Унікальність депутатського корпусу того, дванадцятого (нині – першого) скликання парламенту полягала в тому, що на хвилі горбачовської перестройки було обрано понад сотню націонал-демократів і, що взагалі виходить за межі комуністичної ідеології та владного режиму, – одинадцятеро націоналістів, недавніх політв’язнів. Доля кожного з них надзвичайно драматична, та найколоритнішою постаттю серед них був Левко Лук’яненко, тюремно-табірний «стаж» якого тривав довгих 27 років. Та ні тортури, ні поневіряння, ні приниження не змусили його відмовитися від своїх переконань.

«Українські буржуазні націоналісти» – ось радянське тавро для кожного, хто б насмілився бодай заїкнутися про незалежну Українську державу. Комуністична влада бачила в них реальну загрозу своєму пануванню, ненавиділа їх та намагалася цю ненависть прищепити радянському загалові. До певної міри це вдалося, бо й досі зашорені комуністичною ідеологією люди не змогли зняти з очей компартійну полуду.

Чому комуно-соціалісти так ненавидять Левка Лук’яненка – людину спокійну, врівноважену, розсудливу, ба, до певної міри навіть лагідну? Кожен, хто не знає його біографії, вперше побачивши Левка Григоровича, сприйме його скорше за пасічника, ніж за партійного трибуна чи полум’яного героя-бійця. Але за лагідністю, незлобивістю і добротою криються крицеві переконання, незламність духу і відданість ідеї національної незалежності України.

У достопам’ятні часи саме такі риси влада сприймала як злочинні. Левко Лук’яненко, котрий замолоду всіма фібрами душі увібрав українську національну ідею і вирішив боротися за самостійну Україну, був засуджений до страти за спробу створити підпільну організацію – Українську робітничо-селянську спілку. Фактично націоналістичну партію, альтернативну комуністичній, що вважалося чи не найбільшим смертним гріхом. Тож «найсправедливіший радянський суд» обрав йому найвищу, смертну міру покарання.

Основне звинувачення полягало в тому, що «будучи вороже, антирадянськи настроєний, з 1957 р. виношував ідею відриву Української РСР від Союзу СРСР, підриву авторитету КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Правда, згодом комуністичне правосуддя виявило «гуманність», замінивши страту п’ятнадцятьма роками ув’язнення, які розтяглися на цілих 27 років тюрем і таборів. Роки поневірянь і мук не тільки не похитнули його впевненості в правоті справи, якій присвятив життя, але й не озлобили, не посіяли зерна ненависті, хоч ті муки могли б спопелити душу.

У Верховній Раді я, тоді ще комуніст, і Левко Григорович, відомий націоналіст і легендарний політв’язень радянської системи, належали до Народної ради, опозиційної до комуністичної більшості. Правду кажучи, до комуністів так званої Демократичної платформи, що увійшли до Народної ради, колишні дисиденти, що стали парламентаріями, ставилися з певною стриманістю. Принаймні не так, як до перевірених каторгою однодумців. Лук’яненко намагався розвіяти тінь недовіри у своїх соратників:

– Ну й що з того, що вони комуністи? Але розходяться з політикою своєї партії, і в багато в чому заодно з нами. Тож треба ставитися, як до своїх.

Справді, різнопартійність не заважала нашому опозиційному угрупуванню вносити радикальні законопроекти і синхронно голосувати. Особливо, коли ухвалювалися знакові для Української Незалежності документи – Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності, над якими багато попрацював і Левко Григорович.

Не скажу, що наші з Лук’яненком взаємини були братніми, та ставилися ми один до одного з повагою і розумінням. Після саморозпуску Верховної Ради на спогад про спільну роботу Левко Григорович вручив мені свою щойно видану книгу «Не дам загинуть Україні».

Я до парламенту другого скликання не потрапив, а Левко Григорович достроково склав повноваження народного депутата першого скликання у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом нової України в Канаді. Повернувшись з дипломатичної служби, він, балотувався на довиборах 20 листопада 1994 року по Нововолинському виборчому округу №68 і здобув переконливу перемогу.

І тут стався безпрецедентний випадок – на сесії Верховної Ради другого скликання комуно-соціалістична більшість, не маючи жодних підстав, а керуючись лише так званою класовою ненавистю, відмовилась підтвердити депутатські повноваження Левка Лук’яненка. Почалося з мишачої метушні його політичних опонентів – посипалися скарги, що нібито в одній з агітаційних листівок за Левка Лук’яненка містилися погрози тим, хто за нього не проголосує.

Звинувачення кримінальне і Центрвиборчком з радістю відправив матеріали на розгляд Генеральної прокуратури. В результаті перевірки фахівці криміналу у листівці не знайшли, в порушенні справи відмовили за відсутністю складу злочину. Центрвиборчком змушений був підтвердити рішення окружної комісії про обрання Лук’яненка депутатом.

Однак Верховна Рада його повноваження не визнала: забракло 45 голосів.

«Вечірній Київ» умістив гострокритичну кореспонденцію свого парламентського кореспондента «Депутатський самосуд», а позицію редакції я висловив у «Колонці головного редактора». В ній, зокрема, наголошувалося на дикому парадоксі того, що сталося.

Справа, за яку боровся Лук’яненко, перемогла – живемо у своїй, юридично незалежній, визнаній світом державі. І саме цього не можуть простити йому, ті, хто переслідував і гноїв його по тюрмах і хто, завдяки демагогії на тлі труднощів, що їх переживає Україна, прорвався у парламент. Ті, хто прагнув зігнути, звести зі світу, знищити Лук’яненка фізично, тепер намагаються принизити, роздушити його морально.

У випадку з Лук’яненком парламентські комуно-соціалісти продемонстрували власні ницість і цинізм, перетворивши законодавчий орган у політичне судилище. Цей скандал у Верховній Раді показав недосконалість нашої виборчої системи, яка дає змогу тим, хто здобуде більшість у парламенті, дуже просто, безіменним голосуванням розправлятися з політичними противниками.

Закінчувалася стаття твердженням, що, намагаючись принизити Левка Лук’яненка, комуно-соціалісти добилися протилежного – вивищили його, поставили над собою. Не втратив від цього Левко Лук’яненко, а лише підтвердив свою сутність, лише виграв ув очах людей – тих, які знали його, і тих, які з ним не знайомі. Я підкреслив, що теж належу до тих людей. І сьогодні при всіх знімаю капелюха перед Левком Лук’яненком. І вірю: справжня Україна – прогресивна, демократична, інтелігентна, трудова – на його боці.

Це була значна моральна підтримка видатного борця за незалежність з боку популярної масової газети, якій люди вірили. Левко Григорович відгукнувся таким удячним листом:

Перед третіми парламентськими виборами 1998 року в середовищі роздрібнених національно-демократичних сил у центрі уваги постала проблема їхньої єдності. Про це заговорили лідери Руху, обох крил найпершої в Україні і вже розколотої політичної партії – Республіканської, Конгресу українських націоналістів. З цього, як і раніше, нічого не вийшло, бо говорячи про об’єднання, кожен мав на думці приєднання, тобто згуртування всіх під своїм партійним прапором.

Я говорив на цю тему з багатьма, ніхто не заперечував потреби об’єднання, та далі розмови справа не рухалася. В’ячеслав Чорновіл, до якого я спеціально заїхав у рухівський офіс, вислухав мої резони і пропозицію зібратися, щоб обговорити умови згуртування, спокійно зауважив, що об’єднуватися треба навколо найбільшої і найавторитетнішої партії – Народного Руху України.

На засідання, зініційоване редакцією «Вечірнього Києва», В’ячеслав не прийшов, але прибув Іван Заєць з групкою прибічників і спробував зірвати зібрання. Коли це не вдалося, прибульці з шумом покинули засідання.

З великої хмари випав малий дощ: лише дві партії – КУН та ослаблена розколом Республіканська – створили передвиборчу коаліцію: так званий Національний фронт. Ми у редакції, мало вірили у перемогу цього малопотужного об’єднання, але силою друкованого слова підтримували його. Щоб запобігти можливим звинуваченням у меркантильності головного редактора я відмовився від місця у списках коаліції.

Як і очікувалося, національно-демократичні сили, що йшли на вибори окремими загонами, зазнали поразки: рухівці втратили мало не половину мандатів у порівнянні з минулим парламентом, а Національний фронт зовсім не пройшов до Верховної Ради, за винятком Слави Стецько, обраної на мажоритарному окрузі – тоді 50 відсотків депутатів обиралося за пропорційною системою і стільки ж – за мажоритарною. Це викликало занепокоєння в національно-демократичному середовищі: треба щось робити. Це «щось» мало два варіанти: перший – лідери партій, які зазнали поразки, повинні піти у відставку, а нові мають зробити ще одну спробу об’єднатися; другий – потрібно створювати нову українську партію, оскільки існуючі себе скомпрометували. Розвиток пішов обома шляхами. Республіканська партія, розчарувавшись у своєму лідері Богданові Ярошинському, закликала на голову знову свого найпершого лідера Левка Лук’яненка. Навколо «Вечірнього Києва» гуртувалися прихильники створення нової, української за духом партії. І вона була створена, налічувала 27 обласних організацій, і зареєстрована Міністерством юстиції.

Водночас Анатолій Матвієнко виношував ідею перетворення створеної ним громадської організації «Відкрита політика» в політичну партію. Свого часу, в бутність Анатолія головою держадміністрації Вінницької області, «Вечірка» вмістила критичну статтю на його адресу. Він дуже образився і потелефонував з цього приводу мені – ми з ним були народними депутатами першого скликання, тому він без зайвої дипломатичності висловив своє обурення. На це я йому відповів:

– Будь ласка, виклади все це письмово і присилай – ми опублікуємо твою точку зору.

Він написав, ми оприлюднили, так інцидент був вичерпаний. Анатолій, який раптом став з прибічника президента Кучми його антиподом, пішов на нечуваний розрив з патроном. Він, як кажуть, грюкнув дверима: публічно виступив проти Кучми і демонстративно залишив пост лідера прокучмівської Народно-демократичної партії. Разом з ним вийшла з партії майже вся керівна її голівка.

Це був, як на ті часи, справді сміливий вчинок. Тому ми з головою щойно створеної нами Української партії «Єдність» генерал-полковником Анатолієм Лопатою пильно придивлялися до нової іпостасі Матвієнка. Дійшли спільної думки про те, що нам варто йти одним курсом: наші погляди в основному збігалися. Матвієнко також зацікавився нашою пропозицією. Ми запросили його на з’їзд нашої партії, дали можливість виступити. В принципі домовилися: якщо створювана ним партія бере за основу наші програмні та статутні засади, то ми вливаємося в його структуру і працюємо разом.

Таким чином була створена нова політична партія «Собор».

На відміну від інших партій, які періодично охоплювала ланцюгова реакція розколів, «Собор», навпаки, розпочав процес об’єднання. У цьому, слід віддати належне, позитивну роль зіграв лідер республіканців Левко Лук’яненко. Завдяки його конструктивній позиції «Собор» об’єднався з Республіканською партією. Переговори велися і з іншими лідерами, але справа не вигоріла, оскільки кожен з них бачив себе на чолі можливого об’єднаної політсили. Левко Григорович не претендував на лідерство, він доброхіть поступився на користь молодшого за віком Анатолія Матвієнка. Головною його вимогою було зберегти назву свого дітища, найстарішої в новій Україні партії – Республіканської. Був знайдений вдалий компроміс, який влаштовував обидві сторони: об’єднану партію назвали Республіканська партія «Собор».

У структурі керівництва нова партія мала безпрецедентний орган, якого не було, та й дотепер немає в інших політичних партіях, – Раду старійшин, наділену значними повноваженнями, в тім числі й виключним правом пропонувати з’їздові кандидатуру на голову партії. Цей авторитетний орган і очолив Левко Лук’яненко. А до його складу увійшли такі знакові постаті, як академік і народний депутат України Костянтин Ситник, професор Національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Погрібний, лавреат Шевченківської премії знаменитий публіцист і письменник Степан Колесник. У цю поважну компанію потрапив також і я – як редактор популярної газети «Вечірній Київ» та один із фундаторів Української партії «Єдність», більша частина якої свого часу влилася в «Собор».

З Левком Григоровичем було приємно працювати. Спокійний, врівноважений, толерантний з колегами, він умів прислухатися до іншої думки, навіть якщо вона розбігалася з його власною. Та у принципових питаннях, надто тих, що стосувалися утвердження української національної ідеї та незалежності нашої держави, він був непоступливий, твердий, як криця, і жодних компромісів не визнавав.

Чи не найбільшим ворогом України Лук’яненко вважав президента Леоніда Кучму. Принаймні, на його думку, той завдав найбільшого зла українському суспільству за дві каденції свого правління.

Найвідоміший виступ Лук’яненка з цього приводу на пленарному засіданні третього Всесвітнього форуму українців у Національному палаці «Україна». Йому не хотіли надавати слова, та зал несамовито вимагав цього. І лише коли Кучма покинув президію, Лук’яненко прорвався на трибуну і виголосив свою гнівну, експресивну та добре аргументовану промову, яка викликала тривалу овацію.

Ставлення Лукяненка до президента Кучми засвідчує такий факт. 2003 року, напередодні 75-літнього ювілею Левка Григоровича, на засіданні Ради старійшин зайшла мова, щоб ініціювати представлення його до нагородження зіркою Героя України. Присутні були одностайні: хто-хто, а Левко Григорович усім своїм життям-подвигом заслужив це звання. Та чи зможе переступити Кучма через глибоку неприязнь до свого рішучого опонента? Ситуацію розрядив сам голова Ради старійшин:

–Друзі, – мовив він, звертаючись до нас, – дуже дякую вам за високу оцінку моєї праці для України. Та облиште цю затію: я ніколи не прийму жодної нагороди з рук Кучми…

Справедливість відновив президент Віктор Ющенко – своїм указом від 19 квітня 2005 року присвоїв Левкові Лук’яненку звання Героя України із врученням ордена Держави.

Працездатність Левка Григоровича подиву гідна. Окрім депутатських обов’язків, партійної діяльності, участі в громадських заходах, він знаходив час для роботи за письмовим столом. З-під його пера вийшла низка публіцистичних книг і брошур, зокрема «Сповідь у камері смертників», «За Україну, за її волю…», «Вірю в Бога і Україну» , «Не дам загинуть Україні», «Народження нової ери», «На землі кленово¬го листу» «Коляска Іван Васильович», «Маршал Жуков і українці в II світовій війні» та інших. Читати Лук’яненка цікаво і повчально: все непросте життя знайшло втілення в чіткій, логічній, барвистій мові.

Якось Левко Григорович признався мені принагідно:

– Радять мені подавати заяву до Спілки письменників. Як ви вважаєте, чи є у цьому сенс?

– Звичайно, Левку Григоровичу, – підтримав я цю ідею. – Ви і є письменник – цілком сформований і оригінальний. То чому б вам не бути у професійній письменницькій організації?

Лук’яненко замислився на мить і погодився:

– Можливо ви маєте рацію. Тоді я попрошу у вас рекомендацію…

– З великим задоволенням напишу, – запевнив я колегу.

Його прийняли до НСПУ без проблем – у письменницьких колах добре знали цю колоритну особистість та його твори. Мені було приємно читати його останні книги з тюремного життя: тут публіцистична напруга межувала з добротним епічним письмом. Та найбільше запам’яталися його філософсько-соціальні роздуми «Національна ідея і національна воля».

Чітка логіка, переконлива аргументація, оригінальні міркування щодо національного характеру, Ноосфери, інтуїції, елітності, маргінальності, глобалізації вражали свіжістю та оригінальності думки. Розглянувши варіанти поняття національної ідеї різних учених, автор запропонував свою дефініцію для обговорення: «національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутності». Мені здалося таке стисле і чітке визначення досить точним і всеохопним. Та й сам автор підкреслює, що воно вбирає в себе різні конкретизовані поняття, як от: антропологічні особливості, темперамент, характер, світосприйняття, традицію, міфологію, світогляд, ідеологію, мову, свідоме утвердження національної сутності і навіть несвідомі прояви як реакції на подразники – тобто концентрує все, що властиве нації.

Я використовував цей цікавий твір у навчальному процесі на кафедрі журналістики в університеті «Україна» і подавав студентам у списку рекомендованої літератури до семінарів з навчальної дисципліни «Інформаційна політика та безпека».

Варто згадати ще про один епізод, відомий тільки дуже вузькому колу людей, стрижнем якого був Лук’яненко. Під час поширення руху «Україна без Кучми», зародилася ідея створити так зване Велике Українське Братство. Основу його склали однодумці, які належали до різних політичних партій або не належали до жодної – всього 14 осіб. Вони були осердям братства, яке назвали Малим колом. Воно мало виробити його програмні напрямки та принципи. Другий етап – створення Великого кола, тобто осередків у регіонах.

Збиралися «брати» зазвичай у хотинській хаті Левка Лук’яненко, усіх радісно зустрічала і частувала його хлібосольна дружина Надія Іванівна. Тут обговорювалися нагальні питання формування, функціонування, повсякденної роботи Братства. Процедура вступу до Братства була урочистою, при свічах і навіть до певної міри містичною, щоб підкреслити, що ми справді брати по крові. Та головне – прийняте до виконання розроблене Левком Григоровичем Кредо, тобто складання своєрідної присяги. Оскільки мені було доручено вести протокол зібрань братчиків, у мене зберігся примірник цього документу і я візьму на себе відповідальність його оприлюднити.

ВЕЛИКЕ УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО

К Р Е Д О

Я – українець.
Я знаю: моя сучасна нація є спадкоємницею трипільської цивілізації і продовжує древній рід праукраїнців-аріїв.
Земля України дарована Богом українцям для розвитку українського роду.
Я визнаю відродження української нації за сенс свого життя.
Відстоюю принцип справедливого встановлення державних кордонів відповідно до історично-етнічних меж розселення моєї нації. Захищаю унітарний устрій України.
Відродження вбачаю в очищенні духовності від руйнівних чужинецьких впливів та поверненні
до власних українських духовних джерел. Наші духовні витоки – в арійській культурі, і в тому корінні беру сили для розвою української культури.
Вступаючи до Великого Українського Братства, урочисто заявляю:
Я гордий з того, що маю честь належати до української нації та формувати її еліту!
Сповідую гасло: “Український народ, Україна – понад усе”. Українець – господар на своїй землі. Завжди відстоюватиму почуття національної гордості, захищатиму честь нації та дбатиму про добробут українського народу.
Я зміцнюю в собі:
– щиру любов до України, віру в її щасливу долю та Господнє покликання;
– безоглядну відданість Українській національній ідеї та активну наступальність в утвердженні українства на землі;
– почуття поваги до простих людей і прагнення своїм справедливим ставленням до них підвищувати їхню гідність і народну культуру;
Я запевняю побратимів:
– у своїй постійній готовності надавати допомогу, ставати на їхній захист, виявляти шляхетне почуття взаємної солідарності, дотримуватися субординації, організованості, дисципліни, сумлінно виконувати доручення Братства;
– в усвідомленні моральної відповідальности перед пам‘яттю мільйонів українців, які впродовж тисячоліть вірили, боролися та вмирали за ідеал вільної, соборної, святої України.
Це Кредо для мене є суттю Української національної ідеї, яка міцніша і важливіша для мене за моє особисте життя.
– Цьому і підпорядковую своє власне “Я”!

7 грудня 1999 р.

Це Кредо не призначалося для широкого загалу, хоча ніякої крамоли в ньому немає, воно суто патріотичне. Але час був напружений, у силових структурах панував безмір, з опонентами влада боролась усіма засобами, при цьому нерідко нехтувалася законність. Фізичне знищення опонентів стало досить поширеним: згадаймо Ґонгадзе, Александрова, загадкові смерті інших журналістів.

На жаль, Велике Українське Братство не набуло поширення через порушення його Кредо одним із братчиків, який разом з кількома іншими відомими людьми мав аудієнцію з Кучмою і поставив свій підпис під прокучмівським Зверненням до Українського народу. У мене зберігся протокол з останнього засідання братчиків, де це питання обговорювалося. Зрозуміло, що оприлюднювати протоколи наших зібрань передчасно, але підкреслю позицію Лук’яненка. На пояснення свого кроку підписант виправдовувався, що це було зроблено заради стабілізації в суспільстві. На що Левко Григорович категорично заявив:

– Це суперечить нашому Кредо. Про яку стабілізацію мова? Ця стабілізація – це загибель для України. Це ослаблює національний організм, зменшує опір. Це стабілізація рабів. Це зрада наших принципів. Сприйняти за тактику не можна: з нами не погоджено і добро ми не давали на це.

Ще кілька гострих запитань братчиків підписантові, і той зрозумів: усі вважають, що наші шляхи розійшлися, і змушений був залишити зібрання. Тут же з метою безпеки було вирішено на деякий час припинити діяльність Братства. Як з’ясувалося згодом, цей деякий час виявився назавжди. Та це вже інша тема.

Я не прихильник до бочки меду додавати ложку дьогтю. Та заради об’єктивності мушу згадати в загальних рисах конфліктний епізод, який не додає авторитету жодному з його учасників і спричинив розкол Республіканської партії «Собор». Це був чи не найперший розкол по лінії Ющенко – Тимошенко. Йшлося про те, кого має підтримати партія на парламентських виборах – його чи її.

На жаль, очолювані ними політсили йшли окремими колонами. Анатолій Матвієнко дотримувався позиції, що треба приєднатися до Ющенка, Левко Лук᾽яненко – до Тимошенко.

Питання було винесене на Раду старійшин. Левко Григорович виклав свої резони. Я, Колесник, Погрібний обстоювали протилежну позицію. На голосування голова Ради питання не ставив, бо був непевний, чи буде достатньо голосів на його підтримку. Було вирішено винести обговорення на партійний з’їзд.

То був найганебніший з᾽їзд в історії партії. Ніхто нікого не хотів слухати. Левко Григорович відкрив з᾽їзд, а його прихильники не допускали Матвієнка в президію.

Стояв такий гамір, що один одного не чули. Зрештою, закінчилося розколом: більшість Центральної Ради – керівного органу партії – підтримала Матвієнка. Меншість вийшла із «Собору» і ухвалила рішення реанімувати Республіканську партію. Цим були дуже ослаблені обидві партії.

На жаль, за цими крутими перипетіями стояли меркантильні інтереси: йшлося про кількість депутатських мандатів, які дістануться в тому чи в тому блоці. «Наша Україна», як кажуть, «кинула» Матвієнка, обділивши мандатами. Тимошенко дотримала слова. Та хоч би там що, я не можу виправдати крок Левка Григоровича – як на мене, тут він пішов всупереч своїм переконанням. Гадаю, що в душі, він як людина чесна, також шкодує, що так сталося.

Після того мої контакти з Лук᾽яненком майже припинилися. Не через антипатії, а скорше тому, що не було нагоди зустрічатися. Коли ми з Олександром Глушком укладали хрестоматію публіцистики Незалежної України, я потелефонував Левкові Григоровичу і запропонував подати статтю для книги. Він погодився, по голосу я відчув, що він задоволений, що я про нього згадав. Стаття «Операція «Вісла» про повоєнну трагедію українців, виселених з одвічних українських земель, що опинилися під Польщею, була вміщена в хрестоматії. Так наші взаємини відновилися. Ми обмінювалися книгами. Щоправда, я більше працював над підручниками та посібниками для студентів – гадаю це не дуже цікавило Левка Григоровича. Він же продовжував писати прекрасну публіцистику. Його глибоке дослідження «Національна ідея і національна воля» витримала два видання.

Я його використовував у своїх лекціях для студентів.

Датований 2013 роком вийшов друком збірник статей «Тут мій дух». Зокрема у ньому оприлюднений під заголовком «Велике Українське Братство Кредо» уривок з моєї статті в «Літературній Україні», про що згадувалося вище.

В той час Лук’яненкові було не до автографів: він напружено працював над багатотомним зібранням усього, що встиг написати за багато років. З цією роботою він впорався. За це видання йому було присуджена нйвища літературна премія України – Шеченківська.

Завершити цей сюжет хочу ось чим. Левко Лук’яненко, хоча б хто що казав про нього, присвятив усе своє життя служінню українському народові. Якщо і не вдалося досягти всього, чого хотілося, та те, що зроблене ним задля Незалежності, навіки вписало його ім’я в історію нової України. І, певно, є знак долі у тому, що народився Левко Григорович далекого 1927 року (с.Хрипівка, Городнянського району на Чернігівщині) саме 24 серпня. І саме цього дня, тільки 1991 року, був ухвалений Верховною Радою його рукою написаний Акт проголошення Незалежності України.

І ось уже два десятиліття підряд Левко Лук’яненко, його близькі і друзі кожного 24 серпня відзначають подвійне свято: державне – день народження Незалежної України, і особисте – його власний день народження.

Сообщение Легендарний Левко. Постаті від Віталія Карпенка появились сначала на Український репортер.

Петро Іванович, хоч і молодший від мене аж на п’ятнадцять років, але за духом, інтересами і творчістю близька і зрозуміла мені людина.

Ми обидва починали свій творчий шлях з районної газети: він – на Тернопільщині, я – на Миколаївщині.

Обидва захистили кандидатські дисертації з філології, навчали студентів, а він і досі навчає. Обидва належимо до Національної Спілки письменників України.

У нас спільні друзі та знайомі, як у нашій державі, так і за рубежем. От тільки я більше поринув у політику, Петро – у видавничо-організаторську діяльність.

Зокрема, він чимало зробив для видання в Україні творів Ганни Черінь, і на її прохання надсилав їх і мені, в тому числі й монографію «Ганна Черінь. Літературний портрет».

У супровідному листі до мене він писав:

Свою книгу, яка вийшла під псевдонімом Петро Лот і згадується у листі, він мені підписав власним прізвищем.

Книга настільки ж цікава, наскільки й оригінальна. Вона складається із п’яти частин: «Сповідь сльозою маляра Никифора», Життя і смерть Ганни Собачко», «Обабіч видимого», «Під тягарем хреста» та «Квіти на ешафоті (щоденникові записи)». Вона написана в єдиному стилі – надзвичайно стислі фрагменти здебільшого на один, зрідка на кілька афористичних, часто парадоксальних, але завжди влучних рядків. Хоч один розділ («Обабіч видимого – медитації і візії на тлі картин Емми Андієвської») повністю присвячений цій оригінальній художниці і не менш оригінальній письменниці, дружині відомого українського літератора та професора Івана Кошелівця. Образ Емми наскрізь пронизує всю книгу. Вона ілюстрована її неповторно загадковими картинами, виконаними в абстрактному стилі. Сам автор книги признається, що в її картинах усе прекрасне: те, що він зрозумів, і те, що не зрозумів.

Мініатюри у книзі Сороки завжди стислі, найчастіше на один рядок, афористичні, несподівані та значущі. Тут і філософський роздум:

Півсвіту завжди в’язне у невтільнім.
Все видиме – лиш перехрестя світел.

Автор нещадний, коли викриває нездару, що безпідставно вважає себе мало не пупом землі (У кожної амеби – культ особи). Природні явища часом нагадують душевний стан людини (Мжичка – це дощ, що переживає депресію). Людські характеристики у Петра Сороки чіткі, лаконічні, та образні (Емма – це завжди театр одного актора, Емма – це міраж. Мюнхен – міт). В його мініатюрах часто бачимо парадокс (Що таке життя? Сон який закінчується старістю), несподіване порівняння (Велика ріка – як небо навиворіт). Автор замінює у слові літеру у на и і отримуємо новий парадоксальний зміст: замість філософського поняття буття маємо цинічне биття (Книга биття українського народу). Коли хочуть підкреслити давні дружні стосунки з кимось, кажуть, що разом пуд солі з’їли. А Сорока на це відповідає глибоким парадоксом (Та сіль, яку ми разом з’їли, давно стала слізьми.).

Знаходимо у книзі несподіване спостереження (Дерева небу курять фіміам). Гра та переосмислення слів приводить до глибокодумного висновку (Сміється Молочний Шлях: у людства ще молоко на губах не висохло.). А ось несподіване порівняння з письменницького буття (Рима для вірша – як рама для картини.).

Переказувати афористичні авторські вислови – невдячна справа. Треба читати все підряд – тоді й складеться загальна концептуальна картина його розмірковувань. Глибина авторської думки сконцентрована у таких рядках:

Тільки вітер знає, що таке свобода.
Тільки сльоза знає, що таке душа.
Тільки птах знає, що таке небо.
І тільки слово знає, що таке неволя.

Творчий доробок Петра Івановича досить вагомий: два десятки художніх творів, вісім випусків денників, низка монографій. Він проводить значну організаторську роботу: очолює правління обласного літературно-просвітницького товариства «Галицько-Волинське братство», заснував видавниче товариство «Пегас», та приватне підприємство «СорокА», є співзасновником і головним редактором журналу «Сова», редагує літературно-мистецький альманах «Курінь» і газету «Дзвони Львівщини».

Його подвижницька діяльність не залишилася непоміченою: він лауреат близько десятка літературно-мистецьких премій.

І нині перебуває в активній творчій формі.

Тож будуть з’являтися і нові твори, і нові ініціативи.

Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Невгамовний Петро Сорока появились сначала на Український репортер.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Петро Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі. Що відомо українцям про цього чоловіка?

Петро Харченко – селянський син, народжений 1939 року в селі Хмелові на Сумщині у хліборобській родині. Здобув зоотехнічну освіту, закінчив аспірантуру та захистив дисертацію, здобувши вчений ступінь кан¬дидата біологічних наук.

Глибоко обдарована людина, бунтар за натурою, він не міг себе реалізувати у вузьких професійних рамках. Тому шукав вихід у поезії (Харченко – член Спілки пись¬менників України), політиці, філософії. Затісними для нього були й межі марксистсько-ленінського вчення, а це, звісно, приводило до конфлікту з іс¬нуючою тоталітарною системою.

Молодим вченим починають доскіпливо і набридливо цікавитись «компетентні органи» – дивом йому вдається уникнути долі таких своїх однодумців, як Олесь Бердник, і обминути брежнєвські табори.

Натура послідовна, цільна і талановита, Харченко послідовно працює над кардинальними світоглядними проблемами. У різних періодичних виданнях публікуються його розвідки: «Антиномия индивида и Триединого», поетична збірка «Триєдине», монографія «Від індивіда до Бого¬людини». Це різнобічні підступи до фундаментальної монографії «Тригнозис», яка згодом видана в серії «Бібліотечка «Вечірнього Києва».

Я з інтересом прочитав твір, написав післямову до цієї непростої для сприйняття пересічними читачами праці, яка перекреслює все те, до чого вони звикли і чому поклонялися.

Бо відкидає саму методологію та «норми» нинішньої науки, яка ґрунтується на атомістичному розумінні світу і яка, на думку автора, через те закономірно збанкрутувала і має бути замінена на Тригнозис – неатомістичний (тринітарний) світогляд. Тобто на такий тип знань, що охоплює пізнання триіпостасної Першосубстанції і світу речовини.

Поняття Триєдиного не є відкриттям Петра Харченка – його зародки знаходимо у багатьох філософських і теологічних системах минулих віків. Близько до розуміння триєдності підійшов Гегель з його знаменитою тріадою, але який, на думку Харченка, не зумів подолати двовимірне, побудоване на антагоністичності, мислення і перейти до тринітарного світорозуміння.

Зрештою, українському етносу, ще від Трипільської культури властиве це поняття. Його можна простежити і в мові (Трипілля, тритікум – давня назва пшениці), і в іменах язичницьких богів (Троян), і в тому Тризубові, що став Державним Гербом незалежної України, і в національних кольорах, втілених у Державному Прапорі, де два кольори – синій та жовтий – видимі, а третій – невидимий зелений – є похідний від змішування, накладання один на одного синього та жовтого.

Досягненням Петра Харченка є, власне, відкриття сутності людини в його розумінні. Адже на це вічне запитання нинішня наука так і не дала задовільної відповіді, як і не дала вона переконливої концепції походження Всесвіту.

Основні форми свідомості, доводить Харченко, сформувавшись довкола статі людини, так і не змогли перебороти «комплексу двостатевості». Третій вимір речовинної тілесності людини (андрогін або гермафродит), хоч і був відомий, але до уваги не брався, вважався до певної міри аномалією. Петро Харченко дає поняття онтогенетичної повноти людини як триєдності чоловіка, жінки й андрогіна.

І якщо онтогенетична тілесність людини окреслюється межами індивіда, то онтологічна (іпостасна) є «надіндивідним без¬статевим триіпостасним Єдиним», тобто – першосубстанцією. Людина, таким чином, сприймається як Онтолюдина, невідривна від космосу, стає у його розумінні Людинобогом, Абсолютом.

Збагнути все це за допомогою формальної логіки неможливо.

Харченко запускає в пізна¬вальний обіг поняття тригнозисної логіки, а замість традиційної діалектики, вводить поняття тригнозистики.

Це все дуже далеке від ідеалізму та містики, як може здатися на перший погляд, навпаки, вчений дотримується мате¬ріалістичної позиції. Тільки речовинний стан матерії вважає вторинним виявом тієї ж матерії, а її первинним станом, на його думку, є першосубстанція.

До речі, автор вважає, що вакуум якраз і є формою існування першосубстанції, отже, він також матеріальний. У вакуумі через те зосереджена така енергія, силу якої навіть уявити важко. Якби людству вдалося оволодіти енергією вакууму, то, на думку вченого, енергетична про¬блема планети Земля була б вирішена раз і назавжди.

Тому, хто вперше стикається з теорією Харченка, вражає незвичність його досліджень та світоглядних висновків праці. Адже все незвичне, неусталене, нетрадиційне завжди сприймалося в штики прихильниками звичного традиційного.

Не варто також лякатися «вироку», винесеному атомістичній науці, – пригадаймо Декарта, який для віднайдення істини закликав піддавати усе сумніву. Тільки час дасть справжню оцінку концепції Петра Харченка. Сам же автор вірить, що традиційна наука закінчилася в другому тисячолітті; третє ж – на¬лежить Тригнозису.

Але вже сьогодні, попри новизну і незвичність для нашого традиційного сприйняття праць Петра Харченка, значення їх непересічне. Автор зовсім не відкидає наукових досягнень людства, як це може спочатку здатися, а саме, творчо осмислюючи надбання колективного розуму минулих поколінь, приходить до сміливого прориву в майбутнє. Його аналізи і висновки дають змогу пояснити багато чого з того, на що не може дати відповідь традиційна наука. Теорія триєдності не тільки не перекреслює звичну формальну логіку, а продовжує пізнання на якісно новому рівні – рівні тризнозистики, не ставлячи на цьому крапку, а залишаючи простір для подальших пошуків у стратегічно-методологічному напрямі світоглядного розвитку.

Закономірна заміна теорії боротьби протилежностей, яка лежить в основі нинішнього атомістичного світорозуміння, на принцип триєдності світу та сприйняття людини як єдиної триіпостасної цілісності має зняти антагонізми та колізії в людському суспільстві – адже не може людина, яка усвідомить сама себе як цілісну єдність, конфліктувати сама з собою. Саме так розцінює своє відкриття автор.

Тригнозис як неатомістичний тринітарний світогляд найбільше відповідає ментальності та світосприйняттю українського етносу і цілком може закласти основу української національної ідеології, сформувати нову, гума¬ністичну в усіх сенсах свідомість. Якщо тригнозисні передбачення Харченка підтвердить практика, то перед людством відкриються нові, захоплюючі перспективи в багатьох галузях – в утилітарній площині також. І тоді песимістичний висновок Енгельса про те, що життя на Землі зникне з такою ж необхідністю, з якою й виникло, втратить свою невідворотність.

Зректися теорії атомістичної будови Всесвіту дуже непросто – вона утверджувалася в суспільній свідомості тисячоліттями. Але про кризу сучасної науки та сучасного розвитку взагалі заговорили не сьогодні.

Харченко бачить вихід у переході сус¬пільної свідомості на якісно вищий виток світо¬відчуття і світосприймання – неатомістичний. Як гравітація приковує людину до Землі, так і тяжіння атомістичної духовності стримує політ думки, підтинає енергію пошуку, заводить свідомість у глухі кути речовинності. На думку вченого, у цій ситуації останнє слово за Тригнозисом, за Тринітарністю.

Для більшої доступності для широкого читача Харченко завершує свою працю поетично-філософським триптихом, своєрідним почуттєвим сплеском, який починається таким заспівом:На рік радіє Сонце тричі.

З трьома підзимками зима…
І доля споконвіку кличе
Пройти дорогами трьома.

Петрове дослідження «Тригнозис» вийшло в світ окремою книгою з моєю післямовою у заснованій редакцією «Бібліотеці «Вечірнього Києва». Щасливий автор прийшов в редакцію, щиро подякував та учинив стислий автограф.

Харченко обрав свою дорогу, розвиваючи далі теорію триєдності світу. Усамітнившись від столичної суєти в Ромнах, де купив хатину на узвишші поблизу Сули, продовжує вивчати цю складну проблему, яка фактично протистоїть сучасному трактуванні людини як дискретному індивіду. Своєрідна аура Надсулля, мальовничі краєвиди, що відкриваються з його подвір’я, створюють сприятливу для творчості обстановку. Розклавши на підлозі численні книги, папери, нотатки, він стоїчно працює над новим трактатом.

Його назвав «ТриЕго». У ньому проаналізував історію пізнання через різні вірування і твори різних мислителів минулого, простежив шлях від логіки двоїстої до Тригнозису, через подолання статевого бінаризму вийшов на триіпостасну субстанціальну тілесність Людини. Він переконаний, що «ключ до морального устрою суспільства знаходиться не в капіталістичному індивідоцентризмі та егоцентризмі, не в комуністичній колективізації індивідів, а в усвідомленні Людиною своєї триполярної та триіпостасної цілісності». У цьому, власне, суть цього його досить об’ємного дослідження: великоформатний чотиристадвадцятисторінковий фоліант справді мав солідний вигляд.

Ще у процесі написання цієї праці Петро сказав якось мені довірливо:

– «ТриЕго» – моя остання книга. Закінчу – і відпочиватиму, як людина, що виконала свою місію.

Я йому заперечив:

– Не зарікайся. Зупинитися ти не зможеш. У стані спокою ти не існуєш.

Так і сталося. Завітавши до Петра згодом, після виходу у світ «ТриЕго», я застав його на підлозі біля розкладених паперів. Перечекавши період цілком природного спустошення, яким зазвичай у творчих натур завершується тривала складна праця, в нього з’явилася нова ідея.

Я не беруся тлумачити Харченкове дослідження: це невдячна справа переказувати досить таки складні сентенції. Тому переадресовую доскіпливого читача до першоджерел – обидві згадувані книги є в центральних столичних бібліотеках. І не тільки – у деяких зарубіжних також. Так, американський університет штату Флоріда та Міжнародна рада вищої освіти Швейцарії разом з Християнським університетом економіки і гуманітарних знань майже водночас присвоїли Харченкові науковий ступінь доктора філософії.

На противагу офіційній науці Харченко ініціює створення Української Академії оригінальних ідей. Сам цей задум був оригінальною ідеєю – об’єднати і підтримати тих, кого не визнавала офіційна наука. Запросив редакцію і мене особисто у співзасновники. Я прийняв пропозицію і був надзвичайно втішений результатом: за короткий термін академія нараховувала близько 400 членів, серед них не тільки невизнанні таланти, а й близько 200 кандидатів і докторів наук, було навіть кілька дійсних членів офіційних академій, у тому числі й Національної.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі.

До речі, більшість гострих, бунтарських статей написані й опубліковані ним у часи горбачовської перестройки, ще до відновлення нашої Незалежності. Так само, як і гострих поетичних творів, як, наприклад, вірш «Чорні дошки» про Голодомор, оприлюднений «Вечірнім Києвом» ще 1989 року. Критичний пафос цього твору задекларований уже в початкових строфах:

Під Ромнами – за вітрами –
Чорна вісточка, як ніч:
По Вкраїні всюди нині
Ходить голод навсібіч.

Під Ромнами, над хатами,
Прокричав три рази сич…
«Україну – в домовину!
Із Кремля лунає клич».

Вражає різносторонність таланту та працьовитість Петра Харченка. Коли ним оволодіває перевтома і властиве творчим людям невдоволення зробленим, він змінює рід занять: замість теоретичних розмірковувань береться я за поетичне стило. Проте це зовсім не означає, що він абстрагується від ідеї триєдності. Навпаки, ця ідея наскрізно пронизує його поезії. Так 2009 року з’являється його нова книжка, де зібрані вірші, написані в різні роки, і пісні з нотами на його слова, яка озаглавлена «Тришлях».

Ідея триєдності пронизує всю поетичну збірку. «Три дощі (як з відра) помережили Серед травня небесну блакить…», «Три любові – то три рани», «Тріпоче трикутне вітрило…», «Троїться в очах, слово честі» – таких прикладів можна наводити і наводити.

І це не штучні словесні нагромадження, а глибоко поетичні рядки. Поезія «Тройзілля» вся – від першого до останнього рядка – побудована на ідеї триєдності:

Ой, Трояне-трисвітило,
Третім вітром прошуміло.
Тричі крикнула зозуля –
Трижурбу мою почула.
Три зорі зійшло на небі –
Три лебідки. Один лебідь
Трьом кохання по третинці
Розділив на свято Трійці.

Саме незвичністю, поєднаною з глибокою народною поетичністю, цей вірш зачарував талановитого композитора Олександра Білаша і він написав до неї музику.

Відразу по виходу книги Петро подарував примірник мені.

Та поезія, хоч і пропущена крізь призму концепції триєдиної сутності світу та людини, була лише певною віддушиною в подальших теоретичних пошуках вченого. Ми часто зустрічалися і Петро завжди заводив розмову про них – як я збагнув він перевіряв на мені свої теорії, як вони сприймаються.

Наступною його теоретичною працею стала книга «Друге пришестя. Необ’єктивована Людина», що побачила світ 2012 року, – в ній фактично його теорія набула завершеного вигляду. Переказувати її зміст немає сенсу – вона фактично перекреслює нинішню традиційну науку. Він розсилав цю працю різним науковим світилам, державним та релігійним діячам – аж до Папи Римського включно. Проте розуміння не знаходив і не міг знайти, оскільки його висновки фактично відкидали всі традиційні наукові набутки, що формувалися довгі роки життя, як хибні.

Книгу я перечитав уважно, але переказувати її зміст немає сенсу та й неможливо: вона насичена аналізами суті релігій, передусім християнських постулатів, аналізом творів таких відомих авторитетів, як М.Бердяєв, Д.Мережковський, В.Розанов, В.Соловйов, А.Шопенгауер, Платон, Арістотель, Піфагор, Кант, Юнг, З.Фрейд та інших наукових світил.

Зрештою, Харченко засновує Тригнозію – необєктивований світогляд, відкриває справжню – Необ’єктивовану Людину.

Насамкінець хочу зазначити: небайдужість – провідна риса Харченкової вдачі. Він завжди готовий підставити плече другові чи комусь із націонал-патріотів.

Друзі нарекли його Триєдиним Петром.

 Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Триєдиний Петро Харченко появились сначала на Український репортер.

Із Павлом Щегельським я познайомився понад тридцять років тому як із сусідом мого приятеля по письменницькому будинку, де я часто бував. Всі троє члени Спілки письменників, хоч Павло на той час був уже ветераном порівняно з нами – понад десять років як у Спілці. Та ставився до нас як до рівних, хоча мав уже чималий творчий доробок – перша його книжка (поетична) «Напруга» побачила світ ще 1973 року у видавництві «Радянський письменник».

Це вже згодом одна за одною виходять його збірки поезій «Серпневі зорепади», «Озеряни», «Козирна гра», «Гра в дурня», «Понад річкою неглибокою», «Театр абсурду», романи і повісті «Ранні яблука», «Зустрічаємось на Хрещатику», «Двоє», «Притулок для подорожнього», «Діловари», «Летіла птаха», «Полювання на гомо сапієнс» і низки його оповідань.

Для цих нотаток я вибрав роман «Двоє», виданий 1985 року, оскільки це була перша книжка з автографом Павла.

Павло мав серйозні негаразди з хребтом. Йому важко було пересуватися без милиць. Ми ніколи не порушували цієї делікатної теми, а він сам тим більше її не торкався. Як з’ясувалося згодом, біда трапилася, коли Павлові було 18 років. Невдалий стрибок у гірську річку закінчився переломом хребта. Відходити довелося близько двох років, та з важкою інвалідністю довелося жити постійно. І він виявив колосальну силу волі, щоб у такому стані закінчити факультет журналістики Шевченкового університету, працювати кореспондентом газети «Сільські вісті», референтом та літературним консультантом Спілки письменників України, заступником директора видавництва «Радянський письменник, у редакціях журналів. І писати книги.

У радянські часи молодь виховували на книзі про Павку Корчагіна, прототипом якого був її автор Микола Островський. Книгу видавали масовими накладами. Комсомольці мали були брати з нього приклад. На відміну від Миколи Островського та його прототипа Павки, Павло Щегельський ніде не афішував своє каліцтво, не скаржився на долю, а сам робив своє життя у межах можливого. І наполегливо працював. І це дає мені право сказати, що справді далеко Павлику-Островському до Павла Щегельського, і винести ці слова у заголовок.

Із книжок, подарованих мені Щегельським, я крім згадуваного вже роману «Двоє», взяв для цих нотаток повісті й оповідання «Притулок для подорожнього»

У літературі Павло добився чималих успіхів. Його працю досить високо оцінюють сучасники. Він – лауреат Всесоюзної премії «Золоте перо» (1985) та Всеукраїнської премії «За талант і громадянську мужність» (2003). Роман Павла Щегельського «Хата-читальня», який вже у наші часи витримав чотири перевидання, удостоєний премії імені Остапа Вишні. Його твори перекладалися англійською, німецькою, польською, білоруською, туркменською, вірменською, російською та іншими мовами.

Павло Щегельський успішно працює також у галузі комп’ютерної графіки та верстки. Колеги-письменники знають його як досвідченого видавця і художника – оформлювача книжок. І таких книг у його доробку не одна сотня. Останнім часом, попри погіршення стану здоров’я – навіть пересуватися по квартирі без допомоги дружини Тетяни йому важко (слід віддати належне її доброму серцю, наполегливості та вірності) – він все одно намагається робити самотужки все, що по силі і що через силу. Навіть водить автомобіль, щоправда у супроводі когось із близьких чи друзів.

Тож завершити ці нотатки хочу словами, винесеними у заголовок: усе-таки далеко Павці до Павла.

Віталій КАРПЕНКО, письменник, журналіст

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Далеко Павці до Павла появились сначала на Український репортер.

Наприкінці минулого століття газета «Вечірній Київ», яку я редагував, була на стрижні громадського життя і мала багаточисельну читацьку аудиторію. Тоді я і познайомився ближче з Ярославом Степановичем Яцковим. Він, виходець з Івано-Франківщини, закінчивши десятирічку, вступив до Львівського політехнічного інституту і, здобувши вищу освіту, влаштувався на роботу астрономом-спостерігачем у Полтавській гравіметричній обсерваторії.

А 1965 року по закінченні аспірантури Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук залишився тут працювати, згодом очоливши її на тривалі роки.

Спільна громадська робота у ті роки зблизила нас. Серед національно-демократичного руху не обходилося без суперечностей, і Яцків, який часто головував на наших зібраннях, намагався згладити суперечності, що виникали, та виробити прийнятне рішення. Коли я залишив «Вечірку», наші зв’язки припинилися і тривалий час ми близько не спілкувалися. Тому для мене певною несподіванкою стала книга Ярослава Степановича «Хроніки апексного десятиліття», яку він надіслав мені з теплим автографом, і, певно, невипадково це збіглося з моїм 70-річчям. Хоча б там як, а подарунок для мене цінний і цікавий.

Передусім я вирішив з’ясувати, що означає винесене в назву книги словосполучення «апексне десятиліття». Латинське слово «апекс» означає «верхівка». Словник його трактує так: це може бути верхівка конічної шапки римських імператорів, сама шапка, пошита зі шкіри жертовного ягняти, верхівка паростка і кореня рослини, і, нарешті, в астрономії – «точка небесної сфери, у напрямі до якої рухається будь-який космічний об’єкт; є ще суттєве уточнення: Апекс Сонячної системи міститься в сузір’ї Геркулеса». Таким чином, як виявилося, назва книги випливає із суті професії Яцкова і означає не що інше, як хронікальні записки автора впродовж першого десятиліття ХХІ століття.

Кожен рік – це окремий розділ книги, розписаний по датах, якщо з ними пов’язана певна подія. Це може бути факт, зафіксований одним рядком, або розлоге інтерв’ю автора засобам масової інформації на злободенну тему, чи розповідь про конфліктну ситуацію, як ту, що була пов’язана з будівництвом так званої «Дитячої лікарні майбутнього» у тій охоронній зоні, в якій розташована обсерваторія і де будь-яке будівництво не дозволялося, оскільки б завадило нормальним професійним спостереженням вчених-астрономів. Цю боротьбу вчені програли, бо за цим будівництвом стояв найвищий посадовець держави.

Загалом книга незвичайна за задумом, змістом і формою. Вона цікава сама по собі, як десятилітній щоденник оригінальної особистості, насичена вагомим фактажем і є широкою панорамою першого десятиліття ХХІ віку. Записи автора доповнюються багатьма кольоровими та чорно-білими фотографіями, копіями різних документів. Все це разом становить багатопланову панораму його життя і діяльності впродовж цих десяти літ.

Він людина дивовижна, знана не тільки в Україні, але й у світі. Учений у галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, громадський діяч, доктор фізико-математичних наук, академік Національної академії наук України, президент Української астрономічної асоціації, член Президії Національної академії наук України. Двічі лауреат Державної премії нашої країни та Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. Його нагороджено орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, багатьма науковими преміями. За дослідження зміни орієнтації земної осі у тілі Землі та просторі 2003 року відзначено престижною міжнародною премією Євросоюзу імені Рене Декарта – Яцків єдиний в Україні лауреат цієї премії. Він  є іноземним членом Польської академії наук, академіком Міжнародної академії астронавтики та членом багатьох міжнародних наукових організацій. Працював керівником програми наземних спостережень комети Галлея, за що має почесну відзнаку.

До речі, ім’я Яцкова відоме людям, які вивчають та досліджують космічний простір: одна з малих планет названа «2728 Яцків».

Хочу з власних спостережень упродовж тривалого часу зазначити, що Ярослав Степанович, попри відомість і попри багато титулів – людина скромна, завжди спокійна і поміркована. З кінця минулого століття він, як правило, щомісяця проводить засідання дискусійного клубу «Елітарна Світлиця» у Будинку вчителя, де залюбки збирається столична еліта. Вдячний йому, що й мене запрошував у ролі об’єкта для дискусії, під час якої доводилося відповідати на часто непрості запитання публіки.

Попри всі названі і не названі в цих замітках регалії та широку відомість не тільки в Україні, але й у світі, Ярослав Степанович залишився, як і був, завжди стриманим, поміркованим, ввічливим.

Хочу скористатися нагодою і сердечно подякувати авторові за цікаву книгу і теплий автограф. А людям, які готували її до друку, при можливому перевиданні – ретельніше поставитися до структуризації книги та подати на початку чи наприкінці її зміст із зазначенням сторінок окремих розділів. Бодай по роках, як вона написана автором.

Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Життя, присвячене зорям появились сначала на Український репортер.

Якось 1987 року – я тоді редагував газету «Вечірній Київ» – мені зателефонував головний редактор видавництва «Радянський письменник»  і звернувся з досить делікатним проханням: написати рецензію на рукопис роману Олеся Бердника «Вогнесміх».

Делікатність полягала в тому, що рецензію треба було написати якомога швидше, та при цьому обов’язково з рекомендацією до видання.

Автор – талановитий письменник-фантаст, але двічі судимий за антирадянську пропаганду, хоч і помилуваний 1984 року, однак бідував, перебивався, як кажуть, з хліба на воду.

Видавництво не могло надрукувати роман, оскільки один із двох рецензентів вважав,що роман аж ніяк не можна видавати. Головний редактор підкреслив, що рецензія може бути навіть дуже критичною, але обов’язково з рекомендацією до видання – це повністю розв’язало б руки видавництву і відкрило б шлях рукопису до читача.

Я був начуваний про Бердника, та нічого з його творів не читав, оскільки всі його книги були вилучені з продажу і з бібліотек. Але, незважаючи на зайнятість, я погодився на пропозицію видавництва.

Роман виявився не простим, але досить цікавим, ніякої крамоли я там не знайшов, підготував рецензію, вказавши для годиться кілька непринципових зауважень, і рекомендував до видання.

Досить оперативно 540-сторінковий твір було видано на початку 1988 року накладом 115 тис. примірників. Таким чином для автора було вирішено фінансове питання, а читачі отримали цілком пристойний роман.

За напруженими редакторськими буднями я не зустрівся з Олесем Павловичем, про що й досі шкодую: адже він родом з Миколаївщини, де минули мої дитинство і юність. Та письменник нагадав про себе, надіславши мені книгу з автографом.

Олесь Павлович був своєрідним та оригінальним письменником. В його творчому доробку близько шістдесяти книг. Його письмо непросте, його погляди особливі – він сприймав минувшину і тогочасність крізь призму древності українства, його світогляду та характеру, який також із часом трансформувався залежно від зміни його поглядів.

Якщо першу доньку він назвав Мирославою, то другу вже – Громовицею, а сина – Раданом. 1987 року він заснував громадську організацію «Ноосферний фронт «Зоряний ключ»; її метою було – «збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації».

А ще через два роки було створено гуманістичне об’єднання «Українська Духовна Республіка Свята Україна», очільником якої і був обраний Бердник. 1996 року він надіслав мені нову свою книгу «Тайна Хреста», видану Українською Духовною Республікою «Свята Україна» з автографом.

Книга непроста, в ній автобіографію автора накладено на роздуми про українські корені божественного вчення, постулати Біблії перенесено на терень нинішньої України, подано крізь нове сприйняття як український феномен, але запозичений творцями класичної Біблії.

Помер Олесь Павлович 18 березня 2003 року і за його заповітом похований у с. Гребені Київської області на території його обійстя.

І досі відчуваю свою провину, що в суєті суєт так і не вдалося зустрітися з цією цікавою особистістю, в чому й каюся, й картаю себе…

Віталій КАРПЕНКО

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. Дещо про гумор Василя Шукайла (Владислава Бойка)
• Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака
• Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Два афтографи Олеся Бердника появились сначала на Український репортер.

Так уже склалося, що ми, четверо з різних куточків України – а це Олександр Глушко та я з Миколаївщини, Владислав Бойко із Сумщини, та Анатолій Колесник з Полтавщини – в один рік, витримавши чималу конкуренцію, вступили на заочне відділення журналістики Шевченкового університету.

І впродовж таких довгих шести років, працюючи в пресі, з’їжджалися на чергові сесії до столиці і, зрештою, захистили дипломи. За ці роки подружилися і згодом наші життєві шляхи тісно переплелися на практичній журналістській роботі.

Глушко загітував Колесника переїхати до Миколаєва, де він успішно працював в молодіжному часописі, а згодом – у популярній великій двомовній газеті «Південна правда», яка дотепер виходить у своєму російськомовному варіанті.

Найпершим із нас опинивсь у Києві Владислав Бойко. Маючи від Бога сатирично-гумористичну струнку, він прижився у «Перці» – надзвичайно популярному, хоч і небезпечному через свою гостроту журналі.

У кожного свій шлях і своя доля. Та було те єдине спільне, що притягувало нас одне до одного, як магнітом,– це почуття дружби. Про Глушка буде окрема мова, про мене дещо розкаже ця книга, що її пишу і сподіваюся видати, а про Бойка повідають рядки цих нотаток.

Якщо серед книжок, які побачили світ у той період в Україні, шукатимете письменника Владислава Бойка, то навряд чи знайдете. Лишень в офіційному спілчанському довідникові є коротенька довідка про нього як про поета і драматурга – але то вже інший період. Зате вийшов добрий десяток книжок, автором яких зазначено Василя Шукайла. Якщо врахувати, що цей Василь – майстер стислих, часто на кілька рядків, проте дотепних мініатюр, – то це не так уже й мало. Тому пора відкрити секрет: оце і є Владислав. Тобто той – хто у постійному пошуку. Він шукає і знаходить.

Тому, певно, – і Шукайло.

Є у нього і чималі за обсягом книги, видані в різні роки. Як, скажімо, «Журавлина пора» чи «Ти моя непогасная зоре…». Проте я, як читач, найбільше ціную його короткі, влучні поетичні мініатюри. Тому й обрав для цих нотаток його перші дві невеличкі подаровані мені книжечки. Одна з них «Сміх на голову», видана далекого вже нині 1982 року, і підписана мені через два роки.

Книжка складається з кількох тематичних розділів. Найбільше запам’ятовуються розділи «Епіграми» та «Пародії». Мініатюри, адресовані конкретним письменникам чіткі, дотепні й влучні. Написані так, що кожен може по-своєму їх сприймати, те не матиме прямих підстав ображатися. Скажімо в уста народному гумористу Павлові Глазовому автор вкладає такі слова:

– І довго буду тим народові я втішний,
що все життя сміявсь, а не ридав,
що всі його і дотепи й усмішки
я віршами йому розповідав!

Як хочете, так і сприймайте: чи то як критичний закид, чи то як добродушне схвалення.
Про критика і літературознавця Дмитра Косарика написав таке:

– Про нього нам згадати гоже
незленьким словом – і не раз.
Бо що там критися:
а може колись згадає і про нас?…

А й справді – чому б і не пожартувати з тонким натяком-спонуканням на адресу критика.
Авторові збірки «Лебедин» Володимирові Морданю присвячено шість таких рядків:

– Що Мордань з Лебедина –
це тепер усякий зна:
присвятив Лебедину
він-бо збірку не одну…
Тільки в нас в Лебедині
отакі є Мордані!

Немає тут жодного образливого слова, та все ж, та все ж…
В епіграмі, присвяченій Степанові Олійнику, вдало обіграно рефрен з його гуморески:

– Де не з’явиться – там сміх
голосний лунає…
Не сміятись-бо – таких
ВКАЗІВОК НЕМАЄ!

Пощастило на комплімент й Олегові Чорногузу, авторові роману «Аристократ із Вапнярки»:

– Скрізь і в усьому
був демократом,
усім нам смертним,
другом і братом,
і раптом – нате! –
хто б міг сказати? –
став рідним татом
«Аристократу»!

Друга книжечка Шукайла «Трактат про ніс», яку я вибрав для розгляду, видана у відомій «Бібліотеці «Перця». З редакцією цього сатирично-гумористичного журналу «Вечірка» підтримувала тісні взаємини. Автори масового журналу часто виступали на сторінках «Вечірнього Києва», наші «сміховинки» друкувалися у «Перці». Взаємна підтримка обох видань була до смаку читачам, оскільки придавали веселий підтекст обом масовим виданням.

Збірочка Шукайла була видрукувана накладом 94000 примірники – нинішні книговидавці та автори можуть тільки мріяти про такі тиражі.

Автор «Трактату…» відразу ж надіслав мені примірник з автографом.

Віталій КАРПЕНКО

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака
• Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Дещо про гумор Василя Шукайла (Владислава Бойка) появились сначала на Український репортер.

Василь Григорович Большак – знакова постать в українській літературі та публіцистиці – почав дописувати з дванадцяти років. Як згадував Олекса Коломієць у післямові до його роману «Законна дружина», у найпершій замітці до районної газети, принципово підписаній власним прізвищем, хлопець покритикував свого батька за те, що колгосп незадовільно готує сільгосптехніку до сівби.

Цю публікацію  відразу  помітили селяни. Мати переполошилась і заховала сина від батькового гніву на печі за вінками цибулі. Тому ж не вартувало зусиль вирахувати, де син, і ще з порогу гукнув: «Ану, писатель, злазь з печі…». І тут же видав завдання: «протягнути» в газеті райспоживспілку, бо це вона не дає запчастин для ремонту реманенту. І Василь «протягнув»: через якийсь час після виходу цього числа газети батько приїхав із райцентру задоволений, бо в райспоживспілці за ним по п’ятах бігали – на її складах знайшлися всі запчастини, які були потрібні для ремонту.

Ті перші публікації в районній газеті визначили подальшу Василеву долю – привели його у велику журналістику і велику літературу. З того часу багато років спливло, багато пройдено доріг.

Селянський син наполегливо вчився, працював, писав. Випало на його долю і повоювати: у часи Другої світової був старшим військовим фельдшером терапевтичного польового госпіталю, командиром санітарного взводу.

По війні працював у різних газетах, столичних журналах. Десять років очолював провідний часопис «Україна». Понад сім років керував Державним комітетом Ради міністрів республіки з кінематографії. Свого часу представляв українську пресу на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Останнє місце роботи – головний редактор журналу «Український театр», якому він віддав шість років.

1985 року, коли мені випало очолити газету «Вечірній Київ», Василь Григорович уже вийшов на пенсію. На той час він був відомим у громадському, журналістському та літературному житті.

Його подвижницьку роботу гідно  оцінила тодішня влада: його нагороджено трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

На той час він – значна величина не тільки в державному й громадському житті, але й у літературі та журналістиці: мав на своєму рахунку близько трьох десятків книг і, як кажуть, був на гребені цілком заслуженої слави.

Я ж тільки-но розпочинав свою роботу у «Вечірньому Києві». Проте у письменницькій спілці почувався своєю людиною. На жаль, з Василем Григоровичем там зустрічатися не довелося. Тому для мене стала справжньою несподіванкою надіслана ним, як виявилося потім, його остання книга – роман «Законна дружина» – з дарчим автографом, написаним із властивим Большакові гумором.

Я набрався сміливості й зателефонував корифеєві та щиро подякував за прекрасний подарунок із дотепним автографом. Разом посміялися. До речі, гумор – властива риса характеру та й творчості Василя Григоровича. Він написав цілу низку гумористично-сатиричних творів: «Нежонатий голова», «Янгол із Терешок», «Антрекот», «Анігдот», «Гросмейстери» та інші. До речі, за книжку з цієї ж серії «Гусак на Бродвеї» Большак удостоєний популярної тоді республіканської премії ім. Ярослава Галана.

17 грудня 1988 року Василь Григорович відійшов у засвіти. Йому було тільки шістдесят шість з половиною років. Він прожив напружене, сповнене труднощами життя.

Похований на Байковому кладовищі.

Хай київська земля буде йому легкою.

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака появились сначала на Український репортер.

На 18 липня 1995 року був призначений похорон Святійшого Патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира. Відспівування відбулось у Володимирському кафедральному соборі.

Це був другий після Мстислава глава відродженої національної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він помер від інфаркту – четвертого за ліком.

Дуже важке життя випало на його долю: відбув дев’ятнадцять років ув’язнення по колимських, мордовських та якутських таборах. Це і вкоротило віку цьому мученику за українську національну ідею.

Востаннє я його бачив на прийнятті у посольстві Угорщини. Патріарх Володимир стояв разом із Філаретом – на той час заступником патріарха – біля високої круглої стійки у вигляді столика.

Обидва були в обладунках церковних ієрархів. Я з чаркою підійшов до високих священнослужителів і привітався. Ми перемовилися кількома загальними фразами, я запропонував тост за нашу Церкву, за нашу Віру і за їхнє здоров’я. Обидва підтримали, цокнулися і пригубили напій.

Володимир був дуже стриманий, мені здалося навіть дещо відчужений. Він стояв поруч, а думками був далеко від нас. Ніби відчував, що скоро відійде у вічність. На жаль, так і сталося.

Я не зміг побувати на Божественній літургії, але мій давній приятель, відомий український письменник Валентин Чемерис розповів про драматичні події біля собору:

«Спочатку ніщо не віщувало біди. Після служби труну винесли із собору на вулицю і понесли по бульвару Шевченка; попереду – Філарет і священнослужителі з усієї України, народні депутати, екс-президент Леонід Кравчук. Раптом, коли процесія завертала на вулицю Володимирську, почулися звуки, схожі на постріли, і розпачливі крики жінок.

Виявляється, шлях процесії перепинив «Беркут», який без жодних підстав застосував сумнозвісну «черемху». Передні з криками і сльозами побігли назад; тільки священики стійко стояли біля труни.

Екіпіровані відповідно молодики били гумовими палицями по віку труни і сміялися. Потім сіли в машини і зникли. Процесія згуртувалась і попрямувала до Святої Софії. Хоча українські владоможці на догоду Москві не дозволили поховати покійника, як і належить священику його рангу, на території Святого храму».

Що було на Софійському майдані, я бачив на власні очі, навіть зняв на відео. Біля зачинених воріт в оточенні міліції стояла труна з покійником. На територію собору не пускали. Оскільки день хилився до вечора, а ховати покійників прийнято до заходу сонця, організатори поховання вирішили викопати могилу тут же, біля стін Святої Софії. Унсовці стежили за порядком, із-за зачинених воріт, де причаїлися беркутівці, раз по раз підпускали газ, так звану «черемху».

Коли труну опустили у свіжовикопану могилу, раптом розчинилися ворота і звідти ринулися беркутівці. Прикриваючись щитами, вони гамселили кийками направо і наліво. Били священиків, депутатів, журналістів, жінок… Били жорстоко,  з тупою насолодою. Я бачив синяки на тілі народного депутата Климпуша, колишнього депутата Гудими (до речі, це зафіксовано й медиками). Розбили голову фотокореспонденту Укрінформу Валерію Солов’ю.

Та найбільше полювали за членами УНСО – цих хлопців переслідували по всьому майдану і били з особливою жорстокістю. Командував побоїщем генерал Будников, який і мене з міліцейським офіцером шарпав за руки, відпихав відеокамеру, з усіх сил намагався відпрацювати недавно присвоєне генеральське звання.

Цей епізод був, певно, показовим, бо відзняті котримось із телевізійних операторів кадри, коли мене у розстібнутій сорочці з короткими рукавами, з якої пооблітали ґудзики, з відеокамерою, що гойдалася на шиї, відтягували від розкритої могили, передали по багатьох, в тому числі і московських, телеканалах.

До розкритої могили нікого не пускали, над журналістами, які апелювали до Закону про пресу, просто нахабно насміхалися. По площі валялося жіноче взуття, загублене під час панічної втечі під беркутівськими кийками.

Ні в кого не можна було добитися правди, генерали від міліції нагло брехали в очі: нікого не затримували, нікого не били. А поруч – закривавлений державний прапор,  розкрита могила й розтоптані вінки. І живі свідки, котрі бачили, як били лежачих унсовців і навіть жінок.

Українське телебачення того ж дня у нічних вістях передало: екзальтований натовп, мовляв, порушив порядок, і міліція цей порядок навела. Нестерпно боляче було слухати цю брехню. Бо натовп був зовсім не екзальтований, люди сумирно, як і належить у таких випадках, із сумом проводжали в останню путь людину, яка усім своїм життям заслужила шану свого народу. Співали півчі, були ієрархи церкви, був митрополит Філарет, були відомі політики, народні депутати.

Згодом прибув власною персоною міністр внутрішніх справ Кравченко. Тільки-но з’явився, як був оточений депутатами і журналістами. Я надривним голосом запитав, хто дав наказ бити людей? Міністр нічого сказати не міг, стояв блідий і твердив одне: буде проведено службове розслідування. Навіть прохання дати вказівку, щоб пропустили лікарів до побитих унсовців, не задовольнив.

Парадокс: здавалося б, представники вищої державної влади мали б взяти особисту участь у цих траурних церемоніях, як і водиться у цивілізованих країнах. Адже патріарх – український, Софія – святиня українська, держава – українська, уряд та президент – теж нібито українські.

То де ж були вожді?

Голову Верховної Ради Мороза в розрахунок можна не брати – можливо, соціалістично-атеїстичні погляди не дозволили йому взяти участь у похоронах предстоятеля Української православної церкви.

Президент Кучма у цей день цілувався з Лукашенком у Білорусі, прем’єр Марчук вивчав види на врожай на полях Білоцерківщини, мер Києва Косаківський – як у воду канув. На господарстві залишався голова президентської адміністрації Табачник.

Народні депутати з ніг збилися, вимагаючи дати дозвіл поховати патріарха якщо не на території Святої Софії, то бодай під її мурами на тротуарі – адже могилу треба закрити до заходу сонця. В другій половині дня прибув із Білорусі президент і поїхав на дачу відпочивати після не дуже далекої дороги. Показався в будинку уряду київський мер. Повернувся з Білої Церкви прем’єр і зібрав урядову раду. Нарешті ухвалили рішення: раз домовина уже в могилі й залишати її незакритою на ніч не по-людськи, то дозволити поховання патріарха під муром Софії.

Отже, покійного Патріарха Володимира, який по зав’язку зазнав поневірянь при тоталітаризмі, уже після смерті не пустили на територію Софії. Туди, куди кілька років тому, так само розганяючи протестуючих людей, під прикриттям нашої доблесної міліції перепровадили патріарха Московського.

Так на тротуарі з’явилася могила, загорнута руками, оскільки міліція відібрала лопати і не повернула їх. Це був гіркий докір неукраїнській владі в Україні та нагадування про драму, яка відбулася на історичній Софійській площі як ознака вічної ганьби керівним українофобам.

Попри недомовки і замовчування державного телерадіо та офіційної преси, правда про трагедію 18 липня 1995 року на Софійському майдані завдяки незалежним засобам масової інформації та зарубіжним кореспондентам прокотилася  світом,  дійшла до найглухіших закутків України.

Прокуратура Києва змушена була порушити кримінальну справу, щоправда, не проти конкретних винуватців масового побиття людей, а за фактом події. Навіть, прикриваючись фіговим листком об’єктивності, звернулася до очевидців із запрошенням дати свідчення.

Не знаю, яких очевидців там добирали, тільки я особисто потелефонував до міськпрокуратури і зголосився свідчити, оскільки був на майдані весь час і бачив побоїще від початку до кінця. Мене вислухали, записали прізвище, ім’я, по батькові, місце роботи, адресу, телефони, подякували і на цьому поставили крапку. Нікому мої свідчення не були потрібні. Справу як порушили, так і закрили: винних не виявили. Генерала Будникова перевели в одну із східних областей керувати тамтешнім управлінням міліції…

Активісти Народного Руху України по гарячих слідах підготували і видали «Білу книгу «чорного вівторка», її упорядники – активісти НРУ Віктор Цимбалюк, Микола Бичек, Олена Лодзинська та відповідальна за випуск Олена Бондаренко. Стислу передмову написав В’ячеслав Чорновіл. Олена Бондаренко підписала мені примірник цього видання, за що я їй сердечно вдячний.

У книзі вміщено чимало матеріалів: це звіт із прес-конференції, що відбулася другого дня у Спілці письменників України, свідчення преси, учасників та очевидців тих трагічних подій, заяв, телеграм, звернень активістів Руху. Передруковано кілька матеріалів про цю трагедію також із газети «Вечірній Київ».

Ця «Біла книга…» стала чорною плямою на совісті тодішньої влади на чолі з президентом Кучмою та його безпосередніх підручних.

…Біль, сльози, обурення тисяч людей в Україні; потоптана честь, потьмарений мирний образ нашої держави у світі – такий логічний наслідок побоїща біля святої Софії під час поховання Патріарха Володимира.

Віталій КАРПЕНКО

Попередні матеріали читайте також тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року появились сначала на Український репортер.

Маяки нашого життя. Слово «маяк» багатозначне. У тлумачному словнику Володимира Даля, який тривалий час мешкав у суднобудівному Миколаєві, серед добрих двох десятків визначень є й пов’язане з морем: як навігаційний знак для орієнтації місцезнаходження плавзасобу та сигнал про можливі перешкоди.

Це я до того, що ми, журналісти миколаївської обласної комсомольської газети, змушені були здебільшого висвітлювати соціалістичне змагання, трудові будні та політичну освіту молоді.

Ці нав’язані нам рамки були не тільки набридливі, а й обтяжливі. Тому шукали найменшої можливості вийти за межі цього тематичного поля.

Перший прорив зробив Олександр Глушко – завідувач відділу пропаганди миколаївської молодіжної газети. Він знайшов цікаву тему, не пов’язану зі звичною пропагандистською тематикою, написавши замальовку про маяк на острові Тендра.

Це був пізнавальний матеріал і цілком, так би мовити, легальний, себто законний. Адже Миколаїв заслужено називали містом корабелів, Тендра на території області, вогні маяка вказують шлях суднам, сигналізуючи про місце їх перебування та можливість обминути небезпеку.

Ми привітали знахідку колеги, це його ще більше заохотило, й нариси про інші маяки почали з’являтися на шпальтах газети і склали цикл із шести нарисів. І це зрозуміло: адже сам Олександр народився на Кінбурнській косі, в селі Покровка. Отже, дитинство минуло на природі, на привіллі, побіля води, і все, про що він писав, було його рідне.

Згодом ці нариси були видані одеським видавництвом «Маяк» окремою книжечкою на 36 сторінок із назвою «Вогні маяків». Це був своєрідний тематичний прорив, це була перемога над газетною одноманітністю і дороговказ для колег. Цю книжечку Сашко підписав і мені.

Нас було троє – Олександр Глушко, Анатолій Колесник та я,  що знали один одного давно, оскільки, працюючи в різних редакціях районних газет, навчалися заочно на факультеті журналістики Шевченкового університету, який і закінчили 1966 року. Тому й зустрічалися, приїжджаючи на сесії до столиці.

Коли у Миколаєві створили обласну комсомольську газету, нас із Глушком запросили у штат, оскільки в корабельному місті бракувало україномовних молодих журналістів. Глушко зв’язався з Колесником і загітував того облишити свої Кобеляки та переїхати до Миколаєва. Зрозуміло, що ми дружили і підтримували один одного. Так склалася доля, що ми з Павлом Кулясом та Олександром Глушком опинились у Києві, всі троє свого часу побувавши у редакторському кріслі цієї молодіжної газети. Але то вже інша тема.

Тоді ж я, беручи приклад із Глушка, почав шукати свою тему в природі Миколаївщини, що було віддушиною у традиційній партійно-комсомольській тематиці. Згодом мої нариси за прикладом Сашка видавались окремими книгами. Це: «Кінбурнська коса», «Скарби південного степу», «Подорож на острови».

Понад те, тема природи в художній літературі стала стрижнем моєї кандидатської дисертації. А напрацьовані матеріали видані окремою книгою «Джерело життя і краси: проблеми природи, людини, моральності в сучасній радянській прозі».

Згадую про це не для похвальби, а щоб підкреслити: тема природи стала у мене визначальною завдяки «Вогням маяків» Олександра Глушка.

Доля привела Глушка до Києва після захисту кандидатської дисертації у Москві. Він п’ять років очолював журнал «Вітчизна», написав романи «Кінбурн», «Стрибок тарпана», видав збірки оповідань «Маслиновий гай», «Фонтан з музикою», «Італійське капричіо», низку літературознавчих праць та інших книг.

Нам довелося разом працювати на одній кафедрі в Університеті «Україна». Так розпорядилася доля, що через недолугу урядову політику в той час ми обидва змушені були піти з цього університету.

Хоча у творчому відношенні роки спільної праці були досить плідними. І не випадково, а цілком усвідомлено я взяв для цих заміток його книгу «Лебедина пісня в ритмі козацького маршу». Це художньо-документальна повість в есе про Петра Таланчука – дивовижну людину, відомого вченого, вмілого організатора, заслуженого діяча науки, засновника і керівника Відкритого міжнародного університету «Україна». Книга написана винахідливо, по-новаторськи, з властивою Глушкові глибиною. Її я маю з автографом автора.

Творчий доробок Олександра Глушка, що починався з «Вогнів маяків», досить солідний і достатньо поцінований. Автор, який починав з районної газети, нині заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, Грамотою Верховної Ради України, орденами Київського Патріархату. Він лауреат республіканської премії імені Андрія Головка за найкращий роман року та журналістської премії «Золоте перо».

Не можу проминути ще одну з багатьох Олександрових книг «Куди ти йдеш, Україно?», видану 2012 року, коли ми разом викладали на кафедрі журналістики у Відкритому міжнародному університеті «Україна». Це була унікальна кафедра, на якій, окрім нас з Олександром, зібралися ще викладачі (Губарець та Горобець), удостоєні почесного звання заслужених. Згадувана книга – збірник актуальних нарисів, есеїв, журналістських розслідувань з творчого доробку автора. Власне, це – практичний посібник для студентів, який узагальнює багаторічний письменницький та журналістський досвід Олександра на матеріалах українських буднів тих років.

Аналізуючи зміни до державного бюджету на 2011 рік, автор розглядає ухвалений закон про зміни до держбюджету України, які стосуються збільшення фінансування Генпрокуратури, міліції та Служби безпеки України відповідно на 70, 287 та 108 мільйонів гривень. Висновок сам собою зрозумілий, та автор подає відомий народний вислів: «Сила є – ума не треба» – і цим виносить вирок тодішній державній політиці. Нагадуючи, що надмірне застосування сили ніколи до добра не доводило; при цьому посилається на сумний досвід радянських часів, коли в розвалі Радянського Союзу одну з вирішальних ролей відіграли саме силові структури.

Книга Глушка стала цікавим і повчальним посібником для студентів, звідки вони черпають не тільки знання літературно-журналістського досвіду автора, а й практичні висновки, як треба писати і що потрібно знати.

Цю 260-сторінкову працю Олександр Кіндратович подарував мені зі зворушливим автографом.

Цим стислим оглядом лише кількох книг, звісно ж, не вичерпується чималий творчий доробок Олександра.

Та починалося все з «Вогнів маяків». То були маяки не тільки його життя, а й наші – його колег з обласної молодіжної газети. Життя довело, що маяки наші освітлювали життєвий шлях кожного з його друзів. І ми, соратники по перу, переконані: орієнтири, вказані нам життєвими маяками, були перспективними і правильними.

Віталій КАРПЕНКО

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського
• Унікальність Євгена Товстухи

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка появились сначала на Український репортер.