«Нас там бути не могло…». Про невідомі війни за кордоном. Ангола
Якщо запитати у читачів «Українського репортера», з чим вони асоціюють заголовок статті і з якими подіями у світі пов’язують 11 листопада, то, мабуть, лише ветерани війни в Анголі скажуть, що 45 років тому – 11 листопада 1975 року ця африканська держава проголосила свою незалежність від Португалії, колонією якої вона була.
А вже наступного дня, 12 листопада 1975 року, на прохання президента НРА Антоніо Агоштіньо Нето Рада міністрів СРСР ухвалила розпорядження № 2502-рс про надання Анголі військової допомоги.
На підставі цього розпорядження в Анголу (упродовж багаторічної «невідомої війни») було відправлено десятки тисяч одиниць військової техніки, зброї і понад 12 тисяч радянських військовослужбовців – офіцерів, сержантів, рядових, яких «там бути не могло».
Військовий перекладач Олександр Полівін згодом напише вірш «Нас там быть не могло», який буде покладено на музику і стане гімном Союзу ветеранів Анголи:
«Куда нас, дружище, с тобой занесло?
Мы верим в большое и нужное дело.
Да нет, – говорят, – нас там быть не могло!
И кровью советской Анголы земля не алела …»
Щорічно 16 листопада, починаючи з 2008 року, ветерани ангольської війни (яким сьогодні уже за 60!) збираються разом, щоб відзначити чергову річницю незалежності Республіки Ангола і День ветерана Анголи. Ця дата пов’язана з прибуттям 16 листопада 1975 року першої групи радянських військових радників, спеціалістів і бійців спеціального призначення на ангольську землю…
З того часу в Україні 16 листопада вшановують як День ветерана Анголи.
В цей день фронтовики поминають своїх бойових побратимів, які загинули в Анголі або відійшли у вічність уже після повернення додому. Згадують свої бойові операції і будні на Чорному Континенті.
Користуючись нагодою вітаю в. о. голови Міжрегіональної громадської організації «Союз ветеранів Анголи» Володимира Тинякова і своїх побратимів-анголців з 45-річницею незалежності Анголи і Днем ветерана Анголи та бажаю всім нам відзначити ще не один ювілей її незалежності і наш День ветерана!
«Інтернаціональний обов’язок»
Нашим батькам випала тяжка і трагічна доля – врятувати світ від коричневої чуми – гітлерівського нацизму в Другій світовій війні, яка забрала життя 71 мільйона людей, з них – 13 мільйонів українців.
Батьків давно немає в живих, але вони назавжди залишилися в нашій пам’яті справжніми героями, які захистили світ і Україну, яка уже 29 років як незалежна Держава, що сьомий рік веде вітчизняну війну з російським агресором-окупантом.
Дякуючи батькам-фронтовикам, народилися ми, наші діти, онуки.
Моє покоління добре знає, що таке «інтернаціональний обов’язок», «локальні і невідомі війни за кордоном», «нас там бути не могло…», «ми вас туди не посилали…» і таке інше…
Нам випала доля надавати так звану «інтернаціональну допомогу» багатьом країнам світу на трьох континентах планети:
Радянські військові побували у більш ніж у ста країнах світу і в сорока з них брали безпосередню участь у війнах або воєнних конфліктах. Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Бангладеш, Єгипет, Сирія, Лівія, Ірак, Північний і Південний Ємен, Ангола, Мозамбік, Ефіопія,Алжир, Сомалі, Зімбабве, Руанда, Чад, Гвінея-Бісау, Куба, Нікарагуа, Чилі, Перу – цей перелік можна продовжувати.
Афганська війна це інше – там офіційно воювала регулярна 40-а армія Радянського Союзу, яка була введена в Афганістан, як «обмежений континент військ», на прохання афганського уряду. Окремою категорією стоїть війна в Югославії.
За неповними даними, у цих війнах і воєнних конфліктах брали участь не менше 1,4 мільйона радянських військових (українців серед них – понад чверть). Загинули, померли від ран і хвороб майже 18 тисяч.
Нинішнє покоління українців (наші діти і онуки) сьогодні захищає не лише незалежність України від російського агресора, воно рятує Європу від путінського фашизму, так званого «руського міра», а можливо і всю цивілізацію від ядерної пожежі, яку готова розпалити Росія. На східному фронті у війні проти російського окупанта уже віддали життя понад 13 тисяч кращих синів і дочок України, десятки тисяч отримали поранення.
«Невідома війна»
Сьогодні я розповім про долю одного з ветеранів «невідомої» війни в Анголі –Василя Гунька, 17 травня 1957 року народження (сина фронтовика Ігнатія Васильовича Гунька і вчительки Євдокії Федорівни), який упродовж останніх семи років добивається правди, щоб отримати статус учасника бойових дій в Анголі в період 1975 – 1979 років.
11 травня 1975 року 18-річного сільського юнака Василя Гунька призвали на строкову військову службу в 12-й окремий Гвардійський Митавський полк Урядового зв’язку КДБ СРСР на посаду водія (військове звання – рядовий) в м. Нєсвіж Білоруської РСР. 19 серпня 1975 року у складі трьох військовослужбовців Гунько був відряджений у Мінськ, де пройшов спецпідготовку в навчальному центрі КДБ СРСР. Через чотири місяці у складі спецгрупи особливого призначення Першого Головного Управління (зовнішня розвідка) КДБ СРСР (начальником якого на той час був генерал-лейтенант Крючков В.О.) був відправлений в Москву.
В аеропорту Шереметьєво співробітники КДБ СРСР вилучили в особового складу групи військову форму, всі наявні документи і переодягли їх в цивільний одяг. 24 грудня 1975 року Василь Гунько у складі групи з шести військовослужбовців був відправлений літаком ІЛ-62 з Москви через Кубу в Анголу, де в той час тривали бойові дії. Там їх переодягли у форму ангольської армії, сформували спецгрупу, командиром якої був майор Єрмолаєв (позивний «Батя»), видали зброю і боєприпаси.
Радянські військові, які брали участь у бойових спецопераціях в Анголі чи інших африканських країнах, не мали при собі ніяких документів, що підтверджували їх особу. Вони мали позивний, а в підборі взуття бійців спецназу був схований жетон з кодом (набір літерів і цифр), за якими їх можна було б ідентифікувати у випадку тяжкого поранення, контузії, втрати свідомості, пам’яті чи загибелі. Головне, як жартували мої побратими-спецназівці, зберегти на нозі «черевик» (а не голову), де був схований жетон.
Військовим, які прибули в Анголу в 1975-76 роках, робили «макіяж» обличчя під колір шкіри місцевого населення, а на руки вдягали рукавички чорного кольору. Потім заводили в «ленінську кімнату», щоб вони висміялися, зняли підвищену емоційність і вже з серйозним виразом обличчя перебували серед військових Анголи.
Жити доводилося під відкритим небом, в наметах, землянках, остерігаючись не лише диверсійних груп «юрарців» і «заїрців», але й змій, скорпіонів і мух цеце (коричневого і жовтого кольорів). Відсутність води, повноцінного харчування і медичного забезпечення – було нормою життя…
Офіцери і солдати, які виконували «інтернаціональний обов’язок» в Африці, були як буцімто неіснуючими, їх, як правило, не нагороджували медалями і орденами, про їхні подвиги не писала радянська преса. У військових квитках учасників африканських війн не було ніяких записів про відрядження на Чорний Континент, їх «не бачила» офіційна статистика.
Були в Анголі ще й особо засекречені спецгрупи так званого «ідеологічного спецназу» (це окрема тема, колись розповім).
Колишніх партизанів Анголи треба було за короткий строк перетворити в боєздатну армію. І це зробили тисячі радянських офіцерів і генералів, які в різний час працювали в Анголі. Починаючи з середини 80-х років минулого століття ангольська армія стала практично на рівних воювати з найбоєздатнішою в той час армією Африканського континенту – армією ПАР.
«Якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо»
Перед відправленням в африканські країни військове командування попереджало військовослужбовців: «Майте на увазі, якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтеся самі, як зможете. Тримайтеся «легенди», що ви – спеціалісти цивільних професій: інженери, механіки, моряки, пілоти цивільної авіації, будівельники, які прибули в країну допомагати будувати соціалізм. А краще – куля в голову, щоб вас не мучили і ви не зізналися хто ви є насправді. У вас дома рідні, сім’ї». Для «легенди» видавали документи прикриття, у яких значилися видумане прізвище і «цивільна професія».
Тих, кого відправляли в Анголу, «інструктували» ще жорсткіше:«Попадете в полон до «юарівців» – вас викупають у сірчаній кислоті, а у «заїрців» будете плавати з крокодилами». І ніхто не відмовлявся від невідомого небезпечного спецвідрядження на Чорний Континент.
За офіційними даними за час війни в Анголі в полон потрапив лише один радянський військовий (звільнений по дипломатичних каналах), за неофіційними – три. Були випадки, коли хлопці підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон.
Розшифрую, хто такі були в той час «юарівці» і «заїрці». Перші – це військові частини ПАР (російською – ЮАР), другі – військові частини, а також найманці Республіки Заїр (з 1997 року – Демократична Республіка Конго). Ці країни відкрито вторглися в Анголу і воювали на боці двох ангольських військово-політичних організацій ФНЛА (Національний фронт визволення Анголи під керівництвом Холден Роберто) і УНІТА (Національний союз за повну незалежність Анголи під головуванням Жонаса Савімбі) при підтримці США проти Радянського Союзу і Куби, які підтримували Народний рух за визволення Анголи (Партія праці – МПЛА) на чолі з президентом Нето.
«І все таки ми там були!»
Довгий час офіційна позиція керівництва Радянського Союзу була незмінною: в Анголі немає жодного радянського військовослужбовця! В 1989 році МЗС СРСР, відбиваючись від звинувачень Заходу про участь радянських військових у бойових діях в Африці, Азії і Латинській Америці, офіційно заявило, що «радянські воєнні радники в бойових діях за кордоном участі не беруть».
Тим часом лише по лінії 10-го Головного управління ГШ МО СРСР з 1975 по 1991 рік через Анголу пройшли 10 985 військових (генералів, офіцерів, прапорщиків, сержантів і рядових), 54 з них загинули. В Ефіопію за цей період було відправлено 11 143 радянські військовослужбовці. Думаю, що ця офіційна радянська статистика не є повною.
За оцінками воєнних експертів, серед учасників африканських воєнукраїнці складали чверть військових.
В особових справах абсолютної більшості радянських військових, які виконували «інтернаціональний обов’язок» в Анголі чи інших африканських країнах, ніяких записів або документів про проходження ними там служби не було. Лише на особових справах старших офіцерів і генералів (і то не всіх) стояв, наприклад, штамп «Службове відрядження в НРА» або непримітний штамп з номером військової частини, за якою «ховалося» 10-е Головне управління ГШ МО СРСР, про що знали лише кадровики штабу. Картки обліку заохочень і стягнень особового складу, які були відправлені в «африканське відрядження», були заборонені. Така конспірація пояснювалася міркуваннями таємності перебування радянських військових в африканських країнах.
Партійні організації і їх збори називалися «профспілковими», комсомольські – «спортивними». Військові Анголи, які були обізнаними в цьому, жартували: «Радянські товариші дуже просунуті, у них навіть є воєнна профспілка».
Загиблих і померлих від поранень у цих «невідомих» африканських війнах оформляли як «померлих від природних причин» (інфаркт, інсульт, «тропічні» захворювання: жовта лихорадка, малярія або «нещасний випадок»). На обелісках похованих воїнів-інтернаціоналістів був стандартний надпис: «Загинув при виконанні службового обов’язку».
Коли ж учасники ангольської війни почали звертатися у військові комісаріати, щоб отримати статусу УБД, їм відповідали: «Вас там бути не могло!». Але ж ми там були…
На відміну від Афганістану, де учасником бойових дій вважався кожен, хто перетнув кордон між СРСР і Афганістаном для виконання «інтернаціонального обов’язку», свою участь у воєнних діях в Африці потрібно було ще доказувати, проходячи не одне коло пекла вітчизняної бюрократії.
Так, то були не наші війни – відомі і невідомі, великі і малі і не ми їх починали… Але свій військовий обов’язок, хай і не існуючої уже держави, ми, солдати і офіцери, виконали з честю і до кінця, як зараз виконують священний обов’язок наші діти на війні з російським агресором, захищаючи рідну Україну.
Поранення отримав, нагороди – ні
Гвардії рядовий Василь Гунько виконував військові обов’язки водія в складі спецгрупи особливого призначення КДБ СРСР. Перед Новим роком, в ніч з 27 на 28 грудня 1975 року, вночі, під обстрілом, під прикриттям військових Куби, з групою радянських військових зв’язківців Гунько брав участь у перевезенні і встановленні в міжнародному аеропорту в Луанді станцій урядового зв’язку. Операція була успішно виконана.
Під безпосереднім керівництвом полковника Трофименка Василя Гавриловича у перших числах січня 1976 року Василь Гунько у складі двох зведених груп, командиром однієї з яких був майор Єрмолаєв («Батя»), брав участь у бойовій спецоперацій в провінції Кабінда.
У боях Гунько отримав поранення: 06.01.1976 року в провінції Кванза – легкі осколкові поранення в голову та шию; 08.02.1976 року в районі військового аеродрому Лобіто – два вогнепальні поранення: в нижню частину правої лопатки, а також поранення в праву ногу вище коліна з втратою крові; 28.02.1976 року – тяжку контузію від прямого попадання в автомобіль заряду із гранатомета, внаслідок вибухової хвилі Гунько отримав враження голови з переломом кісток носа, лівої ключиці, вивихи правого плеча та правого тазостегнового суглобу перелом величної ( дугової ) кістки голови з втратою свідомості (слуху, зору, мовлення) та великою втратою крові.
Медичну допомогу Гуньку надавали кубинські лікарі у медичній частині кубинських військ, що знаходилась в Луанді. Під час лікування захворів гепатитом.
Зі слів командира групи майора Єрмолаєва гвардії рядовий Василь Гунько за проявлену мужність і відвагу при виконанні бойових завдань був представлений до державних нагород – медалі «За відвагу» і ордена «Червона Зірка», які так і не отримав. Подання десь «загубилися» в інстанціях. Зауважу, що під час виконання «інтернаціонального обов’язку» в країнах Африки подання про нагородження досить часто не доходили за призначенням, «відкладалися в довгий ящик» або взагалі не розглядалися «на горі». Знаю це по собі.
Під час служби в Радянській армії і МВС мені не раз доводилося надавати найрізноманітнішу «інтернаціональну допомогу»(від військової до підготовки національних кадрів правоохоронних органів) країнам Близького Сходу, Африки, Азії, Латинської Америки, Республіка Куба, ДРА. За виконання «інтернаціонального обов’язку» був представлений до ордена «Червона Зірка»і медалі «За бойові заслуги».
У липні 1990 року в Москві мені була вручена медаль «Від вдячного афганського народу», Грамота Президії Верховної Ради СРСР (Указ від 28 грудня 1998 р., підписаний М. Горбачовим) і відзнака «Воїну-інтернаціоналісту» «За мужність і військову доблесть, проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку».
У лютому 1994 року в посольстві РФ в Україні групі воїнів-інтернаціоналістів були вручені державні нагороди Радянського Союзу. Я отримав медаль «За бойові заслуги», до якої був представлений в далекому 1971 році. Орден «Червона Зірка» десь загубився…
Улітку того року я закінчив строкову військову службу в армії у званні молодшого лейтенанта (офіцерський жетон «ВС СССР: И-6….6» зберігаю як пам’ять до цього часу). В армії був прийнятий до лав КПРС. В документах значиться, що службу проходив у військах ППО на посаді оператора АСУ (автоматизована система управління) в Донецькій області (так офіційно записано в моїх особових справах МВС і СБУ).
В радянські часи це була гарна «легенда-прикриття» справжньої військової служби. Сьогодні уже можна дещо розповісти. Дійсно, для створення реальності, будучи призваним в армію в травні 1969 року, я місяць проходив службу-навчання на оператора АСУ в одному з дивізіонів ППО недалеко від м. Авдіївка і звідти ж офіційно (згідно наказу командира в/ч) був демобілізований у червні 1971 року.
Службу ж проходив у бригаді (в/ч …) антиядерного, диверсійно-розвідувального підрозділу спеціального призначення в системі військової розвідки. Підрозділ,як інструмент протидії ядерним силам ймовірного противника (НАТО), був напряму підпорядкованій ГРУ ГШ ЗС СРСР. Ці бригади були створені на підставі директиви № Орг/2/395/832, підписаної 24 жовтня 1950 року воєнним міністром СРСР маршалом Радянського Союзу Василевським О. М. і начальником ГШ ЗС СРСР генералом армії Штеменком С. М.
Згідно директиви при всіх загальновійськових і механізованих арміях, повітряно-десантних корпусах і у військових округах були створені окремі роти спеціального призначення. Згодом офіційно була закріплена скорочена назва для формувань даного типу – спецназ (або армійський спецназ). Головною причиною формувань спеціального призначення була поява на озброєнні держав НАТО мобільних засобів ядерного нападу.
Дата 24 жовтня вважається днем створення радянського військового спецназу. Див. ВІДЕО про це.
Маю 53 стрибки з парашутом, шість місій за кордоном, осколкові поранення і травми (Слава БОГУ, живий!). Майстер спорту з рукопашного бою, інструктор з підготовки бійців спецназу (відзначений медаллю «За вклад у розвиток військ спеціального призначення»). Володію іспанською мовою.
За успішне виконання завдань удостоєний радянських і зарубіжних нагород (Єгипту, Куби, ДРА та інших країн):
Після завершення строкової служби, успішно склавши іспити, я був зарахований студентом юридичного факультету Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Але військова служба періодично продовжувалася до завершення навчання в університеті. Щорічно доводилося залишати навчання на 3-4 місяці, а то і на півроку, коли це співпадало з канікулами, на підставі так званих «сімейних обставин» або за повісткою на «трьох місячні збори офіцерів запасу».
Кілька разів після «вимушених канікул» повертався в університет взимку «з літнім загаром обличчя», чим викликав подив у однокурсників і викладачів…
«Африканська борода»
Представлення до державних нагород на Василя Гунька підписував начальник радянських воєнних радників і спеціалістів (з березня 1976 року ця посада офіційно стала називатися Головний воєнний радник – друга по значимості після посла) полковник Василь Трофименко, з яким я особисто знайомий і пам’ятаю його «африканську» кострубату бороду. Він добре знав по службі свого тезку – водія Василя Гунька, який часто возив його на автомобілі у службових справах.
Наприкінці березня 1976 року, по завершенні лікування і виписці зі шпиталю, Гуньку стало відомо, що замість Трофименка в Анголу прибув генерал-майор Ілля Пономаренко, з яким він особисто не знайомий.
Пономаренка ми називали «Пономарь», рідше – «Ілля пророк» (родом він з Білорусі). Я бачив його кілька разів, коли він був разом з полковником Трофименком. Після Анголи вони були на війні в Афганістані…
Позивний у Трофименка був незвичний – показ середніх трьох пальців правицею, як нинішня символіка партії «Свобода». Настільки мені відомо, родом він з Івано-Франківської області. Коли хтось приходив і показував цей знак, то ми знали, що ця особа від полковника Трофименка.
Не думав, що доля зведе мене з ним через 28 років – влітку 2004 року під час президентських виборів. В Івано-Франківську на зустрічі з виборцями, серед яких були і ветерани-афганці, під час розмови, саме через пароль Трофименка («тризуб з трьох пальців») ми і впізнали один одного і майже одночасно вигукнули іспанською:«nosotros – amigos-hermanos (так називали нас кубинці, що дослівно перекладається як «ми – друзі-брати» або «ми – побратими»).У розмові він тепло згадував про свого «земляка – тезку Василя», який був у нього водієм в Анголі. Нас тоді було лише «два Василі-українці»,- жартома говорив уже генерал-майор Трофименко (якого я знав ще полковником). Він пригадав, що його «тезка Василь» був мовчазним і сміливим, брав з ним участь у бойових операціях, був декілька раз поранений, лікувався в кубинському госпіталі. Пам’ятаю, як генерал Трофименко, говорив, що він відправляв в Москву документи на нагородження «водія Василя» медаллю «За відвагу» і орденом «Червоної Зірки». На той час це був неординарний випадок, який засвідчував про неабияку мужність і відвагу, проявлені при виконанні бойового завдання. Трофименко бідкався, що не може знайти свого «тезку Василя», так як знав лише його позивний…
Хіба я міг тоді уявити, що через 13 років (в серпні 2017-го) водій Василя Трофименка – його тезка Василь – сам знайде мене. Він прийде в офіс Спілки офіцерів України (я тоді був заступником голови) по допомогу в отриманні статусу УБД! Мені було достатньо поставити Гуньку декілька запитань, щоб переконатися, що він дійсно був у Анголі в першій половині 1976 року.
Коли ми у двох почали пошук «його тезки» – Василя Трофименка, то дізналися, що «анголець-афганець», кавалер орденів «Червоної Зірки», «Червоного бойового прапора», «Жовтневої революції», генерал-майор Василь Трофименко в 2009 році відійшов у вічність. Світла йому пам’ять…
Повернення додому
Після виконання спецзавдань в Анголі Гунько у першій половині червня 1976 року літаком Ту-154 був відправлений з Луанди в Москву.Йому повернули документи, військову форму і направили в свою військову частину Урядового зв’язку, девін був призначений на попередню посаду водія.
Товариші по службі звернули увагу, що Василь дуже похудів за півроку відсутності у військовій частині (втратив у Анголі 10 кг,- розповів Гунько).
Після закінчення строкової військової служби (травень 1977 р.) Гунько не отримав від свого командування жодних документів про своє перебування у відрядженні в Анголі та про отримані поранення і контузію. Видавати в той час такі документи або робити відповідні позначки у військовому квитку було суворо заборонено, щоб утаємничити закордонні спецвідрядження.
Гунько неодноразово був письмово попереджений КДБ СРСР про нерозголошення інформації про перебування в Анголі.
У 2012 році Гунько звернувся у військовий комісаріат, де перебував на обліку, з заявою про надання йому статусу УБД, щоб вийти на пенсію у 55 років. І почалися його «ходіння по мукам»– неодноразові зверненняв різні військові відомства України, щоб отримати підтвердження перебування в Анголі і участь у бойових діях. Отримуваввідписки. З архівних установ Росії відповідей на звернення Гунько не було взагалі, оскільки у 2014 році почалася російсько-українська війна.
«Чому ти сюди прийшов?»
Ветерану ангольської війни Василю Гуньку у київському військовому комісаріаті сказали: «Ти не наш! Чому ти сюди прийшов? Іди в СБУ». А чиновник юридичного відділу комісаріату цинічно зауважив ветерану: «Не факт, що ти отримаєш статус УБД, навіть, якщо матимеш довідку з архіву ФСБ РФ, що ти був у відрядженні в Анголі і брав участь у бойових діях»…СБУ в свою чергу відправила Гунька в МО України.Так і «футболять» ветерана ангольської війни понад сім років!
Через незалежні від Гунько причини він не має можливості отримати документи, що підтверджують його участь у бойових діях в Анголі, якізберігаються в архіві ФСБ РФ (колишнє КДБ СРСР) або можуть бути в архіві СЗР РФ (колишнє ПГУ КДБ – зовнішня розвідка) чи в архіві Федерального агентства урядового зв’язку та інформації при президенті РФ, куди він неодноразово звертався, але відповіді так і не отримав.
Водночас факт перебуванняГунька в Анголі та участь його в бойових діяхпідтвердиличотири учасники бойових дій в Анголі(їх заяви завірені нотаріально).Слава Богу, ветерани ще живі!Міжрегіональна громадська організація «Союз ветеранів Анголи України», членом якої є Гунько, визнала його ветераном війни в Анголі і видала йому посвідчення (див. фото).
У листопаді 2010 року Союз ветеранів Анголи Російської Федерації, у зв’язку з 35-річницею незалежностіАнголи, запросив Василя Гунька як учасника бойових дій в Анголі на урочисті заходи, які проходили в Москві, де йому вручили медаль «Учаснику локальних конфліктів. Ангола» (див. фото).
14 листопада 2015 року Союз ветеранів Анголи України на заходах з нагоди Дня ветерана Анголи та 40-річниці незалежності Республіки Ангола нагородив Гунька як ветерана війни в Анголі грамотою «за ратні і трудові заслуги та самопожертву при виконанні службового обов’язку…».
На сьогодні факт перебування Василя Гунька у відрядженні в Анголі в період з грудня 1975 року по червень 1976 року, участь його в бойових діях і отримання поранень є встановленим!
Кілька громадських організацій України – «Союз ветеранів Анголи України», «Спілка ветеранів війни» і «Товариство ветеранів розвідки ВМФ» звернулися в комісію МО України з клопотанням визнати Василя Гунько ветераном війни – учасником бойових дій на території Анголи.
За наявності висновку спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи та нотаріально засвідчених свідчень чотирьох очевидців, які підтверджують, щоВасильГунько був уАнголі в першій половині 1976 року, брав участь у бойових діях, під час яких отримав поранення і контузію,комісія МО України мала всі підстави визнати його учасником війни на території Анголи і надати йому статус УБД.
Проте, у липні ц. р. комісія МО України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій і учасниками війни проігнорувала зазначені документи і відмовила Василю Гуньку в наданні статусу УБД на території Анголи.
Бездушність, черствість і бюрократизм
Я вивчив документи, які були надані комісії і зміст витягу з протоколу її засідання. Як правник (кандидат юридичних наук, народний депутат 2-6 скликань) зауважу, що комісія необгрунтовано і незаконно відмовила Гуньку в наданні статусу УБД. Протокол був складений лише на підставі виступу заступника голови комісії Яцино О.В., який не ознайомив членів комісії зі змістом документів, які підтверджують участь В. Гунька в бойових діях на території Анголи, а лише заявив, що «…до переліку документів залучено покази чотирьох свідків громадян Сотниченка В.М., Машкова О.М., Олексюка Г.Л. та Колоярцева О.Я., які є учасниками бойових дій на території Анголи…» і що «зазначені свідки не проходили службу в одній військовій частині (спецгрупі) разом із заявником…».
Це правда – вони не проходили військової служби в одній частині, тому що в Анголі ніколи не було жодної стройової військової частини Радянського Союзу!
Крім того, Яцино не повідомив комісії, що всі четверо свідків засвідчили ту найголовнішу обставину, що вони бачили водія Василя Гунько і розмовляли з ним саме у той час, коли він перебував в першій половині 1976 року на території Анголи, де йшла війна і що їм відомо, що Гунько брав участь у бойових діях. Для цього необхідно було лише зачитати ці свідчення!
Наприклад, гвардії лейтенант Володимир Сотниченко, командир взводу мінометно-артилерійської батареї, у період із вересня 1975-го по квітень 1976 року був у спецвідрядженні в зоні бойових дій в Анголі. Сотниченко засвідчив, що у лютому 1976 року в порту міста Луанда він мав контакт з спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько, з яким він мав розмову.
Гаяз Олексюк заявив, що в період з 9 по 14 квітня 1976 року він перебуваву порту міста Луанди (Ангола), на теплоході «Капітан Шанцберг», з якого розвантажували зброю. У порту він спілкувався з водієм автомобіля Василем Гуньком, який перебував на строковій військовій службі і у складі спецгрупи брав участь у бойових діях на території Анголи.
Олександр Колоярцев засвідчив, що з квітня 1976-го по липень 1977 року він працював у НРА штурманом літака, який забезпечував бойову діяльність військ. «Саме у квітні 1976 року в Луанді, в секторі військового аеродрому, на стоянці літака я мав розмову із спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько. Під час нашого спілкування Гунько сидів за кермом автомобіля у військовій формі. При розмові вияснилося, що ми з ним земляки»,- зазначив Колоярцев,
Олег Машков стверджує, що в період з 10 травня 1976-го по 16 квітня 1977 року він працював в НРА спеціалістом по технічному обслуговуванню літаків і забезпечував бойову діяльність військ.У травні 1976 року на військовому аеродромі Луанди, в секторі ангарів для розташування літаків, у нього була зустріч із спецгрупою, яка була на військовому автомобілі, за кермом якого у військовій формі знаходився Василь Гунько. Після розмови з ним з’ясувалося, що водій Гунько з України, проходить строкову військову службу і брав участь у бойових операціях,- зазначив Машков.
Серед членів Союзу ветеранів Анголи є й інші учасники бойових дій на її території, які підтверджують, що бачили Василя Гунько в Анголі в першій половині 1976 року, де він проходив строкову військову службу водієм групи спецназу.
Комісія також не врахувала документи, які були додані до заяви та опосередковано підтверджують участь Василя Гунька в бойових діях на території Анголи. Зокрема, комісія не взяла до уваги висновок спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 21 березня 2018 року, згідно якого рубці на тілі Василя Гунько є наслідком загоєння ран, які виникли внаслідок розривної дії снаряду, могли бути спричинені в 1976 році.
Комісія не повідомила Гунько про час і місце розгляду його заяви, не запросила на своє засідання ні його, ні свідків і не дослідила належним чином подані ним докази.
Хочеться запитати членів Комісії:«А ви були на війні в Африці або Афганістані?
«Своїх не кидаємо!»
Я звернувся з листом до міністра оборони України Андрія Тарана з проханням повторно розглянути заяву Василя Гунька і з урахуванням поданих ним документів надати йому статус ветерана війни – УБД на території Анголи.Сподіваюся, що генерал-лейтенант Андрій Таран не буде байдужим до долі ветерана війни і відновить справедливість.
Можливо, ветеран війни в Анголі Василь Гунько після стількох років поневірянь і знущань махнув би на все це рукою і перестав добиватися правди. Але отримані поранення, контузія все частіше нагадують про себе. Потрібні кошти на лікарства і стаціонарне лікування. Статус УБД дає певні соціальні пільги. Пенсія у ветерана – 3300 грн. Після повернення з армії Гунько весь час працював водієм. Останні десять років перед виходом на пенсію через погіршення здоров’я працював механіком – водієм лікарі заборонили працювати.
Якщо ж комісія МО України повторно відмовить Василю Гуньку в наданні статусу УБД в Анголі, звернимося в суд, аби справедливість була встановлена. Адже принципом життя спецназу воїнів-інтернаціоналістів було і є: «Своїх не кидаємо!».
З 45-ю річницею Незалежності далека, але близька серцю Ангола!
З Днем ветерана Анголи, дорогі мої побратими-ангольці!
Viva Angola! Слава Україні!
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО («Trovão»– «Trueno»),
Герой України, кавалер ордена ООН «Діяння на благо народів», генерал-лейтенант, воїн-інтернаціоналіст
Цю публікацію присвячую бойовим побратимам – воїнам-інтернаціоналістам.(До 45-річчя незалежності Республіки Ангола.) «Своїх не кидаємо!»
Читайте також:
