Київські художники-монументалісти вперше показали творчу “кухню” (+відео)
Мені вдалося побачити цікаві ескізи, художні проєкти з творчої «кухні» відомих митців.
Шкода тільки, що ці роботи було розміщено у виставковій залі Київської організації Національної спілки художників України незадовго до запровадження надзвичайної ситуації (бо хто ж міг наперед знати про насування чорної хмари під назвою Covid-19?).
Тут – мистецькі роботи сімнадцятьох художників. Що не прізвище – то гордість України: Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Іван Литовченко, Федір Тетянич, Олександр Ворона, Володимир Прядка, Володимир Пасивенко, Олександр Мельник, Анатолій Гайдамака, Леся Піша…
Маємо можливість зазирнути безпосередньо до творчої «кухні» – побачити, яким був процес створення великих, суспільно-значущих робіт у різні періоди. Це вже згодом мозаїку, розписи, вітражі, гобелени мільйони людей споглядають у тих чи інших будівлях, храмах, у виставкових залах, милуючись і захоплюючись мистецьким почерком майстрів, їхніми образами, неймовірною фантазією, злетом творчої думки.
Але ж за кожною такою роботою – це ще й муки творчості, які відомі лише справжнім митцям, постійне бажання досягнути фантастичних висот у цій виснажливій мистецькій справі. Отож вперше на суд глядача і винесено саме процес «народження» знакових робіт.
Окремі екскізи ніби спонукають вирушити у віртуальну екскурсію. Наприклад, до безлюдного міста Прип’ять. Саме тут з 1974 до 1982 року творив Іван Семенович Литовченко, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Це ж він вклав душу і серце у художнє оформлення міста, зробивши мозаїчні панно на житлових та адміністративних будівлях у Прип’яті, на Чорнобильській АЕС.
Як писала «Українська правда», «особливими саме прип’ятські мозаїки робить епічний розмах композицій і технічне нововведення художника – використання металевих елементів у поєднанні зі смальтою, завдяки чому поверхня змінювала колір в залежності від освітлення».
Мисткиня Ольга Ворона-Адаменко, до речі, донька відомого художника Олександра Васильовича Ворони (цьогоріч йому виповнюється 95 років), представила ескізи власних мозаїк на фасадах різних будівель.
«Дозволила зазирнути» на «творчу кухню» й художниця Лариса Піша. Вона говорить, що основне у її творчості – вітраж: «Бо я дуже люблю скло, оте божественне світло, яке проходить крізь нього. Окрім цього, тут ще й криється величезний пласт можливостей. Сьогодні ж показую глядачам колаж із різних замовлень, це – ескізи, які не були втілені у життя з різних причин. Їх раніше ніхто не бачив».
Деякі ескізи художників, які відійшли у засвіти, принесли на виставку їхні рідні. Зокрема син Федора Тетянича Богдан-Любомир познайомив з чудернацько-красивою роботою батька, яскравого представника андеграунду, одного із піонерів перформансу.
Федора Тетянича – унікального художника і вельми яскраву, неординарну особистість – багато хто знає ще й за псевдонімом (кодовим ім’ям) «Фрипулья». Про нього читаємо, що «від станкового живопису та інших «класичних» земних видів мистецтва Тетянич з часом перейшов до космогонічних масштабів, де його інструментами: пензлем і фарбами стали космічні об’єкти: як-то земля, яку він за власним висловом «прикріпив до полотна», сонячна система або нескінченність».
Ось про космогонічні масштаби митця якраз і нагадує фрагмент ескізного проєкту, що демонструється на виставці. Федір Тетянич запропонував досить оригінальне бачення Київського планетарію. Його ескізний проект художньо-архітектурного оформлення планетарію – це декілька труб-людопроводів. “А вони вже об’єднують незвичні кулі під назвою біотехносфера. В уяві митця це – специфічний, складний модуль як для проживання і перебування людини, так і для транспортних цілей. Ця конструкція складалася з 12 сегментів; передбачалося створити шість модулів. Це була яскрава ідея, яку батько весь час вдосконалював, а надихав його у цій справі брат, інженер за фахом”, – розповідає Богдан-Любомир Тетянич-Бублик.
Хтозна, чи буде колись в Україні постійно діюча виставка подібних робіт. А її варто створити! Утім, нам конче потрібен музей монументалістики, вважає лауреат Шевченківської премії Володимир Прядка. Монументальне мистецтво – це ж пам’ять епохи, часу.
На жаль, багато що із «свідчень» данини свідомо знищується, віддається на поталу, задля руйнації. Так було і в минулому столітті, подібне суспільне здичавіння щодо національного надбання спостерігаємо і нині.
«Таке враження, що сьогодні ніби навмисно під каток знищення кидають найкраще, – стурбовано, з болем говорить член Національної спілки художників України Олександр Мельник.
І як не підтримати керівника Київської організації Національної спілки художників України Віктора Коновала, який каже: «Сьогодні ми повинні боротися за збереження українського коріння, традицій. Ми повинні боротися за українське».
Але ж якою натужною є ця боротьба, ніби ми не на своїй землі, ніби ми приречені одвічно говорити до стіни. А стіна ж не чує! Народному художникові України Анатолію Гайдамаці дуже болить ця гостра тема.
Тому й скептично налаштований щодо ідеї створення музею монументального мистецтва. Державні чиновники, які зобов’язані у столиці опікуватися культурою, ніби перебувають на іншій планеті. Хіба ж їм зрозуміти, що коїться на душі у справжніх митців? Хіба ж вони живуть із запитанням – а що думають художники з приводу гіпсових підсніжників на Майдані? Їх це не цікавить. Бо високе начальство забажало «креативу». Отож підлеглі й «креативлять»… А таке нащадкам не передаси у спадок. «Підсніжники» – не мерседеси, не яхти, не приватні літаки, не маєтки. Зате купу державних коштів «зжерли».
А погляньмо на київські будинки. Заїжджі люди узялися їх прикрашати муралами. Володимир Прядка дивується, чому прибульці з Мексики, Гонконгу, Італії, з інших країн розписують наші споруди; їхня тематика не має жодного відношення до київської історії, не передає велич і красу древнього міста. А хіба це «поле» не можуть освоювати українські художники-монументалісти, але вже під кутом нашої історії, як давнішньої, так і сьогоднішньої? Звичайно, можуть! Тому усім нам треба, як говорить Віктор Коновал, «боротися за українське».
Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: Ескізний проєкт художньо-архітектурного оформлення планетарію Федора Тетянича, 1988 рік.
Фото «Українського репортера»
