Організаторами виступили письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова. Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька. Про цю подію також читайте: У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео)

Ось якими думками ми поділилися у своєму виступі з учасниками конференції.

У кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному фронті, вже десять років ведемо сайт «Український репортер».
Восени 2025 року написали й видали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Вона – про незламність українців, про їхню колосальну силу духу, про страшний шкільний підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних, в тому числі дітей. У школі загарбники обладнали свій штаб, а людей тримали в підвалі як живий щит, прикриваючись ними.

(Відео презентації книжки у Товаристві “Знання”  за цим посиланням.)

В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у цьому новітньому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.

Бранці голодували, над ними знущалися, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на телефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду – від Голодоморів, заборон та усіляких обмежень української мови упродовж століть до садистських катувань наших полонених російськими виродками тільки за те, що розмовляють українською. На превеликий жаль, цю Лінію Геноциду українства не розірвано і досі.

Щойно рашисти 3 березня 2022 року вдерлися в Ягідне й обладнали свій штаб у двоповерховій будівлі школи, вони викинули на подвір’я книжки з бібліотеки і спалили.

У пекельному підвалі в селі Ягідне приниження українців були безкінечними, бранців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України.

Уявіть собі: люди щодня ризикували, розмовляючи українською мовою. «Я тєбя нє панімаю, гаварі па рускі», – кричали оскаженілі тувинці, наставляючи на переляканих заручників автомати.

Вони отримували садистське задоволення від знущань над ягіднянцями і знімали це на телефони. Коли люди ховали покійників на цвинтарі, то рашисти навіть похоронну процесію розстріляли, про це та багато інших звірств окупантів ми розповідаємо у книжці.

Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної. Старшокласники написали на стіні навіть кілька стовпчиків поеми «Катерина» Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

На другому поверсі школи в Яідному окупанти заклали вікна грубими книжками з бібліотеки. Зробили додатковий щит, щоб захищав їх від уламків українських снарядів та куль. Cеред цієї «броні» була й книжка «Гетьмани». Під час одного з обстрілів від вибухової хвилі книги, в тому числі «Гетьмани України», викинуло з вікна на подвір’я. Така ось художня деталь. Наші «Гетьмани» не захотіли бути «захистом» для скаженої орди. Цю книжку підняв із землі юний бранець Владислав Польгуй, сховав її біля себе, тримав у підвалі упродовж полону.
Колишній полонений рашистів, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розказував нам: «Коли прийшли наші 31 березня 2022 року, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити». Ось яку колосальну життєдайну силу має наша пісня!

У нашій книжці є і спогад докторки педагогічних наук, письменниці Ольги Ходацької про жахіття у підвалі під час окупації Гостомеля. Ольга Миколаївна нам розповідала, як разом із малою внучкою, сусідами більше двох тижнів були на волосині від смерті.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Скрізь рашисти показували свою ненависть до усього українського. В селі Озера, в будинку професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Котлярова окупанти знищили майже всю його бібліотеку.

Ми зустріли дивовижних людей, які проявили найкращі якості у лиху годину. У селі Горенка біля напівзруйнованої багатоповерхівки познайомилися із Зоєю Василівною Миколайчук. Тут люди як могли підтримували одне одного: готували їжу на багатті для усіх. Зоя Василівна зверталася до мешканців будинку ще й поетичним Словом. Кожного ранку на стенді об’яв з’являвся її новий оптимістичний вірш. Вона так щиро писала, що люди казали: «Не уявляємо свого ранку без віршів Зої Миколайчук». Вона підписувала свої твори… «Просто Зоя»: «Я вірю, буде все колись красиво, і будемо ми жити без війни…».

Її поетичні рядки завжди налаштовують на позитив. Ось ще уривок з поезії «Просто Зої»: «От щоб виросла стіна, височенна, аж до неба і не бачить ворогів, і не чуть рашиських слів. От щоб виросла стіна, перекрила шлях для танків, щоб ракети не літали, діти з жаху не кричали. От щоб виросла стіна і не чути їхню мову, а лиш українську чудову, Можна знати сотню мов, а москальську нам не треба…».

У кожному вірші – уболівання за долю України, подяка воїнам, віра в Перемогу. І нехай вони не досконалі, але цей випадок вкотре підтверджує: який дивовижний у нас народ!

У селі Мощун нас вразила пенсіонерка Валентина Андріївна Черненко. У неї згоріло все: будинок, автомобіль, домашні тварини. Сама ж ж вона дивом вижила. Біля згарища ми побачили великий квітник. Пані Валентина садила… гладіолуси. Хіба ж не дивовижна краса людської душі?!

А ще пригадується, як в Ірпені вчителька пенсійного віку Лідія Олексіївна, в багатоповерховий будинок якої влучила ракета, у відеоінтерв’ю розповіла нам про те, який тектонічний зсув у її свідомості викликала ця війна. «Раніше у моїй сім’ї були зовсім інші ідеали, інше бачення цих орків. Мій чоловік родом з Алтайського краю (сюди його рідних було вислано з України). Я любила Москву, Пітер, там театри, розмаїття культурних подій. Тепер я ненавиджу це. В росії ненависть до України насаджували віками. Я себе ненавиджу, що не могла зрозуміти цього раніше, що Шевченка погано читала у школі. Я перечитала всіх російських класиків, а ось Шевченка знаю лише декілька творів. Наше покоління духовно скалічене. Сьогодні в мене душа болить за наших захисників, за своїх учнів, на війні гинуть найкращі. росія – це країна кримінальних злочинців!»

Сьогодні, у День рідної мови, скажемо, дещо і про надзвичайно важливу роль Слова в публічному обширі, зокрема в медіа. Є вагомі підстави для тривоги, стурбованості.

Нині чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які на передовій. Не можемо не згадати свого колегу, світлої памяті Святослава Варенню, вихованця ПЛАСТУ, громадського активіста, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі нашої книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця». Святослав був класним відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю по фальшивих документах групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Лінію Справедливості та Правди уособлював український воїн Святослав Варення, а лінію Зла тримають такі манкурти як Деркач, нині сенатор рф, герой рф. А ми ж не забудемо, що Деркач в Україні тривалий період був власником інформаційного ресурсу – холдингу «Ера-медіа», до якого входили газета «Телеграф», телерадіокомпанія «ЕРА». Це була антиукраїнська прокремлівська пропагандистська група, якій дозволяли вести підривну діяльність, на шкідливість якої закривали очі верховні владці, навіть підігрували їй. На жаль, деякі пропагандисти (інформаційні диверсанти) Деркача і досі певним чином заявляють про себе в українському інформаційному полі. Безкарність породжує нове зло. Так не повинно бути!

Звичайно, нам дуже хочеться, щоб Слово у суспільстві мало виняткову вагу, щоб до нього дослуховувалися, щоб воно було дієвим, правдивим, непідкупним.

Принагідно згадаємо висловлювання легендарного журналіста, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Павловича Колесника, який писав у 2009 році про типове, про загрозливе явище:

«СЛОВО – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпивло од берега життя – воно охляло, зробилося слабким, неглибоким, безвольним і некрилатим… Зайві, не настояні на думці, необовязкові Слова розхлоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалася Правда. Слово і свята Правда – синоніми!».

17 років минуло з тих пір, як ці роздуми написав Степан Колесник. Яким же нині є Слово? На жаль, друкована преса доживає свій вік, не «без допомоги» непродуманих, поспішних, а то й згубних реформ у царині ЗМІ. Зосталося дуже мало газет, зокрема виходять «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Україна молода» та деякі інші, вони йдуть до читача з благородною просвітницькою місією.

Слово є і на фронті. І воно піднімає в атаку! Бо це Слово – Україна, а ще – Воля, Незалежність! Отож будьмо завжди в обороні чесного Слова, примножуймо багатство української мови!

Слава Україні! Героям Слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України.

Сообщение Про особливу важливість Слова у документуванні воєнних злочинів появились сначала на Український репортер.

Саме до свята мови київська «Просвіта» у Центральному будинку офіцерів ЗСУ провела розкішний захід «Поетичний млин», організаторами якого стали письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова.

Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька.

Це було добрих чотири години цікавих, змістовних виступів, яскравих пісень, чарівних поезій. І не тільки… Театральна режисерка, Заслужена артистка України Людмила Колосович дуже гарно зіграла фрагмент моновистави «Маруся Чурай» за історичним поетичним романом Ліни Костенко.

А ось Анжеліка Корнієнко, каліграфиня, волонтерка, співзасновниця громадської ініціативи #інфоВАРТА, керівниця проєкту «Рутенія. Графіка української мови» запропонувала усім по новому подивитися на… абетку. Вона зупинилася у виступі на глибокій символіці та традиціях прадавнього письма українців, розвінчуючи ворожі міфи щодо меншовартості нашого культурного коду.

Як відомо, Анжеліка Корнієнко прагне популяризувати каліграфію не лише як художню практику, а й як важливу частину національної ідентичності. Вона із захопленням ознайомила присутніх з доробком легендарного українського шрифтового дизайнера Василя Чебаника, автора стилю «Рутенія», який повертає українській абетці історичну автентичність. Виступ Анжеліки Корнієнко доповнив також важливими фактами її соратник Назар Воля.

У багатьох виступах учасники наголошували, що просвітництво нині є ключовим завданням суспільства, держави. «Мова – наш головний духовний форпост. Нація – це земля, люди і дух. А основою національного духе завжди є мова…», – наголосив на початку зустрічі Народний артист України Кирило Стеценко. Він нагадав, що цьогоріч «Просвіта» відзначає 120 років від дня заснування. Просвітяни завжди були на передньому краї боротьби за національну ідентичність, за формування української нації.

З певною стурбованістю за культурно-мовну ситуацію в Україні звернувся до присутніх перший заступник голови Всеукраїнського товариства Просвіта», академік Георгій Філіпчук.
Він просить не забувати, що наші вороги, наприклад махровий україноненависник Затулін проповідують стратегію вічної екзистенційної війни з Україною, заявляючи, що на українській території «пануватимуть» тільки російська мова, тільки гундяєвська церква. Ці хижі наміри закладені в нутро кожного жителя тамтешніх боліт.

Тому Філіпчук наголошує: «Сьогодні сказати: «Геть від Москви!», як це колись виголосив письменник Микола Хвильовий, зовсім мало. – Треба узяти за правило: «Геть Москву з усіх сфер життєдіяльності української нації, держави, з нашого національного простору: з мистецького, освітнього, інформаційного, теологічного, церковного, книговидавничого!». Якщо не зуміємо себе захистити і зберегти, нас не вбереже ніхто».

Професор Філіпчук також процитував видатного філософа, мислителя Григорія Сковороду: «Рiки стiкають, потоки висихають, струмки зникають, тiльки джерело вiчно дихає випаруваннями, оживляє i прохолоджує. Одне джерело люблю».

А джерело, ще раз підкреслимо, це мова. І воно – глибинне, сокровенне, має бути вічно з нами.

Сказано було Філіпчуком й про гостру проблему: «Лише дітей шкільного віку за межами України сьогодні перебуває 2 мільйони 100 тисяч. Вони – за межами материзни. Що треба було б робити нам усім? Створити величезний український сайт світового масштабу, який би вчив би дітей української мови та літератури, історії, інших освітніх предметів». Цю ініціативу мала б узяти на себе держава. А чому ж так довго запрягає?

Ще процитуємо Філіпчука: «Коли ми кажемо сьогодні про європеїзм, що маємо бути в колі цивілізованих націй, конкурентноздатними, то я запитую (і себе передовсім): на кого ми орієнтуємося? Наприклад, американська книжка – це 20 відсотків у світовому виробництві книг, китайська – 28 відсотків. Отже дві країни виготовляють половину книжкової продукції світу. В Україні – 0,5 книги на людину (і це разом з підручниками)! У Польщі – 10-12 книжок на людину».

Коли нарешті книговидання у країні дихатиме на повні груди?

Як не погодитися зі словами Ольги Ходацької, що у виступі професора Філіпчука – «весь біль нашої України».

Відома поетеса Ірина Родченко також торкнулася головної теми заходу: «Мова – це душа кожної національності, її оберіг, її молитва, її живильна криниця. З нашої рідної, найкращої і найдорожчої мови ми черпаємо сили для духовного здоров’я. Маємо свято і трепетно берегти цей унікальний дар, примножувати його і любити».

Восьмикласниця Маргарита, онука Ольги Ходацької, щиро та емоційно прочитала знаменитий вірш поета Віктора Баранова про українців. Зала тепло аплодувала.

Заслужена артистка України, письменниця, радіоведуча Лариса Недін зупинилася на проблемі – багато хто, особливо серед людей бізнесу, не бажає розмовляти українською. Адже нині є безліч можливостей опанувати рідну мову.

«Господи, воскреси мій народ в ріднім Слові! Щоб світи прозрівали, щоб не блукали забродами, щоб не їхали в найми в далекі світи, щоб не співали чужих пісень, щоб не танцювали під чужу дудку, щоб не стали чужинцями на рідній землі», – промовила Лариса Недін.

Письменниця, журналістка Галина Дацюк цікаво розповіла про відому просвітительку, громадську діячку Софію Русову.

Ми пишаємося, що і сьогодні дуже багато українців йдуть до міст та сіл з високою просвітницькою місією. Так, соліст Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди, волонтер Андрій Міцай з моновиставою «Свою Україну любіть» відвідав багато регіонів країни. Нині ж митець виконав дві композиції: «Кленова балада», «Тарасова дума».

Під час «Поетичного млина» защораз йшлося про книги. Про творчі здобутки розповіла авторка культурно-історичного проєкту «Живі історії війни» Ольга Фещенко. У її книгах – розповіді жителів Бородянської громади про російську окупацію.

Дуже сподобалися учасникам зустрічі пісні «Українка», «Переможна вишиванка» у виконанні Заслуженої артистки естрадного мистецтва України Тетяни Мирошниченко, вірші поетес Лесі Пронь, Ольги Киці. Змістовним був виступ директорки Будинку письменників Ніни Шаварської.

Заслужений журналіст України Сергій Комісаров емоційно говорив про те, що окупанти не перервали свою геноцидну лінію щодо України. Водночас він твердо переконаний: «Ці нелюди нас ніколи не зламають». Комісаров з великою теплотою розмірковував про українців, які боронять країну як на фронті, так і в тилу, хто не поїхав за тридев’ять земель подалі від війни. Каже, що «українці є абсолютно незламною нацією».

Теплими оплесками присутні зустріли пісню «Чом не радуєш осене» у виконанні композитора і музиканта Ігоря Якубовського на слова Ольги Ходацької.

Згадуючи геніальну поетесу Лесю Українку, прозвучала її пісня «Contra spem spero!» (Без надії сподіваюсь!), яку заспівав під гітару Якубовський.

Популярний актор, виконавець власних пісень (Словоспів), захисник України Дмитро Лінартович виконав свої твори: «Котиться по полю м’яч» та «По килиму зеленому». Усі в залі були зворушені майстерністю Лінартовича, емоційністю митця, глибокою та яскравою образністю Словоспіву. Тому й лунало: «Браво!».

Журналістка Манана Абашидзе розмірковувала про те, що суспільство, як і держава, має піклуватися про підростаюче покоління, аби діти виростали свідомими громадянами. Вона подякувала усім, хто утверджує Україну, сприяє розквіту української мови, оберігає її.

Цікавою була розповідь і директорки книжкового видавництва «Макрос» Валентини Федоренко, яка долучилася до проєкту повернення в Україну імені славного сина – Павла Штепи. Він все своє життя віддав служінню Україні, хоча й емігрував до Канади. У видавництві перевидано фундаментальну книгу Павла Штепи «Московство». Це сталося завдяки ініціатору перевидання Ігорю Шмигіну, директору Благодійного фонду «Ми допомагаємо Україні», військовому, засновнику міжнародної премії імені Павла Штепи.

«Ось тут, у вашій спільноті «Просвіти» живе душа України», – висловила слушну думку Валентина Федоренко, звертаючись до організаторів заходу.

Справді, це так.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео) появились сначала на Український репортер.

Цікавий та змістовний захід «Поетичний млин» провела київська «Просвіта», організатори – письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова.

Лунала вишукана поезія, звучали пісні, митці знайомили з новими книгами, були змістовні виступи щодо захисту та розвитку української мови. З розповіддю про незламність  українців під час рашистської окупації села Ягідне Чернігівської області виступили журналісти Світлана та Леонід Фросевич, автори книги “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”.

Теплими оплесками присутні зустріли пісню «Чом не радуєш осене» у виконанні композитора і музиканта Ігоря Якубовського на слова Ольги Ходацької.

Сообщение Калинова пісня з вірою в Перемогу України у День рідної мови (+відео) появились сначала на Український репортер.

На розмову 10 лютого завітали колишні соратники, друзі Степана Ільковича, митці, науковці, журналісти.

-В Україні надвичайно багато пов’язано з іменем Степана Ільковича, – сказав, відкриваючи конференцію, голова «Просвіти», письменник Павло Мовчан. – Сьогодні нам його бракує. І ми зібралися тут, щоб нагадати усі ті вимоги, які були сформульовані ним у різний час і стосуються сьогодення, безпосередньо України, її перспектив.

Тому і згадували, і цитували, і наводили приклади та факти з історії боротьби Степана Хмари за незалежність України.

-Він був Апостолом Правди, – каже Роксоляна Хмара, дружина Степана Ільковича. – І завжди говорив: «Пізнайте правду – і правда визволить вас». Це було основою його діяльності. Він не зважав на чини, на імена, зважав лише на те, чи людина приносить користь Україні. Він і Кравчуку (тодішньому президенту України. –Ред.) казав: «Я все вам пробачу, тільки робіть добро для України».

Чи ж чули цього державника, глибокого знавця політичних процесів, надзвичайно принципову та чесну людину на усіх щаблях влади? Чи дослухалися до його застережень, вимог, пропозицій? Його боялися! Боялися його правдивого слова – колючого, гострого, безкомпромісного. Бо йшлося про долю України, її волю, про захист української мови, про природні ресурси, які мають належати народу. Такий факт: вже коли Степан Ількович був у статусі колишнього народного депутата і приходив у парламент, щоб виступати на засіданні профільних комісій, це настільки не сподобалося верховодам, що вони заборонили пропускати у Раду ексдепутатів.

Степан Ількович ладен був життям пожертвувати заради України  – завадити ліквідації нашої ядерної зброї: своїм тілом заблокувати ділянку у військовій частині 43-ї ракетної армії, де американці запланували підірвати підземну пускову установку міжконтинентальної ядерної ракети.

Коли “зелені чоловічки” путіна заходили на територію нашого Криму, Хмара дуже потужно і постійно тиснув на тодішнє українське військове командування, щоб негайно дати жорстку та рішучу відповідь загарбникам. До нього, на превеликий жаль, не дослухалися, а дехто з полковників з переляку взагалі перестав відповідати на телефонні дзвінки Степана Ільковича. Хоч раніше, ці люди називали себе патріотами, переконували, що битимуться за Україну. А коли підступила лиха година, забилися в куток і будь-що намагалися зберегти свої погони, не прогнівити верховне начальство. Хмара, на відміну від них, був не з полохливого десятка. Боєць! І саме це також відрізняло його від багатьох цивільних та військових начальників, які лукавили, не обминали будь-яку можливість щось вкрасти з бюджету, прокрутити фінансову комбінацію, нажитися на наших ресурсах, догідливістю, хабарями домогтися високих посад.

Це була людина честі! І його любили в народі. Як згадує Михайло Ратушний, Степана Хмару фанатично поважали шахтарі Донбасу.

-Нинішня страшна біда, яка навалилася на усіх нас з московитських боліт, можливо, навчить людей бачити з-поміж себе великих, – говорить пані Роксоляна. – А якщо будемо бачити, то зможемо їх чути. Тільки тоді матимемо майбутнє.

Народний депутат України п’яти скликань Іван Заєць у своєму виступі назвав Степана Хмару опорною постаттю нашої нації. «І саме з такої величини маємо оцінювати його діяльність. Він через призму любові до України, добра для України оцінював діяльність інших і з урахуванням цього вибудовував свою лінію поведінки…».

Кожен із виступаючих зупинявся на тих чи інших гранях діяльності Степана Ільковича. Колишній народний депутат України Віктор Жердицький звернув увагу, як формувалася позиція Хмари – позиція незламності та безкомпромісності.

-Ще до початку незалежності Хмара добре розумів основи державотворення, як працює економічна модель, як світ захоплюють транснаціональні корпорації та великі магнати. Він, багатолітній в’язень радянських таборів, багато читав і вивчив усе це не в інститутах. Це була людина, яка узялася цілеспрямовано будувати незалежну Україну, – говорить Віктор Жердицький. –Тому жодне питання, яке б стосувалося політики, економіки, оборони чи іншої сфери, не могло поставити його у якийсь глухий кут. Він знав чітку відповідь, яким має бути правильне рішення, що добре, а що – погано.

Відомо, що Степан Ількович особисто доклав багато зусиль для відновлдення Української греко-католицької церкви, яка була заборонена за совітів. На цьому також наголошувалося під час конференції.

За словами Жердицького, є імперативи Степана Хмари. Ось найголовніші.

Перше: держава (усе центральне та місцеве урядування) має діяти і працювати в інтересах етнічної нації. Друге: безпека, оборона: країна має бути надійно захищена. Степан Ількович був категоричним противником ядерного роззброєння України. Третє: українська мова – один із найважливіших елементів української нації. Четверте: земля – вона має бути в руках українського народу.

Степан Хмара був людиною дії. Пасіонарій. Яскравий, надзвичайно принциповий, трибун. Своїми роздумами про велета духу поділилися колишні народні депутати Михайло Ратушний, Георгій Філіпчук, Тарас Нагулко, доктор економічних наук Олександр Ковалів, кандидат філософських наук Сергій Присухін, відома художниця, Заслужений діяч мистецтв України Марина Соченко, режисер Сергій Файфура, журналісти Галина Дацюк, Назар Мухачов, старший слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури України у 2003-2010 роках Галина Климович.

Справді, таких пасіонаріїв як Степан Ількович Хмара сьогодні нам дуже бракує.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Дивіться також відео. 23 січня 2023 року, Київ. Виступ Степана Хмари.

Сообщение Степана Хмару називають Апостолом Правди. Нотатки з конференції у “Просвіті” (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.