60 років тому в Києві Куренівська трагедія забрала сотні життів
Раптовий селевий потік з Бабиного яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку і призвів до численних жертв.
У 1950 році було прийнято рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, і за 10 років було намито понад 4 мільйони кубічних метрів глинистої пульпи – коли підтікання дамби набуло загрозливих масштабів, міського голову неодноразово попереджали про можливість трагедії, але партійні чиновники заборонили “сіяти паніку”.
Як пише Вікіпедія, ще 11-12 березня 1961 року через дамбу почали переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей із небезпечної зони вжито не було. О 6:45 13 березня дамба почала руйнуватися, а о 9:20 (деякі джерела подають час 8:30) її прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз.
Початкова висота валу сягала 14 метрів, ширина у створі «Кирилівська церква» — приблизно 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9:30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів.
У районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилася вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.
Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.
Пульпа практично повністю знищила трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. За ініціативою керівника технічного відділу КП “Київпастранс” Брамського К.А. та музею київського електротранспорту Лівінської Л.А. у пам’ять про загиблих унаслідок Куренівської трагедії працівників трамвайного депо біля його входу у 1995 році відкрито пам’ятний знак, на території підприємства споруджено каплицю та організовано збір даних про загиблих.
За одними даними, Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, дв гуртожитки.
Водночас, згідно з офіційними звітом, що мав гриф «Для службового користування», внаслідок аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Непридатними для проживання виявилися 298 помешкань, у тому числі 163 приватні будинки, в яких мешкало 353 родини чисельністю 1228 осіб.
Було повністю знесено Копилівський цвинтар, дитячий садок, затоплено територію стадіону “Спартак”, міської лікарні № 15 і пологового будинку, лікарні імені Павлова, експериментального заводу «Укрпромконструктор», рейкозварювального заводу Південно-Західної залізниці (тепер на місці останнього — Куренівський парк), низки інших підприємств та установ. Загалом площа затоплення склала 9 тисяч кв. метрів.
Маса пульпи залила частину вулиць Кирилівська, Новокостянтинівська і Кожевенного провулка, а також вулиці Лугову-Станційну, Троїцько-Кирилівську і Тульчинську.
Загальний об’єм пульпи в районі вулиць Кирилівської — Новокостянтинівської становив до 600 тис. м³ за товщини залягання до 4
Вчителька М. Н. Новгородська, очевидець трагедії згадує:
“Я сіла в автобус, салон якого був таким переповненим, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону «Спартак». Вода стала досягати вікон. Водії всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал — суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо. Чоловік, котрий стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері й ступив уперед. Я — слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька секунд тому вибралася, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем”.
Влада довгий час приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, 13 березня в Києві було вимкнено міжміський і міжнародний зв’язок.
Попри це, вже по обіді того ж дня про подію повідомили західні радіостанції, офіційне повідомлення про катастрофу по державному Українському радіо було передано лише 16 березня.
Багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою в товщі затверділої пульпи.
У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано:
«У районі аварії загинуло 145 чоловік». Нині точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова, це приблизно 1,5 тис. осіб. На сьогодні, завдяки копіткій праці Брамського К.А. та Лівінської Л.А., ми маємо точні дані лише по загиблих на робочих місцях трамвайного депо.
У таємному режимі Прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Матеріали кримінальної справи швидко знищили — разом зі свідченнями очевидців і фотознімками з місця подій. Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до тюремного ув’язнення — двох проектувальників з Москви і чотирьох керівників київського будівельного управління. Згідно з висновком державної експертної комісії, причиною аварії названо «помилки в проекті гідровідвалів і дамби», а також «наслідком дефектів при проведенні будівельних робіт».
У музеї депо є експозиція з фотографіями та іншими матеріалами про Куренівську катастрофу.
