Священик Іван Сидор: “Ми намагалися бити у дзвони гучніше. Щоб люди, які були на Майдані, знали: вони не самі”.

“Ми наблизились до особливих днів у пам’яті кожного свідомого українця. Три роки тому небо над Майданом відкрилось і прийняло душі вічно живих у нашій пам’яті Героїв”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуку священик Іван Сидор.

Декілька років тому мені випала нагода мати розмову з цією шанованою людиною, великим патріотом. Записавши інтерв’ю для газети, попросив співрозмовника поставити автограф на його ж дослідницькій книзі “Проголошення Московського Патріархату в 1589 році: причини і наслідки”.

А потім ми піднялися на дзвіницю — саме звідси у грудні 2013-го гучно вдарили на сполох дзвони Михайлівського Золотоверхого… Скликали людей, закликаючи вийти гуртом, ставши пліч-о-пліч проти орди, проти банди… Одним із тих, хто калатав тоді у дзвони, був Іван Сидор.

Ще тоді, під час розмови з ним, я утвердився в думці, що такими самовідданими людьми якраз і багата наша Україна. Це люди великої жертовності, вони — дуже скромні й не заради нагород роблять свої добрі справи.

Сьогодні, вшановуючи пам’ять Героїв Небесної Сотні, мені знову хочеться відкрити журналістський блокнот, у якому — відверта розмова з Іваном Сидором. Послухаймо…

– Та ніч 11 грудня була надзвичайною, починаючи з того, що почали дзвонити люди з усіх куточків світу, із США, наприклад, з української діаспори. Мабуть, дивилися прямі телетрансляції, – розповідав мені Іван Сидор. – Мовляв, що там у вас, в Києві? Треба, мовляв, бити у дзвони, скликати людей, бо Майдан заблокували з усіх сторін. Я знав чітко, що треба робити: подзвонив до владики, намісника монастиря аріхієпископа Агапіта, одержав його благословення. Відчинили дзвіницю і почали дзвонити. Тоді було дуже холодно, людей було дуже мало на Майдані. Але таксисти почали працювати безкоштовно, і на ранок вже майданівців значно побільшало. Я, коли дзвонив, написав смс своїй дружині: «Ми б’ємо у дзвони!». Було якось так щемко на душі. Серед зими, серед ночі ми б’ємо у дзвони. Це добре,бо Майдан переміг і в кінцевому підсумку ми домоглися того, чого хотіли. Але залишилися питання, які вимагають часу для вирішення: реформи, на жаль, затягуються.

– Ви, звичайно, не вперше були на дзвіниці?

– Я був дзвонарем Михайлівського монастиря впродовж шести років, тому вмію робити цю справу. Ще так пощастило, що я був у той момент адміністратором сайту монастиря, і на веб-сторінці був номер мого мобільного. Телефонуючи в монастир, люди не знали, до кого вони звертаються, вони просто просили бити у дзвони. Оскільки я тоді був дзвонарем, то дуже швидко це все й відбулося. За історичними свідченнями, останній раз дзвони монастиря били набат у 1240 році, коли була навала монголо-татар.

– В ту ніч ви калатали в дзвони якось по-особливому?

– Особливість була у тому, що дзвонили дуже довго. Перед богослужінням дзвонять 10-15 хвилин, якщо велике свято – максимум півгодини. А в ту ніч дзвони били з першої ночі до пів п’ятої ранку. Ми тоді побігли на дзвіницю з моїм однокурсником священиком Андрієм Григорашем, і він почав мені допомагати. Він не вмів бити у дзвони, я просто попросив його, щоб обрати якийсь ритм. Оскільки він добре грає на гітарі, то йому було не складно підібрати ритм, і ми так дзвонили обоє. Оскільки на території – студентський гуртожиток нашої академії, то студенти прокинулися від гулу і піднялися на дзвіницю, почали нас підміняти. Бо бити у дзвони безперервно насправді дуже важко, максимум, скільки можна дзвонити – це півгодини, бо дуже починають боліти руки. Під ранок наш священик пішов на Майдан і зателефонував, що небезпека минула, Майдан стоїть. Особливість тих дзвонів була в тому, що ми намагалися бити сильніше, гучніше, хотілося, щоб наш дзвін долинув до Майдану, щоб його почули всі – щоб люди, які були на Майдані, знали: вони не самі. Щоб дзвін збив з пантелику лиходіїв. Дзвони мають здатність проганяти злі думки. Чуєш дзвін – і якась така радість виникає. Це як щось освячене згори і, в певному сенсі, таке, що являє присутність цієї сили, дзвін — голос Божий.

– Розкажіть, будь ласка, ще про дзвони на дзвіниці монастиря.

– Тут – 51 дзвін. Найбільший з них важить 8 тонн, імен дзвони не мають, всі вони – ровесники незалежної України, бо ті, що були колись, до зруйнування Михайлівського собору, були давно знищені чи переплавлені. Коли відбудовували монастир, дзвони були відлиті на волинському заводі. Карильйон – інструмент, за допомогою якого дзвонять дзвони. Кожен дзвін має свою ноту, тобто це як фортепіано, є нотний стан. На дзвонах можна зіграти будь-яку мелодію. І цей карильйон, коли його встановили на новозведеному монастирі, це був перший такий інструмент на теренах Східної Європи. Потім він з’явився у Софії Київській, інших храмах. Дзвони мають велику силу, в тому числі, лікувальну. Я, коли ще навчався у школі, часто хворів, і відчував якусь незвичну силу дзвонів нашої церкви, просився подзвонити у дзвони, у нас в церкві тільки чотири дзвони. Коли вступив до академії, з’явилося бажання бути дзвонарем. І відколи став ним, перестав взагалі хворіти. А ще кожен день співав у хорі Михайлівського монастиря, а місце тут – благодатне, намолене…

– А в ту ніч дзвони було чути далеко?

– Люди писали, що було чути на інший берег. Дзвіниця стоїть на горі, в ту ніч, мені здалося, усе по-особливому принишкло, навіть повітря було розрідженим. І тому дзвін розлився далі, як зазвичай. Нам головне було, щоб люди на Майдані його почули, щоб у них вселилася надія, що ми про них не забули.

– Що вразило тоді, коли монастир дав прихисток майданівцям?

– Саме тоді, в грудні 2013-го, монастир увійшов у Революцію Гідності. До того він просто жив собі своїм життям. А вже з 30 листопада на 1 грудня, коли відчинили браму, життя монастиря змінилося. Пам’ятаю, як ми робили чай студентам, що прибігли з Майдану, і співачку Руслану, що побігла в гуртожиток академії і вигукувала, що потрібна допомога. Люди тут справді відчували такий форпост. І Патріарх Філарет благословив намісника монастиря: якщо буде потреба – відчиняти браму монастиря завжди. Бо церква покликана допомагати людям. Особливо, коли їм загрожує смертельна небезпека. Навіть тоді не хотілося вірити, що будуть штурмувати. Це було б просто дикунством.
Михайлівський перетворився на польовий шпиталь…

– В храмі влаштували операційну, привезли операційні столи, прямо під іконами проводили операції. Це було дуже зворушливо. Важко було, коли заносили у храм пораненого ще живого, але врятувати не вдалося. Мабуть, той факт, що усі були у стані особливого шоку, сприяв тому, що не було паніки. У мене першим шоком був випадок, коли серед загиблих побачив дуже молодого, світлого хлопця. Ми тоді по-справжньому зрозуміли все жахіття того, що відбувається. І був якийсь дивний стан, хоч страшно не було. Мабуть, на страх не було часу, бо весь час підносили нових поранених, потрібно було діяти. У кого із загиблих були документи, ми із студентами на клаптиках тканини писали маркером прізвища, ім’я, по батькові. Все ще було забарикадовано, швидкі ще не могли під’їхати і ми це робили самі, в основному студенти академії. І це дуже вплинуло на них. Це ж майбутні священнослужителі. Тут були всі – і першокурсники, і випускники, і аспіранти. Думаю, що ці студенти – якраз те нове покоління, яке служить оновленій Україні.

– Після тієї нічної події ви ще піднімалися на дзвіницю?

– Так, дуже часто. А перестав це робити після того, коли мене висвятили в дияконський сан, перевели у штат Михайлівського…

– Свого часу вирішили посвятити себе церкві, тому що ваш батько – священик?

– Ще з дитячих років батько мене завжди брав до церкви, він давав мені свічку, я прислуговував (він каже, що це було з трирічного віку)… Все своє свідоме життя я щонеділі, кожного свята – до храму, а з часом це переросло у щось більше: батько казав, що я колись буду йому дякувати за таку науку. Коли студенти, учні святкували чийсь день народження, а часто це було в неділю, то я мав іти до храму. Коли довелося обирати вуз, переді мною не стояло навіть питання, ким я хочу стати.

– Які думки зринають після чергової річниці Майдану?

– Найперше – хотілося б бачити іншою ситуацію в Україні, бо усі очікували, що Революція Гідності, яка закінчилася так трагічно, спричинить великий поштовх до кращого життя. Звісно, очікували, що настане прорив в усіх відношеннях… Українізація, єдина Українська церква. Буде так, про що мріють більшість українців, але виявилося, що до нашого спільного дому вдерлася війна… Просто страшно, щоб ці смерті – Небесної сотні, українських воїнів – не були даремними. І я, людина церковна, не маю права втручатися в політику, засуджувати політиків, але вважаю, що дуже велика відповідальність лежить на керманичах держави. Завжди говорив, що вони тримають в руках стерно великого корабля, який має назву «Україна», і куди повернуть, туди він і попливе. Очевидно, що у керманичів або немає карти, куди плисти, або не бажають скеровувати стерно в ту сторону, де було б краще для простих людей. І церква, і Патріарх Філарет неодноразово говорили про те, що найбільшим ворогом нашої держави є не Росія, а корупція. Це як пухлина, яка роз’їдає нас із середини. І в подоланні корупції мають бути задіяні не тільки депутати, але й прості люди. Думав, що війна сколихне нас усіх і ми одумаємося. Навіть те ж питання об’єднання Церков… навколо ідеї незалежної України (в розділенні – слабкість, а в єдності сила). На жаль, не змогли об’єднатися…

– Яка сьогодні найважливіша заповідь має бути для України?

– Любити Бога і любити ближнього. Ці слова актуальні в усі часи, і в наш особливо. Ми нарешті починаємо цінувати свою Незалежність. Я впевнений, що ми цю незалежність втримаємо, бо українці дуже велику ціну платять за неї. Якщо з нами правда, значить, з нами Бог. Бо Бог може бути тільки на стороні правди. А там, де Бог, там завжди перемога. Ці слова Патріарха Філарета завжди вселяють надію. Має статися так, що ця війна закінчиться.

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Після інтерв’ю – книга на згадку від священика Івана Сидора

Фото Григорія КУБЛАНОВА

Із сайту Свято-Михайлівського чоловічого монастиря:
http://www.archangel.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=939:ivan-sydor&catid=23&Itemid=52

Священик Іван Сидор народився 19 січня 1989 року в м. Сокаль Львівської області. Батько –  митр. протоієрей Андрій Сидор – декан Горохівського благочиння, Волинської єпархії. Мати – Людмила Михайлівна Сидор.
З 1994 – 2006 рр. прислужник Свято-Вознесенського храму м. Горохова Волинської області.

1 вересня 1995 р. був зарахований до 1 класу Горохівської середньої загальноосвітньої школи-гімназії, яку закінчив у 2006 році. Закінчив музичну школу по класу акордеон. За період навчання у школі співав у гурті-студії «Кобзарик», «Щедрик». Щорічно брав участь у конкурсі дзвонарів у місті Луцьку.

20 серпня 2006 р. поступив на перший курс Київської православної богословської академії.

З вересеня 2006 р. з благословення Високопреосвященнійшого архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія (Рудюка), ректора Київської православної богословської академії (нині – митрополит Львівський і Сокальський), до грудня 2013 р. ніс послух хориста в кліросному хорі Свято-Михайлівського Золотоверхого собору.

У 2008 р. поступив на 1 курс Київського національного університету ім. Тараса Шевченка на історичний факультет.

У 2010 р. закінчив 4 курс КПБА та отримав диплом бакалавра богослов’я. У цьому ж році поступив на 5 курс КПБА, який закінчив у 2011 році, отримавши диплом магістра богослов’я.

У 2011 р. поступив до аспірантури КПБА, яку закінчив у 2014 р., захистивши кандидатську дисертацію.

У 2013 р. закінчив 5 курс Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та отримав диплом бакалавра історії. У цьому ж році поступив до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка на навчання за ОКР “Спеціаліст”.

З благословення намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Преосвященного єпископа Агапіта (Гуменюка) ніс послух дзвонаря Михайлівського собору.

З жовтня 2012 р. Преосвященним єпископом Агапітом призначений редактором офіційного сайту Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиряwww.archangel.kiev.ua

З жовтня 2013 р. з благословення Високопреосвященнійшого митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія (Думенка), ректора КПБА, обіймає посаду секретаря-референта Київського єпархіального управління.

29 грудня 2013 р. у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом був рукоположений в сан диякона.

З 29 грудня 2013 р. по 19 березня 2014 р. – проходив дияконську практику служіння у Свято-Володимирському соборі м. Києва.

15 січня 2014 р. з благословення Високопреосвященнійшого митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія – голова Переяслав-Хмельницького єпархіального Інформаційно-просвітницького відділу, редактор сайту Київської єпархії УПЦ КП “Київські єпархіальні відомості” (http://vidomosti.kiev.ua).

20 березня 2014 р. – Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений дияконом Свято-Михайлівського Золотоверхого собору.

15 травня 2014 р. після успішного захисту кандидатської дисертації на кафедрі церковної історії з темою: “Проголошення Московського Патріархату в 1589 році: причини і наслідки” Вченою радою КПБА присвоєно вчений ступінь кандидата церковно-історичних наук.

11 червня 2014 р. після успішного складання державного іспиту та захисту дипломної роботи на кафедрі історії Росії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка з темою: “Православна Церква в Московській державі XV – XVI століть: шлях від митрополії до патріархату” Державною екзаменаційною комісією присвоєно кваліфікацію спеціаліста історії.

29 серпня 2014 р. Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений інспектором і викладачем Київської православної богословської академії.

06 жовтня 2014 р. з благословення митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія призначений контактною особою від Переяслав-Хмельницької єпархії з питань соціального служіння і благодійності.

09 березня 2016 р. Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений дияконом у храмі Святого Благовірного князя Ярослава Мудрого (Мала Софія).

27 березня 2016 р., у Другу неділю Великого Посту, у Володимирському кафедральному патріаршому соборі м. Києва Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом був рукоположений у сан священика.

31 березня 2016 р. Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений штатним священиком у храмі Святого Благовірного князя Ярослава Мудрого (Мала, Тепла Софія).

Like

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *