Влада, схоже, навмисне вибрала 15–18 серпня для продажу міноритарних пакетів акцій 7 обленерго, щоб уникнути неминучого суспільного резонансу.

З одного боку, це піковий час літніх відпусток, з другого – переддень проведення урочистих заходів до Дня Незалежності. А потім подальший плавний перехід до осіннього політичного сезону.

Інформаційним «прикриттям» оголошення Фондом держмайна в кінці липня дати аукціонів із приватизації енергоактивів стало і повідомлення про позбавлення президентським указом Михайла Саакашвілі українського громадянства, яке фактично протягом тиждня стало головною темою, яка обговорювалася у ЗМІ.

В унісон з цими подіями пролунав і коментар прем’єра Гройсмана, що відсутність легітимного голови Фонду держмайна не є перешкодою для початку широкомасштабного процесу приватизації держвласності, адже перший заступник теж спроможний упоратися з цим завданням.

Таке висловлювання голови українського уряду можна було б вважати робочим, що не заслуговує особливої уваги, якби в кінці 2016 року Гройсман двічі публічно негативно не оцінював би діяльність керівництва приватизаційного відомства.

Причому ні для кого не секрет, що Ігор Білоус був у Фонді держмайна швидше публічно-декоративною фігурою. А оперативно керував ФДМУ його перший заступник Дмитро Парфененко.

Але як би там не було, на початку квітня 2017 року голова приватизаційного відомства Ігор Білоус добровільно подав у відставку. Її задовольнили. Однак за минулі три місяці ні президент, ні уряд не спромоглися подати до Верховної Ради нову кандидатуру на пост голови Фонду держмайна.

Хоча часу узгодити її в парламентській коаліції було більш ніж достатньо. І якщо на посаду голови правління Національного банку України політиками, експертами та журналістами називалася ціла низка потенційних кандидатур, то щодо ФДМУ – повне мовчання. Чи випадково? Звісно, що ні.

Мабуть, владі вигідно мати напівлегітимного голову Фонду держмайна, тим паче такого, що перебуває на гачку за свої попередні приватизаційні діяння у правоохоронних органів. Про це автор уже неодноразово писав у своїх статтях.

Схоже, влада хоче використовувати Парфененка у своїх корисливих цілях, а потім, якщо виникне публічний резонанс щодо майбутнього дерибану державних енергоактивів, «злити» його для спускання пари громадської думки.

Тож не дивно, що в червні 2014 року першого заступника голови ФДМУ Парфененка було призначено розпорядженням уряду виконуючим обов’язки голови приватизаційного відомства, а в квітні 2017 року, після прийняття відставки Ігоря Білоуса, він зробив це своїм власним наказом по Фонду держмайна. Прем’єр-міністр Гройсман не захотів світитися і «бруднити перо» з даного кадрового питання?

Водночас голова уряду дозволив Дмитру Парфененку розпорядженнями Кабінету Міністрів звільнити двох заступників (Андрія Гайдуцького і Наталю Лебідь) і призначити на їхні місця своїх перевірених людей – кума Юрія Нікітіна і Євгена Асташева.

До речі, подібну тактику нинішній в. о. голови Фонду держмайна використовує уже втретє: перший раз – на початку 2010 року, коли він був призначений прем’єром Юлією Тимошенко; другий – влітку 2014 року, коли його буквально впихнули першим заступником керівника ФДМУ Мартиненко, Ахметов, Новинський і Деркач; ну і зараз.

Про те, що кадри, які підбирає Парфененко, відповідають його пріоритетам, наочно свідчить фігура Юрія Нікітіна. Автор вже розповідав, що за активної участі останнього у 2010 році було перепідписано договір за інвестиційними зобов’язаннями покупця Криворіжсталі «Міттал Стіл», в результаті чого Українська держава втратила кілька сот мільйонів гривень.

У квітні 2015 року через дивну забудькуватість заступника голови на той момент Юрія Нікітіна (виконувачем обов’язків голови ФДМУ тоді вдруге був Парфененко), який відповідав за цей напрямок у приватизаційному відомстві, своєчасно надіслати листа-вимогу повернути у зв’язку із закінченням терміну договору майно Дніпро-Бузького порту, яке з 1999 року орендував у нашої держави Миколаївський глиноземний завод, який належить російському олігархові Олегу Дерипасці, суд визнав цей договір подовженим ще на 15 років на колишніх, пільгових для МГЗ, умовах.

У результаті – Україна втрачатиме як мінімум по 64 млн гривень щороку протягом 15 років. Про те, що подібне могло статися через просту недолугість високопосадовця, ну просто не віриться.

З останніх «досягнень» Юрія Нікітіна на фондівській «ниві» можна згадати ситуацію з Одеською кіностудією, що виникла в кінці 2016 – на початку 2017 року. ФДМУ від імені держави управляв у цьому ПрАТ 51% пакета акцій. Нікітін за дорученням приватизаційного відомства очолював у ньому Наглядову раду.

У вересні 2016 року Одеська кіностудія виграла конкурсний відбір Державного агентства з питань кіно з бюджетним держфінансуванням у сумі 14 млн гривень на зйомку повнометражного історико-пригодницького художнього фільму «Пам’ять сонця» (за сценарієм Євгена Шевченка, режисер Віктор Кустов).

Але в кінці 2016 року Юрій Нікітін і тодішній голова правління Одеської кіностудії Андрій Звєрев спробували перетягнути право на це замовлення (і, відповідно, фінансування) на раніше зареєстровану на їхніх дружин приватну продюсерську фірму.

Голова Державного агентства Пилип Іллєнко, автор сценарію і режисер обурилися таким нахабством. Виник скандал. У результаті голова правління Одеської кіностудії Андрій Звєрев змушений був звільнитися «за власним бажанням».

А Кабінет Міністрів своїм розпорядженням передав управління держпакетом акцій цього ПрАТ від Фонду держмайна Міністерству культури.

Ось із такими керівними чиновниками Фонд держмайна буде продавати на аукціонах 25-відсоткові пакети акцій «Одесаобленерго», «Донецькобленерго», «Донбасенерго», «Сумиобленерго», ДТЕК «Дніпрообленерго», «Західенерго» і «Київенерго». Та найцікавіше те, за скільки їх виставляють на торги і чим їх продаж відгукнеться для населення.

Володимир ЛАРЦЕВ, екс-радник голови Фонду держмайна, директор Центру антиолігархічної політики

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение Приватизацію енергоактивів доручено кадрам часів Кучми – Януковича появились сначала на Український репортер.

Громадський штаб торгової блокади Донбасу звернувся до українців із пропозицією і проханням підтримати націоналізацію підприємств, які належать Російській Федерації.

Хоча відразу виникає думка, що це лише відповідна реакція на дії «вождів» терористичних ДНР і ЛНР щодо українських компаній на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а заодно і в Криму. Проте ця пропозиція має вагоме суспільне значення.

Практична реалізація заклику про націоналізацію російських підприємств в Україні, що пролунав із вуст другого командира добровольчого батальйону «Донбас» Анатолія Виногродського, може стати початком антиолігархічної революції в країні.

По-перше, активісти зі штабу блокади, спираючись на перші результати своєї діяльності, розширюють спектр завдань, які вирішуються, переводячи їх із локального рівня (звільнення всіх військовополонених й ухвалення спеціального закону про ОРДЛО) до загальнодержавного.

По-друге, ветерани добровольчих батальйонів й учасники АТО заявляють про свою політичну суб’єктність.

За великим рахунком, наша держава мала б націоналізувати російську власність у відповідь на дії кримського керівництва ще в 2014–2015 роках. Принаймні, відразу ж після офіційного включення півострова до складу РФ.

Однак центральна влада зайняла страусину позицію, обмежившись лише чиновницькою допомогою Коломойському та іншим українським бізнесменам у подачі й просуванні їхніх позовів у Гаазький трибунал з комерційних питань та Європейський суд з прав людини з приводу незаконної націоналізації 480 підприємств і організацій.

Серед них величезні активи «Чорноморнафтогазу», «вишки Бойка», кримські відділення «Ощадбанку» і «Укрексімбанку», фінансові, енергетичні, промислові та сільськогосподарські підприємства Коломойського, Ахметова, Порошенка й інших вітчизняних великих і дрібних бізнесменів.

За словами міністра юстиції Павла Петренка, Україна оцінює збитки, нанесені в результаті окупації Криму Росією, в $ 100 мільярдів.

Безумовно, обраний юридичний шлях більш цивілізований з точки зору західних стандартів. Однак саме м’якотілість української влади, на мою думку, породила спокусу націоналізувати підприємства вітчизняних олігархів так званим керівництвом ДНР і ЛНР.

Звичайно ж, розмінюватися на націоналізацію дрібних російських фірм і компаній не варто. Для формування гідного міжнародного іміджу Української держави наша влада повинна націоналізувати стратегічні й великі російські підприємства. Перш за все пакети українських енергокомпаній, що належать російським олігархам Олександру Бабакову і Григоришину.

Як відомо, перший із них володіє дев’ятьма обленерго – в херсонській, одеській, кіровоградській, київській, житомирській, рівненській і чернівецькій компаніях у нього контрольний пакет акцій. У миколаївській і хмельницькій Бабаков має невеликі пакети.

Григоришин теж володіє дев’ятьма обленерго, тільки контрольних пакетів у нього всього два – в луганській і вінницькій компаніях. Решта сім контролюються спільно з іншими акціонерами, в тому числі й з Ігорем Коломойським. Це Запорізьке, Харківське, Полтавське, Сумське, Чернігівське, Черкаське і Тернопільське обленерго.

Однак замість націоналізації російських активів в Україні влада продовжує продавати деякі наші стратегічні компанії бізнес-представникам Кремля. Як стало відомо днями, Антимонопольний комітет 7 березня дозволив російській компанії «VS Energy», мажоритарним власником якої є депутат Держдуми РФ Олександр Бабаков, викупити 50% пакета акцій «Чернівціобленерго».

Націоналізація підприємств – досить складний акт. Але її ключовою ланкою є призначення свого ефективного менеджменту. Ідеальним варіантом була б передача націоналізованих російських активів українським олігархам – як компенсація за втрачені ними підприємства в Криму, ДНР і ЛНР. Та через побоювання помсти з боку Путіна доведеться обмежитися чиновницьким менеджментом.

Правда, принаймні останні 15 років влада через своїх придворних експертів втовкмачувала українському суспільству думку, що держава не може бути ефективним власником і менеджером. Однак націоналізація «Приватбанку» Коломойського і Боголюбова в грудні 2016 року свідчить, що в форс-мажорній ситуації влада вважає це єдиним доцільним варіантом.

Та і є в Україні досвід повернення в держвласність великих російських промислових підприємств – Запорізького алюмінієвого заводу. Як відомо, він був відібраний влітку 2015 року за рішенням судів у російської компанії РусАл Дерипаски за невиконання приватизаційних зобов’язань.

Багато хто, напевно, засудить саму думку: з метою компенсації втрат в Криму, а аткож на окупованих територіях так званих ДНР і ЛНР передати в управління і тим більше у власність українським олігархам націоналізовані російські підприємства.

Але цей крок, по-перше, продемонстрував би якщо не солідарність, то хоча б співчуття з боку наших громадян щодо понесених ними збитків. Не можна ж наших товстосумів лише демонізувати. А по-друге, став би додатковим моральним виправданням для націоналізації або реприватизації українських активів вітчизняних олігархів, придбаних приватизаційно-корупційним шляхом за останні 20 років.

Націоналізація російських активів в Україні має відбуватися на основі спеціально ухваленого Верховною Радою закону і рішень Кабінету Міністрів. Практично її повинен здійснювати Фонд держмайна. Це відомство має припинити спроби задешево продати українські стратегічні активи в кризових економічних умовах і зрештою зайнятися більш відповідною для сьогоднішньої ситуації справою.

Поки що важко сказати, чи зможуть штаб блокади і громадські активісти змусити нашу владу націоналізувати великі російські компанії в Україні у відповідь на відповідні дії ДНР і ЛНР. Але ветерани добровольчих батальйонів і учасники АТО на редутах в Кривому Торці, Новотроїцькому, Бахмуті, Золотому та інших місцях своє завдання-мінімум виконали: влада запровадила тимчасову державну блокаду залізничних і автомобільних шляхів, щоб припинити торгівлю з окупованими територіями Донецької і Луганської областей.

Крім того, Національний банк змушений був запровадити на рік санкції щодо публічного акціонерного товариства “Сбербанк України” та інших російських банків для запобігання виведенню капіталів за межі України на користь пов’язаних з ними осіб.

Перехід до наступного етапу української гібридної революції залежить від підтримки дій штабу цивільної блокади ОРДЛО нашим суспільством.

Володимир ЛАРЦЕВ, екс-радник голови Фонду держмайна,
директор Центру антиолігархічної політики

Сообщение Дещо про торговельну блокаду, олігархів та націоналізацію появились сначала на Український репортер.

Пінчук свідомо підставився під звинувачення українських патріотів…

Незважаючи на відмову Порошенка відвідати ланч Пінчука у Давосі через публікацію в американському тижневику The Wall Street Journal статті, в якій Віктор Михайлович говорить про необхідність поступитися Росії щодо Криму і виборів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, Президент все ж таки скористався послугами олігарха для зустрічі з колишнім міністром оборони США Робертом Гейтсом, близьким, за твердженням міжнародних експертів, до нової держадміністрації Дональда Трампа.

Як відомо, згадана стаття Пінчука і його виправдальний матеріал на «Українській правді» викликали великий резонанс серед громадськості.

Але критика експертів і політиків, що прозвучала в ЗМІ, стосується виключно змісту висловлених олігархом думок стосовно поступок Росії, які начебто необхідно зробити Україні, щоб зберегти свою державність.

Та для Пінчука, здається, головним все ж таки є формальний бік його вчинку. Він свідомо підставився під звинувачення наших патріотів, щоб підвищити свій статус громадського діяча і продемонструвати західному істеблішменту та російському керівництву свою значимість у визначенні подальшої долі України.

Навіщо Віктору Михайловичу це потрібно? По-перше, щоб виправдатися, на мою думку, перед новою американською держадміністрацією за свою відверту підтримку Гілларі Клінтон під час президентської кампанії у США.

Як відомо, Віктор Пінчук перерахував фонду Клінтонів на виборчу кампанію близько 25 мільйонів доларів. Та головою американської держави обрано Дональда Трампа, і українському олігарху життєво необхідно прогнутися перед ним, бо завдяки провідній ролі США у світовій економіці без благословення Вашингтона ніякий транснаціональний бізнес існувати й розвиватися не може. Тим більше, що новий американський президент у період виборчої кампанії неодноразово висловлював думку про необхідність поліпшити відносини з Росією, визнати законність анексії нею Криму і якнайшвидше завершити конфлікт на сході України.

По-друге, Пінчук своєю статтею в The Wall Street Journal дав сигнал Кремлю, що вітчизняний олігархат готовий поступитися державністю України заради відновлення своїх торговельно-економічних зв’язків і преференцій в Росії. Після окупації Криму та військової агресії Москви в Донецькій і Луганській областях наші товстосуми зазнали величезних збитків у багатьох сегментах бізнесу через російські контрсанкції. У такій ситуації опинилося і трубне виробництво Віктора Михайловича.

По-третє, Пінчук підсобив нашому президентові в діагностиці громадської думки щодо можливих поступок українського керівництва Москві по «Мінську-2» у зв’язку з мінливими, не на користь Києва, міжнародними розкладами і геополітичними реаліями. Ні для кого не секрет, що нині Віктор Михайлович – «найпритертіший» до Порошенка олігарх «першої ліги». Тому не дивно, що саме йому дісталася роль провокатора патріотичних пристрастей наших громадян.

По-четверте, Пінчук добре розуміє, що у зв’язку з наростаючою в Україні матеріальною і соціальною нерівністю число наших співгромадян, які бачать в олігархах причину свого тяжкого становища і нинішніх проблем країни, скоро досягне критичного рівня. Щоб убезпечити себе від можливого розкуркулення під час чергової революційної кризи, Віктор Михайлович вже багато років розвиває міжнародне меценатство: щорічно проводить за свої кошти конференцію Yalta European Strategy, організовує для гостей безкоштовні ланчі на Всесвітньому економічному форумі у Давосі, запрошує для виступів в Україні колишніх керівників і політиків США, ЄС, Великобританії, Франції, Німеччини, Польщі, країн Балтії, відомих західних співаків, кіноакторів, художників, скульпторів.

Про те, що загроза націоналізації активів Віктора Михайловича, придбаних у період президентства його тестя Леоніда Кучми, реальна, свідчить факт проведення розслідування Національним антикорупційним бюро кримінальної справи з приводу хабара у 110 млн доларів, якого нібито дав Пінчуку і його тестю співвласник групи «Приват» Ігор Коломойський за призначення свого керівництва в «Укрнафті».

Найнадійнішим засобом захисту в цій ситуації є підтримка світового олігархату і західного істеблішменту. А для цього необхідно постійно бути на слуху у світової громадськості.

Але скандальна стаття Пінчука в The Wall Street Journal має ще важливіше для олігарха завдання. У разі подальших «наїздів» на нього з боку НАБУ та інших правоохоронних органів у зв’язку з гріхами по «Укрнафті» або через приватизацію ним низки держпідприємств у період президентства Кучми Віктор Михайлович почне волати, що його переслідують за об’єктивну позицію щодо шляхів «порятунку» державності України.

Показово, що після претензій, озвучених на адресу Пінчука щодо зради інтересів України, він звинуватив редакцію американського журналу у скороченні без його відома тексту, результатом чого є кардинальне спотворення первісної суті статті. Але всяка розсудлива людина в це не повірить. The Wall Street Journal – авторитетне видання міжнародного рівня. Тому з великою ймовірністю можна виснути версію, що Пінчук заплатив за опублікування свого тексту в ньому, тож говорити, що журнал без відома Віктора Михайловича скоротив його статтю, несерйозно. Це лише хитрі маневри найхитрішого українського олігарха з метою захистити свої матеріальні інтереси.

Володимир ЛАРЦЕВ, директор Центру антиолігархічної політики

Сообщение Президент все ж таки скористався послугами Пінчука у Давосі появились сначала на Український репортер.

Але назвати навіть приблизну дату, коли станеться соціальний вибух, ніхто з експертів й аналітиків поки що не наважується. І це зрозуміло: надто вже суперечлива діалектика взаємодії об’єктивних умов і суб’єктивних чинників виникнення кожного конкретного революційного катаклізму.

Однак сьогодні можна стверджувати, що нинішня влада вже зробила велику частину «домашнього завдання» щодо формування свого могильника. У суспільствознавчих дискурсах головною рушійною силою прогресивних змін в Україні хтось вважає «середній клас», хтось «креативний клас», а хтось «відповідальний клас». Та, на наш погляд, найбільше на цю роль підходить «прекаріат». Це, згідно з визначенням Гая Стендінга (викладача Школи східних та африканських досліджень університету Лондона), зростаючий соціальний клас без професійної ідентичності, чиє виникнення породжено економічною нестабільністю, що виникла в останні роки в результаті поширення по всьому світу неоліберального капіталізму (з англійської precarious – «нестабільний», «нестійкий», поєднаний зі словом «пролетаріат»).

За методологією англійського економіста, прекаріат у західних країнах може бути розділений на три соціальні групи. Це, по-перше, атавісти, які дивляться назад у пошуках втраченого минулого, які ностальгують і розгублено розглядають сьогодення. По-друге, прогресисти – недавні випускники університетів, які раптово усвідомили, що залишилися по вуха у боргах за взяті кредити і без надії на кар’єру через різке скорочення пропозицій на ринку праці, тобто неначе перебувають у пошуку втраченого майбутнього. І, по-третє, різні меншини, мігранти, біженці, які втратили надію на поліпшення свого соціального стану, починають злитися і протестувати через невирішеність своїх матеріальних і громадських проблем.

На думку Гая Стендінга, саме перша група – атавісти, які впали в політичне буйство, підтримали Brexit, уможливили тріумф Дональда Трампа, підтримують «Північну Лігу» в Італії, Національний фронт Марін Ле Пен у Франції та інших націоналістів-популістів у Європі. Сьогодні домінує думка, що всюди праві популісти виграють політично.

Але прогресисти також підняли революцію, стоячи пліч-о-пліч з прихильниками «Подемос» в Іспанії, Берні Сандерса у США, Джеремі Корбина у Великобританії, датської партії «Альтернатива» і лівих рухів у Німеччині, Португалії та Скандинавії.

«Заради конкурентоспроможності у світовій економіці, що глобалізується, уряди всіх мастей провели реформи ринку праці, які підвищили гнучкість, але одночасно зробили прекаріат незахищеним, – зазначає англійський економіст. – Вони послабили обмеження для банків і фінансових корпорацій, давши можливість фінансистам отримувати більший дохід, одночасно загнавши прекаріат у борги. Вони зміцнили захист прав власності усіх форм: фізичної, фінансової та інтелектуальної, що збільшило дохід тих, хто володіє активами. Природно, за рахунок решти. Вони надали податкові пільги багатим і субсидії – корпораціям, одночасно вимагаючи скорочення державних витрат заради збалансованості бюджету і зменшуючи пільги прекаріату, знижуючи його абсолютний і відносний дохід. Кожен випадок пояснювався тим, що такі заходи прискорять економічне зростання і збільшать загальний «пиріг». Однак майже всі вигоди від цього зростання отримала маленька світова еліта, яка, природно, почала продавлювати подібні зміни ще активніше, ніж раніше».

Якщо виходити з методології Гая Стендінга, то до українського прекаріату можна віднести:

1. Чиновників і держслужбовців, яких після люстрації та з інших причин було звільнено з органів влади після Революції Гідності. До особливої групи в цій категорії належать працівники МВС, які не пройшли переатестації під час формування нової української поліції. Як відомо, більшість із них звільнилися на міліцейську пенсію, але публічно висловлюють невдоволення і навіть публічні протести у зв’язку з тим, що її рівень значно нижчий, ніж передбачено Законом «Про національну поліцію». А це близько 200 тисяч ще дієздатних чоловіків, які вміють поводитися зі зброєю.

2. Бійців добровольчих батальйонів, що звільнилися, багатьох з яких не тільки не змогли забезпечити обіцяними земельними ділянками, квартирами, гідною матеріальною винагородою, а й намагаються інформаційно і політично дискредитувати.

3. Малий і середній бізнес, який змусили з 1 січня 2017 року підвищити мінімальну зарплату своїм працівникам до 3200 гривень. Ні для кого не секрет, що на цьому рівні зарплати і раніше виплачувалися в конвертах низовим фахівцям. Але після їхнього формального затвердження Верховною Радою суми податків, що перераховуються юридичними особами, збільшилися як мінімум в 2 рази.

4. Власників і найманих працівників кіосків і МАФів, які нинішня київська влада почала активно зносити по всьому місту.

5. Представників середнього класу, чиє матеріальне становище і рівень заробітної плати не дозволяють отримувати від держави субсидії для компенсації підвищення цін на опалення, електроенергію, гарячу та холодну воду.

6. Біженців і переселенців із Криму, окупованих територій Донецької та Луганської областей, для більшості з яких наша держава протягом уже трьох років не може створити нормальних умов для соціально-економічної адаптації та життєдіяльності.

7. Працюючих пенсіонерів, чиї пенсії влада обклала 15-відсотковим податком і які через це вважають себе пограбованими.

8. Чоловіків – випускників ВНЗ, які навчалися на військових кафедрах і не проходили служби в армії. Як відомо, згідно з недавнім указом Президента їх можуть призвати для проходження військової служби на первинних офіцерських посадах на 18 місяців. І хоча це, безумовно, викликано об’єктивними обставинами російської військової агресії, однак більшість із них не бажає захищати нинішню владу.

Незважаючи на ідеологічні та ментальні відмінності перерахованих вище соціальних груп, їх об’єднує невдоволення діями нинішньої влади по відношенню до них і невпевненість у своєму найближчому майбутньому.

З 1 березня 2017 року, коли відбудеться чергове підвищення тарифів на електроенергію та опалення (а це, відповідно, призведе до подорожчання практично усіх товарів і послуг), протестна енергія українського прекаріату, на мою думку, буде посилена невдоволенням більшої частини населення країни. Тому саме у квітні-травні влада має боятися масових громадських протестів…

Володимир ЛАРЦЕВ, директор Центру антиолігархічної політики

Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА

Сообщение Чому владі варто боятися весни? появились сначала на Український репортер.

З кінця 2014 року тузи з владного олімпу почали активно упроваджуватися в газовий та нафтовий бізнес.

Про цей документ, прийнятий парламентом 20 грудня 2016 року, чомусь мало говорять у cуспільстві. А між тим закон №5132 став наступним, після націоналізації «Привату», ударом по кишені всіх платників податків.

Якщо за банківсько-кредитні справи Коломойського, Боголюбова і Ко пересічні громадяни заплатять через перерозподіл коштів держскарбниці в 2017 році близько 135–150 мільярдів гривень (за підрахунками Віктора Пинзеника, по 3 тисячі гривень з кожного), то зниження рентних ставок на видобуток газу і нафти з 45% і 21% (залежно від глибини покладів) до 29% і 14% відповідно обійдеться населенню не менш ніж у 50 мільярдів. Ось вам ціна закону №5132.

Соціальна складова високих рентних ставок

Підвищення рентних ставок для державних і приватних компаній на видобуток газу, нафти та вугілля було здійснено урядом Яценюка восени 2014 року в рамках прийняття Верховною Радою Держбюджету на 2015 рік і супроводжувалося політико-пропагандистською кампанією, головним гаслом якої було: «Багаті повинні платити податків більше, ніж бідні».

Завдяки коштам, отриманим скарбницею з даної статті доходів, держава змогла в 2015 і 2016 роках акумулювати по 50 млрд гривень. Велика частина цих грошей пішла на виплату субсидій для 5,5 мільйона українських родин.

За прогнозами Мінсоцполітики, після встановлення з 1 травня 2016 року єдиної ціни на газ для всіх категорій споживачів на рівні 6,879 грн за кубометр, кількість домогосподарств, яким необхідні будуть субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, уже в поточному році досягне 8–9 мільйонів, і потребуватимуть вони у 2017 році 70–80 млрд гривень бюджетних витрат.

Про це нещодавно заявив міністр фінансів Олександр Данилюк.

Виникає питання: якими доходами закриватиметься ця діра у Держбюджеті в 2017 році? Це по-перше. По-друге, кримінальне провадження, розпочате НАБУ проти Олександра Онищенка, висвітило дуже показовий факт. Якщо вірити звинуваченням агентства, нардеп-втікач завдяки укладеним його фірмами «Угодам про розподіл продукції» (УРП) з державною компанією «Укргазвидобування», вкрав у держави 3 млрд гривень.

Подібним же чином заробляють на держактивах компанії одлігархів і ще не менше десятка наближених до влади.

А доходи олігархів зростають

Угода про розподіл продукції – це форма співпраці державної «Укргазвидобування» і приватних компаній. За словами експерта та журналіста видання «Дзеркало тижня» Ігоря Маскалевича, «коли УРП впроваджувалися, передбачалося, що за рахунок податкових пільг інвестори почнуть буріння на нових майданчиках, добуваючи складний газ із високою собівартістю. Пільги в цьому випадку компенсували ризики.

Нині ж модель, яка просувається, куди лояльніша до «інвестора» – треба забрати у держави добре розвіданий майданчик, отримати на це пільги. Ризиків мало, прибуток гарний. Звичайна річ, для ініціатора схеми і тих, хто стоїть за ним. А ось витрати і збитки повісити на державу».

Як наочно показав приклад з Онищенком, у такий спосіб компанії наших олігархів часто-густо обкрадають державу. Якщо припустити, що енергетичних магнатів, подібних до нардепа-втікача, чоловік 18–20 (всього газодобувних компаній 28) і кожен з них щорічно отримує за УРП стільки ж, скільки й Онищенко, то виходить, що держава втрачає не менше 50 мільярдів.

Тобто приблизно ту ж суму, яку Держбюджет отримував у 2015–2016 роках від підвищених рентних ставок. Причому за цих же високих рентних ставок.

Отже, зниження рентних ставок, з одного боку, призвело до втрати Держбюджетом значних доходів, а з другого – дозволяє газонафтовим олігархам отримувати ще більші тіньові надприбутки. Гроші ж у розмірі 70–80 мільярдів для виплати субсидій 9 мільйонам домогосподарств будуть узяті в 2017 році з інших статей доходів держскарбниці. В результаті, недодержать фінансування українська медицина, освіта, наука, інваліди, чорнобильці…

Питається: чому ж влада й основні політичні гравці, представлені в парламенті, прагнуть ще більше перекласти тягар виходу із затяжної економічної кризи з багатих на бідних?

Нафти побільшає?

Головним аргументом Пояснювальної записки до законопроекту стало твердження: мовляв, це призведе до збільшення видобутку газу і нафти і тим самим допоможе домогтися енергетичної незалежності від Росії. Насправді ж це не так.

Дійсно, Україна в 2015 році скоротила видобуток газу на 1,4% (на 0,274 млрд куб. м) порівняно з 2014 роком – до 19,896 млрд куб. м. Гірше динаміка спостерігалася лише в 2009-му році, коли видобуток газу впав на 5,3%.

Відповідно до проведеного Alliance Capital Management дослідження ринку природного газу, однією з ключових причин цього є корпоративний конфлікт між акціонерами компанії «Укрнафта» – групою «Приват» і НАК «Нафтогаз України», через який припинилися інвестиції у видобуток газу. В результаті – його обсяги знизилися в минулому році на рекордні 13,6%, або 237 млн кубометрів. Це з одного боку.

А з другого, для держкомпаній і підприємств, що працюють за Угодами про розподіл продукції, ренту в березні 2015 року було підвищено до 70%. Водночас приватні газовидобувні компанії збільшили видобуток блакитного палива на 16,4% (на 0,549 млрд куб. м), до 3,864 млрд куб. м. Вперше в історії частка приватних фірм перевищила 19% у загальному обсязі виробництва в країні.

У січні – червні 2016 року видобуток природного газу збільшився на 1,7% (на 164 млн куб. м) порівняно з аналогічним періодом 2015 року – до 10,006 млрд куб. м. Підприємства НАК «Нафтогаз України» за цей період знизили видобуток газу на 1,1% (на 89,7 млн куб. м) – до 7 млрд 963,3 млн куб. м, а приватні газовидобувні компанії збільшили видобуток газу на 14,2% (на 253,7 млн куб. м) – до 2 млрд 42,7 млн куб. м.

У цілому ж, за твердженням прем’єр-міністра Гройсмана, в 2016 році Україна збільшила власний видобуток до 50 млн кубометрів газу. І це за високих рентних ставок, які діяли в 2015–2016 роках!

Вперед, до «джерел»?!

За урядовий «Закон про внесення змін до Податкового кодексу України для забезпечення збалансованості бюджетних надходжень в 2017 році» проголосували 235 осіб: 123 зі 143 депутатів фракції БПП, 71 з 81 – «Народного фронту», 13 з 18 парламентської групи «Воля народу», 4 нардепи з фракції «Об’єднання «Самопоміч», 2 – з групи «Партія «Відродження» та один – із фракції Радикальної партіі.

Закон №5132 – найважливіший із «бюджетного пакета». Ним встановлюються не тільки рентні ставки на видобуток газу і нафти, але й основні ставки зборів до скарбниці на наступний рік по низці товарних позицій. Саме цей документ впливає на те, яка з галузей матиме податкові стимули для розвитку, а яка буде балансувати на грані рентабельності.

Тому для парламентської фракції «Блоку Петра Порошенка» не підтримати цей документ означало б оголосити вотум недовіри главі Кабміну Володимиру Гройсману. Однак, проголосувавши за закон №5132, депутати з БПП автоматично посприяли отриманню надприбутків в енергетичному секторі.
Голосування за цей документ нардепів із «Народного фронту» на перший погляд дуже дивує. Річ в тому, що саме уряд Яценюка підвищив рентні ставки на видобуток газу, нафти та вугілля восени 2014 року. Сам Арсеній Петрович аргументував цей крок необхідністю перекласти тягар проведення реформ з бідних на багатих.

Питається, чому ж сьогодні однопартійці екс-прем’єра відступають? На мою думку, можливо, це тому що, по-перше, після «відходу» Яценюка з посади голови уряду його політичній силі вже не потрібно піклуватися про збереження реноме, відстоюючи високі рентні ставки, які дозволяли уряду акумулювати в Держбюджеті кошти для виплати опалювальних дотацій 5,5 млн українських родин (у 2017 році – 9 млн). Арсенію Петровичу і його оточенню сьогодні життєво важливі поповнення партійної скарбниці та підтримка своїх фінансових справ?

Ні для кого не секрет, що з кінця 2014 року панове з владного олімпу почали активно упроваджуватися в газовий та нафтовий бізнес. Згадаймо хоча б історію, що отримала широкий резонанс у ЗМІ, з перемогою в кінці липня поточного року компанії Yuzgas B.V. на конкурсі із залучення інвестора до пошуку і розробки вуглеводнів на Юзівській площі.

• Володимир ЛАРЦЕВ, директор «Центру антиолігархічної політики».
• На цю тему читайте також матеріал «Українського репортера» тут

Сообщение Вперед, до «джерел» нафти і газу?! появились сначала на Український репортер.