Про це повідомляється на  сайті для колекціонерів Violity.

Користувач сайту із ніком Rockfell виставив на продаж збірку поезій “Тиша і грім” з автографом Василя Симоненка. Торги завершилися 1 лютого, остаточна ціна становить трохи більше 30 тисяч гривень.

На форзаці поет залишив напис: “Катю! Ave, юна самогубко, morituri te salutant”.

Автор оголошення зазначає, що кількість книг, підписаних Симоненком, невідома, але в історії аукціонів не було жодної.

Всередині раритетного видання також лишилося фото Василя Симоненка з підписом. В коментарях до лоту висловили припущення, що підпис належить Віктору Шпаку – автору низки статей-спогадів про поета.

Василь Симоненко — український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1995, посмертно).

“Тиша і грім” — єдина збірка поезій письменника, яка побачила світ за його життя.

Після його смерті також видали збірки “Земне тяжіння” (1964) та книга “Лебеді материнства” (1981).

Також він є автором численних статей, театральних і літературних рецензій, трьох казок для дітей та дорослих: “Цар Плаксій i Лоскотон”, “Подорож в країну Навпаки” та “Казка про Дурила”.

Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції. Відтоді в нього почало погіршуватися здоров’я. У вересні 1963-го поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів прискорили розвиток хвороби.

Василь Симоненко помер у 28 років.

Сообщение На аукціоні продали єдину прижиттєву збірку поезій Василя Симоненка з його автографом (+фото) появились сначала на Український репортер.

Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

За словами письменника Олеся Гончара, “його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний”.

Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Після отримання диплома Василь Симоненко працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”, “Черкаська правда”.

У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею, яка працювала там кур’єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики “Тиша і грім” (1962) і казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон”. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: “Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди”.

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія становили сатиру на радянський лад.

Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився. Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред’явив редакційне посвідчення. Але побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили.

Поет розповідав, що по м’яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

Сообщение Сьогодні день народження Василя Симоненка. Йому було б 87 років появились сначала на Український репортер.

З 1 січня 2019 р. засновником цієї почесної нагороди стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка об’єднує письменників, вчених і науковців із 60 країн світу.

Цього разу міжнародне журі отримало понад 550 висунень на здобуття Міжнародної премії української пісні імені Василя Симоненка за 2022 рік.
Отже, цьогорічними лауреатами стали:

1. Народний артист України Олександр Василенко (м. Київ) – за видатну творчу діяльність;

2. Співачка Квітка Цісик (посмертно) – за видатний внесок в українське та світове мистецтво;

3. Співак, композитор, автор популярних пісень, лауреат міжнародних конкурсів Віктор Майструк (м. Тернопіль) – за визначну творчу діяльність і унікальність таланту;

4. Поет та перекладач, автор багатьох популярних білоруських пісень, лауреат Національної премії Білорусі Михась Пазняков (Білорусь, Мінськ) – за пісню «В нашім домі» (українською мовою) та прекрасну популяризацію українського мистецтва в Білорусі;

5. Заслужений діяч естрадного мистецтва України, поет Юрій Кархут (м. Львів), композитор і виконавець Володимир Сірий (м. Бучач) – за пісню «Кохайте жінку»;

6. Письменниця та мистецтвознавець, президент Міжнародної Академії діячів літератури, мистецтв і комунікацій Олена Ананьєва (Німеччина) – за визначну творчу діяльність та активну популяризацію українських народних і сучасних пісень у світі;

7. Алтайський поет та перекладач світової класики алтайською мовою Кулер Тепуков – за пісню «Місяць і дівчина» (українською мовою) та популяризацію українського мистецтва на Алтаї;

8. Заслужений діяч естрадного мистецтва України, поетеса, композитор Ірина Юрченко (м. Київ) – за значну творчу діяльність на благо України, зокрема чудові пісні для дітей та подвижницьку популяризацію українського мистецтва;

9. Письменник та перекладач Сантош Кумар Покхарел (Непал) – за пісню «Народжений Тобою» (української мовою) і активну популяризацію українського мистецтва в світі, зокрема в Непалі, Індії та Бангладеш;

10. Поетеса, композитор і співачка, авторка популярних пісень Тетяна Жилінська (Білорусь, м. Мінськ) – за створення пісень на вірші українських поетів та чарівне виконанні їх у виставах Театру поезії в Мінську;

«Піснями року» названо популярні пісні Бориса Раденка (музика) і народного поета України Сергія Дзюби (слова): «Батьку мій» та «Не сумуй, калинонько!» (у виконанні лауреата міжнародних премій і конкурсів Наталії Шинкаренко; а також народного ансамблю «Чарівниця» Палацу культури «Дарниця», керівник – Борис Раденко); і «Я намалюю сон» (слова Сергія Дзюби, Юрія Бедрика; у виконанні лауреатів міжнародних премій і конкурсів дуету «Крила» – Валентини Володимира Олійників; народного артиста України Олександра Василенка.

Щиро вітаємо достойних лауреатів.

Петро ЛОЙТРА,
композитор, голова журі

Сообщение Міжнародна премія української пісні імені Василя Симоненка: названо лауреатів появились сначала на Український репортер.

Не задовольнившись цим питанням, він ще раз запитує, але вже прискіпливіше, настирливіше: «Ти знаєш про це чи ні?»

Поет цим самим ніби ставить у безвихідь уявного співбесідника – що ж від нього вимагається?

У джерелах сказано: «Людина – жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури». А ще, можливо, він хоче почути про «сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі», пов’язаними з «питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва»? Ні.

У поета інше бачення людини – не соціальне, а досить видиме й приземлене. Він робить акцент на унікальності кожної людини, яка має свою усмішку, муку, очі. І це викликає глибинні думки й асоціації. До того ж все це плинне й скороминуще. Завтра будуть інші – «Добрі, ласкаві й злі». А ти є сьогодні і для тебе – усе: «Озера, гаї, степи». Тому, щоб не проспати, поет закликає поспішати жити, кохати, не топтатися на місці, ти повинен встигнути багато, «Бо ти на землі – людина…».

Так, ми всі абсолютно різні своєю добротою, ласкою, злістю; у кожного з нас різні очі, посмішки, муки, страждання… Але ми всі – люди! Чотири букви, а скільки зрозумілого й неосяжного в них!..

Не було жодних сподівань, що проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» викличе стільки думок, емоцій і всього іншого. І це досвід. Важко сказати: він гіркий чи не гіркий. Просто – життєвий досвід. І безмежно вдячний абсолютно всім за реакції на повідомлення насамперед у соціальних мережах. Одних це спонукало до конкретних дій: робити благодійні внески, іншим це було байдуже (або протестували мовчки), ще інші відкрито реагували негативно.

У цьому матеріалі хочеться провести певні аналогії між двома поколіннями. Йтиметься про конкретних упізнаваних осіб, але означимо їх так: Він і Вона.

Хотілось би, щоб на основі цих та інших аналогій викликати дискусію. Щоб люди різних поколінь висловили свої думки, приклади, поділилися своїм досвідом. Адже це – одна з одвічних тем.

Спочатку про Нього. Народився у 50-их роках минулого століття в селі, де народився й Василь Горленко. Був піонером, комсомольцем, 17 років комуністом включно до 1991 року. Вийшов із партії і більше ні в які політичні сили не «вступає». Був комсоргом школи, двічі партгрупоргом, єдиним від студентів факультету – членом партбюро. Проводив, як казали, відповідну лінію в життя. На той час вірив у неї. Є аж смішні моменти. Батьки – рядові з рядових колгоспників. До того ж, виходячи з совєтських умов, батько був перешкодою в багатьох моментах життя його сина, які Він практично не міг перебороти. Достатки в сім’ї невеликі. Самотужки здобув вищу гуманітарну освіту з великим ідеологічним присмаком тодішньої партійної системи. Ідеологічний набуток – також, бо ще закінчував на відмінно й університет при комітеті партії міста Києва. Потяг до книжок – різноманітний. В тому числі й до зібрань відповідних класиків. Весь час працював у гуманітарно-ідеологічній сфері: школа, завод, видавництво, Спілка письменників України. Тотальна ідеологія, навіть із цензурою, партійним контролем аж до ЦК України. Майже сорок років життя в ідеологічних рамках і шорах. І все це було – ніби так і треба. Навіть співалися в тому числі й «патріотичні» пісні. Було відчуття гордості за перемоги різних спортивних збірних, захоплення червонокам’яною, «кузнею» революції, своєрідною красою Сибіру (там був у будівельному загоні), тайгою. Дискомфорту ніякого.

Змінилася епоха. Розпочалося переосмислення цінностей. Є різні суперечності «за» і «проти». Навіть – критика, скажімо, Закону про декомунізацію. Минуле не лише в тобі. Воно є невід’ємною часткою твого життя, яке викинути, вирвати неможливо. На його основі можна лише вибудувати нові пріоритети. І йти далі. Але проходять часи, а методи, прийоми, засоби чомусь не міняються.

Ходимо ніби по замкнутому колу, а не по спіралі. І чомусь вона не вгору, а вниз. Дивує й обурює, що зміна епохи виражається насамперед повним розвалом і розрухою? Знову «Весь мир насилья мы разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, / Кто был ничем, тот станет всем» (Партійний гімн «Інтернаціонал»). Зруйнували! А навіщо? Щоб чий новий світ побудувати? Того, хто був нічим і ніким? Дурниці.

Чи варто за ним (минулим) тужити? Справа кожного особиста. Але хіба можна зараз гратися двопудовою гирею, стрибати майже вище свого росту, у довжину – майже шість метрів, бігати десятикілометровку на лижах по другому розряду, годинами грати в м’яча, плавати, крутити сонце на перекладині і т.д. – як це було тоді, коли зараз Йому далеко за шістдесят? Звичайно, що ні. То що робити – рюмсати, тужити? Зрозуміло, що ні…

Чи можна щось самому зробити, змінити зараз? Можна! І не лише в своїй хаті, дворі, а й для своєї малої Батьківщини чи й Великої. Правда, не зовсім самому. Це надто складно і важко. Краще, коли знаходяться однодумці, помічники. І вони знаходяться! Цьому допомагає Його публічність, ентузіазм, мобільні, соціальні мережі. Тільки треба діяти. І Він – не один. Але хотілося, щоб було більше.

Проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» – надто ризикований. Він потребує не одну сотню тисяч гривень. Це досить велика сума для благодійного фонду з неприбутковим бюджетом. Їх треба зібрати з добровільних пожертв. Власного бізнесу немає. Хто не знає, що це таке, спробуйте. Майже рік триває збір. Але зібрано досить оптимістичну суму. Але – це час і нерви, нерви і час і ніякої душевної рівноваги. Постійна своєрідна маркетингова і рекламна кампанія. Повністю прозора, публічно відкрита. Інакше – не можна. Той, хто став благодійником, кожен такий звіт для нього – це віра в те, що він не єдиний, що його кошти не викинуто в повітря, що вони стануть часткою пам’ятників двох Великих Українців.

А комусь ці звіти, ця реклама не лише набридли, проїлися, а й викликали відразу, роздратування, обурення чи й щось глибше. Але це для тих, хто нічого не вніс, і не збирається вносити. І от прорвало – Її. Вона ніби два пальці встромила в розетку.

«Це вже схоже на добровільно примусово…», – пише Вона. Добровільно-примусово робили з моїми батьками та дідами, коли обкладали непомірними податками на все, що було в господарстві; примушували підписуватися на всякі позики, придбавати лотереї, здачу зерна, різну поживність інакше прийдуть і відберуть, а їх – у «Сибір неісходиму». Історію треба знати, незалежно від того, якого ти покоління.

А звіти і надання реквізитів рахунків – це не примус. Але якщо хтось сприймає це за примус – його справа. Так йому вигідніше. Є причина не робити внеску. Та до Неї ніхто й не звертався з таким проханням. А зі своїм дописом з’явилася, як Омелько з конопель.

Далі – навіть ставить під сумнів, наскільки законний цей проект. І жодним словом на його підтримку хоча б у цілому чи для годиться…

Вона апелює, що «Хороші справи мають робити тихо». Тобто, щоб Він сам варився з цією проблемою. Сам придумав на свою голову, сам і робив, викручувався, як може, але їх не чіпав. Вони потім скажуть своє слово: молодець чи що воно нікому не потрібне. Знайома позиція байдужості. Виявляється, Вона не одна така. Ні! Це порочна думка.

Він погоджується, що треба тихо, непомітно поступатися місцем у транспорті вагітним жінкам, людям поважного віку; подавати руку, коли вони виходять чи заходять у громадський транспорт; жінкам допомагати нести сумки і т.д., і т.п.

Але справи громадського характеру, а в даному випадку пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе – це проекти державного, національного масштабу, не робляться «собі в ганчірочку». Навколо них мають гуртуватися державні організації, бізнесмени, однодумці, шанувальники, цінителі творчості цих особистостей і просто – свідомі громадяни, прихильники збереження й розвитку культури. Це на плечах таких особистостей завжди трималася духовність України, це вони творили її майбутнє, яке дійшло до нас. І наше завдання продовжити їхню місію. Тепер ця місія стала нашою…

А те, що навколо цього проекту надто мало гуртується свідомих людей, це й засвідчує кількість справді таких…

Хто – Вона. Народилася також у селі уже в середині 80-х років, в якому народився той же Василь Горленко.

Тобто різниця між Ним і Нею більше тридцяти років. Це понад одне покоління. Батьки Її вже не віжками керували транспортом, не ходили в поле із сапою.

У школу пішла фактично, коли Україна стала незалежною. Всякі дитячі та юнацькі політичні організації, партії вже не були керівними. Тобто – не одержала фальшиво-ворожого ідеологічного впливу, дурману. Має вищу освіту: бакалавр (прикладна математика), магістр (інформатика). Працювала в навчально-освітніх закладах… Здавалося б…

Звідки Йому це відомо? Із resume, яке Йому було надіслане в 2008 році з тим, щоб Він допоміг влаштувати Її на роботу в університеті Шевченка.

Це прохання було надіслано в кінці серпня, коли штати практично були вже укомплектовані.

Знайомі переконують, що це помста. Ні! Йому таке навіть і на думку не спадає. Для цього треба мати надто злопам’ятність. Хоча… Така озлобленість мотивується іншим – ступенем прагматичності, байдужості чи рівнем духовності. Що переважає, тим і керується.

Його також дещо вразила Її група підтримки. Вона, на щастя, невелика. Серед них дві дочки (одна педагог) вчительки, яка чужих дітей виховувала ніби й непогано, зять, дитина-онука, «духовні» родичі. Якщо взяти перші букви прізвищ, то виходить дивовижна абревіатура – МНС. Тільки це не оте рятівне МНС, а, виявляється, – руйнівне. Серед них когось Він вважав прогресивно-позитивною людиною. Тепер Він точно знає, хто так категорично виступає проти пам’ятника в селі.

Як же вони будуть дивитися Йому в очі? Рано чи пізно зустрінуться ж! Він так радів, що в одних з’явилася стрічкова пилорама. Випробував її минулого літа: близько, зручно, були плани на літо. Тепер дорога туди перерита…

В оцій колізії, як і в багатьох інших випадках, Його цікавить інше. За майже тридцять років незалежності України чи займався її багатомільйонний державний апарат, – обраний народом, який живе на податки народу, – створенням національної ідеї, концепції, ідеології, навколо яких би формувався, гуртувався український народ, бачив майбутнє, відчував кроки до нього? В основному – шароварщина. А швидше – навпаки, якщо не пробуджено національної свідомості і гідності в Його покоління, не виховано в такому ж дусі Його дітей.

У минулому столітті за цей період совєтами он стільки було наворочено всякого! Життя готові були віддати, а тут проблемно зібрати на два пам’ятники!

З моменту незалежності вже з’явилося майже два покоління. І не вирішено найважливіше питання – питання духовності, яке б мало ввібрати, всотувати в себе:

– знання і повагу до державної мови;

– знання своєї історії. А щоб була історія своя, її треба написати, очистивши попередню від фальші, брехні, наклепництва, повернути вкрадене сусідами;

– правдиві знання біографій тих осіб, які боролися, віддали своє життя за Україну, бо не може бути написана історія країни, не вивчивши біографії визначних її діячів;

– правдиву історію біографій тих, хто нищив, дискредитував Україну, її патріотів з найдавніших часів. Адже це  надзвичайно важливо в плані інформаційної війни, яку в тому числі веде проти нас московія.

Щонайперше хоча б це треба було зробити. Вже не кажучи про економічно-промисловий блок.

Мабуть, таки пора перестати жити в ілюзіях і фальші минулого!..

Ще цитата з Її допису: «Давайте залишатися людьми!» Давайте!

А що таке для Неї людина? З Її дописів – незрозуміло. Одне тільки гасло. Очевидно лише, щоб кожен лишився при своїх інтересах «як в морі кораблі». І встановлення пам’ятників, відродження історичної та культурної спадщини – це не людське, а щось таке надто приватне, тому й не варте.

Для Нього ЛЮДИНА – це та істота, яка має насамперед громадянську позицію, що проявляється в «суспільно-історичній діяльності і культурі», має «свої переконання, цінності, проблеми», які не лише не суперечать загальнонаціональним переконанням і цінностям, а й, насамперед, розвивають їх. Оце – по-людськи!

Два покоління. Фактично в одночасі почули прізвище Василя Горленка. Але одне, що виросло в епоху фальшивого ґрунту, знайшло в собі сили дотягтися своїм корінням до глибин справжніх цінностей. Інше виросло в період переосмислення епох і не змогло збагнути змін, вросло в щось інше. Можливо, в цьому й не його вина, а – спільна? Можливо, саме для цього й започатковуються такі проекти, як «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе», багато інших, щоб це переосмислення справді відбувалося, «Бо ти на землі – людина…»?

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник.

На цю тему:

• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника

Сообщение На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо? появились сначала на Український репортер.