На сайті Глави держави розміщено інформацію про перебіг цієї дискусії. Ось що говорив доброволець батальйону «Айдар» Євген Дикий: за його словами, ці законопроекти мають встановити правовий статус подій на сході України та осіб, які брали в них участь, а також врегулювати питання амністії добровольців.

Дії добровольців та інших військовослужбовців, за які їх судять, можна розділити на три групи. Перша – це дії людей, які були правильними та законними в умовах бойової обстановки, але розглядаються в судах за законами мирного часу.

«Оскільки не було ані воєнного, ані надзвичайного стану, справи розглядаються на загальних підставах. Ця проблема вирішується законом, який має врегулювати правовий статус цих подій, їхніх учасників та декриміналізувати дії, що є правильними за законами воєнного часу», – зазначив він.

Друга група – незначні правопорушення. Для таких випадків має бути розроблений законопроект про амністію.

«Третя група – це тяжкі злочини, які караються в умовах як мирного, так і воєнного часу», – сказав Євген Дикий.

Водночас він наголосив, що залишається проблема неупередженості слідства та суду під час розгляду цього типу справ щодо добровольців.

«Частина справ розглядається не з метою пошуку істини, а задля помсти добровольцям з боку сепаратистськи налаштованих місцевих правоохоронців. У таких випадках можна запропонувати зміну територіальної підсудності та підслідності», – сказав Євген Дикий.

Голова комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова зазначила, що у цих законопроектах слід чітко визначити, хто має потрапляти під амністію, та особливості застосовування воєнного законодавства у мирний час.

Голова підкомітету Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Анатолій Остапенко повідомив, що законопроект № 2045-1 про надання офіційного статусу учасника бойових дій членам добровольчих формувань уже опрацьовано для розгляду в другому читанні.

«Частково це вирішить питання надання статусу особам, які захищали нашу батьківщину у складі добровольчих об’єднань», – сказав Анатолій Остапенко.

Голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський закликав окреслити терміни роботи над законопроектами, які вирішують проблеми кримінального переслідування учасників АТО/ООС.

Представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини Андрій Мамалига зазначив, що доволі часто провадження стосовно добровольців розглядаються суддями з Донецької та Луганської областей, які відвідують окуповані території.

«Очікувати від них об’єктивності не доводиться. Тому вирішення цього питання на часі. Треба, щоб ці справи розглядалися та розслідувалися поза межами Донецької та Луганської областей», – сказав Андрій Мамалига.
Представник Служби зовнішньої розвідки Василь Вовк підтримав пропозицію щодо розробки відповідних законопроектів.

Голова Комітету визволення політв’язнів, правозахисниця Тетяна Близнюк наголосила на важливості вирішення проблеми раніше засуджених добровольців та активістів.

«Люди, яких ми захищаємо, майже всі є ветеранами як з добровольчих підрозділів, так і з підрозділів МВС та ЗСУ. Ситуація кричуща. Дуже важливо збиратися та вирішувати це питання. Люди роками перебувають під вартою. Необхідний більш дієвий контакт з генпрокурором, щоб прокурори могли піти нам назустріч і змінити запобіжні заходи тим добровольцям, патріотам, які понад два роки перебувають під вартою», – сказала Тетяна Близнюк.

Адвокати добровольців і громадських активістів передали представнику Генеральної прокуратури України матеріали проваджень, відкритих щодо їхніх підзахисних.

Учасники наради вирішили створити робочу групу для підготовки законопроектів, що вирішать проблеми кримінального переслідування добровольців. До її складу ввійшли: доброволець Євген Дикий, представник Служби зовнішньої розвідки Василь Вовк, представники Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, а також громадської організації «Юридична сотня».

Що вражає? На п’ятому році війни з Московією, виявляється, постає питання, чи справді захищали країну від ворога наші добровольці?

Ми б порадили слідчим, прокурорам, суддям, які розглядають справи добровольців, а також чиновникам бодай іноді приходити до Стіни пам’яті Героїв у Києві. Без пихато-підлабузницької свити.  І нехай би стали навколішки біля світлин найхоробріших людей України і стиха помолилися за упокій їхніх душ.

Але… Навколішки стають люди в селах, коли зі сльозами зустрічають «вантаж 200» – своїх земляків-соколиків, що повертаються до рідних осель в домовинах. І квітами встеляють дорогу… Й оця шана йде від серця, від чистої душі, не спотвореної мільйонами доларів «під подушкою».

Було, що в Києві, на Майдані народ прощався з полеглими воїнами – до десяти домовин стояло на майданівському розпутті. Жоден чиновник не прийшов схилити голову перед світлою пам’яттю наших доблесних лицарів. Оце і є вражаючий стиль діяльності панів, що правлять у багатьох великих та малих містах. Ось вам і ставлення до воїнів-добровольців.

А запитайте у столичних керманичів, скільки киян полягло в боях за Україну протягом чотирьох років війни з бандою Путіна? Точної цифри вони вам на назвуть (бо не знають, не цікавляться, не тримають в голові), лише орієнтовну – «від двохсот до трьохсот».

Отаке страшне життя. В одних – постійний синдром болі, життя в очікуванні чергових повісток від слідства, прокурорів, суддів, в інших – райська насолода від розкішного життя. Ніби дві різні планети. Діти депутатів, міністрів не воюють на фронті.

Керівне панство своїх діток, внуків не приводить до Стіни пам’яті, не научає, кому і чим саме зобов’язані… А навіщо? Золота юнь все по закордонах розважається, вчиться за татові мільйони в крутих коледжах, хизується розкішними автівками… Хіба їм болить чиєсь горе?

Це тільки оті матусі, що віддали найдорожче, тужать, криком кричать про цинізм, підлість, зневажливе ставлення…

Якось біля столичної мерії я почув, як мама полеглого воїна виголосила вражаючу думку:

– Наші сини воювали, а сьогодні вже ми, їхні мами, змушені йти воювати – боронити світлу пам’ять наших хлопчиків.

Дожилися. Воїни, які зупинили скаженого ворога, потребують захисту на рідній землі. Вони у небезпеці у рідній домівці. Дикунство якесь та й годі.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Тенденція часу: “слідчою дубиною” по воїнах-добровольцях появились сначала на Український репортер.

Сотні, тисячі людей прийшли сьогодні до Стіни пам’яті біля Михайлівського собору в Києві… І серед них – згорьовані матері, батьки, дружини із портретами своїх синочків і чоловіків. Як зранені чаєчки тулилися до світлин на Стіні, на яких – рідні кровиночки… Багато їх приїхало з різних областей, міст і сіл. У їхніх очах було стільки болю, що якісь заспокійливі слова видавалися недолугими і застрягали у горлі. Нема таких слів, аби применшити-приглушити цей біль…

Але розділене з кимось горе стає хоч на краплинку меншим. І тому кияни зворушено дякували і висловлювали рідним героїв щирі слова пошани. Інакше і бути не може. Бо горе і біль родин захисників України – це горе і біль усіх нас…

День пам’яті, день пошани потрібен не тільки загиблим героям, він потрібен передусім нам…

Фото на головній: Алла Адамівна і Віктор Андрійович Рибачок з Хмельниччини втратили найдорожче – двох синочків-близнюків Сергія і Олега.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Горе і біль родин захисників України – наше спільне горе появились сначала на Український репортер.

Йдемо до Стіни Пам’яті й бачимо, як багато тут соняшників. А ще й калини, хризантем… Згадуємо полеглих героїв. І серце крається, коли погляд зупиняється на маленькому хлопчикові, який протирає портрет батька… Маленьке Зернятко колись  також стане великим Воїном. І завжди пам’ятатиме, що його тато десь там, на соняшниковому полі під тим страшним Іловайськом.

Але ж і наш нарід мусить закарбувати собі на віки вічнії про те, як хоробро боронили свою землю українські солдати. Як зробити, щоб ці зернятка пам’яті постійно «давали сходи»?

Мусимо домогтися, щоб вшанування наших героїв було не вряди-годи, не заради протоколу, а постійним. А що спостерігаємо?

Раз по раз біля Стіни Пам’яті на журналістські питання, як живеться родинам полеглих солдатів чуємо: «Та що там казати… Навіть не згадують… Зайдеш, бувало, до кабінету начальника, а він не поворухнеться у твій бік. Хто ти для нього? Мураха, що під ногами».

Типово, на жаль. Хто з чиновників цими днями відвідав родини заглиблих воїнів? Давайте звернемо погляд на Київську область. Про що розповідали офіційні інтернет-ресурси районних держадміністрацій? Здебільшого, про різні наради за участю керівного панства.

Скажімо, в Баришівському районі голова РДА Олег Левченко 29 серпня провів нараду з питань впровадження медичної реформи. І ніхто йому не підказав, що в селі Гостролуччя проживають батьки полеглого солдата-добровольця Євгена Гаркавенка, що їм потрібна допомога. Вони – пенсіонери. Вже кілька років не можуть випросити, щоб дров на зиму привезли… Але вже втомилися просити…

У Яготинському районі цього дня очільник райдержадміністрації Василь Шмигановський також провів нараду щодо впровадження медичної реформи.

День реформ та й годі. Пані Уляна Супрун, можливо, буде задовлена “тріумфальною ходою” медреформ.

У Згурівському районі, як інформує сайт РДА, «29 серпня під керівництвом голови адміністрації Валерія Мозгового відбулося засідання організаційного комітету з підготовки та відзначення 32-ої річниці утворення району… Членами організаційного комітету було попередньо обговорено програму святкування та список учасників концертної програми, конкурси та обрядові дійства».

На носі веселощі також у Бородянському районі. Чиновники звітують про підготовку: «29 серпня т.в.о. голови Бородянської районної державної адміністрації Валентин Корнієнко за участі голови Бородянської районної ради Георгія Єрка провів засідання оргкомітету з питань підготовки та відзначення 95-ї річниці Бородянського району. Членами оргкомітету обговорено сценарний план урочистостей…»

Готуємося до оплесків, віншувань-чаркувань, браття? «О, гопакувати ми вміємо!» – згадується влучний вислів відомого письменника Євгена Дударя. Натомість у багатьох селах – розор і вимирання.

А може, варто замість затвердження списку гостей на святкування приїхати й подивитися в обличчя нашим Героям, чиї портрети на Стіні Пам’яті? І нехай ці хлопці й дівчата з Небесної Дивізії скажуть, що не так у нашому суспільстві, де – криво, де не по правді живуть… Чиновний люд дуже рідко сюди приходить.  Не приходить, бо такі візити не планують в офіційних протоколах, немає вказівки-розпорядження “згори”. І це стосується владних мужів з усіх сфер державного механізму.

Якось вони гуртуються окремо, у них щоднини – якісь наради, збори, комісії, виїзди-приїзди-об’їзди, заслуховування і ще бозна-що… А в народу – соняшникове поле, яке із жовто-гарячого стало чорним.

Хто про це думає нині у владних кабінетах?

У Богуславському районі голова РДА Ірина Старенька 29 серпня взяла участь у форумі освітян, говорила  у виступі про «новий етап у справі розбудови національної освіти».

Звичайно, у школах є музеї… Але ж візьміть школяриків за рученята і приведіть сюди, до Стіни Пам’яті! Ось тут – справжня освітянська розбудова!

Ось звідкіля «проростає» патріотизм! Саме тут вчимося душею і серцем відчувати чужу біль, шанувати своїх захисників. І біля цієї Стіни також  вчимося люто ненавидіти ворога, тут ще більше запалюються наші серця бажанням помсти – повсякчасної і великої. І тут ми повинні защораз повторювати: ми убиватимемо російських окупантів завжди і скрізь! Наше гасло: убий путінського агресора! Заради вільної України.

Це – наша Стіна, тут не може бути напівслів, напівобіцянок, облудних формулювань на кшталт – «взято на контроль»…

У великої армії чиновництва – інша стіна… Бюрократії та формалізму.  Вона давно виросла між владою і народом. Читаю новину з Макарівського району:

«28 серпня заступник голови Макарівської райдержадміністрації Іван Рознай спільно з начальником відділу роботи зі зверненнями громадян та правового забезпечення апарату Макарівської райдержадміністрації Н.Галузою провів особистий прийом громадян. Під час прийому до заступника голови райдержадміністрації звернувся учасник АТО – учасник бойових дій, житель с. Ситняки, щодо питання виділення земельної ділянки для індивідуального садівництва, ведення особистого селянського господарства та ОЖБ в межах Ситняківської сільської ради. Заступник голови райдержадміністрації дане питання взяв на особистий контроль».

Та про який «контроль» ви говорите, керманичі району?! Вирішуйте питання негайно! Саме так мав би вчинити пан Рознай. Але ж ні – на світ пробилася одвічна фраза керівного панства:«особистий контроль». А міг би Іван Рознай відразу повідомити людям, що воїну оперативно надано земельну ділянку? Так. Але в такому разі адміністрації треба було, образно кажучи, стрибнути вище голови. І нехай би стрибнула… Зате усі зрозуміли б, що повага до законних прав учасників АТО, родин полеглих солдатів – це святе, ця справа торжествує повсякчас і негайно.

Маємо іншу картину дня – до воїнів влада повертається спиною, вибудовує стіну черствості та байдужості. Ось в Гостомелі – вельми резонансний випадок: депутати селищної ради відмовилися надати ділянку учаснику АТО Володимиру Губару, натомість проголосували за виділення землі керуючій справами тамтешнього виконкому Світлані Чечко. Хіба це не стіна дикунства і повного безправ’я?!

Водночас є і винятки. В Рокитнянському районі вшанували пам’ять полеглого героя. Цитую сайт райдержадміністрації:

«28 серпня минуло вже 4 роки як під час виконання бойового завдання у зоні АТО, в селі Новогнатівка Волноваського району Донецької області загинув наш земляк Анатолій Андрійович Сова.

Цього дня вшанувати відважного воїна на кладовище села Синява приїхали очільники району – голова Рокитнянської районної державної адміністрації Юрій Дідик, голова селищної ради Юрій Богданов. Керманичі поклали квіти до пам’ятника, низько вклонилися перед подвигом сина України та із болем на душі згадали усіх мужніх воїнів, які загинули захищаючи цілісність та незалежність України».

Йдемо до Стіни Пам’яті, товариство! І не думаймо про те, прийдуть сюди вклонитися чиновники чи ні.

Просто бере злість, що начальники різного калібру  полюбляють вихвалятися патріотичними справами, іноді й на фронт їздять. Розповідають, скільки коштів з бюджету виділяють заради соціальної допомоги. І ми розуміємо, що піар для них – чудовий передвиборчий трамплін. Але родинам полеглих не піар потрібен, вони будуть тішитися, якщо бодай раз в місяць районний керманич приїде до їхньої оселі – сам, без почту і свити, і тихо-лагідно поговорить, як велить совість.

Де таке є?

Ось відкрив офіційний сайт Київської обласної ради. Крайня новина ще від 14 серпня: «У Боярці відбулося відкриття міні-поля для футболу». Ну, дуже свіжа новина. Про соняшникові поля Іловайська – жодної згадки. Куди ви пропали на своєму розкішному авто “Jaguar F-pace”, пані Ганно Старикова, голово обласної ради?

А де був 29 серпня очільник облдержадміністрації Олександр Горган, який торік публічно обіцяв:  “Ми зможемо показати усій Україні, що таке жити по-новому”?

Не треба жити по-новому. Давайте жити з правдою. І пам’ятати про соняшникове поле.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото “Українського репортера”

Сообщение Cтіна і ми. Згадуючи Іловайськ появились сначала на Український репортер.

Ми з дружиною, відклавши всі, навіть нагальні, справи теж вирішили піти, не могли не піти. Та і свої – Родина Чесна покликала. А це – святе. Цей світлий сонячний день був таким же яскравим, спекотним, як і чотири роки тому, коли 29 серпня 2014 року російські зайди – регулярні частини ЗС РФ – віроломно розстрілювали колони української армії під Іловайськом, а потім по звірячому добивали поранених.

Цього спекотного дня, коли осиротіли сотні родин воїнів і розривалися серця в ілюзорно спокійному Києві, також панував ілюзорний мир. В муках вмирали кинуті на призволяще в спекотних донецьких степах під палючим сонцем поранені українські солдати, а весь світ, як і наша держава, НЕ ПОМІЧАЛИ ні відкритого російського вторгнення, ні війни, ні ганьби, коли зайда-ворог диктував на нашій землі нашій армії шляхи відходу, які стали шляхами розстрілу і катування.

Злочинець завжди сподівається, що злочин забудеться і зітреться в пам’яті світу. Мабуть, і цього разу він мав надію, що невпізнанні тіла мертвих змусять забути вбитих. Але ми не забули, не забуваємо і не забудемо ніколи. Тому ми всі прийшли. Прийшли віддати шану героїзму і жертовним мукам, які прийняли на себе Герої Іловайська тільки для того, щоб бодай хоч на день, хоч на час зупинити просування збожеволівшого агресора вглиб України.

Цього разу ми принесли соняхи. Зазвичай купуємо хризантеми (вони стали нашими родинними квітами). Сину Святославу приносимо і його Братам Небесним з Перунова Полка, які зараз з Неба нас всіх бережуть. Купили на згадку про великий подвиг танкіста Артема Абрамовича і його екіпажу, який серед веселих сонячних соняхів пішов на смерть… і в безсмертя в безкомпромісному танковому тарані, щоб зупинити ціною життя ще одного ворога. Подвиг Абрамовича – символ всього Іловайська, так чинили воїни Святослава Хороброго, їхні потомки русичі-україніці – вони ціною життя зупиняли орду.

Велику роботу зробили волонтери, Михайлівський Собор, Книга Пам’яті і військовий історичний музей. Стіна подовжилася – на ній тепер згадані загиблі воїни України до 19.02.2018 року. Відновлена збережена пам’ять про солдатів 2016, 2017 років. Це добре, одне сумно – Стіна, як шлях, росте, йде далі як і ця війна, яка не закінчується, бо ми не перемогли.

Раптом чую, як чиясь сильна рука обійняла мене за плече. Обертаюся – Юрій Рижак – брат мій по Родині, батько Володі Рижака «Мачете». Він у формі, при регаліях – гордість наша, гордість всіх батьків загиблих солдат, бо він теж воював – помстився, як міг, за сина. Обійнялися. Щасливий я був. Потім інші стали підходити. Знайомі, світлі обличчя.

Дійсно, коли потрапляєш до нашого кола, то відчуваєш себе в єдиній, великій, добрій Родині. Обіймаємося, вітаємося, згадуємо дітей. Згадуємо солдатів. Ось і Іра Рижак, і Ірина Галас з Рівного, ось і полтавці Мочалови, Цедіки, Тетяна Горячеська, кияни Наталя Харченко, Світлана і Віталій Єременки, Ощепкови, всі рідні дорогі обличчя. Аня Гарус приїхала з Дніпра – вірна дружина героя Андрія Широкова – «Друга Сімянина», Любов Жеребило – мама Вадима Жеребила з «Айдару», родина Шанських, Ірина Зубкова – з наших «кіборгів»,  ще знайомі, дорогі обличчя. Вибачте, якщо когось забув згадати – день був дуже багатим на теплі зустрічі з братами і сестрами з нашої Родини.

В караулі почесної варти,  уздовж стендів, по боках біля кожного, стоять молоденькі солдати. Я шукав Ігоря Владова, вірив що тепер, коли Стіну Пам’яті розширили, додадуть і його портрет, як і тих, хто загинув після 19.02.2016 року (він загинув 20 лютого). Знайшов. Так і є. У верхньому ряду (за лютий 2016 року). Радий це повідомити його батькам – пані Аллі та її чоловікові, яким важко було приїхати. Поклали йому сонях.

Поклали соняхи героям Світлодарської Дуги: Андрію Широкову «Сімянину», «Шайтану», «Ефі», Едуарду Зебіну з ДУК ПС.

Тим часом солдати урочисто поклали під Стіною Пам’яті квіти від Міністерства оборони і з молитвою на чолі з Його Святістю Патріархом Філаретом, молитвами пройшли ходою священики УПЦ, молючись і благословлячи Пам’ять Воїнів України.

А ми підійшли до сина. Святко, як живий, дивився на нас трохи втомленими очами з-під шолома. Лежали квіти, горіли лампадки. Ми поклали соняхи, стали поруч.

Багато батьків стає поруч з дітьми. Нас всіх немов тягне до їхніх лав, тягне злитися з ними. Бо для нас вони живі. Довго нам казали, щоб ми відпустили горе, що вже не вернеш… А ми і не тримали, просто вони не пішли. Вони продовжують жити з нами, серед нас, одночасно на Небі.

Ніби кулеметною чергою смерть прошила наші серця невидимими нитями з ними і між собою, і цей Небесний Полк і Велика їх Родина на землі стали немов одним цілим. Ніколи ще в Україні, та мабуть і ніде у світі, не були так міцно зв’язані між собою полеглі воїни і живі – їхні родини. Вони всі залишилися незримо з нами в новому житті тут, вони направляють наші серця і думки, зігріваючи душі надією. А Стіна Пам’яті з кожним роком стає сакральною, стає святинею, яка випромінює дух любові і сили. Мені шкода тих, хто цього не розуміє і не буває тут.

Потім були ще промови біля перших стендів. Промов не слухав, бо вся увага була зосереджена на зустрічах з дорогими людьми і воїнами. Поклали соняхи до Володі Рижака, а виявляється він поруч з Артемом Абрамовичем (йому теж поклали соняхи). Познайомилися з його батьками. Подивився в очі батькові Артема і, немов у священному дзеркалі, побачив дно своїх очей. У всіх нас, батьків, – одні очі. Мабуть, через них та невидима нить – зв’язок з душами  – проходить. Та сама. Між душею-розлукою-горем і небом.

Останній сонях віднесли до стенда з Ілюшою Гайдуком, вклонилися.

Познайомили мене сьогодні з паном Віктором Шишкіним. Він справедливо зауважив: «Велику роботу волонтери виконали, корисну, але напис на Стіні слід змінити: бо написано – “Воїни, що загинули за Єдину Україну”, а треба все ж вказати: в російсько-українській війні. Щоб не скористались потім цим формулюванням для вигадки: що війна була тільки проти сепаратистів. Бо це війна проти іноземного загарбника.» Мудре зауваження.

Коли підійшов Павло Нетєсов, головний натхненник і втілювач цього прекрасного проекту, ми подякували йому за подвижницьку працю у справі збереження пам’яті про воїнів-героїв України. «Добре діло ви зробили, – сказав я. «Не зробили, – зауважив Нетєсов, – робимо, і ще багато треба робити». Мені сподобався його підхід, молодець. Вірю, що він продовжить… Передав йому слушне зауваження Віктора Шишкіна. Він задумався. Сподіваюся, що настане час і такий напис з’явиться.

Бачили також нашого старого друга – вірного патріота Криму і представників кримських татар пана Ерфана Кудуса, він як завжди прийшов вшанувати пам’ять українських воїнів. Завжди тішуся його силою духу і вірою. Дуже приємною була зустріч, як і сама розмова.

Бог нагородив нас також ще двома прекрасними зустрічами. По-перше, ми зустріли викладача Святка з педагогічної практики пані Анжелу Денисенко з Харкова, яка свого часу написала прекрасний нарис про сина. Сьогодні вона нам розповіла багато нового про нього, ми ніби з сином поспілкувалися. Це була як нагорода Небесна. Обмінялися телефонними номерами і пораділи, що знайшли в цьому світі ще одну хорошу людину. А потім познайомилися з дівчиною з Варшави, яка розповіла нам багато про Святка і його друзів у Польщі, про Ходу Пам’яті у Варшаві з портретами загиблих воїнів України, про щире співчуття і підтримку поляків, про подвижницьку роботу нашого українського центру в Варшаві, прокат фільму Кантера «Добровольці Божої Чоти», про друзів Святослава – добровольців. Дякую, дорога Оксано!

На завершення відвідали Алею Небесної Сотні на Інститутській, вклонилися Героям Майдану і обійняли липку, яку встиг в Києві посадити син, коли приїхав.

Повертаючись додому відчув: одарувала нас сьогодні світлими дарами нова Святиня України – Стіна Солдатської Пам’яті. І недаремно ми так любимо і шануємо її.

Сергій ГОРБЕНКО

Сторінка Сергія Горбенка у Фейсбуці https://www.facebook.com/sergioalessandro.gorbenko

На фото: Сергій Олександрович Горбенко разом із сином Святославом (Скельдом), ще перед війною.

Відео: пісня “Добровольці Божої чоти” у виконанні добровольця, поета і барда Олекси Бика –

Сообщение “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті появились сначала на Український репортер.