Сотні віршів на чотирьох сценах від десятків найвідоміших українських поетів та поеток, інтелектуальні бесіди про літературу, культуру, минуле та майбутнє України, музично-поетичні перформанси, театральні постановки, драйвові вечірні концерти, – таку неймовірно насичену програму мав Другий міжнародний фестиваль «Земля Поетів», який відбувся минулого вікенду у Львові. Загалом на території !FESTrepublic провели понад 50 подій, у яких взяли участь близько 200 поетів, музикантів, акторів, режисерів, філософів, блогерів, лідерів думок.

«Земля Поетів» – це вже більше, ніж просто фестиваль. Це культурна платформа національної дії, що об’єднує митців, спільноти й інституції навколо поезії як інструменту ідентичності, памʼяті та творення майбутнього, – каже поетка, видавчиня, культурна діячка, засновниця і програмна директорка фестивалю «Земля Поетів» Марʼяна Савка. – Ця ініціатива постала як вимога часу, творення рамки національної безпеки в часі війни російського загарбника проти України та української ідентичності. І стала простором творення важливих сенсів, де українське слово набуває сили дії: зшиває країну, розкриває травми та надихає на глибинну трансформацію».

Сергій Жадан, Катерина Калитко, Артур Дронь, Наталка Білоцерківець, Мар’яна Савка, Ольга Ольхова, Людмила Таран, Галина Крук, Юлія «Тайра» Паєвська, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Сергій Мартинюк, Марина Пономаренко, Єлизавета Жарікова, Ігор Мітров – це далеко не повний перелік імен сучасних українських поетів та поеток, кожен з яких зібрав на «Землі Поетів» аншлаги. З відомих українців до подій фестивалю також долучилися Ростислав Держипільський, Роман Ясіновський, Римма Зюбіна, Віктор Морозов, Анжеліка Рудницька, Зіновій Карач, Юрій Йосифович, Дарʼя Астафʼєва, Андрій Шимановський, Віталій Гордієнко, Олександр «Колмен» Сердюк та багато інших. На завершення кожного із днів при кількатисячній публіці відбувалися великі сольні концерти гуртів «Жадан і Собаки», «Vivienne Mort» та «Мертвий півень», а також Марії Бурмаки.

Головне гасло фестивалю «Земля Поетів» незмінне – «Поети творять націю». Утім, цьогоріч концепція розвинулася довкола теми «Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів». На подіях пригадували авторів різних течій епохи між двома світовими війнами – галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, а також поетів-емігрантів. Звучали імена, які зараз все рідше чуємо, але які є важливими для сучасності: Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Олег Лишега, Ірина Калинець, Назар Гончар, Аттила Могильний, Микола Холодний… Окрема подія була присвячена Ігорю Калинцеві, який відкривав першу «Землю Поетів», а нещодавно пішов у засвіти.

Приїхали на фестиваль до Львова й іноземні поети та митці – з Польщі, Литви, США, Хорватії, Словенії… Родзинкою міжнародної програми став відомий у світі майданчик для інтелектуальних розмов «Кафе «Європа». Відбулися зустрічі з легендою польської літератури Ришардом Криніцьким, Кшиштофом Чижевським (Польща), Крістофером Мерріллом (США), Володимиром Єрмоленком, Соломією Говорухою, Мареком Радзівоном, Максимом Буткевичем, Мирославом Мариновичем, Миколою Рябчуком та іншими іноземними й українськими поетами і філософами.

Голоси «Землі Поетів»: цьогорічна аудіальна програма фестивалю презентувала новий альбом від застосунку LitCom «Голоси. Свідчення», який об’єднав поетичні записи, зроблені під час віхових моментів нашої історії — від унікального звучання голосу Євгена Маланюка в еміграції до пророчого Дмитра Павличка перед розстрілами на Майдані. У різних аудіотреках звучать Крим 2014, майже окупований Маріуполь, Євромайдани Харкова й Кіровограда, Мовний Майдан, Помаранчева революція, перепоховання Василя Стуса й Занківчанківські вечори — голосами Сергія Жадана, Артема Полежаки, Атени Пашко й навіть Ліни Костенко з 90-х та ін.

Поетичний фестиваль «Земля Поетів» відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». А також за підтримки Фундації Кредобанку і в партнерстві з Львівською міською радою та PEN Ukraine.

Фото: https://drive.google.com/drive/folders/1ensdGjclxc_WTbcSQlBYJ27hSFrP97Ed?usp=sharing

Галина ГУЗЬО

Сообщение Українські поети збирають аншлаги: у Львові вдруге відбувся фестиваль “Земля Поетів” (+фото) появились сначала на Український репортер.

Український актор Євген Нищук зачитав вірш “Вечірнє сонце, дякую за день!”.

Гурт KOZAK SYSTEM виконав пісню на вірш поетеси.

Лідер гурту “Антитіла” Тарас Тополя теж долучився до вітань Ліні Василівні.

Співак Святослав Вакарчук: “У кожного народу є люди-камертони. Люди, за якими можна звіряти чистоту власного сумління. Ліна Костенко є такою людиною для мільйонів українців”.

З Днем народження Ліну Костенко привітав мер Києва Віталій Кличко:“Творчість Ліни Василівни надихає українців боротися за свою свободу та перемагати, не зраджувати ідеалам та пишатися своєю країною”.

Цитати Ліни Костенко – невичерпне джерело мудрості для українців. Її вислови надихають на зміни та змушують замислитися над вічними темами:
“Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те”. (Ліна Костенко).
“А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.(Ліна Костенко).

Сообщение Українці вітають Ліну Костенко з днем народження появились сначала на Український репортер.

Леся Українка — одна з найвизначніших постатей в історії української літератури. По собі вона залишила великий літературний доробок – вражаючі поеми, прозові твори, вірші, публіцистичні статті, переклади світової класики.

Народилася Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Косач), 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Її батько Петро Косач, був службовцем, а мати  Ольга Драгоманова-Косач – письменницею, її творчий  псевдонім – Олена Пчілка.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники й музиканти, влаштовувалися мистецькі вечори й домашні концерти. Великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч.

Свій перший вірш – «Надія» – Леся написала дев’ятирічною дівчинкою. Сталося це під враженням від арешту й заслання до Сибіру рідної тітки, Олени Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів». А вже у тринадцять років Ларису Косач почали друкувати. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» опублікували два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка. На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій поетеси – «На крилах пісень».

Ще в дитячі роки Леся захворіла на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Через хворобу дівчинка не могла ходити до школи, однак завдяки матері, а також Михайлу Драгоманову, вона отримала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала 11 мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію.

Побувавши 1891-го року на Галичині, а згодом і на Буковині, Леся познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською.

За свої погляди і творчість поетеса перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт вона публікувала за кордоном Російської імперії – у Берліні, Дрездені, Празі, Відні.

Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Разом із чоловіком Климентом Квіткою вона працювала над зібранням фольклору та власними драмами.

Але хвороба прогресувала. На початку липня 1913 року Лесин стан різко погіршився. А 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі Леся Українка померла. Її похорони відбулися через кілька днів у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

• До 150-річчя Лесі Українки презентують 14-томне видання її творів без цензури
• У музеї Новограда-Волинського представлено унікальну ЗD-фігуру Лесі Українки
• У Києві відкривається виставка Леся Українка — Лицарівна Belle Epoque

Сообщение “Ні, я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає!” Сьогодні – 150 років від дня народження Лесі Українки появились сначала на Український репортер.

Цю Міжнародну Академію очолює видатний киргизький письменник Айдарбек Сарманбетов, в перекладі якого побачила світ книга віршів Тетяни і Сергія Дзюби «Веселка на віях», котра одразу отримала значний резонанс. Зокрема, поетичну збірку українців високо оцінили в Академії, Посольстві Киргизстану в Україні та у Посольстві України в Киргизькій Республіці.

Тож талановите творче подружжя з Чергова прийняли до Академії в Бішкеку із задоволенням. А після закінчення карантину українці урочисто отримають дипломи-посвідчення і почесні медалі академіків – у Киргизстані чи Посольстві Киргизької Республіки в Україні.

Отож тепер Тетяна і Сергій Дзюби – члени Академій і творчих Спілок Німеччини, Бельгії, Румунії, Угорщини, Болгарії, Казахстану, Македонії, Удмуртії та Киргизстану. А пані Тетяна – академік Національної Академії наук вищої школи Республіки Казахстан. До речі, у Казахстані чернігівці ще й нагороджені державними орденами аль-Фарабі – видатного мудреця, дуже шанованого в усьому мусульманському світі. Ордени виготовлені зі срібла.

Ярослав САВЧИН,
письменник, перекладач

Сообщение Чернігівське подружжя письменників стали киргизькими академіками появились сначала на Український репортер.

Отож «Український репортер» має нагоду сказати вітальне слово на адресу знаного і шанованого митця, нашого старшого колеги з журналістського цеху, згадати фрагменти бесід.

6 червня Петро Мойсейович приймав чисельні привітання з Днем народження. Нам приємно виокремити такий цікавий факт з його біографії. Скажімо, жоден український поет не має у своєму послужному списку 33 (!) стрибки з парашутом. Наш іменинник давно закоханий в небо, недаремно ж під час армійської служби його називали “поетом ескадрильї”. Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Поетові сьогодні сумно, що «слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося)». І каже: «Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт».

Він дорікає і чиновникам, які зобов’язані дбати в тому числі й про фронт культури. Говорить, що «їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається…»

Ми поцікавилися думкою Петра Мойсейовича й про таке: чи не здається йому, що суспільство й досі інфіковане такою страшною бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.

«Столиця стала центром антимоди, – підмічає наш співрозмовник. -Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.

А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”?

…Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.

Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію”.

Ще запитання: коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді.

Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія.

Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Зринула в розмові й пекуча тема. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає Петра Мойсейовича і зичить йому многая літа. Нехай життя і далі окрилює Вас, дорогий імениннику, надихає на розкішну поезію! Щоб Ви повсякчас почувалися чудово! “Ще будем жити, будем жити!”

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній сторінці: поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”.

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Поет Петро Перебийніс: “Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму”(+відео) появились сначала на Український репортер.

«Не минає» любов поколінь до Ліни Костенко. У мережі набирає популярності нова пісня на слова великої поетеси – до її 90-річчя від вихованців Творчої школи Павла Табакова. Діти з любов’ю заспівали про любов: «Аморе, Мамо», «Аморе, Ліна Костенко», «аморе, життя»…

«Любов – коли мама поруч», «коли тебе обіймають», «коли про тебе піклуються», «коли захищають», «любов – це подвиг»… – так трохи по-дитячому, але глибоко відчувають і філосовствують маленькі артисти Творчої школи Павла Табакова на тему любові.

Цікаво, але у вірші Ліни Костенко «Не минає» кожен побачив свою історію любові: хтось до чоловіка, хтось до тата, але найбільше до мами. Декого з дітей найбільше зачепив рядок «А що, як любиш не мене?». Вони одразу почали ділитися історіями своїх сумнівів. У такі миті розумієш, як важливо дітям знати, що їх люблять, що про них не забули, не зважаючи на рутину, роботу, появу менших дітей… Важливо, щоб батьки не відмежовувалися від дітей, коли ті хочуть подилитися своїми винаходами, відкриттями, коли вони просто хочуть обійняти. Для дітей відстороненість сприймається як катастрофа. Саме тому у пісні «Не минає» дещо зміщений акцент: «Аморе, мамо, аморе, амо, аморе, амо! А ти єдина».

Ідею кліпу артисти Творчої школи втілювали разом зі знімальною групою (від декорування – до прибирання). 5 годин підготовки і 10 годин зйомки.Творча школа Павла Табакова вчить не тільки співати, танцювати, відігравати емоції, а й мислити та творити.

Нову інтерпретацію вірша Ліни Костенко «Не минає» – «Аморе Амо» від юних артистів Творчої школи Павла Табакова – можна почути і побачити тут:

Слова: Ліна Костенко

Музика: Павло Табаков

Режисери: Артур Попітак, Ольга Мурга

Оператор: Дмитро Кірков

Режисер монтажу: Дмитро Кірков

Грим: Вікторія Бакун

Галина ГУЗЬО

Сообщение Діти зробили пісенний подарунок до 90-річчя Ліни Костенко (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ерзянською мовою поезії Сергія і Тетяни Дзюби переклав Боляєнь Сиресь (Олександр Болькін) – український громадський діяч, ерзянський поет та перекладач, Інязор ерзянського народу, голова товариства ерзя в Україні «Erźań val» («Ерзянське слово»), співзасновник громадського руху «Вільний Ідель-Урал». Лауреат Ерзянської літературної премії (2014).

Ерзянська мова належить до фіно-волзької підгрупи фіно-угорських мов уральської сім’ї. Вивчення ерзянської мови розпочалося з кінця ХVІІ століття, з’явилися лексичні та текстові матеріали ерзянською мовою. В ХІХ столітті складені перші граматики ерзянської мови Г. К. Габеленца та Ф. І. Відемана. Особливо плідною була діяльність знаного фінського мовознавця Г. Паасонена, що на рубежі XIX і XX ст. написав ряд капітальних досліджень з мордовської лінгвістики. Вивченню ерзянської мови велике значення надавав академік О. Шахматов, який опублікував у 1910 р. фундаментальну працю «Мордовська етнографічна збірка».

Сообщение Вірші Сергія і Тетяни Дзюбів перекладено 66-ма мовами. Нещодавно – ерзянською появились сначала на Український репортер.

Щороку українці влаштовують флешмоби під її ім’ям, а пісні на слова Костенко часто стають хітами, – інформують Факти.

Сама поетеса не з’являється на публіці вже кілька роки, від часу презентації книги “Записки українського самашедшого”.

Ліні Костенко – 89. Вона вже багато років не публічна, та все ж неймовірно популярна. Її сторінка має понад 600 тис. фанів. Для України це справжні рекорд. Та волонтери, які наповнюють сторінку, не дивуються: читачі саме тут знаходять відповіді на безліч своїх запитань.

Флешмоб лише набирає обертів, записів уже понад сотня. Його запустила поетеса Ірина Мороз. Людям пропонують під хештегом #вітаю_ліну_костенко зробити електронний відео-подарунок улюбленій поетесі.

Пропонуємо вашій увазі ТОП віршів Ліни Костенко, які поклали на музику.

Джамала – Неандертальці: https://youtu.be/xfPofeFsCeI

Ольга Сумська: https://www.instagram.com/p/BvL9-IkAhOs/?utm_source=ig_embed&utm_campaign=embed_video_watch_again

Наталія Могилевська:https://www.instagram.com/p/BvMAlULhTsF/?utm_source=ig_embed&utm_campaign=embed_video_watch_again

ТЕЛЬНЮК: Сестри – І знову пролог: https://youtu.be/j1vp8ZON1hY

ФІОЛЕТ – Спини мене: https://youtu.be/skTSWIyIBbA

Сообщение До Дня народження Ліни Костенко у соцмережі запустили святковий флешмоб (+ відео) появились сначала на Український репортер.

Засновник і організатор цього творчого дійства письменник Сергій Пантюк розповів “Українському репортерові”, чим цього разу привабить глядачів вільний фестиваль.

– Про участь у вечірці заявили понад п’ятдесят митців: поети, барди, музикальні гурти, зокрема такі, як «Рутенія», «Телері», – говорить Сергій Пантюк. – Родзинкою є те, що буде чимало молодих, цікавих поетів, деякі з них вперше у своїй творчій біографії виступлять перед публікою зі сцени.

Переконаний, що глядачі будуть  у захваті від композицій популярних співаків-бардів з Києва Сергія Василюка («Тінь Сонця»), Олекси Бика,  мешканця Світловодська Віталія Асауленка, який співає бард-рок треш.

Упевнений, що ніхто не сумуватиме і під час виступу поетки з Рівного Марії Думи, київської поетеси Катерини Боброк, талановитого Богдана Керсти з Івано-Франківська.

Книжковий розділ «Віршня» буде представлений презентацією антології «Рядки з передової» (це – збірка творів поетів, обпалених війною), яку ми підготували разом з Оленою Задорожною. До речі, серед авторів є відомий актор, колишній воїн-доброволець Роман Семисал, який в театрі зіграв роль Василя Стуса.

Ще один із сюрпризів – книга перекладів українською мовою кращих текстів світової рок-музики. Цей проект – книжка року – започаткував Андрій Пермяков, а втілила цю справу в життя поетка, перекладачка Юлія Вротна (вона і розповість усім нам про свою творчу роботу).

Вперше на фестивалі «Віршень» свої твори будуть читати такі цікаві поети, як Ігор Мисяк, Євген Проворний.

Нудьгувати нікому не доведеться. Бо це – «Віршень»: креативний, неповторний, розкутий і, як завжди, бомбезний.

Нагадаємо, що віршоване слово сьогодні лунатиме у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вулиця Межигірська, 21). Початок – о 16-й годині.

МІЖ ІНШИМ. Сьогодні – ще й День народження ідейного натхненника й організатора “Віршня” Сергія Пантюка. “Український репортер” щиро вітає блискучого майстра Слова – поета, прозаїка, видавця, журналіста (а також актора!) і зичить йому безмежного креативу, нових дивовижних книжок, які розходяться миттєво, супервистав за його творами, наснаги в масштабній культурологічній діяльності, класного творчого настрою! А ще – неймовірних успіхів на “грибних стежках”, на шляхах усіх чудових і вільних проектів, які так потрібні Україні! Аплодуємо Вам, пане Сергію!

Фото: chernigiv-quest.com

Про “Віршень” читайте також: 

• Запрошує бомбезний “Віршень”. Не пропустіть!

Сообщение Сьогодні творчий Київ живе “Віршнем”. Запрошує легендарний фестиваль появились сначала на Український репортер.

А фестивалити будуть 10 лютого, на столичному Подолі, у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вулиця Межигірська, 21). Початок – о 16-й годині.

«Віршень» – це завжди щось незвичайне і дивовижне. І не тільки тому, що тут є «Ворожа кров», що до зали на 80 місць приходить кілька сотень шанувальників високого Слова. Тут завше почуєш щось «бомбезне» (так говорить Сергій Пантюк). На сцені співають, грають, читають вірші, гуморески, розповідають про книжкові новинки… На гостину приходять як знаменитості, так і початківці. Тут «народжуються» і таланти, бо дорогу дають неординарній, креативній творчій молоді. Буває, що фестиваль триває понад десять годин! Після закінчення “вільного концерту” люди повертаються до своїх домівок окриленими, в чудовому настрої, з хорошими враженнями.

Йдемо на «Віршень»? Безумовно!

P.S. Організатори фестивалю будуть вдячні усім за посильну фінансову пожертву. Картка ПриватБанку:  5168 7456  0047, 4685

Сообщение Запрошує бомбезний “Віршень”. Не пропустіть! появились сначала на Український репортер.