На земній кулі заради цього вищі створіння відкрили Америку. Винищили вогнепальною зброєю і завезеними пошестями аборигенів. Але й самі поплатилися. «Ощасливили» Європу сифілісом і венеричними хворобами.

Було та загуло. Одначе бур’яном не заросло. Навіть щонайвіддаленіше, первісне не тільки стукає в серця небайдужих, а й пробуджує уяву. Ось те, що на виду. Перед очима уже не мільйонів, а мільярдів, котрі спроможні читати. Відкриваймо Біблію. Перша книга Буття – «про початок світу й створення людини»:

«1. Господь сказав до Аврама: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. 2. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе, та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. 3. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться».

У доісторичну давнину поняття «народ» учені в Україні не насмілюються углиблювати. Обмежуються «племенами». Та чи не було б наближенням до істини твердження, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі на березі річки Десни? Починаючи з ХХІV до ХІV тисячоліть до нової ери чиї ж предки в поселенні «середньої доби верхнього палеоліту», а простіше, «за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом», полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та іншу крупну звірину?

Таке ж довготривале поселення вищих створінь 1897 року відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.

То як же ставити під сумнів прозріння нашого Пророка Тараса Шевченка? Як не вірити геніальному поету? Він указує в поемі «Саул», написаній за лічені місяці до останнього подиху, чиї ми сини і яких батьків:

В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.

Суголосно мовить і Леся Українка, названа донькою Прометея: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». В усьому живому, яке дивує білий світ, «порватися не може». А вищі створіння рвуть «той ланцюг» на шмаття так, як їм заманеться. В Україні більш-менш успішним археологам передається мовби у власність досліджене ними. Який там «ланцюг великий всесвітнього життя»? Кожний авторитетний залюбки присвоює собі обривок від неосяжного. Не до того, щоб простежити неперервний розвиток етносу з давнього давня й до сучасності. Натомість відокремлюється попереднє від наступного.

А як же насправді? Духовні здобутки нащадків пастуха ягнят і телят на правічній українській землі сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Її давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Але їй поки що не вдається протовпитися в сонмище раніше визнаних – шумерська, аккадська, вавилонська, хетська, ассирійська, урартська, римська, абасидська, сельджуцька і османська. Та хай там що, будьмо певні, що в тому колі не останнє місце Трипіллю зарезервоване не українською елітою, а вічністю. І станеться невідворотне ближчого майбутнього.

Колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки одвічних хліборобів, доносять до сучасності животрепетні відлуння з розквіту Трипільської культури. Одначе справжньої ціни їм досі не складено. Давньогрецька міфологія вражає людство високими злетами мислення з юності людства. В той же час з душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Усі доісторичні тисячоліття після хрещення киян 988 року осуджувалися й невпинно проклиналися, як «поганські».

Від первини мовби й не огидне. Латинське pag – село. Pagan – селянин. Pagus – угіддя поза межами міста. І до чого ж докотилося? Як же виродилося? Тепер чиї тільки очі не вколює перевернуте з ніг на голову – поганий, поганець, погань. Не скажу про інші мови, а в українській подібних перетлумачувань скільки завгодно, причому найчастіше на приниження. Незаслуженої ганьби удостоїлися одні з перших на білому світі рільників, хліборобів, georgos – землеробів по-грецькому. А в просторіччі – гречкосіїв.

Мова українських пращурів зароджувалася в Мізинській археологічній культурі. А це десь ХХІV-ХІV тисячоліття до нової ери. Відтоді вона ніколи не замінювалася на якусь іншу, як виповзини зміїв щовесни. А невідривно від своїх носіїв невпинно розвивалася і ніколи не вмовкала. Нині є однією з найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської.

«Візантійській ортодоксії» не вдалося вивести з ужитку правічну мову українського роду. На неї за далекосяжним заміром візантійських басилевсів, сиріч імператорів, напосідався солунський діалект болгарської, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Чому саме звідти напасть? Відповідь прихована в «Церковній історії» сирійського автора Іоанна Ефеського, єпископа Асійського. Опис високоповажним подій 581 р. н. е. подаю з російського перекладу у «Віснику древньої історії», стор. 253:

«На третьому році по смерті імператора Юстина і правління державного Тиверія рушив проклятий народ слов’ян, який пройшов через усю Елладу і по країні Фесалоніка, і по фракійських провінціях. Здобув багато міст і фортець, спалив, пограбував і підкорив країну, сів у ній владно та без страху, як у своїй власній, і впродовж чотирьох років, доти, поки імператор був зайнятий персидською війною і вирядив усі свої війська на Схід, уся країна була віддана напризволяще слов’янам; останні зайняли її і розійшлися по ній на час, який призначив Бог. Вони захопили всі імперські табуни й інше, вони живуть, сидять і грабують у римських провінціях без турбот і страху, убиваючи і спалюючи, вони стали багатими, мають золото і срібло, табуни коней та багато зброї. Вони навчилися вести війну краще від римлян, і все ж вони люди прості, які не сміли з’явитися з лісів і степів і не знали, що таке зброя, за винятком двох або трьох дротиків».

Тоді ж не менше відомий Граматик Євфимій ремствував, що «ціла країна ослов’янилась і оварварилась». А одного із знатних пришельців, що «гордився своїм благородним, щоб не сказати худорідним походженням», великорозумний грек ганьбив дошкульним ямбом у звучанні по-грецькому: «Прехитра Слов’янська личина».

«Слов’янська», як і «слов’яни», – поняття із російських перекладів. Ними доводиться послуговуватися, бо українських перекладів обмаль. Обізнаність із давньогрецьким, як і з давньоукраїнським, в Україні явно шкутильгає. Необхідно знімати полуду з очей.

Десь сім тисяч років тому українські предки заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Угледівши те, всюдисущі елліни ввели в писемні джерела слово «скапто». Або «скапту». Голосна літера наприкінці – так звана «омега». Її озвучення двояке – «оу». Через те Ромул – один із двох близнюків, засновників «вічного міста». І разом з тим – Романія і Румунія. А понад те «Аріведерче, Рома!» співається у нас як «Прощай, Рим!» По-російському – «Рім». Англійською мовою – Rome.

В новогрецьких словниках давнє прибрало простішу форму – «скави». Значення те ж саме – «копати». Чи ж не суголосно по-українському говориться – скопати город. Для когось, може, й дивина, але перегукується й з українськими народними повір’ями. Коли Адам і Єва, спокушені підступним Змієм, піддалися гріху, Господь вигнав обох з раю, навздогін наказуючи Адамові: «Будеш добувати хліб насущний у поті чола свого!» Та ще й додав: «Копай, аби жив».

З перебігом віків дуже велемудрі в «скави» вставили буковку «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому – «раби». Для підсилення в православних храмах вінчаються під благословення хорових співів «раб Божий і раба Божа». Й покійники відспівуються батюшками як «раби Божі». Нічого подібного не почути ні з вуст католицьких ксьондзів, ні від сповідників інших конфесій. А в писемних джерелах укорінилося Sklaveni з рабським присмаком.

Якось один із викладачів Національного Київського університету в званні доктора наук довірливо відкрився мені, що «слов’яни» – похідне від «раби». Студентам він цього не скаже. Московські ж академіки під проводом Б. Рибакова й Д. Лихачова замість Sklaveni ввели у вжиток Слов’яни. Воно нібито й на облагородження. Та чи не ліпше б глянути в очі істини та просвітити мільйонні маси, що й до чого та де собака зарита.

Недомовками, а тим паче замовчуваннями українська свідомість наситилася сповна, коли спроваджувалися на погибель у сибірську безвість Василь Стус та його однодумці. Врешті-решт необхідно ж прокинутися зі сну розуму. Воскресаймо самі й просвіщаймо багатостраждальний рід свій. Розпросторюймо для нього обрії світлішого майбутнього.

Визнаний польський історик Мацей (Матвій по-українському – В. П.) видрукував 1582 року в Кролевці (Крулевці за польською вимовою – В. П.), яке після захоплення хрестоносцями стало Кенігсбергом, а після Другої світової війни – Калінінградом, головну працю свого життя «Хроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Читаймо:

«Року Божого 401 повстав Аттила, званий Бичем Божим, котрий вийшов від ріки Югри». «Угри, або Югри, що є в Московській державі. І, переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів». Аттила «силою взяв Хорватський край… підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більше переслідувати християн».

Здавалося б, давній замір, а чи ж не допікає на зорі ХХІ ст. незалежній Українській Державі?
Чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ-ІV віках н. е. в Приураллі з тюркомовних хунну й угрів та сарматів. Масовий рух того зборища на захід із 70-х років ІV ст. спричинив так зване Велике переселення народів. Не уявити, в яку безпросвітну дикість і звіряче варварство було б увергнуто Європу, якби 451 року на Каталаунських полях у Франції об’єднані європейські народи не спромоглися на потужну відсіч завойовникам.

У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020) доводжу і показую, що буремні ІV-VІ століття відображені в народнопоетичній творчості – промовистій і невмирущій. Але так сталося, що все те в науковому обігові долучено до колядок і щедрівок. Можливо, саме це й застує зір. Досі нікому не спало на думку, де шукати згадки про антів під проводом Божа. Найменованих так у чужоземних писемних джерелах Михайло Грушевський визнає предками українського народу. Щоправда, із застереженнями, які мені не до душі.

Історик готів Йордан служив секретарем в одного з аланських воєначальників, що перебував на службі в Східній Римській імперії. Це ті алани, котрі по-російському яси. Предки осетинів. У крутовир’ї ІV-V століть кого тільки не наймала до війська «цариця світу». Для Візантії старався і Йордан. Головну працю свого життя «Про походження і діяння гетів» довів до 551 року. У ній кілька скупих рядків обпікають серця синів українського роду. Король остготів Вінітар «послав військо в межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі діяв рішучіше й розіп’яв короля їхнього Божа із синами його і сімдесятьма старійшинами для залякування».

Не до вподоби мені, що який там король? Це в інших базилевси, імператори, царі, цісарі… А в українських предків, не проминув зауважити видатний історик, глава «великого антського племені чи, швидше, – кількох племен, а поряд із ним виступає велика кількість старійшин, вірогідно, начальників».

Мені досі не давало спокою невідступне запитання. Як же могло статися, що таку трагічну подію стерто з пам’яті українського народу? Які ж ми після цього сини рідної Матері-Землі? Чому піддалися супостатам і переродилися на безпам’ятних Іванів?

На щастя, відкрилося. Душа радіє. Воскресає Бож. Аж ніяк не знічев’я автор Слова про похід Ігоря зізнається:

Не лѣпо ли ны бяшеть, братіе, начяти
старыми словесы трудных повѣстій о пълку Игоревѣ…

Принагідно зауважую, що в назві твору – «о плъку», а в тексті – «о пълку». Як на мене, це є свідченням того, що знаменитому автору нелегко давалася писемність солунським діалектом болгарської мови. Доступніше в перекладі відомого дослідника Слова про похід Ігоря Б. Яценка:

Хіба не гоже було нам, браття, почати
старими словами трудних повістей о полку Ігоревім…

У виданні 2020 року «Слово про антського короля Божа» переконую, що геніальне «Слово о полку Ігоревім» є переспівом уснопоетичного первинного. Первозданне зазвучало з вуст невідомого автора в п’ятому столітті нової ери. І полетіло світами на всі майбутні віки. В перлині такого ж високохудожнього натхнення, як і предковічні колядки та щедрівки, як і загалом кращі зразки народнопоетичної творчості, насамперед календарно-обрядової, повідано про гірку долю антського вождя Божа.

Невідомий автор Слова про похід Ігоря не мав можливості, як набагато пізніше і автор «Історії Русів», говорити прямо, відверто. Та все ж йому вдалося донести спомин про антського короля Божа до всіх наступних поколінь. Доленосна правда воскресає. Прозріваймо з нею! Відроджуймося, душі праведні, з предковічною свідомістю!

Якщо ж для когось неприйнятне, то, будь ласка, висловлюйтесь. Спростовуйте. Заперечуйте. Непорушним для мене є головне. Автор Слова про похід Ігоря успадковував духовні здобутки неміряних тисячоліть буття українського роду на білому світі. І виразив це геніально. Збагатив людство таким же шедевром, як індійські та іранські епоси, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра».

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

На фото: цю картину написав відомий художник Олександр Мельник. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік). У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.

Читайте також:

• Cьогодні Європа наражається на синдром Аттіли

Сообщение З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Ніч на Івана Купала також завжди вважалася магічною. Люди вірили, що на Івана Купала духи землі, води і вогню говорять з людьми і це може дати людині невичерпні сили і прихильність природи.

Вірили, що саме 6 липня цвіте папороть, і якщо її знайти, то можна відшукати заритий скарб і безмежне щастя.

За повір’ям, цієї ночі наші предки не спали всю ніч, бо вважалося, що прокидається уся лісова нечисть і вночі до хати можуть завітати домовики, водяні, русалки.

Щоб вберегтися від злих духів, будинок обвішували оберегами з кропиви, любистку, барвінку, верби, коноплі, полину.

А народні вірування попереджали, що на Івана Купала краще нічого не давати, не продавати і не позичати. А знайдені на дорозі гроші, навіть якщо сума велика, піднімати не варто, адже це може накликати на родину бідність.

Цієї ночі дівчата на виданні пускають по річці власноруч сплетені вінки зі свічками. І не просто вінки, а сплетені із дванадцяти трав. І в кожному – свій індивідуальний секрет (прихований або добре помітний), за яким можна визначити господиню вінка.

Хто з парубків витягне вінок з води той і суджений.
Якщо вінок не діставався нікому, а просто прибився хвилями до берега, значить, рано ще цій дівчині про заміжжя думати. Але хлопці теж хитрі: вони чудово знають що цієї ночі дівчата на судженого ворожитимуть, а тому часто підстерігають – кожен свій вінок, щоб власноруч напророчити своїй коханій долю. Найбільш завзяті закохані парубки навіть готували заздалегідь човни, щоб у разі потреби наздогнати потрібний вінок. А вже наступного дня хвалилися перед коханою здобутим віночком.

Інший цікавий обряд – святкове вогнище. Вважалось, що воно очищає людей, які стрибають через нього, від усього поганого.

Перестрибувати через купальське вогнище не можна з ким завгодно. Це необхідно робити тільки з коханою людиною.

Наші пращури вважали, що пара, яка, взявшись за руки, успішно перестрибувала через багаття, має щасливо прожити разом усе життя.

Також ієї чарівної ночі рівно опівночі розпускається вогненна квітка папороті.
Вважається, що той, хто цю квітку побачить знайде скарб, а той, хто її зірве, почне розуміти мову тварин і птахів. Мольфари Карпат кажуть, що зірвати квітку майже неможливо – таке нетривале її життя, якщо вже це вдасться, то слід підкинути її в повітря і вона впаде прямо на те місце, де закопаний скарб. Можливо, легенда виникла тому, що ніхто ніколи не бачив квітку пороті.

Обряди і дії на Івана Купала:

очищення криниць – до здоров’я родини;
збір цілющих трав, вони цього дня – чудодійні;
запалювання вогнів, котіння палаючого колеса з горба;
купання або обливання водою;
ворожіння;
святкове частування, ходіння в гості, приймання гостей.

Фото з доступних джерел

Сообщение Ой на Івана та й на Купала. Сьогодні сонце купається і шукають квітку папороті появились сначала на Український репортер.