Зброя української соляної шахти. Розповідь про унікальний підземний арсенал
В Українській армії нарешті полічать усі боєприпаси. До цього зобов’язує указ Президента від 4 листопада 2019 року «Про додаткові заходи щодо покращення стану зберігання ракет, боєприпасів та продуктів їх утилізації на арсеналах, базах та складах Збройних сил України».
Ми навіть не знаємо, скільки снарядів, ракет, бомб, зброї загалом є на вітчизняних складах. За три десятки літ не спромоглися провести інвентаризацію. А скільки втрачено через пожежі та вибухи?! Скільки вкрадено, вивезено за кордон, продано?! Це ж надбання усього нашого народу. Мільярди доларів коштує це «добро», яке потрібно нам для захисту країни.
Деякі унікальні сховища для зброї нам дісталися ще у спадок від Радянського Союзу. Один із таких арсеналів – соляна шахта – є в Бахмут (колишній Артемівськ). Під час російської навали на Донбас територія навколо цієї шахти стала неприступною фортецею, яку дуже хотіли взяти рашистські терористи. Однак героїчні українські воїни захистили шахту, а отже і величезні підземні склади зі зброєю.
«Український репортер» має можливість розповісти вам про унікальну соляну шахту. Автор цих рядків свого часу побував там разом з тодішнім начальником Центрального ракетно-артилерійського управління МО генерал-майором Іваном Цариком, журналістом Вадимом Петрасюком та Юрієм Кізьком. Пропонуємо уривок з книги журналістського розслідування «Туринська шахівниця».
– Панове журналісти! Ось ми і прибули на військовий об’єкт. Скажу вам, що охороняється він дуже пильно, – відкриває першу сторінку своєї “лекції” генерал.
Дивуємося: довкруж не видно ані колючого дроту, ані охоронців з автоматами, ані суворих табличок на зразок: “Вартовий стріляє без попередження!”. На галявині пасуться корови, кози, гуси… Невже ми потрапили на якусь фазенду? Неподалік хлопчаки ганяють м’яча, дівчатка катаються на велосипедах. Трохи осторонь – звичайна будівля шахти, копер і таке інше. Ні, швидше за все, тут – робітниче містечко.
Прямісінько перед нами бовваніє двоповерхова споруда, що аж ніяк не схожа на штаб військової частини. У таких будинках, зазвичай, розміщується персонал поліклінік, жеків. Звідсіля до головної вулиці міста– рукою подати. Може, генерал щось переплутав?
Через кілька хвилин до нас вийшов полковник (як виявилося, командир військової частини Володимир Мороз) і, як годиться, доповів генералу. Через годину земля схилитнулася під ногами – шахтова кліть опускала нас на 150-метрову глибину. Саме тут колись знайшли місце для військового арсеналу. Соляна шахта може озброїти декілька фронтів. Певно,жодна армія у світі не ховає так глибоко свої стратегічні запаси.
Бахмач – невелике містечко. Тут виготовляють не лише знамените шампанське. Край уславився ще й сіллю. Знайшли також і застосування соляним шахтам, багато виробок яких вже стали порожніми (їх колись залишили солевидобувники). У 1966 році генерали з Радянського Союзу вирішили закласти тут склад стрілецької зброї. Температура у шахті як узимку, так і влітку тримається постійною – 13 градусів, вологість – також постійна. Повірте, тут – ідеальні умови для зберігання зброї. У підземному арсеналі лежать кілька мільйонів автоматів, пістолетів, гвинтівок, кулеметів тощо. Це зброя часів громадянської і Другої Світової, «стволи» поствоєнного виробництва, себто після 1945-го.
Які ж таємниці тримає у собі шахта? Хто опікується цим підземеллям військового призначення? Ці та інші запитання ми ще встигнемо поставити перед командирами, натомість хотілось би зав’язати розмову про другорядні справи, а то і почати її з якогось жарту, пригоди (замість паузи: це – прийом із журналістського арсеналу. Його застосовують, щоб зняти напругу з перших хвилин спілкування). Отож зринає пропозиція, щоб господарі пригадали веселий або курйозний випадок з історії військової частини. І що чуємо? “Курйозів у нас не буває, як і пригод…”
– Тоді, очевидно, у ваших підземеллях нудьга поселилася, а під замком ви тримаєте не тільки зброю, але й… гумор, – по-доброму напинаємо вітрило провокаційної розмови, звертаючись до гурту жіночок, що зібралися на ганку штабу частини. І тут одна з них, дамочка передпенсійного віку, спалахнувши легким гнівом, пускає в атаку гостре слівце:
– Та ви що, хлопці, полину наїлися? Бач, вечір гумору їм подавай! За кого ви нас маєте? Ми ж – не горобці на вишні, веселі-превеселі. У нас у руках – “оружіє”…
Овва! Як мовиться, зустрічають рогачами й макогоном, а випроваджують салом і чаркою. Поки що нам показали рогачі…
Та раптом до розмови долучилася худорлява молодиця з короткою стрижкою:
– Що-що, а теревені-вені правити у нас є кому. Наші дотепники й частівки складають, і нові анекдоти завше розказують. Одного разу героєм таких частівок став навіть головний інженер, який лаяв нас за цукеркові обгортки (у шахті ж має бути чисто!).
– А в місцевих частівок, мабуть, є і автор?
– Звичайно! Раєчка Анохіна. Ви з нею повинні обов’язково познайомитися. І не тому, що мала сміливість покритикувати головного інженера. Вона зробила так, що Україна одержала з Німеччини зайвих два вагони автоматів. Однак орден їй так і не дали.
Ось вам і перша таємниця соляної шахти. Після цієї сенсації ми облишили усі свої намагання розкрутити жартівливу тему і попросили розшукати Раїсу Анохіну. На той час вона парцювала інженером з нормування праці й заробітної плати. Пропозицію розповісти про операцію з вагонами зустріла з настороженістю.
Довелося вмовляти її… І пообіцяти, що не влаштовуватимемо “допитів” про військові таємниці. До речі, біля самого входу в підземелля ще з радянських часів висить велике плакатне застереження: “Товаришу, пам’ятай: крадіжка зброї та боєприпасів карається позбавленням волі від 7 до 10 років”. Роїться гадка: за ці кляті автомати Анохіна могла дуже довго дивитися на світ через загратоване віконце.
Закарбуємо собі: Раїса Володимирівна діяла винятково в інтересах України. Це було у Вюнсдорфі, у штабі Групи радянських військ, що дислокувалися у Німеччині. Раїса Анохіна, працюючи там у канцелярії, виписувала наряди на відправлення військових вантажів (полки і батальйони залишали німецьку землю). І ось в одному з нарядів вона написала, що два вагони АКС (У) –74 (майже чотири тисячі стволів) потрібно відправити в Донецьку область. Ризикувала страшенно, адже перед цим у штабі одержали директиву: Москва категорично заборонила направляти зброю в Україну. Ось так вагони з Німеччини прибули до України. Закінчивши службу у Вюнсдорфі, Раїса Анохіна попросилася до українського війська. Хіба ж могли відмовити цій cміливій жіночці?! Вона ж привезла чотири тисячі автоматів!
Гм, з легкої руки Анохіної чимало українських вояків одержали зброю.
За роздумами й не зчулися, як шахтова кліть опустила нас під землю. Виходимо. А кліть тим часом посунула далі, вниз. Занотовую у блокноті: шахта – діюча. Десь там, ще глибше, продовжується видобуток солі. Кажуть, багато шахтарів зовсім і не здогадуються, що поряд з ними, під землею, зберігається “стріляюче залізяччя”. Між іншим, цю шахту було збудовано ще у 1906 році.
Підйомний механізм залишається позаду, і ми пірнаємо у велику галерею. Вона зустрічає чужинців раптовим “бомбардуванням” – чималі краплі солоної води падають нам на голови зі стелі. Холодно. І трохи лячно.
– Є у нас така, перевірена часом, прикмета: якщо шахта плаче – завтра чекай дощу. Сіль дуже чутлива до зміни погоди. Далі буде сухо. А тут волога скупчується, оскільки поруч – шахтовий стовбур, а відтак сюди потрапляє атмосферне повітря (це командир частини виступає в ролі метеоролога).
Біля входу на територію складів – три пости охорони, оснащені металошукачами. Нас перевіряють: відкриваємо барсетки, дістаємо з кишень різну дрібноту… За п’ять хвилин господарі об’єкта уже знали про наше металеве начиння все: і які у нас ключі, і які пряжки, авторучки, скільки монет у гаманці… Цікаво, що через “рамку” з нами пройшов і сам шеф складів – генерал Царик.
Соляне підземелля, на відміну від вугільного, вражало своєю просторістю. Ніяких кріплень – просто тобі соляні (правда, почорнілі від часу) стіни, стеля. Тільки підлога цементована. Висота тунелів – 40–50 метрів, ширина – близько 20–25 метрів. А довжина – кілька кілометрів. Намислилося: поїзди метрополітену тут можуть гуркотіти!
Проходимо повз останніх вартових – привітливих жіночок. Усі вони – “при оружії” та амуніції. Форменний одяг – гімнастерки, берети, чорні спідниці. На офіцерському паскові – кобура з пістолетом. Навздогін лунає дивне: “Ідіть, хлопчики, з миром. І повертайтеся…”
Поганеньке світло малопотужних шахтових ліхтарів злегка відбивається на стінах. А стелі взагалі не видно без додаткового освітлення ліхтариком.
– У мене таке відчуття, ніби я опинився вночі на тихій, без машин вулиці старого міста – Львова чи Риги, – примічає деталі для майбутньої статті Вадим Петрасюк. – У будинках темно, і лише вікна ліниво виблискують, немов відповідаючи випадковим нічним вогням.
Репортера несподівано доповнює полковник Мороз:
– Якщо уважно подивитися вгору, то, як стверджують тутешні старожили, іноді можна побачити навіть зірки.
Зірки у шахті? Оце уразив дивацтвом командир, у самісіньке серце… А може, тут і веселиця воду п’є, і висвист вітру чути, ще й грімотить у негоду? Мимохіть дивлюся вгору, а там – жодної зірочки. Видно, ці зорі світять не усім. Треба, мабуть, пуд солі з’їсти, щоб побачити оте таємниче мерехтіння у небі шахти. Той, хто споглядає ці зорі, певно, вважає свою шахту якоюсь окремою планетою, де є і ставок, і млинок, і вишневий садок… Втім, яких тільки див може нашпортати людська уява!
Трудяться у шахті в основному жінки. Під землею – ремонтні цехи. Головний механізм тут – конвеєр, який за допомогою спеціальних роликових доріжок подає зелені армійські ящики. Ми підійшли саме тоді, коли механіка двигонула ящики з автоматами Калашникова. Одні шахтарочки відкривали їх, спритно, в одну мить вихоплювали зброю (натреновані!), розбирали, промивали гасом, а другі щось зачищали, продували, змащували… В інструкціях ці операції називають плановими регламентними роботами.
Ми поцікавилися у Надії Федорівни, яка має підземний стаж 23 роки, чи легко їй, представниці прекрасної і ніжної половини людства, щодня длубатися зі зброєю, із цим смертоносним втіленням інженерної думки? Робітниця не одразу втямила, що від неї хочуть: якийсь геній, якесь втілення… “Залізо воно і єсть залізо”, – суржиком відповіла наша співрозмовниця. Ще вона сказала, що чоловіки не витримують ось такої, тривалої і монотонної, роботи зі зброєю. “Їм аби пострілять з тих автоматів друг в друга, а ремонтіровать оружіє після них ми повинні!” Федорівні щодня доводиться перебирати сотню-півтори автоматів. Причому на конвеєрі вона виконує, як і будь-яка інша працівниця, певну кількість операцій. Одна жінка, наприклад, проглядає затвори, друга лише зачищає деталі. Щось на зразок бригадного підряду. Ми запитували у них, яку зброю їм найбільше подобається ремонтувати? І чули майже одну і ту ж відповідь – стару. Наприклад, кавалерійські карабіни чи автомати “ППШ”, які масово були закладені на зберігання відразу ж після Другої Світової війни і з тих пір періодично проходять регламентне обслуговування.
І знаєте, чому ретро їм до вподоби? Майже кожен із цих стволів має якусь свою відмітку: вм’ятину, подряпину, а то й слово якесь… Зустрічаються і снайперські зарубки. Усе це скрашує сумну монотонність процесу, є на чому зупинити погляд. І стає веселіше…
Під землею усі одягнені тепло (і взимку, і влітку). Якщо не у куфайки, то в теплі світери, куртки, жакети. А ще постійно руки у маслі, а ще втомлюються очі від тьмяного освітлення ліхтарів. Досить швидка втрата зору – це, мабуть, найсерйозніше захворювання, до якого призводить тутешня праця. Зате можна палити цигарки. Правда, лише у спеціально відведених місцях та у певний час. Однак у вугільних шахтах і це заборонено.
Полковник Мороз веде нас далі.
– Ось вони, автомати Калашникова, – показує він рукою на довжелезні стелажі з ящиками.
Намислилося: може, десь тут лежать і автомати Раїси Анохіної. У шахті – понад 20 сховищ, своєрідних соляних камер. Щоб вивезти звідси весь цей товар, знадобиться кілька тисяч залізничних вагонів.
Позначка на полях блокнота. У 1993 році Центральне ракетно-артилерійське управління МО почало домовлятися із зацікавленими відомствами про будівництво в районі шахти підземної похилої залізниці. У разі необхідності це дозволило б швидко видати на-гора зброю. Однак до думки військовиків не прислухалися. Як завжди – зекономили…
У той час, коли Раїса Анохіна “подарувала” Україні декілька вагонів з “калашами”, генерали з Московії намагалися “випотрошити” соляну шахту. Сюди, в Донецьку область, вони гнали директиву за директивою, суть яких зводилася до одного: зброю із шахти (і в першу чергу – колекційну, трофейну) піднімати нагору і вивозити до Росії. Однак командир частини полковник Мороз усе відтягував виконання цього наказу. Українській армії, яка тільки-но спиналася на ноги, теж потрібна була зброя. Тому Мороз зайняв кругову оборону. Він знаходив десятки причин для виправдання. А йому погрожували трибуналом.
Пізніше, коли ми вже спокійно пили чай у штабі військової частини, я поцікавився у Володимира Володимира Федоровича, чим же Батьківщина нагородила його… за оборону шахти. Мороз мовчки дістав із сейфа кобуру, відкрив її. Там лежав вальтер. У наказі міністра оборони говорилося, що полковник Мороз нагороджується іменним пістолетом… за надійне зберігання зброї. Він зберіг для держави десятки тисяч “стволів”.
У 1997 році держава зобов’язала Мороза якомога швидше запровадити номерний облік автоматів, кулеметів, гвинтівок, пістолетів. Накази в армії, як відомо, не обговорюються. Командир частини розпорядився відкривати ящики зі зброєю. І за два роки активного виконання команди інвентаризацію пройшли аж 450 тисяч одиниць зброї. Та це ж мізер з усіх запасів, що є у шахті! Офіцери підрахували: повністю цю роботу можна завершити протягом 10–15 років.
Згідно з існуючими нормативами, зброя, яка розміщена у звичайних складах, підлягає регламентному обслуговуванню через кожні десять років, тобто її треба розпаковувати, чистити, змащувати і знову ховати. А в соляних камерах вона може пролежати без руху і до тридцяти років. Але якщо ящики відкривати тільки для того, щоб переписувати номери автоматів, чи робити це в унісон оголошеної боротьби зі злочинністю, то порушується герметичність упаковки і, відповідно, скорочуються терміни регламентних операцій зі “стволами”. Це означає, що для повторного консервування необхідно витратити додатково тонни свинцю на пломби, кілометри пломбових ниток, а також сотні тонн спеціального паперу (він утворює всередині ящика масляні пари, тому зброя не іржавіє). А ще врахуйте працю людей, полічіть, в яку суму обійдеться експлуатація вантажних механізмів. Отож, підозрюю, ідея налагодження обліку зброї може коштувати країні досить дорого. Хоча переконаний: це треба робити. Але ж соляна шахта – особливий об’єкт… Чи варто тут переливати з пустого у порожнє?
Полковник Мороз пропонує вихід із ситуації. Мовляв, щодня на складах відбувається регламентне обслуговування чергової партії зброї. Отож паралельно на ці “стволи” і необхідно заводити номерний облік.А решту – не зачіпати до якогось часу.
Робітниці складу до цієї номерної інвентаризації ставляться байдуже. Ось Анна Олійникова, наприклад, каже: “Ми уже до всього звикли. (Хіба мало нам давали раніше цінних вказівок?) Автомати укладаємо в ящики, неначе печиво чи ковбасу…” По 28 ящиків зброї доводиться жінкам перекладати за зміну. Після такої підземної роботи і руки болять, і очі…
– У шахтарів і пільги є, і грошей вони більше отримують, – звертається до нас Валентина Дєдова. – Ми також під землею перебуваємо, і умови праці у нас не курортні. Однак до шахтарів нас прирівнювати не хочуть…
Від виробничих проблем переходимо до історії зброї. Спеціально для нас офіцери військової частини влаштували в окремій кімнаті своєрідну виставку деяких зразків. На першому столику – пістолети гітлерівської Німеччини. Скажімо, ось цей маленький пістолетик було зроблено за вказівкою Герінга. Його мали на озброєнні льотчики люфтваффе, а також офіцери-підводники. Кидається в очі, що рукоятка у пістолета трішечки більша і товстіша за звичайну (хоч зручна).
Звичайно, зброя – це завжди загадки, таємниці. Наприклад, військовим із Ніжина (а там також зберігається дещо із трофейної зброї) вдалося розгадати, хто виготовив один із пістолетів типу “кольт”. Усі думали, що це – якась модифікація знаменитого “кольта”. Та одного разу, глянувши на його дуло, помітили там дуже малесеньку свастику. І усе стало на свої місця: це – пістолет “фромер” 1937-го року, Угорщина. Його зробили на замовлення нацистів. Здається, він у нас у єдиному екземплярі. Чекає своєї розгадки і артилерійський парабелум. На його корпусі – надпис німецькою мовою: зброю виготовлено на замовлення іранського шаха. Поруч із цією готикою на металі – арабська в’язь…
На іншому столику – німецькі автомати, так звані шмайсери.
– А скільки їх у вас? – одразу запитую полковника Мороза.
– “Шмайсерів” не так вже й багато – близько трьохсот. – Порівняйте: радянських автоматів “ППШ” 41-го року випуску зберігається понад 180 тисяч.
Нам розповідали про переваги польської, чехословацької, іспанської зброї. Дійшла черга й до улюбленця багатьох воїнів – станкового кулемета “максим” зразка 1910 року. Звідки цей кулеметик? З чиєї тачанки його зняли, з якого окопу привезли? Як шкода, що тепер уже неможливо прослідкувати історію цих стареньких машин вогню. “Ми гадаємо, що у підземеллі є і махновські “максими”, і кулемети, з якими бійці захищали Київ у 41-му, брали Берлін у 45-му…”
“Максимів” у шахті багато. Кілька десятків тисяч. Уявляєте, мода на ці кулемети не проходить з часом. У 1986–1987 роках дві з половиною тисячі “максимів” прямісінько із соляної шахти було відправлено на Далекий Схід, а конкретно – на радянсько-китайський кордон, в укріпрайони. Там їх встановили на вогневі точки, підвели до них воду по трубах (для безперервного охолодження дул під час стрільби).
Одна з латиноамериканських країн намагалася придбати в Україні велику партію “максимів”, та ще й за низькими цінами. Оскільки у корпусі кулемета є кольорові метали, то покупці, певно, хотіли одержати з цього гарний прибуток. Однак угода так і залишилася на папері. Наші державні мужі розгадали цю комбінацію…
Запам’яталася американська гвинтівка “М-16”. Вона – з Афганістану. На її корпусі вигравіровано якийсь ісламський герб. А ось радянська гвинтівка “СВТ”. На прикладі вибито рунічний знак – “731”. Фахівці коментують, що він розшифровується так: “7” – велика допомога, “3” – несхибна рука, “1” – влучний постріл.
І останній погляд – на пістолет-кулемет Судаєва (1943-й рік), який спішно був виготовлений на механічному заводі у блокадному Ленінграді. Його складали голодні жінки, діти. Неювелірна робота, звичайно. Та це й видно: на кінці дула – зварювальний рубець. На цей автомат поки немає покупців. Можливо, це й добре.
У соляній шахті, як розповідають, зберігалася гвинтівка Василя Сталіна, сина радянського диктатора. Десь у 80-х роках із Москви прийшла депеша: гвинтівку Сталіна відправити до… ленінградського музею. Раритет віддали…
А взагалі це підземелля ще чекає своїх дослідників. Варто, наприклад, “понишпорити” на стелажах, де лежить англо-американська зброя (нам, до речі, її теж показали). Багато чужих “стволів” було доставлено в Союз по ленд-лізу. Тримаю в руках пістолет-кулемет Томпсона (як відомо, колись давно у США гангстерські банди мали “томі” на озброєнні), “буровські” гвинтівки з боковими мушкою і прицілом, різноманітні “кольти”, у тому числі й підробки.
Якось американці забажали купити у нас 900 пістолетів: “маузери”, “вальтери”, “парабелуми”, “кольти”. За один “кольт” (11,43 мм) вони давали 165 доларів. На світовому ринку подібна зброя коштує дорожче. Контракти вже були майже підготовлені, однак в останній момент українська сторона відмовилася продати цей товар. Певно, ціна не влаштувала…
В усі часи був попит на зброю. І у цьому немає нічого дивного, оскільки вона, крім свого загальновідомого призначення (війна, полювання, спорт), є ще й предмет колекціонування. Помиляєтесь, якщо вважаєте, що лише стара зброя – козацька шабля та пістоль – може прикрашати килим сучасного помешкання. У нас, а особливо у “них”, за кордоном, люди купують і гітлерівські “шмайсери”, і ковбойські “кольти”, і навіть радянські “ППШ”, “максими”.
І тому торговці, знаючи про наші арсенали, як оси кружляють навколо кабінетів спецекспортерів з одним лише проханням: ”Продайте!” Буває, що пропонують нам контракти на оптові закупки відразу кількох тисяч одиниць старої зброї, щоб потім продавати її у себе в роздріб. Ціни, правда, вони намагаються нав’язати низькі – від 100 до 400 доларів за «ствол».
Не хотілося б, аби після оприлюднення цієї інформації ті, від кого залежить прийняття рішень, вигукнули: “Ми і не здогадувалися, яка багата країна на зброю! Навіщо бути дріб’язковими – хочуть за сто доларів купити пістолет – продамо й за сто. На наш вік вистачить!”
Ні, панове, не вистачить! Тому, що наша зброя – це те ж саме, що і наш ліс, наша нафта, наш чорнозем. Вона належить не тільки нам, але і нашим онукам також. Вона потрібна нам, щоб боронити свою землю від російських окупантів.
…Ми залишали шахту. Здавалося, про все розпитано і на все отримано відповіді. І господарі, і журналісти йшли мовчки. Йшли повз безкінечні штабелі стандартних ящиків. Приглядаємося до табличок. Ось ящики з “ППШ”. Через двадцять метрів – знову “ППШ”. І далі – ці ж автомати, і ще далі, і ще…
– У вас що, уся галерея заповнена ящиками з “ППШ”? – не втримавшись, запитав колега Вадим Петрасюк.
– Так, – без жодних емоцій відповідає полковник Мороз. – Можемо пройти півкілометра – і уздовж будуть ряди з цією зброєю.
Леонід ФРОСЕВИЧ
