Безвіз: чому українці виїдуть…
Людям набридли бідність, щоденний вибір між необхідними ліками та їжею, їм остогидло дивитися на товсті, ненажерливі пики депутатів, бути знову обдуреними. Вони просто хочуть нормального життя… Тому виїжджають за кордон.
Уже не перше десятиріччя сотні тисяч наших співвітчизників у пошуках кращої долі покидають рідну, батьківську землю і вирушають за кордон. Географія, де нині мешкають, працюють українці, дуже широка – від близьких до нас Польщі, Чехії до далеких Канади, Австралії тощо.
Нині за кордоном проживають та працюють мільйони українців, які у різний час покинули батьківщину. Було кілька масових хвиль таких переселень, які беруть свій початок з кінця XIX століття і тривають дотепер.
Найбільше українців покидало рідну домівку в 20-х роках ХХ століття, саме тоді, під час громадянської війни, яка розгорілася на теренах колишньої царської Росії, сотні тисяч людей, тікаючи від жахів війни, репресій, голоду, полинули до Нового світу – США та Канади. Нині там проживає чи не найчисленніша українська діаспора.
З часу відродження української державності цей процес, як на диво, не зупинився. Відсоток наших співвітчизників, які виїздили за кордон на постійне місце проживання або на роботу з перспективою повернення, був завжди доволі сталим. А з початком російської агресії проти України він навіть суттєво збільшився.
Це й не дивно, бо причина цього явища – не лише війна, але й те, що нинішня українська влада не вживає жодних кроків до хоча б якогось елементарного покращення якості життя пересічних українців. Посилаючись на війну на сході, наші горе-очільники підняли тарифи на ЖКХ до непомірних висот, постійно зростають ціни на необхідні продукти першої необхідності, ліки, життя по-справжньому стає дорожчим.
Українське населення зубожіє з кожним тижнем, з кожним днем… І це все на тлі війни, яка не припиняється ні на хвилину, ні на секунду. Натомість українські керманичі непомірно багатіють, вливаючи у наші вуха отруту брехні про реформи, які нібито десь проводяться, про підвищення рівня економічного розвитку держави, про покращення інвестиційного рейтингу України та про багато інших речей, які по суті не мають нічого спільного з гіркою українською реальністю – нас із вами знищують, планомірно й поступово.
Тисячі українців, не бажаючи миритися із бідністю, масово виїжджають за кордон. І це не прості заробітчани із середньою освітою, ні, це люди з вищою освітою, фахівці своєї справи, молоді, креативні, яким і належить відроджувати нашу знедолену батьківщину. Та чи можливо це з тими, хто, 27 років перебуваючи біля української державності, робив лише те, що нахабно обкрадав усіх нас? Думаю, це питання риторичне.
Нещодавно у містечку, в якому я мешкаю у Польщі, зустрів молоду українську сім’ю, яка, як і сотні тисяч інших моїх співвітчизників, покинула рідну домівку в пошуках кращого життя.
– Віталій, Юля, – щиро привіталися зі мною земляки. – А ви звідки?
– Роман із Житомирщини, – відповів я. – Довго тут мешкаєте?
– Ми з Миколаївщини, проживаємо у Польщі близько двох років. Зараз активно займаємося питанням нашої шестирічної доньки Олександри – хочемо забрати її також сюди, до себе, адже діти все ж таки мають жити з батьками, а не з дідусями та бабусями.
– І як вам тут живеться, як вам Польша? – запитав я.
– Все добре, як ви вже помітили – рівень життя тут значно вищий, ніж у нас в Україні. Бідність, відсутність жодних перспектив змусили нас покинути Україну. Ми обоє маємо вищу освіту, однак заробітку в Україні вистачало лише на сплату комунальних послуг та придбання необхідних продуктів харчування.
Про одяг, а тим паче побутову техніку чи, приміром, авто, у нас навіть не було мрії. Натомість тут наші мрії поступово реалізуються. Крок за кроком. Ми обоє працюємо у компанії, яка займається переробкою яловичини. Роботодавець надає нам весь спектр послуг із медичного страхування, забезпечуючи належну оплату праці.
Рівень життя тут набагато вищий, ніж в Україні, тому, порівнюючи, виникає відчуття, що над нашим народом влада просто знущається. Небажання господарювати на власній землі, абсолютна байдужість до долі громадян такі разючі, що цілком логічно хочеться запитати: коли ж вони, оті керманичі, нарешті наїдяться, коли ж вони вже розпочнуть відроджувати нашу Україну?
Востаннє українсько-польський кордон ми перетинали в січні, на вулиці був сильний снігопад. І що ви думаєте, у нас сніг ніхто не прибирав, натомість відразу після перетину кордону ми скрізь бачили снігоприбиральну техніку, яка активно згрібала сніг. Це найперші враження від держави-сусідки. Ну а далі дорога. Її неможливо забути. Рівна до неможливості, склалося враження, що наш автобус просто зупинився, а дорожня розмітка сяяла різними кольорами, показуючи напрямки руху.
Ці перші враження фактично нас шокували. Звісно, ми чудово розуміли, що якість доріг в Україні погана, але щоб настільки?
– А чому саме Польща, а не, приміром, Німеччина?
– Нам відразу порекомендували їхати до Польщі, оскільки саме тут є можливість отримати достатній досвід роботи, здобути уміння та навички, які необхідні для обробки яловичини. В Німеччині ніхто б нам не дав часу на навчання чи адаптацію. У Польщі, натомість, ми отримали практику, знання, необхідні для праці такого типу.
Незважаючи на те, що ми обоє – дипломовані спеціалісти з переробки молочної та м’ясної продукції, в Україні ми не мали змоги отримати навички і вміння, необхідні для роботи з такою продукцією в країнах Європи. До того ж у Польщі чи не найменший рівень цін на всі види товарів – від харчових до промислових.
Тож, враховуючи рівень заробітної плати, купівельна спроможність як пересічного поляка, так і українця тут доволі висока. Власне, зваживши ці та інші фактори, ми й обрали Польщу. Окремо хочемо сказати про ставлення роботодавця – воно максимально толерантне, позитивне. Не лише поганого слова, навіть підвищення голосу тут, на підприємстві, просто неможливо почути, це автоматично жорстко присікається.
Лояльність та доброзичливість до своїх співробітників – такий девіз нашої компанії незалежно від національного походження працівників. Поляки дуже цінують тих, хто намагається працювати краще, навіть якщо не завжди то виходить. І перевагу віддадуть швидше старанному працівникові, не фахівцю, ніж майстру своєї справи, але байдужому до роботи.
Головна проблема українців, які їдуть до Польщі, полягає в тому, що вони хочуть все і відразу, ще й без особливих зусиль. Тут таке неможливо апріорі. Українці, що їдуть до Польщі, як і до будь-якої іншої держави, мають чітко усвідомлювати: тут цінується праця, і працювати потрібно багато, тяжко, однак ця праця завжди добре винагороджується. Ледарі, байдужі працівники нікому не потрібні.
Водночас поляки дуже доброзичливі, завжди усміхнені, позитивно налаштовані до оточення, завжди готові допомогти, причому щиро. Згадую випадок, коли один із наших українців загубив сумочку, де були документи і чимала сума грошей. Він відразу пішов до поліції писати заяву.
Натомість йому порадили зачекати кілька днів, мовляв, якщо сумочку ніхто за цей час не принесе, тоді й можна буде оформляти справу. І ось, на диво, через кілька днів сумочку нашого земляка, в якій нічого не зникло, навіть гроші, приніс молодий чоловік – сказав, що знайшов її на вулиці… Чи можливо у нас таке? Не певний…
Україна і Польща – не просто різні держави, це різні світи, галактики… Від усвідомлення цього факту стає сумно…
Водночас ми постійно слідкуємо за новинами з України, вона нам болить, ми щиро переймаємося її долею. Є такий вислів: батьків та Батьківщину не обирають. Ми абсолютно погоджуємося з цим твердженням. Це дійсно так. Де б не були, ми постійно пам’ятаємо: ми – українці!
Більше того, для себе ми чітко вирішили, що на випадок повномасштабної війни Росії проти України ми обов’язково повернемося, щоб стати до лав її захисників…
Інколи у мене виникає відчуття, що нинішня наша так звана влада спеціально створює такі умови, за яких одна частина населення України, причому найактивніша, прогресивна, креативна, розумна, патріотично налаштована, а головне – мисляча, мусить покинути межі України. А друга частина в цей час свідомо нищиться агресором на Донбасі…
Що це? Невже все випадково? Чи збіг обставин? Ні, більше схоже на сплановані дії, суть яких полягає в тому, щоб в Україні залишилася аморфна, сіра, не мисляча самостійно маса людей, з яких, ніби з пластиліну, можна ліпити будь-що, будь-яку форму.
Маса, яка безапеляційно сприймала брехню з екранів за чисту правду, яка і надалі під час виборів “вірно” віддавала б свої голоси. Маса, яка ніколи не влаштує не лише Майдану, а й навіть простої акції непокори. Маса, яка мовчки буде спостерігати, як її саму та її дітей грабують відкрито, цинічно…
Ось ця пересічна сім’я з України обрала життя за кордоном. На перший погляд, у читача може виникнути бажання звинуватити цих людей у тому, що вони зрадили, покинувши свою рідну домівку у скрутну годину, під час війни, втекли, сховалися від проблем, які як дамоклів меч висять над Україною. Що тисячі захисників нині боронять рідну домівку, а хтось у цей час вибирає шлях за кордон.
Та чи мають моральне право доморощені прокурори звинувачувати тих, хто тікає від злиднів, від брехні вітчизняних політиків, від того мороку, який вони сіють? Невже наш народ і надалі має миритися з ганьбою, бідністю?
Звісно, що ні. У кожної людини, родини свій шлях. Свою дорогу в цьому житті обрали й тисячі українців, що нині мешкають за її межами. Їм немає чого соромитися, вони не злодії, не грабіжники, їх просто «дістало» все те, що коїться в Україні.
Цим людям набридли бідність, щоденний вибір між необхідними ліками та їжею, їм остогидло дивитися на товсті, ненажерливі пики депутатів, бути знову обдуреними. Вони просто хочуть нормального життя, як люди… Це їхній вибір. І їхня доля…
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
На фото: Майдан. Під час Революції Гідності
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
