік , і вони зрозуміли, що спіймали й побили не того. Вони відразу ж викинули батька з машини і зникли разом з патрульними, навіть не зробивши спроби вибачитися за скоєний злочин.

У поліції Києва нам не змогли пояснити, що це була за спецоперація і чому правоохоронці беруть участь у приватних розбірках. В Солом’янському райуправлінні лише сказали: «Інцидент стався за участі патрульних, яких контролює інше керівництво. Йдеться про патрульну поліцію, яка до нас стосунку жодного немає. Наші співробітники прибули на місце потім уже, коли там сталася ця сутичка. Зараз розбираємося з цим, що там сталося”, – сказали у поліції.

3 січня прес-офіцер ГУ Нацполіції Оксана Блищик пояснила кореспонденту «Українського репортера», що ведеться слідство і всі питання – до патрульної поліції. Натомість прес-секретар столичної патрульної поліції Даяна Кутова повідомила, що розпочалося службове розслідування, яке триватиме не менше трьох тижнів. А до того часу, мовляв, жодної інформації розголошувати не можна.

“Я вже почуваю себе краще. Добре, що взагалі  почуваю», – каже по телефону Віктор Павлович. – Били ж по голові, ногами  в обличчя. Знаєте, якби я не  займався спортом, не підтримував себе у добрій фізичній формі, я б не зміг швидко згрупуватися, щоб не вдарили в живіт. Могли б просто вбити.

Мене врятував мій кожух – пом’якшив  удари, – ділиться страшними спогадами Ковальський. – Знаєте, якщо авіаконструктор допуститься помилки в кресленнях, то може сісти за грати, адже від цієї помилки залежать долі людей. Значить, і цих, хто мене «помилково» намагався вбити, нехай знайдуть і покарають згідно із законом».

Наталя ПЛОХОТНЮК, журналістка

Сообщение Напад на авіаконструктора. Нові подробиці появились сначала на Український репортер.

Свято першого дзвоника тут, у віддаленому мікрорайоні Баланівка селища Гостомель вийшло, начебто, урочистим, традиційним і водночас незвично-напруженим. Малеча калатала в мідний дзвінок з жовто-блакитним бантом, дарували квіти вчителям, розказували віршики… А на дорозі неподалік  стояв шкільний автобус на 24 місця, який мав відвезти 69 дітей і п’ятьох вчителів на нове, тимчасове місце навчання – до іншої школи ( № 13), в іншому мікрорайоні Гостомеля.

На шкільному подвір’ї можна було побачити ірпінських та гостомельських чиновників, серед яких були і селищний голова Юрій Прилипко зі своїми підлеглими, і очільник Ірпінського управління освіти Олег Білорус… (Школа підпорядковується в адміністративному плані поки що Ірпеню.)

Вітали дітей і вчителів з початком навчального року, висловлювали впевненість, що діти навчатимуться в рідній школі… Тільки ось Прилипко чомусь забув нагадати про свої невиконані  передвиборчі обіцянки збудувати дитсадки, школу. Ну, не любить він робити це…

Ми ж тим часом нагадаємо деякі ключові обіцянки Юрія Прилипка:

«У разі мого обрання на посаду селищного голови розпочну будівництво  на другий день після затвердження на посаді!». «Я не буду триматися за владу. Якщо посяду місце селищного голови і за три місяці нічого не зроблю, то сам напишу заяву й піду у відставку».( http://zora-irpin.info/gostomel-stane-mistom-z-sotsialnoyu…)

Відео: обіцянки Юрія Прилипка

Керманич освітян Приірпіння Олег Білорус запропонував дітям іти до класів, а батькам і директору школи залишитися для серйозної розмови. Поки маленькі школярики знайомилися з новими підручниками, зошитами, однокласниками й учителями, намагався умовити батьків перевести тимчасово своїх дітей на навчання до іншої школи, пояснюючи це необхідністю відновити протипожежну сигналізацію в цьому навчальному закладі. Заступник Ірпінського міського голови Олександр Маркушин пообіцяв, що для школярів до 1 жовтня виділять чотири класи у школі №13, діти навчатимуться у першу зміну і возитиме їх автобус. Але батьки твердо стояли на своєму: «Діти навчатимуться в цій школі!».

Нагадаємо: два роки тому, напередодні 1 вересня, вчителі прийшли до школи, а її обгороджено будівельною стрічкою. Виявляється, приміщення школи  викупили…. Власницею однієї із часток цього приміщення, в якому вже біля 70-ти років перебуває школа, після ліквідації радгосрпу “Бучанський” стала донька Гостомельського селищного голови Юрія Прилипка депутатка місцевої ради Ольга Прилипко.

Інша частина приміщення опинилася у власності Богдана Павлюка. Згодом він передав свою частку майна забудовнику та екс-заступнику Гостомельського голови Андрію Друзенку, який обіцяв побудувати в цьому районі садочок та початкову школу. Обіцяного гостомельчани й досі чекають…

І все ж новий навчальний у школі розпочався, але завдяки цілодобовому чергуванню місцевих  учасників АТО, небайдужості громадських активістів…  Дуже дивною є позиція керівництва Ірпінського управління освіти, яке роблять вигляд, що абсолютно нічого не відбувається, мовляв, приміщення такої школи взагалі не існує, вона там знаходиться незаконно (всі 50 років?!) і ні в що не втручається.

Як бачимо, і вчителі, і батьки, а, головне – діти є заручникам чиїхось амбіцій і  недбалості, вони знаходяться ніби у підвішеному стані.

29 серпня в школі №15 громада зустрічалася з ірпінськими та місцевими чиновниками, щоб висловити своє глибоке обурення: за лічені дні до початку нового навчального року заклад хочуть закрити. Першим під громадський прес потрапив головний інспектор Ірпінського МВ ГУ ДСНС України у Київській області Тарас Гордієнко. Він розповів, що школу перевіряли у 2017 році.

“За результатами перевірки було ініційовано позов до адміністративного суду за порушення, які виявили у ході експлуатації будівлі навчального закладу, оскільки школою не були виконані  приписи. Зокрема, не було встановлено протипожежної сигналізації, не були оброблені відповідними протипожежними засобами дерев’яні покриття та сходи, не були прибрані з приміщень на першому поверсі газові балони, які не мають відношення до школи… Апеляційний суд 31 травня 2018 року виніс рішення щодо призупинення діяльності школи. Відповідачем у справі було управління освіти та науки Ірпінської міської ради. Про рішення суду керівництво мало би знати. Під час перевірки виявили низку суттєвих недоліків, які не ліквідовують з року в рік. І вони впливають на безпечне перебування дітей у навчальному закладі. Частково педагоги самі усунули  ці недоліки. Але залишилися капітальні роботи, які потребують додаткового фінансування. Рішення суду потрібно негайно виконувати», — роз’яснив ситуацію Гордієнко.

“Незначні недоліки ми усунули власними силами. Щодо решти, які потребують значних фінансів, звернулися з листом до начальника управління освіти та науки. Ірпінська міська рада мала виділити відповідні кошти. Але нам ніхто не допоміг. Тому недоліки так і залишилися. Школа потребує встановлення пожежної сигналізації, системи оповіщення, обробки дерев’яних конструкцій негорючими матеріалами, заміни міжповерхового перекриття та сходів на бетонні. За договором лише на три перші пункти необхідно майже 117 тисяч гривень. З листами про подальшу роботу школи я зверталася до управління освіти та науки, тодішнього мера Ірпеня Володимира Карплюка ще наприкінці минулого навчального року. Але відповіді не надійшло”, — розповіла директор школи Людмила Луценко. – Незрозуміло лише, чому нам повідомили про цю ситуацію за три дні до початку навчального року».

Увечері 3 вересня педагоги, батьки й навіть малі учні початкової школи № 15 приїхали на сесію Гостомельської селищної ради

-Ми не віримо чиновникам, – каже Сергій, батько третьокласника. – Де гарантія, що за час вимушених канікул зі школи не викинуть усі приладдя й меблі, а також дітей?

-Ніхто не возитиме дітей у переповнених автобусах, де й продихнути не можна, – додає Наталія, мама першокласника. – Чиновники кажуть, що буде автобус, але це ж дитина 6 років, вона ніколи ще сама нікуди без батьків не їздила. Також виникає питання, чому Ірпінський відділ освіти влітку не сказав вчителям, що вони програли першу судову інстанцію про закриття школи? Перше судове засідання було весною. Замість того, щоб зібрати вчителів і батьків й сказати, що потрібно усунути недоліки – зробити сигналізацію й обробити підлогу, відділ освіти подав апеляційну скаргу й знову програв суд. Ми хотіли влаштувати свою дитину до 14-ї школи, яка значно ближче, у військовому містечку, але нас туди не взяли, кажуть: немає місця. У Бучі – така ж ситуація. А в 13-у школу – страшенно далеко.

Утім, повернемося до сесії Гостомельської селищної ради. Депутати погодилися розглянути питання про школу № 15, мабуть, остерігаючись бунту. І раптом секретар ради зачитує заяву Ольги Прилипко, яка звертається до селищної ради з проханням прийняти від неї в подарунок до комунальної власності селища її власне нежитлове приміщення, тобто приміщення школи! Співвласник 1\2 частини приміщення погодився з рішенням Ольги Прилипко.

Овва! Донька мера робить такий щедрий подарунок…

Далі буде.

Наталя ПЛОХОТНЮК

На фото: батьки учнів вимагають від заступника мера Ірпеня Маркушина не закривати школу.

Фото “Українського репортера”

Відеорепортаж про ситуацію зі школою №15:

Сообщение Подробиці скандалу з гостомельською школою (+відео) появились сначала на Український репортер.

Нещодавно закінчилися змагання в столиці Білорусі – V етап Кубка світу з велоспорту (трек). Українці здобули дві бронзові медалі. На чемпіонаті Європи з велотреку, який проходив у Берліні, наші велосипедисти завоювали “бронзу”. А в Андрія Винокурова – п’ять нагород, серед яких і золота.

Приємно, що Андрій Винокуров підтвердив статус одного з найкращих велогонщиків на континенті. На Євро-2016 у харків’янина були дві нагороди – «срібло» в кейрині та «бронза» у спринті. Він фактично не сходив із п’єдесталу три старти підряд.

“Бронзу” континентальної першості в кейрині взяла Любов Басова. Раніше срібну медаль чемпіонату Європи у скретчі (кругова велогонка на лідера) виграла Тетяна Клімченко. А бронзову європейську нагороду також у скретчі завоював наш Роман Гладиш.

Поспілкуватися з Андрієм Винокуровим і Тетяною Клімченко пощастило лише в соцмережі. А з першим тренером Андрія – Оленою Голубєвою – по телефону.

– Андрій прийшов до мене в секцію велоспорту ДЮСШ «Динамо» в 1993 році 11-річним хлопчиком, – розповідає Олена Голубєва. – Це був мій перший набір, після того, як я від спорту перейшла до тренерства. Андрій відразу виділявся серед інших дітей цілеспрямованістю, впертістю, налаштованістю на результат. Талантом, якщо можна так сказати.

Не знаю, як, але я відразу відчула, що цей хлопчик досягне висот. І коли він перейшов до Школи спортивної майстерності, я так і залишилася його тренером. Супроводжую його на всіх змаганнях, звичайно, в межах України, на закордонні поїздки не маю грошей.

Пані Олена вважає, що держава сяк-так підтримує спортсменів-велосипедистів, але не повною мірою. Наприклад, велосипедами Харків забезпечений, але всі вони працюють уже понад 30 років, запчастин не вистачає, інвентаря спортивного теж хотілося б мати трохи більше. А всі витрати на спорядження спортсмена, нову техніку, виїзди на збори й у спортивно-оздоровчі табори лягають на плечі самих спортсменів, вірніше, їхніх батьків.

А ще тренер жалкує, що багато гарних спортсменів змушені виїздити до інших країн, де їм забезпечують можливість розвиватися. Нещодавно так Україна втратила перспективного харківського спортсмена Сергія Омельченка, який поїхав до Азербайджану.

Винокуров на чемпіонаті Європи побив особистий рекорд

– Андрію, фактично за три тижні ви завоювали п’ять медалей: дві на чемпіонаті Європи і три – на етапах Кубка світу. Ви перевершили не лише самого себе, а й багатьох спортсменів світу. Ви вірили у перемогу?

– Ми до цього готувалися і розуміли, що здатні скласти серйозну конкуренцію. Загалом, усвідомлення того, що зможу боротися за нагороди, прийшло вже у процесі боротьби, і це, в принципі, правильно. Тому що, коли ти їдеш на змагання надто впевненим у собі, це може погано закінчитися.

– А за якими критеріями ви взагалі оцінюєте свою спортивну форму? 200 метрів з ходу, які використовуються як кваліфікація для спринту, – це показник?

– У мене не завжди виходить проїхати двісті метрів так, як потрібно, хоча виступаю я вже давно і досвіду мені не позичати. Це питання навіть не стільки мого фізичного стану, скільки психології. Можна потім зібратися і показати гідний результат, як у мене вийшло на Кубку світу в Глазго, коли я переміг Васіліуса Лендєла з Литви.

– А який у вас особистий рекорд на 200 метрів з ходу?

– 9,822, які я показав на чемпіонаті Європи у Франції.

– Скажіть, важливу роль відіграє те, як добре ви знаєте суперника і чи зустрічалися з ним до змагань?

– Звичайно, важливо розуміти, на що твій суперник здатен. Але я вже так давно в цьому виді спорту, що складно знайти спортсмена, з яким за свою кар’єру не перетинався б або ніколи не бачив на змаганнях.

Правда, раніше це частіше були кейрин й індивідуальна гонка на тисячу метрів з місця. У спринті таких результатів мені до недавнього часу показувати не вдавалося. Тому я все-таки не всіх суперників добре знаю, плюс старе покоління відходить, з’являється молодь.

– Ви весь час вигравали у кейрині. Що допомогло вам зробити прорив у спринті?

– Так, цього року у спринті в мене стався просто дикий прорив. З 2009 року в мене не було медалей на етапах Кубка світу. Весь цей час я продовжував виступати, але високих результатів не показував. Радий, що зміг перебороти себе і впоратися з цією ситуацією. І хотів би сказати велике спасибі своєму особистому тренеру Євгенію Болібруху. Ми з ним дуже добре один одного знаємо і розуміємо, тому що були в одній команді. Разом нам вдалося знайти систему підготовки, яка зараз дає плоди.

– А як із товаришів по команді ви перетворилися на тандем «тренер – спортсмен»?

– У 2014 році я переїхав разом із сім’єю з Харкова до Львова – на батьківщину Болібруха. Слава Богу, в моєму рідному місті нічого страшного не сталося, але ми не захотіли ризикувати. Болібрух же, закінчивши спортивну кар’єру, практично відразу почав працювати тренером. Мені теж, якщо чесно, пропонували такий варіант, але я вирішив ще повиступати і почав з ним співпрацювати.

– Ви завоювали «срібло» у кейрині і на чемпіонаті Європи, і на Кубку світу в Апелдорні. А де було найважче?

– Тут є свої нюанси. Перед кейрином завжди проходить спринт. У Франції, наприклад, я проїхав кваліфікацію і дійшов до півфіналу в спринті, при цьому не злив жодного заїзду. Той же Павло Якушевський сказав, що єдиним суперником, який змусив його максимально напружитися на чемпіонаті Європи, був Винокуров. Я взагалі прихильник того, що коли вже працювати, то від початку до кінця. І ось після всього цього мені потрібно було виходити на старт кейрина.

Здавалося б, що там – всього три кола, але насправді це дуже важкий вид. Зрозуміло, що треба бути добре підготовленим фізично, але ще і вміти емоційно налаштуватися, бо там йде вже зовсім інша гра.

***

Андрій розповів, як брав участь у кейрині в Японії. Сказав, що там усе дуже серйозно, навіть жорстко. Це ніби боротьба японців проти всього світу. За словами Андрія, до Японії запросили дуже кваліфікованого тренера Бенуа Вету, який досяг значних успіхів зі збірними Франції і Китаю. І тепер, на думку українського спортсмена, «японські гонщики дуже скоро всіх здивують». Кращим в історії велоспорту спринтером на треку, на думку Андрія, є сер Кріс Хой, жива легенда, який в 36 років став дворазовим олімпійським чемпіоном Лондона.

– Спринтером потрібно народитися, – переконаний Андрій Винокуров. – Але якщо людина має велике бажання, вона в будь-якому разі зможе чогось досягти. Щоб стати успішним у спринті, треба просто крутити педалі швидше, ніж твій суперник.

– Скажіть, а ваша родина підтримує вас у спортивних досягненнях?

– Я взагалі-то намагаюся сім’ю особливо до цього не залучати. Дружині й мамі вистачає інших турбот. Ну, а тато в мене у минулому займався авто-, мотоспортом і був суддею з картингу. А от діти – 13-річний Кирило й шестирічна красуня Аврора – теж тренуються… Принаймні, поки що.

– А якщо діти все-таки захочуть спробувати те, чим займається їхній тато, то є, де це зробити?

– Так, восени минулого року після реконструкції було відкрито велотрек у Харкові, який почали ремонтувати ще перед лондонською Олімпіадою. Поклали нове полотно, але були недопрацювання, які потім дуже довго виправляли. Рік він простояв, і ось нарешті його здали в експлуатацію. До цього він не ремонтувався дуже довго. Я навіть пам’ятаю, як у 2000-х ми з батьком самі цементом латали дірочки перед турніром «Великий приз Харкова». Я виріс на цьому треку, і, до речі, там досі тримаються мої рекорди. Там працює спортивна школа «Динамо». Триває набір дітей, тож ласкаво просимо.

***

Андрій розповів, що єдиний в Україні критий Львівський велотрек – це просто жах!

– Добре, що хоч дах уже відремонтували, але подекуди він все ж таки протікає. Але головне – там зараз є опалення.

Без рукавів й у велотрусах, звичайно, не поїздиш, але все одно вже не так холодно. Тому що раніше для нас зимовий чемпіонат України перетворювався на справжнє випробування. Пам’ятаю, якось було настільки холодно, що я між заїздами спринту сидів у куртці, шапці, закутаний трьома ковдрами.

– На Іграх у Пекіні-2008 у складі української збірної було вісім спортсменів. У Лондоні – п’ять, до Ріо поїхала лише одна Любов Басова. Що скажете про цю динаміку?

– В Україні кожен вид спорту має свої проблеми і складнощі з фінансуванням, тому не бачу сенсу про це говорити.

Звичайно, якщо нічого не вкладати, то не буде і прибутку. Але українські спортсмени все одно якось примудряються показувати гідні результати, незважаючи на те, що у них багато чого немає. Може, коли-небудь буде… Хочеться в це вірити.

Наталя ПЛОХОТНЮК

Сообщение Велоспорт: «дикий прорив» Андрія Винокурова у спринті появились сначала на Український репортер.

А напередодні Нового року в чилійському Сантьяго завершився четвертий етап Кубка світу-2017 з велоперегонів на треку, де велосипедисти національної збірної України завоювали аж сім нагород.

Дві з них, бронзові, у дисципліні омніум вибороли представники Львівського державного університету фізичної культури Роман Гладиш і Тетяна Клімченко.

За місяць до цієї перемоги 23-річна червоноградка Тетяна Клімченко в столиці Німеччини Берліні на чемпіонаті Європи з велоспорту на треку завоювала срібну медаль у скретчі (гонка на дистанції 10 км), поступившись лише Тріне Шмідт із Данії. Вихованка тренерів В’ячеслава Рудька та Ореста Тичка до цього вже ставала медалісткою чемпіонатів Європи серед юніорів та «андерів». А тепер уперше зійшла на п’єдестал пошани серед континентальної еліти.

Сьогодні Тетяна разом із колегами-спортсменами перебуває в Туреччині, де готується до чемпіонату світу. «Український репортер» письмово, через соцмережі поспілкувався з Тетяною Клімченко.

– Пропонуємо трішки заглибитися в минуле, пані Тетяно. Про те, з чого почалося захоплення велоспортом, яким був перший велосипед. І, звичайно, про перше спортивне досягнення…

– Все почалося з уроку фізкультури, на який прийшов тренер В’ячеслав Іванович Рудько, – розповідає спортсменка. – Він запрошував усіх займатися велоспортом. Нас тоді багато з класу пішло. Але залишилася я одна. Я добре пам’ятаю перший велосипед: залізний, червоний, обдертий трохи… Найперші мої перегони – крос у Львові в Стрийському парку. Я тоді прийшла другою. Але це був гарний початок!

– Як тобі вдалося стати однією з найсильніших велоспортсменок країни?

– Однією з найсильніших я стала не одразу. Спочатку добре давалися чемпіонати України і всеукраїнські змагання. Потім уже почала їздити на міжнародні змагання. І так вийшла на міжнародний рівень. Хоча був період у моїй кар’єрі, коли медалями і не пахло.

– Таню, минулої зими ти в одному з інтерв’ю сказала: «В мене буде вільне літо, я не поїду на «андерський» (серед спортсменів до 23 років) чемпіонат, тож зможу взяти для себе більшу шосейну базу і краще підготуватися до чемпіонату Європу та етапів Кубка світу». Твій результат на чемпіонаті Європи в Берліні свідчить про те, що все заплановане вдалося втілити у життя?

– Взагалі я не планувала виграти, просто хотіла показати свій найкращий результат. Дуже рада, що все вдалося. Перед скретчем я брала участь у гонці з вибуванням. І вибула першою. Це для мене було шоком. Уперше я приїхала останньою – такого, щоб я вибула першою у гонці з вибуванням, ще не було зі мною. Зате я вперше потрапила на п’єдестал чемпіонату Європи серед еліти. Дуже хотіла реабілітуватися у скретчі. Наш спортсмен Роман Гладиш у той же день виграв «бронзу». І тоді в мене з’явилося велике бажання також «заїхати» у призи. Так і вийшло. Своїм виступом задоволена.

Стояти на п’єдесталі – це завжди особливі відчуття.

– Як тебе зустрічали вдома після перемоги?

– Спокійно. Чесно кажучи, навіть трошки дивно. Зустрів тільки двоюрідний брат. Такого ажіотажу, як після минулорічної перемоги на етапі Кубка світу в Лос-Анджелесі, не було.

– А взагалі у велосипедистів є таке поняття, як міжсезоння, канікули?

– У трековиків це стається зазвичай після чемпіонату світу. Хоча у нас багато жінок виступають і на треку, і на шосе. І я не знаю, коли в них виходить відпочити. Мені вдається відпочивати, зазвичай, днів десять, а найдовше тривала моя відпустка, коли не сідала на велосипед приблизно три тижні, якось восени.

– Таню, чим сьогодні взагалі живе велоспорт: де тренуються, яка підтримка держави, чи є матеріально-технічна база, з якими проблемами стикаються наші спортсмени?

– Останнім часом українська збірна тренується у Львові. Але на зимовий період ми виїжджаємо в Туреччину. І наразі я тут. Готуємося до чемпіонату світу. А збори поки що проходять добре. Важко, але добре. Я деякий час тому приїхала з Мінська (там був п’ятий Кубок світу), то мені важче, ніж іншим дівчатам, які туди не їздили. В Мінську виступ був важким. Ми, як завжди, прилетіли за кілька днів. «Розкатувалися». Якщо говорити про скретч, то гонка була спочатку спокійною. Все вирішували останні кола. І мені не вдалося зберегти хорошу позицію. Тоді виграла швейцарка…

Щодо підтримки держави, то вона досить слабенька. Немає гарних велосипедів – як трекових, так і шосейних. Формою теж не балують. Основною проблемою є нестача грошей та інвентарю. От я, наприклад, вже шість років поспіль їжджу на одному і тому ж велосипеді. Але проблема в тому, що він уже зношений, і це вже зменшує мої шанси на гарний результат. Інші збірні можуть щороку міняти велосипеди. В нас з цим складно. Нещодавно ми зіштовхнулися з такою ситуацією, що ШВСМ не можуть забезпечити покришками. В мене банально стерлися покришки, і мені потрібні нові. Вони недорогі, але їх не дають. Це смішно. Тим паче, що я ж не просто виступаю на чемпіонатах України, а завойовую медалі на міжнародній арені. А на чемпіонаті Європи в Берліні так узагалі самі харчувалися. Одна наша дівчина взяла з дому плитку, баняк, і в готелі ми самі готували їжу.

Зараз жіночу збірну тренує Орест Тичко. Він же – мій особистий тренер. Перейшла до нього, коли вступила до університету фізичної культури. Мій тренер В’ячеслав Рудько переїхав до сина в Ірпінь під Києвом, і тепер червоноградська спортивна велошкола не працює.

– А як твоя родина ставиться до такого захоплення? Ти ж удома практично не буваєш. Та й перевантаження на користь нікому не йдуть. А треба ж, можливо, і дітей народжувати, і чоловіка глядіти… На це часу вистачає? А почитати щось чи в театр, на концерт сходити?

– Для домашніх мої виїзди – це вже норма. І, звичайно, пишаються мною. А про чоловіка і дітей я поки що не думаю. Книжки я обов’язково беру із собою, особливо на довгі збори і змагання… А коли трапляється відпочивати вдома, у Львові, то ходжу в кіно, інколи просто на прогулянку. В театрі давно була. Але як з’явиться можливість – обов’язково піду.

– Таню, ось ти зараз тренуєшся в Туреччині… А як турки до наших дівчат-спортсменок ставляться?

– Добре. Але в Аланьї пройти повз їхні магазинчики і не почути: «Україна, заході пасматрі. Очі красіва» – просто неможливо. Але ми з дівчатами намагаємося завжди швиденько пройти мимо.

***
Спортсменка розповіла, що любить читати історичні твори. Зараз читає роман Донни Тартт “Щиголь”. Але найбільше їй сподобалася книга Ірини Вільде “Сестри Річинські”. До їжі Тетяна неперебірлива, але все підряд теж не їсть. Ніяких дієт вона не дотримується, а улюблена страва – «борщ і макарони з м’яском».

– А як відпочиваєш?

– Відпочинок буває різним: от сьогодні, наприклад, тільки ліжечко – немає сил йти куди-небудь. Сауна теж буває, і басейн, але рідко.

Про свою команду Тетяна каже: «В команді переважно товариський дух. Інколи буває, коли щось комусь не подобається, але це в основному на самому тренуванні. І, в принципі, на ньому і лишається.

Я взагалі не люблю сваритися. І поки що ніхто нікого не підставляв. Талісману немає і забобонів теж. Але буває і таке: якщо ввечері помити гарно велосипед, то наступного дня потрапиш під дощ.

Раніше був у мене ведмедик Умка, але, на жаль, я його забула в Португалії, коли була на чемпіонаті Європи. Тепер не беру нічого».

У скрутні хвилини дівчину завжди підтримують її перший тренер, батьки і подруга Таня.

У найближчих планах дівчини – «потрапити на Олімпіаду, а далі ще не знаю». Вона подумує над тим, щоб наступного року було б добре здобути «золото». Але на все свій час.

Наталя ПЛОХОТНЮК

• Фото із сайту Федерації велосипедного спорту України

На цю тему читайте також тут:

• Українські велосипедисти на п’єдесталі пошани в Мінську (+відео)

Сообщение Велоспорт: Тетяна Клімченко мріє про «золоту» вершину появились сначала на Український репортер.