Організаторами виступили письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова. Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька. Про цю подію також читайте: У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео)

Ось якими думками ми поділилися у своєму виступі з учасниками конференції.

У кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному фронті, вже десять років ведемо сайт «Український репортер».
Восени 2025 року написали й видали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Вона – про незламність українців, про їхню колосальну силу духу, про страшний шкільний підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних, в тому числі дітей. У школі загарбники обладнали свій штаб, а людей тримали в підвалі як живий щит, прикриваючись ними.

(Відео презентації книжки у Товаристві “Знання”  за цим посиланням.)

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у цьому новітньому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

Бранці голодували, над ними знущалися, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на телефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду – від Голодоморів, заборон та усіляких обмежень української мови упродовж століть до садистських катувань наших полонених російськими виродками тільки за те, що розмовляють українською. На превеликий жаль, цю Лінію Геноциду українства не розірвано і досі.

Щойно рашисти 3 березня 2022 року вдерлися в Ягідне й обладнали свій штаб у двоповерховій будівлі школи, вони викинули на подвір’я книжки з бібліотеки і спалили.

У пекельному підвалі в селі Ягідне приниження українців були безкінечними, бранців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України.

Уявіть собі: люди щодня ризикували, розмовляючи українською мовою. «Я тєбя нє панімаю, гаварі па рускі», – кричали оскаженілі тувинці, наставляючи на переляканих заручників автомати.

Вони отримували садистське задоволення від знущань над ягіднянцями і знімали це на телефони. Коли люди ховали покійників на цвинтарі, то рашисти навіть похоронну процесію розстріляли, про це та багато інших звірств окупантів ми розповідаємо у книжці.

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної. Старшокласники написали на стіні навіть кілька стовпчиків поеми «Катерина» Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

На другому поверсі школи в Яідному окупанти заклали вікна грубими книжками з бібліотеки. Зробили додатковий щит, щоб захищав їх від уламків українських снарядів та куль. Cеред цієї «броні» була й книжка «Гетьмани». Під час одного з обстрілів від вибухової хвилі книги, в тому числі «Гетьмани України», викинуло з вікна на подвір’я. Така ось художня деталь. Наші «Гетьмани» не захотіли бути «захистом» для скаженої орди. Цю книжку підняв із землі юний бранець Владислав Польгуй, сховав її біля себе, тримав у підвалі упродовж полону.
Колишній полонений рашистів, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розказував нам: «Коли прийшли наші 31 березня 2022 року, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити». Ось яку колосальну життєдайну силу має наша пісня!

У нашій книжці є і спогад докторки педагогічних наук, письменниці Ольги Ходацької про жахіття у підвалі під час окупації Гостомеля. Ольга Миколаївна нам розповідала, як разом із малою внучкою, сусідами більше двох тижнів були на волосині від смерті.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Скрізь рашисти показували свою ненависть до усього українського. В селі Озера, в будинку професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Котлярова окупанти знищили майже всю його бібліотеку.

Ми зустріли дивовижних людей, які проявили найкращі якості у лиху годину. У селі Горенка біля напівзруйнованої багатоповерхівки познайомилися із Зоєю Василівною Миколайчук. Тут люди як могли підтримували одне одного: готували їжу на багатті для усіх. Зоя Василівна зверталася до мешканців будинку ще й поетичним Словом. Кожного ранку на стенді об’яв з’являвся її новий оптимістичний вірш. Вона так щиро писала, що люди казали: «Не уявляємо свого ранку без віршів Зої Миколайчук». Вона підписувала свої твори… «Просто Зоя»: «Я вірю, буде все колись красиво, і будемо ми жити без війни…».

Її поетичні рядки завжди налаштовують на позитив. Ось ще уривок з поезії «Просто Зої»: «От щоб виросла стіна, височенна, аж до неба і не бачить ворогів, і не чуть рашиських слів. От щоб виросла стіна, перекрила шлях для танків, щоб ракети не літали, діти з жаху не кричали. От щоб виросла стіна і не чути їхню мову, а лиш українську чудову, Можна знати сотню мов, а москальську нам не треба…».

У кожному вірші – уболівання за долю України, подяка воїнам, віра в Перемогу. І нехай вони не досконалі, але цей випадок вкотре підтверджує: який дивовижний у нас народ!

У селі Мощун нас вразила пенсіонерка Валентина Андріївна Черненко. У неї згоріло все: будинок, автомобіль, домашні тварини. Сама ж ж вона дивом вижила. Біля згарища ми побачили великий квітник. Пані Валентина садила… гладіолуси. Хіба ж не дивовижна краса людської душі?!

А ще пригадується, як в Ірпені вчителька пенсійного віку Лідія Олексіївна, в багатоповерховий будинок якої влучила ракета, у відеоінтерв’ю розповіла нам про те, який тектонічний зсув у її свідомості викликала ця війна. «Раніше у моїй сім’ї були зовсім інші ідеали, інше бачення цих орків. Мій чоловік родом з Алтайського краю (сюди його рідних було вислано з України). Я любила Москву, Пітер, там театри, розмаїття культурних подій. Тепер я ненавиджу це. В росії ненависть до України насаджували віками. Я себе ненавиджу, що не могла зрозуміти цього раніше, що Шевченка погано читала у школі. Я перечитала всіх російських класиків, а ось Шевченка знаю лише декілька творів. Наше покоління духовно скалічене. Сьогодні в мене душа болить за наших захисників, за своїх учнів, на війні гинуть найкращі. росія – це країна кримінальних злочинців!»

Сьогодні, у День рідної мови, скажемо, дещо і про надзвичайно важливу роль Слова в публічному обширі, зокрема в медіа. Є вагомі підстави для тривоги, стурбованості.

Нині чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які на передовій. Не можемо не згадати свого колегу, світлої памяті Святослава Варенню, вихованця ПЛАСТУ, громадського активіста, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі нашої книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця». Святослав був класним відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю по фальшивих документах групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Лінію Справедливості та Правди уособлював український воїн Святослав Варення, а лінію Зла тримають такі манкурти як Деркач, нині сенатор рф, герой рф. А ми ж не забудемо, що Деркач в Україні тривалий період був власником інформаційного ресурсу – холдингу «Ера-медіа», до якого входили газета «Телеграф», телерадіокомпанія «ЕРА». Це була антиукраїнська прокремлівська пропагандистська група, якій дозволяли вести підривну діяльність, на шкідливість якої закривали очі верховні владці, навіть підігрували їй. На жаль, деякі пропагандисти (інформаційні диверсанти) Деркача і досі певним чином заявляють про себе в українському інформаційному полі. Безкарність породжує нове зло. Так не повинно бути!

Звичайно, нам дуже хочеться, щоб Слово у суспільстві мало виняткову вагу, щоб до нього дослуховувалися, щоб воно було дієвим, правдивим, непідкупним.

Принагідно згадаємо висловлювання легендарного журналіста, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Павловича Колесника, який писав у 2009 році про типове, про загрозливе явище:

«СЛОВО – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпивло од берега життя – воно охляло, зробилося слабким, неглибоким, безвольним і некрилатим… Зайві, не настояні на думці, необовязкові Слова розхлоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалася Правда. Слово і свята Правда – синоніми!».

17 років минуло з тих пір, як ці роздуми написав Степан Колесник. Яким же нині є Слово? На жаль, друкована преса доживає свій вік, не «без допомоги» непродуманих, поспішних, а то й згубних реформ у царині ЗМІ. Зосталося дуже мало газет, зокрема виходять «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Україна молода» та деякі інші, вони йдуть до читача з благородною просвітницькою місією.

Слово є і на фронті. І воно піднімає в атаку! Бо це Слово – Україна, а ще – Воля, Незалежність! Отож будьмо завжди в обороні чесного Слова, примножуймо багатство української мови!

Слава Україні! Героям Слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України.

Сообщение Про особливу важливість Слова у документуванні воєнних злочинів появились сначала на Український репортер.

Саме до свята мови київська «Просвіта» у Центральному будинку офіцерів ЗСУ провела розкішний захід «Поетичний млин», організаторами якого стали письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова.

Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька.

Це було добрих чотири години цікавих, змістовних виступів, яскравих пісень, чарівних поезій. І не тільки… Театральна режисерка, Заслужена артистка України Людмила Колосович дуже гарно зіграла фрагмент моновистави «Маруся Чурай» за історичним поетичним романом Ліни Костенко.

А ось Анжеліка Корнієнко, каліграфиня, волонтерка, співзасновниця громадської ініціативи #інфоВАРТА, керівниця проєкту «Рутенія. Графіка української мови» запропонувала усім по новому подивитися на… абетку. Вона зупинилася у виступі на глибокій символіці та традиціях прадавнього письма українців, розвінчуючи ворожі міфи щодо меншовартості нашого культурного коду.

Як відомо, Анжеліка Корнієнко прагне популяризувати каліграфію не лише як художню практику, а й як важливу частину національної ідентичності. Вона із захопленням ознайомила присутніх з доробком легендарного українського шрифтового дизайнера Василя Чебаника, автора стилю «Рутенія», який повертає українській абетці історичну автентичність. Виступ Анжеліки Корнієнко доповнив також важливими фактами її соратник Назар Воля.

У багатьох виступах учасники наголошували, що просвітництво нині є ключовим завданням суспільства, держави. «Мова – наш головний духовний форпост. Нація – це земля, люди і дух. А основою національного духе завжди є мова…», – наголосив на початку зустрічі Народний артист України Кирило Стеценко. Він нагадав, що цьогоріч «Просвіта» відзначає 120 років від дня заснування. Просвітяни завжди були на передньому краї боротьби за національну ідентичність, за формування української нації.

З певною стурбованістю за культурно-мовну ситуацію в Україні звернувся до присутніх перший заступник голови Всеукраїнського товариства Просвіта», академік Георгій Філіпчук.
Він просить не забувати, що наші вороги, наприклад махровий україноненависник Затулін проповідують стратегію вічної екзистенційної війни з Україною, заявляючи, що на українській території «пануватимуть» тільки російська мова, тільки гундяєвська церква. Ці хижі наміри закладені в нутро кожного жителя тамтешніх боліт.

Тому Філіпчук наголошує: «Сьогодні сказати: «Геть від Москви!», як це колись виголосив письменник Микола Хвильовий, зовсім мало. – Треба узяти за правило: «Геть Москву з усіх сфер життєдіяльності української нації, держави, з нашого національного простору: з мистецького, освітнього, інформаційного, теологічного, церковного, книговидавничого!». Якщо не зуміємо себе захистити і зберегти, нас не вбереже ніхто».

Професор Філіпчук також процитував видатного філософа, мислителя Григорія Сковороду: «Рiки стiкають, потоки висихають, струмки зникають, тiльки джерело вiчно дихає випаруваннями, оживляє i прохолоджує. Одне джерело люблю».

А джерело, ще раз підкреслимо, це мова. І воно – глибинне, сокровенне, має бути вічно з нами.

Сказано було Філіпчуком й про гостру проблему: «Лише дітей шкільного віку за межами України сьогодні перебуває 2 мільйони 100 тисяч. Вони – за межами материзни. Що треба було б робити нам усім? Створити величезний український сайт світового масштабу, який би вчив би дітей української мови та літератури, історії, інших освітніх предметів». Цю ініціативу мала б узяти на себе держава. А чому ж так довго запрягає?

Ще процитуємо Філіпчука: «Коли ми кажемо сьогодні про європеїзм, що маємо бути в колі цивілізованих націй, конкурентноздатними, то я запитую (і себе передовсім): на кого ми орієнтуємося? Наприклад, американська книжка – це 20 відсотків у світовому виробництві книг, китайська – 28 відсотків. Отже дві країни виготовляють половину книжкової продукції світу. В Україні – 0,5 книги на людину (і це разом з підручниками)! У Польщі – 10-12 книжок на людину».

Коли нарешті книговидання у країні дихатиме на повні груди?

Як не погодитися зі словами Ольги Ходацької, що у виступі професора Філіпчука – «весь біль нашої України».

Відома поетеса Ірина Родченко також торкнулася головної теми заходу: «Мова – це душа кожної національності, її оберіг, її молитва, її живильна криниця. З нашої рідної, найкращої і найдорожчої мови ми черпаємо сили для духовного здоров’я. Маємо свято і трепетно берегти цей унікальний дар, примножувати його і любити».

Восьмикласниця Маргарита, онука Ольги Ходацької, щиро та емоційно прочитала знаменитий вірш поета Віктора Баранова про українців. Зала тепло аплодувала.

Заслужена артистка України, письменниця, радіоведуча Лариса Недін зупинилася на проблемі – багато хто, особливо серед людей бізнесу, не бажає розмовляти українською. Адже нині є безліч можливостей опанувати рідну мову.

«Господи, воскреси мій народ в ріднім Слові! Щоб світи прозрівали, щоб не блукали забродами, щоб не їхали в найми в далекі світи, щоб не співали чужих пісень, щоб не танцювали під чужу дудку, щоб не стали чужинцями на рідній землі», – промовила Лариса Недін.

Письменниця, журналістка Галина Дацюк цікаво розповіла про відому просвітительку, громадську діячку Софію Русову.

Ми пишаємося, що і сьогодні дуже багато українців йдуть до міст та сіл з високою просвітницькою місією. Так, соліст Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди, волонтер Андрій Міцай з моновиставою «Свою Україну любіть» відвідав багато регіонів країни. Нині ж митець виконав дві композиції: «Кленова балада», «Тарасова дума».

Під час «Поетичного млина» защораз йшлося про книги. Про творчі здобутки розповіла авторка культурно-історичного проєкту «Живі історії війни» Ольга Фещенко. У її книгах – розповіді жителів Бородянської громади про російську окупацію.

Дуже сподобалися учасникам зустрічі пісні «Українка», «Переможна вишиванка» у виконанні Заслуженої артистки естрадного мистецтва України Тетяни Мирошниченко, вірші поетес Лесі Пронь, Ольги Киці. Змістовним був виступ директорки Будинку письменників Ніни Шаварської.

Заслужений журналіст України Сергій Комісаров емоційно говорив про те, що окупанти не перервали свою геноцидну лінію щодо України. Водночас він твердо переконаний: «Ці нелюди нас ніколи не зламають». Комісаров з великою теплотою розмірковував про українців, які боронять країну як на фронті, так і в тилу, хто не поїхав за тридев’ять земель подалі від війни. Каже, що «українці є абсолютно незламною нацією».

Теплими оплесками присутні зустріли пісню «Чом не радуєш осене» у виконанні композитора і музиканта Ігоря Якубовського на слова Ольги Ходацької.

Згадуючи геніальну поетесу Лесю Українку, прозвучала її пісня «Contra spem spero!» (Без надії сподіваюсь!), яку заспівав під гітару Якубовський.

Популярний актор, виконавець власних пісень (Словоспів), захисник України Дмитро Лінартович виконав свої твори: «Котиться по полю м’яч» та «По килиму зеленому». Усі в залі були зворушені майстерністю Лінартовича, емоційністю митця, глибокою та яскравою образністю Словоспіву. Тому й лунало: «Браво!».

Журналістка Манана Абашидзе розмірковувала про те, що суспільство, як і держава, має піклуватися про підростаюче покоління, аби діти виростали свідомими громадянами. Вона подякувала усім, хто утверджує Україну, сприяє розквіту української мови, оберігає її.

Цікавою була розповідь і директорки книжкового видавництва «Макрос» Валентини Федоренко, яка долучилася до проєкту повернення в Україну імені славного сина – Павла Штепи. Він все своє життя віддав служінню Україні, хоча й емігрував до Канади. У видавництві перевидано фундаментальну книгу Павла Штепи «Московство». Це сталося завдяки ініціатору перевидання Ігорю Шмигіну, директору Благодійного фонду «Ми допомагаємо Україні», військовому, засновнику міжнародної премії імені Павла Штепи.

«Ось тут, у вашій спільноті «Просвіти» живе душа України», – висловила слушну думку Валентина Федоренко, звертаючись до організаторів заходу.

Справді, це так.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео) появились сначала на Український репортер.

Цікавий та змістовний захід «Поетичний млин» провела київська «Просвіта», організатори – письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова.

Лунала вишукана поезія, звучали пісні, митці знайомили з новими книгами, були змістовні виступи щодо захисту та розвитку української мови. З розповіддю про незламність  українців під час рашистської окупації села Ягідне Чернігівської області виступили журналісти Світлана та Леонід Фросевич, автори книги “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”.

Теплими оплесками присутні зустріли пісню «Чом не радуєш осене» у виконанні композитора і музиканта Ігоря Якубовського на слова Ольги Ходацької.

Сообщение Калинова пісня з вірою в Перемогу України у День рідної мови (+відео) появились сначала на Український репортер.

У своєму привітанні актор від імені себе і своєї сім’ї побажав українцям провести Новий рік у мирі, спокої та благополуччі.

“У цей святковий сезон ми з моєю сім’єю бажаємо вам благополуччя, радості, безпеки, свободи і миру. З любов’ю”, – сказав Роберт.

Особливим моментом звернення став перехід Де Ніро на українську мову: “Слава Україні!”, – підсумував актор.

Українські шанувальники Де Ніро тепло відгукнулися на привітання актора і взаємно побажали йому щастя в новому році.

“Неперевершений! Героям Слава!”

“Бути справжнім актором – це важка праця! Але бути людиною при цьому – це любов”

“Вражаюче! Дякую за підтримку!”

З 2024 року актор Роберт Де Ніро став офіційним послом United24. Кінозірка допомагає збирати кошти на медичну допомогу, відновлення та оборонні потреби України, використовуючи свій світовий вплив для залучення донатів. Разом із понад 30 світовими знаменитостями (серед яких Катрін Деньов, Imagine Dragons, Стівен Фрай) він записав відеозвернення, щоб нагадати світові, що Україна все ще потребує допомоги та підтримки.

Роберт Де Ніро – американський актор, продюсер і режисер. Найбільш відомий своєю роботою в кримінальних фільмах, трилерах і співпрацею з режисером Мартіном Скорсезе. Лауреат премій “Золотий глобус” (1981, 2011) і “Оскар” (1975, 1981), повідомляє Вікіпедія. Відомі фільми за участю Де Ніро: “Хрещений батько 2”, “Таксист”, “Одного разу в Америці”, “Славні хлопці”.

Сообщение Легендарний актор Роберт Де Ніро привітав українців із Новим роком, завершивши вітання українською появились сначала на Український репортер.

Про інцидент написала Керівниця управління освіти Чернівецької міської ради Ірина Ткачук, а директорка школи засудила дії вчительки й пообіцяла “ухвалити відповідне рішення”.

20 листопада в одному з місцевих Telegram-каналів з’явилося відео, на якому педагогиня спілкується з класом російською.

Коли школяр попросив її перейти на державну мову, вона назвала його “скотиною”, а згодом додала, що він буде “найбільше відповідати на уроках географії”.

Ірина Ткачук обурилася вчинком вчительки та заявила, що та повинна залишити заклад за власним бажанням.

“Дванадцятий рік війни…Вчителька, педагогиня, та, хто має нести дітям світло і правду… На прохання учня розмовляти українською мовою називає його “скотиною”!

Я не знаю, як відреагували на це батьки, але переконана, що такі “педагоги” не можуть працювати в українській школі”, – написала Ткачук.

Директорка ліцею Галина Абрам’юк також відреагувала на інцидент. Учні розповіли їй про нього наступного ж дня – написали колективне звернення, надали відео та аудіозапис.

“Мені прикро, що такий ганебний випадок стався у школі, в якій завжди панував і панує дух українства. Ніколи не толерувала антиукраїнське і не буду. Вчителю делеговано проводити державницьку лінію, якщо ж є порушення, то має відповісти згідно з чинним законодавством”, – написала жінка у Facebook.

Абрамʼюк також повідомила в коментарі “Укрінформу”, що після інциденту вона взяла у вчительки письмове пояснення, а 21 листопада – видала наказ про початок службового розслідування, яке ще триває.

Директорка додала, що не знімає з себе відповідальності та вважає, що на порушення законодавства має бути відповідна реакція.

Сообщение У Чернівцях вчителька назвала учня “скотиною” після його прохання перейти на українську мову появились сначала на Український репортер.

ДЕ ЗВУЧИТЬ РОСІЙСЬКА МОВА, ТАМ Є ЗАГРОЗА КРИВАВОГО, НАСИЛЬНИЦЬКОГО , ТЕРОРИСТИЧНОГО ЗАХОПЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ

– Василю Григоровичу, на четвертому році великої війни знову спостерігаємо загрозливий стан у царині української мови в Україні. У чім причини та як протистояти?

–У мене таке враження, як би це жорстко не звучало, що більша половина людей як тільки припиниться жахіття гарячої фази московитсько-української війни, будуть ставитись знову до одвічних ворогів України як до«старших братів». Бо яка ще має бути переконливіша аргументація стосовно того, що з російською мовою треба розпрощатися, як і взагалі з усим російським, раз і назавжди, коли путін каже, мовляв, там, де російська мова – там росія, а Віткоф каже, що путін захопив Донбас тому, що там переважно російськомовне населення. Виходячи з їхньої логіки, там де звучить російська мова, є загроза кривавого, насильницького , терористичного захоплення території, і що ця територія вже не буде Україною, а стане московією.

Коли так склалося, що у нас дехто не може без «что» і «как», то , по-перше, звикайте до того, що живете в Україні, а по-друге, починайте розуміти і поважайте тих, хто робить Україну Україною. А Україну Україною робить українська мова і носії цієї мови. А виходить так, що ми, українці, ніби повинні аж трішки вибачатись, що буцімто створюємо російськомовним незручності, бо їм було б краще по-московитськи. А щодо нас можна влаштовувати тиск і незручності на мовному грунті? Незручності для українців також тривають у вигляді ракет, шахедів, смертей та прапорів на українських цвинтарях. А все починалось з російської мови.

І коли мені кажуть, що Київ Одеса,Чернівці або Вінниця здавна були російськомовними, то я вкотре запитую: скільки було російськомовних до 1654 року в Україні? Жодного, хто говорив би московитською мовою! Якою мовою тоді послуговувалися люди на цій землі? Звичайно ж, тією, якою створювалися українські народні пісні,– УКРАЇНСЬКОЮ. І ті пісні дійшли до нас фактично у незмінному вигляді. То є найкращий аргумент на користь того, що українська мова – древня, і побутувала та побутує на наших землях органічно. Це мова спілкування наших предків, дідів-прадідів з часів середньовіччя та Київської Руси-України. Тому я непримиренний щодо компромісів з російською мовою. Російська мова дорівнює смерті України.

Зараз навіть мовний омбудсмен каже, що ми повинні позбавити російську мову статусу мови, яка потребує захисту та сприяння. Я абсолютно згоден.

Надавати статус мови, що потребує підтримки, потрібно українській. І ще кримськотатарській треба було надати років тридцять тому, тоді не було б тієї біди в Криму, що сталася. Бо ми тоді з киримлине шукали точок дотику у поглядах на нашу спільну історію, яка не завжди була безхмарною, а міркували, як би не дати їм можливості масово осісти в Криму. Натомість офіцерня з Архангельська й Далекого сходу масово оселялася в Криму на пенсії, тож маємо результат. Скільки ще разів хочемо наступати на ці самі граблі?

Тому, на мій погляд, все, що пов’язано з росією, маємо відкинути. Хтось каже, мовляв, воюємо з пам’ятниками. Завжди так: спершу йдуть пушкіни-чайковські, а за ними – російські гвинтівки і багнети. Вони приходять, насаджують свою мову, витісняють мову корінного народу, тобто українців, а потім ідуть зі зброєю нібито захищати тих людей, які тут споконвіку жили і їм є якась загроза. І знову лавров скаже, що на більшій частині України панує нацистський уряд, який російську мову визнав забороненою. А московити, коли приходять зі зброєю у Маріуполь чи села Донбасу, де розмовляли тільки українською (міста були зросійщені, а в селах українці були собою), чи вони там створюють умови для розвитку української мови? На тимчасово купованих територіях українські школи закриваються, українські книги й українське слово знищуються. Навіть у Запорізькій області, хоча Запоріжжя – колиска українського етносу, вольниці козацької, козацького духу. Там забороняється українська мова, нема жодної україномовної теле- чи радіопрограми. То вам, московитам, можна нищити, а нам, українцям, не можна цьому протистояти? Так не може бути!

МОВНИЙ ФРОНТ – ТЕЖ БОРОТЬБА І ВІЙНА , ДЕ ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ

– Через повномасштабне вторгнення чимало українців опинилися на еміграції у Європі, де також виникають проблеми із захистом нашого права на рідну мову через вплив росіян…

–Мене дуже неприємно вражає те, що на четвертому році великої страшної війни, коли Україна втратила багатьох своїх громадян-носіїв української мови, які розбіглися по світах у пошуках порятунку, а зараз я дивлюся матеріали з інших країн, зокрема з Німеччини про те, що українці там бояться розмовляти українською через тиск з боку так званих російських німців. Дожилися! Німеччина набула собі величезної проблеми, пустивши нібито німців, які по суті не є німцями. Не знаю, як можна вибити московитське хамство, зверхність, зухвалість з менталітету тих, хто вважає себе німцями з епітетом «російський». Їхні діти такими самими зростають та вже у третьому поколінні так поводяться. Це мене хвилює.

Також хвилює, що «його величність гугл» досі не зробив українську мову однією з домінуючих. Тоді як Україна – це форпост свободи, волі, розвитку. Форпост збереження європейської цивілізації. Ніяка інша країна не робить такого внеску у збереження світової і європейської цивілізації, як Україна. Жодна нація. І коли я шукаю мови, то бачу: при всій повазі, наприклад, монгольська у гуглі є, хоча нею розмовляють лише 3 мільйони. Мова урду є. Але української немає. Це – робота для наших політиків і дипломатів. Мовний фронт – теж війна і боротьба, де теж треба перемагати. І теж треба докласти багато зусиль, щоб вирівняти стан речей. Якщо врахувати розпорошених по світах українців – то нас не менше 70 мільйонів…

Дивлюсь на студентів Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Наші студенти переважно україномовні. І це значною мірою результат політики, яку ми впроваджуємо. Я в цьому плані – непримиренний. Мав певні неприємності з деякими педагогами. Однак у мене може бути компроміс у будь-яких питаннях, але в питанні української мови у мене компромісу немає і не буде ніколи. Бо мова йде про інстинкт самозбереження нації.

Диктант Національної єдності студенти і викладачі Академії пишуть тотально. Всі. Багато-багато років. Відводимо час спеціально. Тобто на ділянці мовного фронту, за який я відповідаю, у нас все нормально. Але. Дивлюсь – прийшли першокурсники зі своїх сімей і шкіл, де панувала російська мова. Старші курси – всі україномовні. Додалися молодші – і нам потрібно докладати зусиль. Для них звичною є ситуація, коли розмовляють російською. Дивуюсь батькам, які бояться прильотів, гинуть на фронтах, а їхні діти послуговуються московитською. Незрозуміло.

Зрештою, мова для всіх людей– це маркер, який визначає: свій-чужий. У всіх народів. Нема такого «есперанто», яке б зробило всіх своїми. Хто говорить українською – свій, хто говорить російською – чужа людина. Не хочу, щоб третина моїх співвітчизників були мені чужими. Хочу, щоб вони були моїми рідними. Але що вони для цього роблять? Чи хочуть цього? Чи думають, що відвоювавши Україну ціною великих жертв, Україна залишиться такою самою, як була доти ? З кіркоровими , басковими, де українських афіш днем з вогнем було не знайти. Де на телеекранах – так звані московитські зірки, а на радіо – квоти на українські пісні. Насправді ж виявилось, що може бути повноцінна робота українських радіостанцій з нормальними українськими піснями. Так, там є полова, але ж дуже багато й позитиву. А російське практично все – полова. Мені як українцю, який об’їздив півсвіту, соромно було слухати, сідаючи в таксі , музику країни перебування та її мову. Думаю: чому ж у нас в українському таксі звучали російський шансон і попса? Чому геолокація показує, що це Україна, а оточуючий мовний фон – ніби не Україна?

РОЗМОВЛЯЄШ УКРАЇНСЬКОЮ? ВЖЕ ПРОКЛАДАЄШ ШЛЯХ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УКРАЇНА БУЛА ВІЛЬНОЮ

–Ми, українці, почали вибиратися з лабет постколоніальної суспільної свідомості фактично тільки з приходом великої війни. Доти толерували все московитське. Дивилися на людей, які відстоювали українську мову, як на блаженних…

– На мою думку, було кілька сплесків розвою української мови. Час пізньої перебудови, коли ми згадали, що українці: різні культурно-мистецькі акції, поява українських гуртів, перевага українського репертуару. Згодом –під час Майдану 2004 року.І , звісно, на початку великої війни, коли українська мова і все українське стало чинником, який гуртував людей. Я їздив в Одесу, інші південні міста – до мене всі і всюди звертались українською мовою. Зараз вже цього нема. Відкат. Не можу зрозуміти істинних причин цього. Але це – недопрацювання наших можновладців і освітян. Тому що не може бути справжнім учитель, який на уроці розмовляє українською, а на перерві переходить на російську. Діти беруть приклад. Це злочин проти України й українського народу. І такі факти потрібно оцінювати та протидіяти.

Адже ворог хоче паралізувати наше життя, позбавити українців елементарних умов для життя. Це геноцид. Ще раз наголошую: команди нищити Україну віддаються російською мовою. І якщо ви по той бік зла, то визначайтеся . Не хочеш ти українську мову?  Будь ласка, маєш право і можливість виїхати на московію і там послуговуватися тією мовою. Бо якщо ти – українець, то як у тебе може бути рідна мова – російська? Як може бути рідна мова українця не українською? Якщо він українець.  Навіть якщо твої батьки не мали можливості чи не хотіли розмовляти українською, то ти повинен зрештою під тиском обставин і великої біди зрозуміти: якщо стаєш українцем, розмовляєш українською – то вже прокладаєш шлях для того, щоб Україна була вільною. Ти вже робиш свій вклад у перемогу в цій війні. Щоб не дати підстав нікому казати: « я піду на Київ, бо там москвоязикі сидять і їх треба рятувати.» Хочеш, щоб московити тебе «рятували»? Продовжуй розмовляти російською.
– Вдячність за відверту розмову!

Розмову вела Ольга ДУБОВИК

Сообщение Василь Романчишин: “Команди нищити Україну віддаються російською мовою. Тож у питанні української мови у мене компромісу немає і не буде ніколи” появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє Суспільне, авторкою тексту цьогоріч стала Євгенія Кузнєцова — письменниця, перекладачка, авторка романів «Спитайте Мієчку», «Драбина», «Вівці цілі» та нонфікшну «Мова-меч. Як говорила Радянська імперія».

Читатиме диктант Наталія Сумська — акторка театру і кіно, народна артистка України. Слухати: Українське Радіо та Радіо Культура, Суспільне Культура (телебачення), YouTube-канал Українського Радіо, Facebook Суспільного, застосунки suspilne.radio та Дія.

Диктант можна писати вдома, на роботі, у кав’ярні чи книгарні. Надсилати паперовим листом: 01001, Київ, вул. Хрещатик, 26 (штемпель не пізніше 28 жовтня). Або онлайн: фото/скан тексту (.jpg, .png, .pdf тощо) на адресу rd@suspilne.media до 11:00 29 жовтня.

Сообщение Сьогодні пишемо радіодиктант національної єдності появились сначала на Український репортер.

Згадалося, як я з родиною у 2017 році напередодні написання закону про мову поїхали помандрувати в Европу. Я поставила перед собою завдання вивчити, як вирішене там мовне питання і планувала провести моє дослідження в полі, тобто, подивитися, як мовне питання працює на вулицях, у сфері обслуговування тощо, побувати в школах, а також поспілкуватися з офіційними особами на предмет законодавства.

Почали з країн Балтії: Литви, Латвії, Естонії. Я писала звідти свої репортажі, які були популярні серед українців, бо ми відкривали для себе нову тоді тему – а як з мовою у них. Тепер ми знаємо, як. Тоді ж наші політики нас годували гнилою рибою, що в Європі кордони відкриті, і з мовним питанням теж упали всі кордони, тепер там хто як хоче, так і спілкується. І ми ж вірили цій брехні. Ну може не всі, та все ж. Тому, перш ніж всунути голову у мовну пастку нашого майбутнього закону, я вирішила сама все побачити, почути і «помацати».

Напишу зараз лише одне з тих вражень. Нас зустріли автом в аеропорту Латвії і дорогою увімкнули латиське радіо. Я почула знайому всім старшим людям мелодію пісні, яка була дуже популярна в моїй юності, і написана мастодонтами радянської естради Раймондом Паулсом та Ільйой Рєзніковим, і виконана не меншими мастодонтами Лаймою Вайкуле та Валерієм Леонтьєвим (це вам не Вєрка якась «всьо будєт харашо»), а топова пісня радянської естради «Ах вєрнісаж, ах вєрнісаж, какой партрєт, какой пєйзаж…» – ОДНАК, мелодія, яку я почула по радіо була мені знайома, а от слова – ні, бо ця пісня звучала у виконанні Лайми Вайкуле латиською мовою.

Мало того, що в ті дні перебування в цих трьох країнах я не почула на радіо жодної москвомовної пісні (не знаю, як тепер), так ще й знайомі мені москвомовні пісні Лайми Вайкуле – всі були перекладені і співалися латиською.

Я запитала тоді в депутата їхнього сейму, в автівці з яким ми їхали, чому всі пісні перекладені? Він сказав, що так зобов’язало законодавство. Я спитала, чи не було нарікань чи й обурення від їхньої зірки Лайми Вайкуле або московської зірки Іллі Рєзнікова – на що депутат лише очима покліпав і спитав мене:

– Як це? Це ж закон такий.

Більше того, він сказав щось типу такого, що Лайма латишка, закон латиський, тож вона навіть сприяла перекладам, вона ж не ворог свого народу і собі…

Нагадаю, що в них не було війни, але були мордобої москвомовних. На відміну від нас – у нас війна є і мордобоїв за московську мову немає.

Навпаки, Вєрка Сердючка ще й дуль нам публічно у писки за свою московську талалайку натикає.

То я собі й думаю, а чи така вже й винна Вєрка.

Лариса Ніцой, письменниця

Джерело: Фейсбук

Сообщение Щодо мовного скандалу з Данилком-Вєркою Сердючкою. Роздуми письменниці появились сначала на Український репортер.

“Звертаюсь до Національної поліції України з метою належного реагування. Ми не дозволимо, щоб в українській столиці під прикриттям “розваг” знову легалізували мовну присутність держави-агресора. Це не просто про закон – це про національну гідність. І відповідальність буде”, – наголосив Кремінь, коментуючи виступ 13-го червня в Києві Вєрки Сердючки.

За його словами, це грубе порушення статей 23 та 29 закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Зокрема, у частині застосування державної мови у сфері культури та під час публічних заходів.

Кремінь наголошує, що у Києві з 2023 року офіційно діє мораторій на публічне використання російськомовного музичного продукту, який також було знехтувано.

Уповноважений ухвалив рішення про відкриття заходу державного контролю щодо організатора публічного заходу.

У омбудсмена також нагадують, що відповідно закону “мовою проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів є державна мова”.

Читайте також: Мовний омбудсмен анонсував перехід від “лагідної” до “наступальної” українізації

“Застосування інших мов під час таких заходів дозволяється, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу, а також у випадках, визначених законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України. Положення цієї частини не поширюються на застосування мов під час виконання та/або відтворення пісень, інших музичних творів з текстом, фонограм”, – акцентує Кремінь.

У Національній поліції вже відреагували на це звернення і наразі встановлюють обставини події.
“14 червня під час моніторингу соціальних мереж, виявлено публікацію, у якій йдеться, що на Бориспільщині під час концерту співак виконував пісні мовою окупанта”, – йдеться в повідомленні.

Зазначається, що подія сталася 13 червня в одному із населених пунктів. Поліцейські зареєстрували відомості до Єдиного обліку реєстрації заяв і повідомлень про вчинення кримінальних правопорушень та інші події. Триває перевірка.

Сообщение Мовний омбудсмен Кремінь звернувся до поліції появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться у наказі Кабінету Міністрів, повідомив мовний омбудсмен Тарас Кремінь на Фейсбук-сторінці.

До роботи на цій ділянці приступив Ігор Спірідонов, ветеран російсько-української війни, учасник бойових дій. У серпні 2024 року отримав важке поранення під час захисту Батьківщини на Покровському напрямку. До служби в лавах Збройних Сил України працював юристом Секретаріату Уповноваженого, має багаторічний досвід громадської та правозахисної діяльності у сфері захисту української мови.

Спірідонов також стежитиме за дотриманням мовного законодавства в Черкаській, Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях.

«Засилля мови держави-агресора в столиці України під час повномасштабної війни обурює. Української має стати більше в усіх сферах суспільного життя нашої країни. Київ повинен бути в цьому прикладом», – наголосив представник Уповноваженого.

Нагадаємо також, що на початку 2022 року Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь звернувся до міських голів деяких міст, зокрема до Віталія Кличка. А підставою стали порушення мовного законодавства, одним із «рекордсменів» було названо Київ. На адресу мовного омбудсмена надходили численні скарги громадян щодо розміщення недержавною мовою інформації для загального ознайомлення, зокрема вивісок, табличок, написів тощо, а також зовнішньої реклами на території об’єктів благоустрою.

Але, схоже, міська влада Кличка не поспішала реагувати на це звернення. Бо у 2024 році Держпродспоживслужба назвала Київ серед порушників мовного законодавства.

Сообщение У Києві із засиллям мови країни-агресора боротиметься ветеран війни появились сначала на Український репортер.