Євген Перебийніс працював у Чехії з 2017 року, 9 липня Володимир Зеленський звільнив його з посади.

До цього Перебийніс 5 років був послом України в Латвії, а у 2008 році очолив посольство України у Швеції. В 2012 році Перебийніс став послом МЗС з особливих доручень, в 2013 був директором департаменту інфополітики МЗС і речником відомства.

Нагадаємо, 25 червня президент Володимир Зеленський звільнив надзвичайних та повноважних послів України в п’яти країнах: Грузії, Словаччині, Португалії, Ісламській Республіці Іран та Лівані.

Сообщение Євгена Перебийніса призначено заступником глави МЗС України появились сначала на Український репортер.

Дмитро ПОЖОДЖУК, Заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України:

Що означає для мене Незалежність України?

За Незалежність України було знищено 46 членів моєї родини. Одного мого діда – Юрія Топузяка – в 1916 році вбили росіяни на війні, іншого – Миколу Пожоджука – в 1918 році закатували в концтаборі в Омську. Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі.

Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток.

Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору». Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук…

Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито.

Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на поді дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло селом…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена.

Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей.

Коли чую російську мову то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою.

І дивно стає, коли ще жителі теперішньої України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, сескретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі. Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві.

Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива.

Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато.

Я також попав у немилість КГБ і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління , яке підростає.

Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна.

Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада. Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя. Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томас “термосом”, зневажаємо українців, зморених Голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то нідочого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави.

Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?

Олесь ШЕВЧЕНКО, борець за незалежність України у XX столітті, український політичний діяч, учасник національно-визвольного руху, журналіст:

-Незалежність України для мене – це право на життя. Для мене, для моїх дітей і онуків, для мого народу. У період московської окупації ми такого права не мали.

“Український репортер”: яких найголовніших помилок можна було не допустити?

-По-перше, слід було нам не допустити, щоб секретар ідеологічного відділу ЦК КПУ, в недалекому минулому, призначив керівниками областей і районів учорашніх перших секретарів райкомів і обкомів комуністичної партії.
По-друге, слід було нам не допустити, щоб президент Кравчук віддав Росії тактичну ядерну зброю.
По-третє, слід було нам наполягти на забороні працівникам і агентам КГБ працювати в СБУ.

“УР”: які ключові виклики сьогодні, на Вашу думку, стоять перед Україною?

-Найголовніші:
а) зміцнення обороноздатності за стандартами НАТО;
б) невідкладне проведення всіх реформ, необхідних для просування до вступу в НАТО;
в) очищення державних, бізнесових та медійних структур від агентів російських спецслужб.

“УР”: чи можливе об’єднання проукраїнських патріотичних сил?

-22 грудня 2013 року о 14-й годині зі сцени революційного Майдану було проголошено про створення громадської організації «Народне об’єднання «Майдан». Одразу після почутого група активістів вирушила на Андріївський узвіз, де у майстерні народного художника України Миколи Стратілата провела установчі збори першого первинного осередку «Народного об’єднання «Майдан». Проголосували за назву осередку: «Андріївський узвіз». Обрали голову первинного осередку, ним став Олесь Шевченко.
Протокол цих зборів з 11-ма учасників зберігається в Музеї Революції Гідності.

Вважаю, що громадська організація «Народне об’єднання «Майдан» повинна запрацювати. Запрацювати так потужно, як запрацював Народний рух України в 1989 – 1991 роках, коли він був всенародним об’єднанням, а не окремою партією.
Ідейна основа для постання «Народного об’єднання «Майдан» є!
Історична потреба в постанні «Народного об’єднання «Майдан» є!
Лідери демократичних партій, громадські активісти, вертайтеся на сцену – на сцену «Народного об’єднання «Майдан». На вас дивляться очі Небесної Сотні і очі тисяч героїв російсько-української війни.

“УР”: якою, на Ваш погляд, має бути успішна Україна?

-Україна буде українською!

Петро ПЕРЕБИЙНІС, поет, журналіст, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України:

-До вас я мовлю серцем, горді люди!
Моє покоління більшу частину свого земного віку прожило у підневільній Україні. Саме тому незалежність нам особливо дорога. А втім, час держави і час окремої людини сьогодні зливаються воєдино. Тому на святі Тридцятиліття Незалежності я почуваю себе молодим, тридцятилітнім. І мені хочеться звернутися до всіх ровесників Незалежності, до всіх поколінь українства.
Дорогі мої співвітчизники, українці по крові і по вірності! Не нарікайте на своє минуле. Бо істина одна. У всі часи Україна була Україною. І Незалежність їй дісталась неоплатною ціною. Тож будьмо вірні національним ідеалам українства! Бережімо як найвище надбання священний дар великої Вітчизни!

ДАР ВІТЧИЗНИ

Можна втратити все, але мати Вітчизну.
Полечу я у сни, у родинне тепло.
На світанку роси двері мати відчинить –
і запахне бузок… Бо не все одцвіло.

Блудній долі моїй небагато вже треба.
Дрібку м’яти-зела і мачинку тепла.
Буду Бога молить і волати до неба.
Тільки б мати жила, та Вітчизна була.

Бачу поле і сад, чую слово правдиве,
з тополиних доріг повертаю сюди.
Я спішу до землі, до зеленого дива,
до живого струмка, до святої води.

Тут навіки бузком охрестилася хата,
тут не раз я горів у вогні каяття.
Можна мати усе, а Вітчизни не мати.
Україно моя, ти одна як життя!

Кирило СТЕЦЕНКО, український скрипаль, народний артист України:

-З0 років тому… це був найщасливіший день у моєму житті! А нині це свято просто підтримує в мені та сприяє вкоріненню в багатьох українцях природнє відчуття власної національної нормальності. А ще це свято дарує мені надію, що швидкий і потужний розвиток безмежного потенціалу України таки почнеться! Хоч і не скоро…

Сообщение Відомі українці розповіли, що означає для них Незалежність країни появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. Минулої неділі, 6 червня, він приймав численні вітання з нагоди Дня народження, а також і з приводу професійного свята журналістів. Цій професії Петро Мойсейович віддав чимало років. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Сьогодні “Український репортер” розміщує декілька важливих і цікавих фрагментів з минулих інтерв’ю з Петром Мойсейовичем. Ось як, приміром, поет коментує ситуацію з книговиданням:

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Розмірковує поет і на тему війни. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає поета з Днем народження! Нехай усі чудові і світлі барви Вашого розкішного Слова, шановний  Петре Мойсейовичу, додають бадьорості й оптимізму! Щоб Ваше Слово завжди тішило величезну аудиторію шанувальників! Нових чудових книжок! Многая літа!

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

ВІДЕО

Петро Мойсейович Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”. 

Сообщение “На книжкових полицях дуже мало нашої, української літератури”, – поет Петро Перебийніс (+відео) появились сначала на Український репортер.

Отож «Український репортер» має нагоду сказати вітальне слово на адресу знаного і шанованого митця, нашого старшого колеги з журналістського цеху, згадати фрагменти бесід.

6 червня Петро Мойсейович приймав чисельні привітання з Днем народження. Нам приємно виокремити такий цікавий факт з його біографії. Скажімо, жоден український поет не має у своєму послужному списку 33 (!) стрибки з парашутом. Наш іменинник давно закоханий в небо, недаремно ж під час армійської служби його називали “поетом ескадрильї”. Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Поетові сьогодні сумно, що «слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося)». І каже: «Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт».

Він дорікає і чиновникам, які зобов’язані дбати в тому числі й про фронт культури. Говорить, що «їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається…»

Ми поцікавилися думкою Петра Мойсейовича й про таке: чи не здається йому, що суспільство й досі інфіковане такою страшною бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.

«Столиця стала центром антимоди, – підмічає наш співрозмовник. -Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.

А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”?

…Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.

Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію”.

Ще запитання: коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді.

Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія.

Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Зринула в розмові й пекуча тема. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає Петра Мойсейовича і зичить йому многая літа. Нехай життя і далі окрилює Вас, дорогий імениннику, надихає на розкішну поезію! Щоб Ви повсякчас почувалися чудово! “Ще будем жити, будем жити!”

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній сторінці: поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”.

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Поет Петро Перебийніс: “Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму”(+відео) появились сначала на Український репортер.

Важко уявити сьогодні культурний простір України без цієї унікальної літературної відзнаки. Це недержавна, а по суті приватна міжнародна премія. На фінансування її грошової частини німецькі меценати Дітер Карренберг і Тетяна Куштевська віддають чималі власні заощадження. Але мова навіть не про кошти. Наші друзі платять нам святою любов’ю до України, до її літератури. От би почув це хоч один український олігарх!..

Народжена в часи утвердження української Незалежності, наша премія давно вже стала яскравим явищем літературного і громадського життя України. І пора би нам подбати, щоб неоціненний вклад наших німецьких друзів було належно відзначено на державному рівні.

Думаю, що це душею відчули всі, хто брав участь у вшануванні нової когорти молодих лауреатів.

Їх тепло вітали голова нашої Спілки Михайло Сидоржевський та заступник міністра культури Юрій Рибачук.

Які ж вони, переможці 2019-го року? Майже всі лауреати – або ровесники, або й молодші за премію, якій сповнилося в ці дні рівно двадцять два роки. Кожного з іменинників можна назвати експериментатором і винахідником у загадковому всесвіті художнього слова. Таким чином головна вимога німецьких меценатів – експериментально-інтелектуальний напрямок в українській літературі – знайшла своє підтвердження на всі сто відсотків. Тож урожайним видався цей молодий, цей зоресійний час!

У номінації «Проза. Роман чи повість» не мав собі рівних прозаїк з міста Козятина Вінницької області Назар Мулик. Його роман-фентезі «Кров Дракона» просто вражає. Аж не віриться: звідки це в юнака? Він ще тільки починає творчий шлях, а вже дивує нас відкриттями. Коли читаєш, не полишає відчуття, що це не вигадка, що ці небачені дракони справді живуть у таємничих печерах. І це навіть не дракони, а мудрі якісь людодракони. У цьому й суть непримиренного конфлікту, який тримає у постійній напрузі вкрай заінтригованого читача. Тільки уявімо. Непереможний казковий богатир безжально вбиває могутніх драконяк, хоч сам є гібридом людини і дракона із потаємною лускою на руці.
Прозріння настає тоді, коли цей обманутий герой остаточно переконується, що справжні його вороги не дракони, а жорстокі правителі, чинуші, прокуратори та ненажерні їхні посіпаки.

І що характерне. Діють колоритні персонажі на тлі, здавалось би, далекої епохи, а прочитується усе як сьогодні. Настільки чітко простежуються реальні сучасні паралелі.
А на завершення романіст подає… докладну класифікацію, так би мовити, родів і видів драконів. Тут мимоволі повіриш у якусь паралельну реальність. Як-не-як, а Назар студент історико-філософського факультету Київського університету іменні Бориса Грінченка. Тож довелося нам в електронному режимі подискутувати щодо співвідношення у романі фантастики і науки. Відповідь була просто філігранна. Дослівно: «оскільки я фентезист, то намагався включити уяву та фантазію і додумати щось своє до того, що уже існує». Нічого не скажеш. Видно, є в нашого історика і письменника ще й дар дипломата…

На старті нинішнього століття в українській, а може, не тільки українській прозі стала помітною жанрово-стильова криза новелістики. І, мабуть, не випадково у розмові з одним колегою мені у відчаї довелося сказати: «Дайте нам юного Стефаника!» Небо нас почуло. Юний Стефаник явився. Дмитро Зозуля з міста Костянтинівка на Донеччині. За нього, четвертокурсника Інституту філології Шевченкового університету горою стоїть іменитий наш колега, професор Анатолій Ткаченко.

Порівняння із класиком не данина моді, а реальність. Яка глибока, густо метафорична новела Дмитра під античною назвою «Аїд»! Тут згадаєш не тільки Стефаника, а й пекельного Данте. Різних людей звела доля, різні події відбуваються в алегоричному метро – цьому невситимому Аїді сучасності. Напруга між його пасажирами сягає катастрофічного апогею. Металева гусінь невблаганно заповзає у чорну дірку підземного лабіринту – і все! Не видно світла в тунелі. І кожен, хто це читає, може думати про своє. Та й, правду кажучи, тут є над чим подумати.

А яка ж нещадно самозречена новела «Темрява»! Герой потрапляє в суцільний морок. Лежить, мов у замкнутій труні. Але у відчаї записує на мобільнику історію своїх «темних поневірянь» і доходить висновку, що він точно письменник. А як не письменник, то принаймні амбітний графоман. Бо хто ще зміг би в суцільній темноті «натикати» стільки літер! Отож кожному з нас, мучеників пера, варто уважно прочитати цю безкомпромісну, цю гранично чесну сповідь молодого нашого колеги. Та й усю неоднозначну збірку «Етюди потворного», за яку присуджено премію Дмитрові Зозулі.

Наша премія має якусь магнетичну притягальну силу. Може, тому лауреати різних років постійно спілкуються з нами і дружать між собою, допомагають один одному. Саме із середовища цього «братства гончарівців» надійшло ще одне знакове подання. І знову яскрава особистість – майстер психологічної новели Марія Косян із Києва. Зовні новели Марії написані м’якою, веселковою гуашшю, яка вабить око і чарує серце. Але за цією ілюзорною ідилічністю шаленіють невидимі бурі, закипають невгамовні пристрасті.

Особливо гостро це виявляється у своєрідній повісті в етюдах «Місце, куди не їздять потяги». Болючій повісті про любов і долю. Зізнатися, ще не доводилось читати щось подібне. Двоє нестямно закоханих. Але між ними – прірва. Серця їхні люблять, а характери – ненавидять. І в цьому – весь трагізм неприкаяної жіночої душі: «Сонячне око жаріє голосно і страшно, дощ принишк і заліг на дно… Я не знаю, куди мені йти. Я вклякла в липку трясовину… Я опинилася в точці, де перетинаються всі прямі…»

Ось у такій імпресіоністичній манері написано всі твори сповненої глибокого драматизму збірки Марії Косян під назвою «Куди не їздять потяги».

Очевидно, цієї весни у розквітлому просторі українського слова сталося якесь галактичне зрушення. І небо подарувало нам доленосні явища молодої літератури у всіх жанрах. Нас просто потрясають мегапроза, мегапоезія і навіть мегапубліцистика, про яку ще далі буде мова.

Перед нами досить об’ємиста, на десять друкарських аркушів книжка поезій із несподіваною назвою: «Повстанське радіо». Та й наймення авторки зухвале і розлунисте: Леля Покотиполе. Не одразу здогадаєшся, що це псевдонім. Але ж який поетичний!
Мегаметафора – ось головний камертон цієї незвичної, нової, ні на що інше не схожої мегапоезії. Послухайте молитву із багато в чому програмного вірша «Радіо»:

Я складаю руки в молитві і передаю своє повідомлення:

«Господи, проведи.
Ось моя камуфляжна сакральна одіж…
Хай я стану ближчим до Тебе і не лишу слідів – я ж буду ступати
в Твої сліди…» –
а Господь посміхається та підкручує вуса, мов коліщатка у радіоприймачі.

Зізнаюся: я щосили змагаю себе, щоб не цитувати до безмежності. Я не знаю, як показати цю безстрашну красу, цю неприборкану, вугласту, цю по-військовому сувору і до болю правдиву, реальну, на дотик серця відчутну поезію. Вона м’яка, як материнське молоко. Вона тверда, як надмогильний камінь.

…Україночка схиляється над небооким ворогом, який відходить у засвіти. «Чужинцю, скажи, воювати страшно?» «Не страшно, зеленоока, – страшно думати потім, що всі смерті були даремні…». Приречений зайда з останніх сил вимовляє: «Знаєш, дівчинко, ти – найчистіше, що я на землі побачив…». І знеможено вистогнує: «Ти звари мені, серце, якоїсь отрути…».
А далі ось такі, не від цього світу слова:

І я зварила.
А тоді схаменулася, вилила в море…

Ви можете подумати, що авторка цих болючих поезій сама воювала. Але ж ні! Цими днями їй сповниться лиш двадцять літ. Вона родом із козацького міста Дніпра. Вона третьокурсниця відділення «Літературна творчість» флагманського Шевченкового університету. Її поезія – це абсолютно новий художній синтаксис. Це поезія з майбутнього, яка чекає нас десь там попереду. І можна привітати поетесу та її наставника, директора Центру літературної творчості, професора Михайла Наєнка. Ось він і надіслав до журі авторитетне подання разом із книжкою Ольги Крамарь. Саме час повідомити: це справжнє ім’я лауреатки.

У прагматичні нинішні часи, коли ми якось непомітно увійшли в епоху планетарного розвитку масових комунікацій, не так просто знайти щось нове на досить-таки витоптаному полі публіцистики. Навіть маститі професіонали розгубилися і непевно почувають себе у космічній невагомості затамованого слова. А от молоді не розгубилися. Кожного року ми стаємо свідками якогось відкриття. Неймовірно, але нині це сталося у проблематичній сфері публіцистики.

Вже сама назва збірки війнула у серце бентежним озоном новизни: «Місто як світ»… Небачене диво: тридцять три нариси на одну тему! І які! Життя прожито в редакціях, але такого ще не доводилося читати. Автор – Назарій Заноз. Ну, пощастило нам на Назарів! Є адреса – місто Теребовля на Тернопільщині. Але немає жодних контактів. Мої друзі із Тернополя не змогли розшукати земляка у такому мегаполісі, як Теребовля. Лише випадково Леся Гончар та Руслан Найда натрапили на його ім’я у Twitter – і необачний конкурсант віднайшовся. Тому Назарія можна назвати нашим Знайдою…

Є різні види публіцистики. А ось Назарій винайшов зовсім новий, особистий, так би мовити, патентований стиль. Цей стиль увібрав у себе документалістику, інформатику, аналітику – власне усі важливі напрямки і переплавив їх у гарячому горнилі художнього слова. Це глибоко метафоричний стиль-роздум, який відкриває необмежені можливості для вагомих суспільних узагальнень. І це переконливо засвідчила збірка Назарія, яка принесла йому заслужені лаври.

Ніхто в літературі та публіцистиці не зумів на прикладі одного провінційного містечка так масштабно, так вичерпно і всеоб’ємно розкрити спільні для всіх міст муніципальні і державні проблеми, як це зробив Назарій. Тож цілком закономірно, що у полі зору дослідника перебувають не тільки малі міста, а й обласні центри. І кожному дістається на диво містка і влучна характеристика. Скажімо, Тернополю «варто відвести роль міста-озера чи то навіть міста-океану». Франківськ – «місто-порт». Львів називає себе «культурною столицею України», але Львів «не може бути центром, бо сприйме усе довкола за периферію».

Навряд чи почують нас високі владоможці. А якби почули, то я охоче рекомендував би їм випустити збірку молодого теребовлянського мудреця масовим тиражем (чиновників – тьма!) і передати мерам усіх міст України. Бо це настільна їхня книга. Це унікальний підручник містознавства. Це велична симфонія міста. Бо ж воістину – «Місто як світ»…

І нарешті – спеціальна відзнака, яку теж фінансують наші меценати. Заохочувальна премія, або премія надії. Вона присуджується в будь-якій номінації залежно від ситуації на конкурсі. Цього року нашу увагу привернуло цікаве дослідження журналістки і поетеси з міста Кам’янське на Дніпровщині Марії Слободяник. Це зворушлива розповідь вірної дочки історичної Апостолівщини про літературні традиції славетного степового краю. З любов’ю і шаною змальовує Марія незабутні образи поетів-земляків Михайла Чхана, Івана Іова, Михайла Пронченка. Тут, на героїчній козацькій землі починали вони свій творчий шлях у велику літературу. Справедливо буде сказати, що своєму сонячному краю Марія присвятила чимало вагомих публікацій, які систематично друкує місцева та центральна преса. А премію Марії Слободяник присуджено за літературознавчу працю «Поезія Апостолівщини».

І вже на завершення – весноквітний віночок ліричних почуттів. Напередодні третього квітня Валентина Данилівна Гончар дістала пожовтіле архівне фото із першою лауреаткою 1997-го року Оленою Єфимчук і сказала мені: «Ви такий тут молодий!». Я скептично усміхнувся, але не знайшов слів, щоб описати завжди просвічене обличчя легендарної Музи класика. Я не знайшов слів і для іншої легендарної жінки – дочки нескоримого Донецького краю. Тому на урочистому зібранні у нашому Будинку письменників звернувся до схвильованого Дітера Карренберга і сказав: «Нехай почує вірне Ваше серце. Усі ми, Дітере, змінилися за двадцять два роки. А ось Тетяна Куштевська аж ніяк не змінилася. Час і природа над Вашою Тетяною не владні…».

А зараз хочу звернутися до наших іменинників. Дорогі лауреати! Досі ми знали тільки ваші твори. Нам дуже хотілося скоріше побачити вас, Богом обдарованих янголят України. І ось ми, батьки, услід за вами зійшли на двадцять другу творчу висоту. Нам сонячно і радісно на ваших молодих вітрах. Тут легше дихається. Тут багато поетичного озону…

Із перемогою вас, юні друзі! І – до зустрічі під материнським крилом Національної спілки письменників України!

Петро ПЕРЕБИЙНІС, голова журі, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

(«Літературна Україна», № 15 – 13 квітня 2019.)

Фото: “Український репортер”

Інтерв’ю з Петром Перебийносом:

• Поет Петро Перебийніс: “Ми так і не позбулися вождизму”

Сообщение Урожайним на таланти видався цей молодий, зоресійний час – поет Петро Перебийніс появились сначала на Український репортер.

– Щоб відповісти на це запитання – треба згадати чи не все моє життя, – каже Петро Мойсейович. -Любов моя щаслива – Київ!.. Це міцне, коротке слово було зі мною з дитинства. Заблуканого у подільській глибинці дитинства, яке вперше побачило задимлений паровоз у чотирнадцять юних літ.

Якому вперше усміхнувся Київ у райському віконечку щедрісного на дива районного кіноекрану.

Київ! Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Сьогодні вони звучать мені як музика, як пісня. А тоді навіть не снилося, що я можу стати киянином, що все життя мене зігріватиме зеленокрила київська дорога.

Не забудеться вишневий липень далекого п’ятдесят п’ятого року минулого вже століття. Мені, студентові Шаргородського сільськогосподарського технікуму, чемпіонові району з бігу на п’ять кілометрів дали путівку в туристський похід за право здобути звання «Турист СРСР». Та не ця райдужна перспектива розбентежила вразливу мою душу. Читаю в документах – і сам собі не вірю:

«Маршрут Київ-Канів». Київ! Казка моя молода… Канів! Далеч моя недосяжна…

Усе і справді – наче сон. Маленька станція Ярошенка. Загальний вагон. Їдемо. Під чавунні перестуки серце співає: Київ-Канів, Київ-Канів… Чим далі від Поділля – тим густіше мереживо дротів і колій. Тим більше відчувається могутній подих недалекої столиці.

І ось нарешті – миготять багатоповерхові піднебесні квартали. Вокзальна метушня. Поки шукав приміський поїзд на Ірпінь – уже й завечоріло. Зате в Ірпені одразу пощастило. На київській землі вперше у житті побачив… телевізор. Чудне віконце у світи…

Ранок був по-військовому короткий. Важкі рюкзаки на плечі – і в дорогу! Не чую тягаря від хвилювання. Там, за імлою, – Київ. Не віриться, що я його побачу. Ще трохи. Може, он за поворотом… І враз у вічі бризкає густе блакитне сяйво. Перед нами безмежна хвиляста широчінь. А хтось у захваті вигукує: «Дніпро!»

Йдемо вервечкою над берегом. Обминаємо Поштову площу, причали, ажурну веселку Паркового моста. А Київ десь під небом. Тільки вежі його таємниче зблискують над зеленою горою. Ось уже відкриваються перед нами прибережні луки у віночку верболозів. І серце огортає смуток, бо Києва ми так і не побачили. Єдина втіха: попереду хоч і важка, але Дніпром освячена доріженька до рідного Тараса…

Можна багато сказати про побачене, відчуте, пережите на Чернечій вічнопам’ятній горі. А можна передати свій стан лише двома звичайними словами: усе – вперше!..

Назад новоспечені туристи відпливали на безнадійно повільному корабельнику, який величезним колесом з весельцями відчайдушно чіплявся за високу хвилю і вперто гріб назло Дніпровій течії. Канів довго тримав нас у своїх обіймах. А десь на півдорозі у серці знову озвалося щемливе київське відлуння.

На світанку – ще одне диво. Заспаний вагончик рипучого фунікулера піднімає нас на заповітну київську вершину. Шикованою колоною совісні інструктори ведуть нас на вокзал. Та Господи! А як же той омріяний наш Київ?.. Дивлюся уздовж вулиці – і сам собі не вірю. Богдан з булавою на коні! Недовго роздивляємось, бо сонце підганяє. Десь біля опери у відчаї питаю, де Хрещатик. «Он там», – показує інструктор на мереживо задимлених кварталів…

Ось і все. Прощавай, непобачений Києве!

Аж через десять довгих літ, коли мене призначали заступником редактора зональної молодіжної газети, моя нога вперше ступила на гарячий асфальт недосяжного Хрещатика. А вже із посади редактора тернопільської обласної молодіжної газети мене покликали до центрального комсомольського комітету. Тож одного чудового ранку нарешті я прокинувся киянином…

Доля не раз випробовувала моє серце на вірність улюбленому Києву. На початку сімдесятих я поїхав до Москви писати важливу промову для комсомольського вождя Тяжельникова. Ми зачинилися у кабінеті секретаря з пропаганди Леоніда Матвеєва і працювали до сьомого поту. Він подавав ідеї, а я тулив їх у рядки. І ось у хвилини перепочинку володар високого крісла запропонував мені шалену на ті часи кар’єру. Завідувач сектору преси, а невдовзі – головний редактор видавництва «Молодая гвардия» або журналу «Юность».

У мене була ніч на роздуми. Зателефонував дружині, змалював захмарну перспективу. І раптом чую притишене жіноче зітхання: «Та як же це? А Київ?..»

Любове моя молода! Отак і залишилися ми киянами. І діти, і внучата наші – киянчата. На все життя. Навіки…

– А що означає Київ у вашому творчому житті?

Доводилося щось писати у дорозі, у відрядженнях. Однак це важко назвати творчою роботою. Дивно, але навіть у рідних краях чомусь не пишеться. Так рідко доводиться там бувати, що душа моя не хоче працювати. Вдома душа спочиває. Водночас можу впевнено сказати. Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

– Чи можете назвати улюблені місця у столиці?

– Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду…

– Розкажіть, будь ласка, якісь цікаві історії чи моменти, пов’язані з Києвом, з відомими митцями.

– Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…

До вечора «новеньке» стало піснею.

Зізнаюся. Я затятий меломан. Можу годинами слухати симфонії, опери, концерти для фортепіано з оркестром. Тому й друзів маю мелодійних. Самобутній поет, художник, видатний танцюрист, лауреат міжнародних конкурсів Олесь Доріченко. Його фантастичні піруети чарували цілий світ. Висококласний юрист, поет, літературознавець Анатолій Болабольченко. Його книжки про Сервантеса, Лорку, Ремарка, Екзюпері, Гамсуна вражають новизною. І якщо вже йдеться про виняткові «київські» історії – то найбільше їх можна почути від Болабольченка та Доріченка.

А ще – від наймолодшого серед нас одержимого творця великої музики, знаного у світі композитора Олександра Яковчука. Його симфонічні твори і записи народних пісень є золотим скарбом нашої культури. Несподівано для мене цей маестро написав… шість кантат на мої поезії. Ось Вам історії і моменти! А послухали б ви історії від славетного Івана Драча! Він міг би розказати, як силоміць вирвав мене із газетного ярма та й повіз до історичного мого Шаргорода і старовинних Сербів – місця мученицької страти незламного Івана Гонти. І таких пам’ятних подій можна згадати ще чимало.

– Яким бачите Київ у майбутньому?

– Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи.

Гордімося, друзі! Ми діти щасливої долі. Ми – Кияни!..

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній сторінці: Поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”.
Розмова з головним редактором Леонідом Фросевичем і про Київ, і про журналістику.

Фото Олексія ІВАНОВА

Інтерв`ю з Петром Перебийнісом читайте також тут

Сообщение Поет Петро Перебийніс: «Я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом» появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до професії. “Український репортер” запросив Петра Мойсейовича до розмови про сьогодення, про те, що на душі у письменника.

– Відвідуючи творчі зустрічі письменників з читачами, спостерігаємо сумну картину: людей у залі небагато. Певно, це вже стало звичним явищем.

– На жаль, є чимало причин такої пасивності наших читачів. І одна з них – самі письменники винні. Вони не йдуть до людей, а спілкуються здебільшого через соціальні мережі. Та й творчі вечори вже не ті. До того ж інформації про зустрічі з письменниками, культурно-мистецькі заходи практично немає. І слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося). Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт. А це ж дуже важлива ланка. Газети повинні давати більше інформації про українських письменників, допомагати зібрати народ для подібних творчих зустрічей.

– Іноді бачимо рекламні афіші на будівлі головного концертного палацу країни – приїжджає такий-то російський співак… А чому б не надати цю сцену славному поетові Івану Драчу, адже і був привід – йому нещодавно виповнилося 80 років.

– Отожбо і прикро. Було всього кілька скромних творчих вечорів, присвячених ювілею Івана Драча. Начебто йдеться про якусь приватну справу, і чиновників це зовсім не цікавить. Повна глухота! А як читаєш державні програми щодо розвитку культури, мови, то чого там тільки не написано!

– А подивімося на структуру органів влади – сотні чиновників, які відповідають за культуру. Вони могли б, принаймні, посприяти у проведенні, рекламуванні таких творчих вечорів. Не бажають…

– Їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається… Для Палацу “Україна” було б за честь провести ювілейний вечір Івана Драча. Хоча сам поет, певно, і не звернувся б до них… Письменники нашого покоління, той же Драч, дуже скромні – ніколи не будуть просити для себе.

– Чи не здається вам, що суспільство й досі інфіковане такою бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.

– Столиця стала центром антимоди. Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.

А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”? За минулих часів проста людина могла додзвонитися до будь-якого чиновника.

Тоді я теж займав відповідальні посади, але важко було навіть уявити, щоб не допомогли людині, яка прийшла до установи зі своєю проблемою. Я не ностальгую за тим часом, але що тепер маємо? Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.

Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію. Продаж якихось бубликів значно поповнював би нашу казну.

– Нещодавно Дмитро Павличко вкотре заявив, що у столиці необхідно спорудити величний пам’ятник нашому Каменяреві. Нам відоме ваше захоплення Франком, ви “проштудіювали” понад 50 томів.

– У мене кожен том Івана Франка, кожна сторінка змережені помітками (я пишу олівцем, потім це можна буде стерти). Щодо пам’ятника Франку, то ми створили громадський комітет, я входжу до нього. Все це добре. Але, на мою думку, ініціатива про збір коштів на пам’ятник не увінчається успіхом, бо багачі коштів на це не дадуть. І це не той шлях – жебрати гроші для Франка. Це має бути справа державної ваги. Бо Франко не тільки всеукраїнський, а й всесвітній геній. Пишаємося, що Україна має такого велета. Шевченко – дух нації, а Франко – її мозок.

– А чому раніше не будували пам’ятники Франку? Які причини?

– Їх багато, вони дуже складні та глибокі. Світ знає, світ любить Франка, користується плодами його титанічної праці, а в Україні до поетової спадщини і нині ставляться з певною осторогою. Але ж це якась облуда! Колись було зручно вважати, що Франко – галицький. А сьогодні? Чому досі Франка, умовно кажучи, вшановують лише по праву сторону Дніпра? Чому немає пам’ятників йому на сході України? Я наполягаю, що нам треба ширше говорити про Франка і його місце в сучасному нашому житті, розвивати франкознавство. Світ шанує нашого велета, бо його спадщина – це не тільки всесвітнє, це космічне надбання.

– Коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?

– Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати.

Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери.

– Чи потужно воюють у державі з корупцією?

– Є лише розмови на цю тему. Що це за новації такі, коли людина вкрала мільйони, але ними ж відкупилася – і виходить на волю? А потім антикорупційні справи затихають, усі забувають про це, начебто нічого й не було. Зло не покаране. Пам’ятаєте, як публічно, під час засідання уряду надівали кайданки на двох очільників Держслужби з надзвичайних ситуацій?

Де вони поділися? Сидять десь на своїх дачах? Ми ж не за в’язниці, не за те, щоб людей тільки карали. Але кожен має відповідати за скоєне. Надто ж, як мовиться, «в особливо великих розмірах». Бо ж, у нас,буває, просту людину можуть покарати за дрібницю, за вкрадений велосипед. А владоможець завжди відкупиться. Отаке вибіркове правосуддя маємо. І все це – больові точки суспільства.

– І ще одне – кого обирати до парламенту на наступних виборах?

– Я про це взагалі мовчу. Всі наші партії створені тільки для виборів. А вони мають бути зовсім для іншого, якщо вже у нас багатопартійна система. Вибори бувають раз на кілька років, а працювати на благо виборців треба щодня. Хтось написав у фейсбуці, що вони, вожді, самі розуміють: це навіть не партії, а іменні блоки. У нас партії – це квоти, і люди бачать, до чого призводять оті квоти. А взагалі, то Україні пора вже відходити від стандартів багатопартійності. У цивілізованих країнах фактично існує дві партії, і вони між собою борються. Партії повинні “давати” кадри у державні структури, починаючи з найвищої, з парламенту. Зрештою, партії формують громадську думку. А коли
у нас більше ста партій, то скільки маємо громадських думок?

– Петре Мойсейовичу, цей рік буде для вас ювілейним. Що готуєте читачам до дня народження?

– Не хочу нічого спеціально до ювілею готувати. У мене вийде книжка, бо назбиралося вже багато нового, але спеціально до дати її приурочувати не буду. Аби лише писалося. Я взагалі, якщо чесно, не думаю про цей ювілей. Не в тому річ, що ти дожив до якоїсь дати. Я духом почуваюся молодшим за свій ювілей. Не думаю ні про які творчі вечори, може, взагалі з Києва подамся у рідні краї.

Щоправда, моя землячка і колега Ніна Гнатюк має намір організувати мій творчий вечір у Вінницькій обласній бібліотеці імені Тімірязєва. Не знаю, мабуть, варто подумати над цим. А там видно буде.

– А про що пишеться останнім часом? Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі постійно роблять перепости ваших віршів про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

– Можу додати. Це поезії не тільки про ту далеку війну. Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Колись, до речі, Дмитро Павличко знайшов у мене вірш «На майдані честі» і звернув увагу на оці слова: «Болото зради. Голота рада. Голови хмільні. Гномик на коні». А вірш цей з’явився ще задовго до найперших майданів… Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено.

Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія. Я, скажімо, зараз чомусь не можу писати про війну на сході. І, мабуть, найближчим часом нічого не напишу. Та переглядаю свої давні поезії і раптом читаю: «І розпачливо кричать юні дітоньки-протези»… Чи ось вірш про батька-солдата. Хтозна, може, тут нинішні діти упізнають і своїх батьків-героїв. Такий закон поезії. Якось у Запоріжжі читав я вірш про діда, і школярка розплакалася. Виявилося, що у неї недавно помер дідусь. Оті дитячі сльози і є найдорожчою для мене рецензією.

– Розкажіть, будь ласка, про своїх дітей, онуків.

– Почну з онуків. Їх у нас троє. Усі – дівчата. Середульша вчиться на медика, молодша вже мудрує над тестами. А найстарша сімнадцятого лютого сімнадцятого року подарувала нам і правнучку. Спасибі молодятам! Відтепер я, дружина, дочка і зять у новому статусі… Дочка наша член Спілки журналістів, працює на регіональному телебаченні. Нещодавно приїжджав син із сім’єю. Він – посол у Чехії. А до того був послом у Латвії. Звісно, я пишаюся ним. Часто жартую, мовляв, якщо хтось і прославив наш рід, то це ти, Євгене. Набираю в інтернеті прізвище Перебийніс, і все заповнено інформацією про нього, а я – десь там наприкінці. І слава Богу! Діти наші, здається, дуже швидко виросли. А ми з дружиною все дивуємося, коли ж вони встигли опанувати всю оту житейську науку…

– Дякуємо, Петре Мойсейовичу, за цікаву та щиру розмову.

Бесіду вели Леонід ФРОСЕВИЧ,
Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Поет Петро Перебийніс: “Ми так і не позбулися вождизму” появились сначала на Український репортер.

Які «больові точки» нашого сьогодення найбільше непокоять майстра слова, кому першому він читає свої вірші, а також ще багато цікавого ми запропонуємо нашим читачам найближчим часом.

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Петро Перебийніс завітав до редакції “Українського репортера” появились сначала на Український репортер.