Саша Боровик: “Президенту і парламенту не вистачає політичної волі проводити реформи”
Ім’я Саші Боровика є досить відомим в Україні. Людина з блискучою освітою, фахівець з досвідом роботи у провідних світових компаніях, незалежний політик, міжнародний юрист – так його характеризують. У 2015 році він приїхав допомогти Україні проводити реформи. Згодом через низку причин змушений був залишити країну. Сьогодні колишній перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України Саша Боровик дав ексклюзивне інтерв’ю головному редакторові “Українського репортера” Леоніду Фросевичу.
-Якби вам запропонували підготувати економічну стратегію України, які перші три ключові пункти написали б у цьому документі?
-Коли я працював у Міністерстві економіки у 2015 році, то запросив всіх перших заступників міністрів, а також керівників центрального банку, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Я запропонував, щоб ми спочатку домовилися на фундаментальних принципах української економіки:
• що стосується економіки, держава має подбати про абсолютний мінімум і головний економічний стимул – невеликі і зрозумілі податки.
• Все у країні, що можливо зробити приватно, має бути зроблено приватно; все має бути приватизовано, і лише в деяких, дуже окремих, випадках держава може бути власником.
• Все що робиться, має робитися через конкуренцію, а монополії – ні державної, ні олігархічної – бути не може.
• Все що може робитися на місцевому рівні, має робитися на місцевому рівні.
• Ніяких економічних пільг; на все – ринкові ціни; державні витрати – не більше 35%, поступове зниження заборгованості, а субсидії тільки для тих ,хто їх об’єктивно потребує.
Це була така ліберальна формула. Мені здається, їй немає альтернативи і сьогодні. Це, звичайно, ще не є стратегією. Але домовившись на таких принципах, можливо було б іти далі і, скажімо, зараз будувати модерну країну з розвинутим вільним ринком в усіх сферах, можливістю підприємницької деяльністі, соціальним захистом для невеликих груп населення і головне – з сильною конкуренцією. Невеликий державний апарат, армія і правоохоронці мали би гарантувати ці принципи, захист країни і внутрішній порядок, а головне – рівність всіх перед законом. Це означало б новий суспільний договір.
На жаль, ми тоді не домовилися, а я залишив уряд. Мені здається, що і зараз згоди між керівниками країни навіть щодо основних принципів все ще не має. Без цього я не бачу сенсу писати стратегію, чи навіть братись за реформування.
-Сьогодні держава (під впливом вуличних акцій протесту) узялася в ручному режимі регулювати ринок газу, втручаючись в економічні процеси. До чого це призведе, на вашу думку, і які негативні наслідки спричинить?
-Ні Зеленський, ні “Слуги народу” перед виборами не пояснювали, що саме вони будуть робити з цінами на газ та електрику. Їх про це на виборах ніхто не питав! Тому щоб вони зараз не робили – відпускали б ціну, чи втручалися б в економічні процеси – обравши їх, народ України видав їм “card blanche”.
В оточенні Зеленського є економісти, які знають, що будь-яке втручання матиме негативні наслідки. Але вони також знають: якщо уряд не дасть олігархам пільги і можливість спекулювати і заробляти на енергетиці, депутати Ради, яких олігархи контролюють, не підтримають жодної ініціативи уряду, який потребує ці голоси для свого існування.
З іншого боку, якщо уряд не підвищить тарифів країна не одержить транш від IMF – і не буде спроможна виплачувати пенсії. Зеленський і його уряд мають балансувати між цими політичними і економічними реаліями.
Звичайно, це погано для економіки. Ціни має диктувати ринок, а не держава чи інший монополіст. Вони мають бути однакові для всіх. На ринку постачань має бути жива і постійна конкуренція. Для тих, хто не може платити ринкову ціну мають бути державні дотації , але коло таких людей має бути дуже обмеженим: пенсіонери, багатодітні родини та інші люди, які з об’єктивних причин не можуть заробити порядні гроші. Всі інші мають мати можливість працювати, заробляти і платити за енергію стільки, скільки вона справді коштує без жодних дотацій.
В Україні такий вільний ринок працює досить погано – є олігархічні та державні монополії, заробити гроші чесно дуже тяжко, економічні можливості досить обмежені – їх часто контролюють держава, олігархи, місцеві еліти і навіть мафія. Між ними існує система політичних договорів і традицій і відсутня здорова конкуренція. У такій системі бідних людей занадто багато.
На цьому фоні уряду не залишається нічого іншого, як регулювати ціну для населення, аби просто не допустити бунтів. Це вирішує деякі короткострокові проблеми, але будує хронічно хвору систему державного капіталізму, просовує “premature welfare state” і неефективне застосування енергії.
-Наша країна, на жаль, так і не стала інвестиційно привабливою, хоч і заявила про те, що притоку капіталів допоможе так званий закон про інвестиційних нянь. Чому світові інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку? Які основні причини цього?
-Що це таке, інвестиційна няня? Це дехто, кого призначає держава на посаду, тобто якись такий новий клас бюрократа, який буде вирішувати бюрократичні питання, що будуть з’являться переді мною як міжнародним інвестором, який хоче інвестувати в Україні. І тут спочатку мені треба буде пройти через досить складний і незрозумілий для мене процес – чи можу я взагалі називатися міжнародним інвестором і на підставі нового закону одержувати пільги.
Але я, як інвестор, хочу інвестувати там, де немає бюрократичних перешкод, анкет і проблем взагалі. І я не хочу нянь і навіть пільг, тому що їх як дали, так можуть і відібрати. Я хочу прозоре і легке регулювання, прості податки, гарні дороги, незалежні суди і наполегливих та чесних правоохоронців. Я хочу мати можливість конкурувати з місцевими будівельниками, а не з фірмою, пов’язаною з місцевою мафією. Я хочу бути спроможнім переказати гроші за кордон коли мені це потрібно, а не тоді, коли мені це дозволять. Я хочу мати можливість купити землю, а не вступати в складні відносини через лізинг на 100 років в обхід закону, щоб придбати землю. Я хочу мати можливість придбати енергію на конкурентному, а не на монопольному ринку. І я не хочу працювати в країні, де мене якось охороняють і шанують, а у моїх місцевих друзів хтось щось постійно “віджимає” і держава їх не може захистити.
Навколо України є досить країн, де все це можливо знайти без якихось там нянь. Крім того у цих країнах немає війни, і вони часто беруть участь у більшому економічному полі, а Україна – це досить маленький ринок. Таким чином економічна привабливість таких країн зараз є кращою.
-Міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Ігор Петрашко нещодавно заявив, що «українські підприємства стають конкурентноспроможними на європейському рівні, у нас йде лібералізація умов і усунення тих обмежень, які залишилися з 2015 року». Ви згодні з таким оптимістичним твердженням?
-У деяких сферах українські підприємства дійсно досить конкурентноспроможні. Це відбувається з різних причин і частково є деякою лібералізацією.
Скажімо, українське сільське господарство конкурує з європейським, тому що в Україні чудова земля, погодні умови, традиції і дешева робоча сила. Але сільське господарство залежить від державних дотацій, монополій, від дешевого газу, на який має видавати субсидії держава. Підприємці у цій галузі також залежать від міжнародних договорів – вони не можуть продавати свою продукцію за кордон без квот і встановлених тарифів.
Українські software інженери дуже конкурентноспроможні на міжнародному ринку інженерів і можуть продавати без квот. Але як тільки вони хочуть відкрити якийсь більш складніший бізнес і виробляти власний продукт в Україні, то зустрічають низьку регуляторних, валютних чи інших економічних обмежень в Україні, які роблять вихід цих продуктів на міжнародний ринок досить складним.
Україна – це дуже маленький і обмежений ринок. Конкурувати з головними сусідами – ЕU, СНД і Турцією вона не може. Договорів про вільну торгівлю Україна має дуже обмежену кількість, а ті що є – не завжди справді відкривають свої ринки для України. Така ситуація створює префектні умови для картелізації української економіки – такі собі союзи між державою і олігархами. Це стара і головна проблема конкурентноспроможності української економіки і українських підприємств.
-В Україні з’явилося ще більше антикорупційних органів. Чому у світі нашу країну усе досі вважають однією з найкорумпованіших?
-Діючі антикорупційні органи поки що неспроможні перемогти корупцію. Візьмімо, наприклад, НАБУ. Агенство має досить великий бюджет, провело декілька гучних розслідувань, але з тих чи інших причин є дуже мало покарань за корупцію, хоча і НАБУ, і журналісти знаходять багато її ознак.
В Україні питання боротьби з корупцією це питання політичної волі, а не кількості правоохоронних органів. Якби була політична воля, то у країні велася б боротьба з корупцією. Зеленський виграв вибори на гаслах антикорупційної кампанії, але далі не пішов. На особистому рівні він злякався. На політичному – відчув, що йому в парламенті і на локальному рівні потрібна підтримка людей, які залежать чи беруть участь в корупції. Він вирішив балансувати. Шкода. Бо так само як дискредитували слово «реформи», так само підірвали і довіру до “боротьби с корупцією”. Ці дві складові стали просто частиною українського політичного фарсу.
-Завдяки яким механізмам можна було б обмежити вплив олігархів на українську економіку, державу загалом?
-Це дуже складна і запущена проблема. Її неможливо вирішити просто. Олігархи з’явились перш за все не тому, що вони такі чудові підприємці. Вони з’явились на підставі пільг, які отримали від держави: це, перш за все, економічні можливості, доступ до державних ресурсів, інформації, дотації і преференції. Також держава обороняла їхні інтереси, а інших громадян – ні. Багато з усього цього існує і сьогодні – це треба обмежити. Держава мала б перестати надавати олігархам пільги, подбавши про стимули конкуренції. Для цього треба обмежити контроль олігархів над політичними партіями в парламенті. Антикорупційні органи мають виявляти факти, коли парламентарі працюють як агенти чи лобісти олігархів. На місцевому рівні правоохоронці повинні подбати, щоб місцеві еліти не надавали олігархам пільги і не порушували принцип рівності перед законом.
-Ви важаєте, що «державний апарат має бути маленьким, а його роботу треба заохочувати та стимулювати…» Чи можливо це в Україні? Чого треба позбутися, від чого відмовитися, що перебудувати чи зламати?
– У 2015 році міністри намагалися скоротити державний апарат. В міністерствах вони об’єднували департаменти і деяких людей звільняли. Але звільняти було дуже тяжко і дорого – закон забороняв і охороняв українських бюрократів. А головне, перед міністрами був старий список сфер відповідальністі міністерств – і хтось мав виконувати всю цю роботу! Я завжди пригадую, як мені тоді телефонували зі Львова, бо в одному з міських притулків для собак закінчилася їжа, яку купували за гроші міжнародної програми (а її координували з міністерства). Ви пам’ятаєте декілька з принципів, про які я писав раніше. Все має починатися з них: все що може бути зроблено на місцевому рівні і без центру – має бути зроблено на місцевому рівні. Все що може бути приватизовано, має бути приватизовано, і все що може бути зроблено приватним сектором, має робитися приватно. В жодній галузі не може бути монополії. Ми не надаємо жодних пільг, але захищаємо законність.
Якщо ви скоротите список державної відповідальності, то з’явиться можливість скоротити державний апарат. Якщо цей державний апарат буде існувати перш за все заради того, щоб український бізнес міг розвиватися і заробляти якомога більше грошей і при цьому платити якомога менше податків – я вірю, що українці вийдуть з “сірої” зони.
Коли я працював в Microsoft у нас було правило – брати на роботу управлінця тільки після того, як бізнес заробив нових 10 мільйонів доларів. Поки цих грошей не заробили – не буде і нового управлінця. І я, як менеджер, якому потрібна була ще одна людина допомагав бізнесу якомога швидше заробити ці кошти. Якби в Україні маленький державний апарат чесно розподіляв податки між обмеженою частиною населення, захищав би основні принципи суспільства і при цьому гарантував би всім порядок і рівність перед законом, а усьому суспільству безпечність – ми б змінили динаміку і суспільний договір.
-Чи досягла Україна бодай найменших успіхів у боротьбі з бюрократією?
-Сьогодні Україна залишається занадто бідною централізованою країною, де відносини між людьми обумовлені державним капіталізмом та олігархатом, тобто заробити можна лише працюючи на державу чи олігархів. Тим хто не бере участі в цих відносинах доводиться приховувати свої економічні зусилля – вони відбуваються у “сірому” ринку. Держава дає пільги олігархам і субсидії державним підприємствам, і водночас намагається контролювати зусилля інших людей – для цього будує державне регулювання.
У такий ситуації люди не відчувають, що держава існує для них – вони ще глибше заходять у “сіру” зону. Тоді регулювання не працює, і держава його робить ще більш обмежуючим. Навколо цього регулювання і зусиль держави обмежити “сіру” діяльність людей з’являється армія службовців-бюрократів. З часом їх стає все більше, відтак у держави вже не вистачає на них грошей і вона дозволяє їм заробляти. Вони починають використовувати свої службові посади.
Україна останніми роками змінила закон про державну службу, відійшовши від деяких зовсім застарілих радянських і пострадянських звичаїв. Держава також діджиталізувала і спростила деякі адміністративні процеси. Але країна не змінила економічні відносини і динаміку між державою і людьми. Вони фундаментально не довіряють один одному, тому українські бюрократи – це представники держави в цих відносинах.
-В Україні є колосальна різниця у зарплатах держчиновників високого рівня, прокурорів, суддів, працівників освіти, медицини. Одні одержують по півмільйона гривень (і більше), а інші – по 7-8 тисяч гривень, медики наприклад. Яким чином ліквідувати цей дисбаланс?
-Як ви, напевно, зрозуміли з того, що я писав вище, я хотів би бачити державний сектор досить маленьким. Це означало би, що “Нафтогаз”, Держкоматом, “Укроборонпром” стали б приватними, і у них з’явилася б конкуренція. Як приватні підприємства вони можуть платити своїм працівникам все що захочуть і можуть. Як держава я був би тільки зацікавлений у тому, щоб люди і держава одержували найкращу продукцію і послуги за конкурентну ціну. Цей принцип стосується й інших державних галузей, у тому числі освіти, охорони здоров’я. Держава має забезпечити, щоб всі могли мати доступ до хорошої освіти і якісного медичного обслуговування, але за державні кошти це мала би одержувати лише обмежена частина населення. Таке можливо тільки за умови, коли держава сприяє, аби більшість суспільства добре заробляла на вільному ринку.
-Ваше ставлення до Програми великого будівництва доріг і мільярдних витрат на це?
-Ви пам’ятаєте принцип – все що може бути зроблено на місцевому рівні, має бути зроблено на місцевому рівні. Держава має побудувати лише деяку інфраструктуру – наприклад, головні дороги. Інакше вона має видавати концесії на будівництво і оперування інфраструктурними проєктами. Інші інфраструктурні проєкти мають вести місцеві органи, за тими самими принципами.
-Що думаєте, коли читаєте новини з України про певний хаос, корупційну та іншу метушню в Україні із закупівлею вакцини?
-Якось колишній міністр економічного розвитку і торгівлі України Павло Шеремета сказав: якщо ми доручимо державі займатися яблуками, то вони в країні пропадуть. Без справжньої реформи охорони здоров’я зовсім не дивно, що за це взялася держава і взагалі зрозуміло, що вакцин немає. На жаль, хаос у цьому існує і в інших країнах. Пандемія показала в усьому світі, що політики добре навчилися грати в політичні гри, проводити конференції і давати інтерв’ю, але як тільки виникає якась серйозна проблема – вони не знають що робити. І чим слабкішим є державний апарат, чим він більший, тим очевиднішим є його неспроможність.
-У нещодавньому дописі на Фейсбук-сторінці ви пишете: «З кожним роком проблеми в країні стають глибшими. Їх рішення – менш очевидними, вони обростають нюансами. Багато людей від безвиході або опускають руки, або їдуть… Без глибоких реформ, без створення нових економічних відносин, деолігархізації, без верховенства права поліпшення добробуту не буде. Воно просто не запрограмоване в ту систему, яка є зараз…” Чи можливо все ж переламати ситуацію на краще?
-Коли я приїхав в Україну в 2015-ому мені здавалося, що був історичний шанс щось зробити досить швидко. Зараз мені здається, що будь-який чесний політик мав би сказати: «Простих рішень немає. Ми будемо змінювати систему і разом з нею існуючі економічні відносини, тому що вони ведуть до банкрутства, бо далі так жити неможливо. Без цього ми приречені на занепад і поглиблення кризи. Тяжко буде всім, але я обіцяю, що вже скоро у цій новій системі будуть з’являтися нові можливісті, і умови будуть завжди рівними для всіх. А я, як політик, обіцяю бути чесним, працьовитим і серйозним. Я буду охороняти законність і безпеку для всіх, і благополуччя тієї невеликої групи людей, яким потрібна допомога держави… В іншому разі – відповідальність переходить повністю на вас».
-Чи хотіли б ви знову повернутися в Україну? Що відповіли б, якби вам запропонували увійти до Уряду? Ваші умови?
-Мені ніколи не було так тяжко і цікаво як тоді у 2015 році, коли я повернувся в Україну. Перед тим як їхати сюди адміністрація Порошенка пообіцяла мене підтримувати. Ми домовилась на загальних принципах економічної реформи, суттєво – це ті, що я описав раніше. На жаль, адміністрація Порошенка невиконала своїх обіцянок – це була адміністрація загублених можливостей.
Проводити реформи можна за декількох умов. Ти можеш виграти вибори на підставі реформаторської програми, одержавши прямий мандат від суспільства. В Україні реформи, які я хотів би бачити, має проводити якась проєвропейська партія, яка виграла б вибори на соціально-ліберальній і фіскально-консервативній платформі. Такої партії сьогодні не існує.
Зеленський і “Слуги” виграли вибори на розпливчастій платформі. Здавалось, що вони могли б проводити економічні реформи, але сьогодні для цього у них немає більшості у парламенті (їхня більшість залежать від підтримки Ахметова і Коломойського. А ці люди ніякі економічні реформи не підтримають).
Отже Зеленському треба шукати інших альянсів для підтримки реформ, а нові можливі конфігурації також не виходять дуже реформаторськими. Крім того Зеленський і сам не впевнений, що він мав би робити. У 2019 році він мав можливість завести реформаторську більшість до парламенту, але цього не зробив. І зараз він не може когось запрошувати і пропонувати політичну підтримку сміливих економічних реформ – у нього немає реформаторської більшості для такої підтримки. Він може лише виконувати програму IMF і лякати парламент тим, що країна не отримає новий транш.
У такий ситуації Зеленський може продовжувати те, що робить сьогодні – половинчаті дії і взаємовигідний союз з деякими олігархами. Він також може розпустити парламент і попросити у нації нову Раду – з обмеженим впливом олігархів і мандатом на проведення економічних реформ. Перший варіант сьогодні виглядає більш імовірним. Умов для економічних реформ немає, хоча гостра необхідність є.
Що стосується мене особисто, я би узявся за це, якби відчував повну і певну політичну підтримку президента і більшості у парламенті проводити реформи на підставі оголошених вище принципів. Наразі не думаю, що цей президент і парламент можуть провести такі реформи – у них не вистачає політичної волі: хтось просто боїться, а хтось у парламенті зазвичай працює як лобі олігархів, яких ця система влаштовує.
-Дякуємо, пане Саша, за грунтовну і цікаву розмову.
Леонід ФРОСЕВИЧ, головний редактор “Українського репортера”.
Довідково. З Вікіпедії. Олександр Валерійович Боровик – український юрист, колишній заступник міністра економіки України, радник голови Одеської облдержадмінітсрації Михеїла Саакашвілі.
Народився у Львові у 1968 році. Навчався у Львівському державному університеті на Факультеті іноземних мов, де вивчав англійську та французьку мови. Поїхав з України до Чехії. Там вступив на юридичний факультет Празького університету за рекомендацією Вацлава Гавела. Навчався також у Гарвардському університеті (Гарвардська школа права). Працював редактором Гарвардського журналу міжнародного права.
Є одним із засновників компанії «ВіоSignal Group, Corp» у Нью-Йорку.
11 років пропрацював у «Microsoft» юристом на різних посадах. Серед іншого був головним юристом по роботі з державним сектором в компанії. Очолював переговорний процес компанії з декількома національними урядами, ООН, НАТО, Європейською комісією, Європейським агентством з мережевої та інформаційної безпеки, Європейським екологічним агентством, Всесвітньою організацією охорони здоров’я та іншими міжнародними організаціями.
З березня 2014-ого працював головним юрисконсультом регіону «ЕМЕА» у компанії «Akamai Technologies», що спеціалізується на хмарних сервісах.
З лютого 2015-ого працював першим заступником міністра економіки в уряді України.
У травні 2015 року Боровик був вимушений покинути Кабмін через конфлікт із прем’єром Арсенієм Яценюком.
З травня 2015 працював радником в команді голови Одеської ОДА — Міхеїла Саакашвілі, a з серпня 2015-ого виконував обов’язки голови «Agency for Investments and Innovation» при голові ОДА Саакашвілі.
Висувався на вибори міського голови Одеси від президентської партії «Блок Петра Порошенка “Солідарність” і очолював її список на виборах в Одеську облраду.
4 травня 2016 року подав у відставку з посади заступника голови Одеської ОДА через набуття чинності нового закону про державну службу.
29 квітня 2017 року Президент України Петро Порошенко підписав указ про припинення громадянства України Олександра Боровика. Це пояснили тим, що Боровик має громадянство Німеччини. Олександр Боровик володіє сімома мовами: українською, англійською, чеською, російською, німецькою, іспанською, французькою.
