Цікаві факти про знаменитого гумориста Андрія Сову, або Подвиг пересмішника
70 років тому до Києва приїхав Андрій Сова і залишився тут назавжди, ставши народним улюбленцем і неперевершеним гумористом. Про блискучого майстра слова, талановитого пересмішника Андрія Корнійовича Сову і його непростий шлях до сміху розповіла «Українському репортеру» його донька – Валентина Сова, актриса Київського театру «Колесо», яка отримала у спадок батьківську чарівну посмішку і присвятила своє життя, як і він, акторській професії.
– Я впевнена, що багато хто із наших читачів – великі шанувальники таланту вашого батька. Як йому вдалося стати таким популярним артистом?
– По-перше, батько до всього ставився дуже відповідально. Перед тим, як іти до глядачів, він переглядав свої записи, в яких зазначав, що вже читав на цій сцені. Він з великою повагою ставився до глядача, і, мабуть, тому люди відповідали йому тим же.
Збереглося біля двадцяти зошитів, списаних його дрібненьким почерком, в яких зафіксовано, де, коли, якого числа він виступав. Думаю, що зараз знайдеться небагато артистів, які робили б те ж саме і так готувалися до кожного свого побачення із публікою.
– Тобто, Андрій Корнійович продумував усі дрібниці, з яких складався кожен його виступ? Хоча їх важко назвати дрібницями…
– Він дуже вимогливим був до свого сценічного костюму – сорочка мала бути бездоганно випрасуваною, взуття начищеним. І взагалі кожен його виступ, кожна гумореска готувалася, як окрема вистава. Спочатку вона відлежувалася, доповнювалася якимись цікавими епізодами, які батько вигадував сам або у співавторстві з кимось. А коли уже читав цей твір перед публікою, відчував його слабкі й сильні місця і доопрацьовував. Тому за дуже короткий час – дві-три хвилини – йому вдавалося створити неповторні образи.
– Він відчував свою шалену популярність і всенародну любов?
– Мабуть, так. Він отримував велику кількість листів від звичайних людей, якими дуже переймався. Були і курйозні випадки. Якось в Одесі його обікрали, ще й сильно побили. Він пролежав на залізничній станції всю ніч.
А коли злодій, а ним виявився Васька на прізвисько Німець, дізнався, що це був відомий та улюблений всіма артист-гуморист Андрій Сова, то прийшов до нього додому просити пробачення і пообіцяв повернути вкрадені речі. Але йому це не зовсім вдалося, тож згодом він зробив ще кілька візитів і приніс відрізи тканини у подарунок. Ось так інколи виявлялася всенародна любов.
– А де шукати витоків батьківського таланту: в Одесі, на Молдаванці, де він народився, чи в сім’ї?
– Так, він дійсно одесит, а тому все своє життя був просякнутий цим особливим духом уславленого міста, і гумор, мабуть, був у його крові від народження.Та й у сім’ї, в якій він виріс, була надзвичайно доброзичлива атмосфера.
Його дід, в якого в сім’ї було 13 душ і який працював поштарем, кожної неділі відправляв своїх онуків до опери. І він, і батькова сестра Марія були з неабияким почуттям гумору – вміли дотепно показати замальовки із життя мешканців Одеси.
Це теж дуже вправно виходило і в мого батька, він скрізь підмічав щось цікаве і дуже влучно міг зіграти те, що побачив, як мініатюру. І хоча статки поштових працівників були невеликими, мати мого батька, яка теж працювала на центральному телеграфі, більшу частину своєї зарплатні віддавала на оплату елітного на той час дитячого садочка Клавдії Шевельової, в якому діти вивчали мови, образотворче мистецтво і робили невеликі театральні вистави.
– Тому, мабуть, з дитинства Андрій Сова мріяв стати актором?
– Я так не думаю. Він закінчив в Одесі українську школу імені Івана Франка і був дуже вдячний своїм учителям, які заклали в нього творче мислення: і вчителю української літератури, і німкені, яка проводила уроки з елементами театралізації, а мого батька викликала як головного актора, бо він добре імпровізував і вмів поводитися з уявними предметами.
Але треба було думати про свою велику родину, в якій виріс, адже роки були важкі, голодні. Тому пішов вчитися на моториста у морехідне училище і любов до моря проніс через усе життя.
А от на теплоході «Цюрюпа», куди він влаштувався згодом на роботу і на якому об’їздив увесь світ, він, можна сказати, народився як виконавець-гуморист. У «брехайлівці», де збиралися матроси відпочити, він уперше відчув до себе глядацьку любов, розігруючи дружні шаржі на своїх друзів. Тоді помічник капітана якось йому сказав: «А чи не помилився, Андрюша, ти трапом? Твоє місце не на кораблі, а на сцені».
– І це дало йому якийсь поштовх у житті?
– В усякому разі ці слова засіли в його голові, і через деякий час він справді підготував якийсь репертуар – «Сон» Шевченка, твір Чечвянського, брата Остапа Вишні, оповідання Бабеля – й спробував вступити до Одеського театрального училища. І коли його там запитали, чи знає він видатних режисерів і систему Станіславського, то на це відповісти не зміг, як потім сам згадував.
Але підготовлену програму прочитав так, що його взяли з руками і ногами. До речі, на будівлі училища, в якому навчався батько, встановили меморіальну дошку.
– А коли розпочалася його кінокар’єра?
– Ще на третьому курсі училища до нього підійшов асистент режисера з фільму «Стара фортеця» і запропонував зіграти в ньому кумедний персонаж Кості Григоренка. Після успішно зіграної ролі режисер привітав батька і сказав йому, що його майбутнє буде обов’язково пов’язане з кінематографом.
І справді, тільки до війни він знявся у трьох картинах. Під час зйомок свого першого фільму батько познайомився з дуже популярним на той час актором – Марком Бернесом.
Саме він, коли почалася війна і батько вже збирав речі, щоб піти на фронт, запропонував режисеру фільму «Два бійці» запросити його знятися у цій картині. А в Ташкенті, у воєнні роки, він знімався разом із Раневською, Райкіним, Андреєвим, Олійниковим у концертних бригадах, які потім відправляли на фронт.
– Після війни він продовжив зніматися у кіно?
– Після війни Одеська кіностудія, куди він повернувся, була зруйнована. Але він отримав запрошення від кіностудії імені Довженка, яка дала йому невеличке помешкання – кімнатку на сім квадратних метрів. Але для того, щоб вижити, батько змушений був тоді, як він казав, заробляти гроші не язиком, а руками. Він почав лагодити взуття, робив невеличкі скриньки і продавав їх на базарі.
– Мав годувати свою сім’ю?
– Ні, він тоді ще не був одруженим. З мамою він познайомився у театрі Радянської Армії при Будинку офіцерів, куди його запросив друг. А вона тільки приїхала до Києва, закінчивши студію Таїрова. Вони разом репетирували якусь сцену, коли його помітила майбутня теща і зауважила доньці:
«Гарний артист, придивись до нього, доню». Коли батьки одружилися, стосунки тещі і зятя були зразковими, вони дуже тепло ставилися один до одного.
– А коли Андрій Сова потрапив на велику сцену і став популярним й улюбленим гумористом?
– Після розформування театру Радянської Армії маму взяли в театр Лесі Українки, а батько вирішив себе спробувати на естраді. Він, звичайно, теж хотів працювати в театрі, але акторська професія дуже залежна – від режисера, репертуару.
А він хотів бути сам собі режисером, адже це в нього добре виходило. Коли прийшов до Київської філармонії, то не відразу почав читати гуморески. Шлях до них був дуже непростим: він, як скульптор, відсікав усе зайве. Спочатку читав Шевченка, Остапа Вишню, Чехова.
Але потім зрозумів, що дуже стислі мініатюри – це влучніший жанр. У зв’язку з цим він навіть сам себе називав «спортсменом на короткій дистанції».
– Як він підбирав собі такий колоритний репертуар?
– Спочатку ходив по бібліотеках і читав твори уже відомих тоді Степана Олійника, Остапа Вишні. Якось випадково на Хрещатику батько зустрів Павла Глазового, який тоді був заступником головного редактора журналу «Перець», і той запросив зайти до редакції. Ця зустріч стала доленосною. В репертуарі батька були також і твори Косматенка, Іванковича, Ярового та інших чудових гумористів. Твори вибирав дуче прискіпливо, адже не міг читати гумор «нижче пояса».
– А яким був Андрій Корнійович у житті?
– Батько дуже багато читав, любив класику. Коли його спіткала тяжка хвороба, він перечитав усю бібліотеку. В нього відмовили ноги, і ніякі лікарі допомогти не могли. Людина, яка звикла до активного способу життя, численних гастролей і переїздів, не могла вільно пересуватися. Були хвилини, коли батько зізнавався, що згоден бути обмеженим у русі, аби тільки біль хоч ненадовго залишив його.
Але разом із тим він жодного разу не дозволив нам із мамою відчути, що він хворий або немічний. Ніколи не скаржився, як завжди, приймав рішення і в усьому допомагав. Мені особисто давав майстер-класи з акторської майстерності.
Допомагав опановувати тонкощі своєї справи і студентам естрадно-циркового училища. Написав книжку «Дорога до сміху», яка побачила світ ще за його життя. Наразі мрію про друге, доповнене видання.
Я впевнена, що ця книжка допоможе багатьом людям не лише відкрити таємниці естрадного мистецтва, а й знайти у собі сили ніколи не здаватися. Як це робив Андрій Сова, учинивши справжній подвиг. Подвиг пересмішника…
Марина ХОВРАХ
